ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2020.11.29 08:00
Я це вже бачив,
я це чув
і вчив,
казок і приказок
цікаві прометеї..,
згорав, харкав
і знову приручив
себе до ручки злої Галатеї.

Микола Соболь
2020.11.29 06:02
Святвечір пам’яті. Молись.
Нехай свіча не затухає…
Ми пам’ятаєм, як колись
країну, що назвали – раєм
звели нещасну до біди,
у горі чорному втопили…
Лишились в урвищі сліди
одної на село могили –

Віктор Кучерук
2020.11.29 05:48
Сонце розпашілою щокою
Обпікає обрію чоло
І ясніє швидко за рікою,
І відчутно дужчає тепло.
І клуби туманів над водою
Топляться і тануть, як сніги,
Де світанок скорою ходою
Озорив обидва береги…

Вадим Косьмін
2020.11.28 21:18
Життя, що згасло, свічка не продовжить
І не відродить ту останню мить,
Яка ввібрала стогін перероджень
Багатих літ і злидні лихоліть.

Судьба картає, крає і карається
На схилах днів, коли на схилі літ
Ховає дід під подушку окрайця,

Тетяна Левицька
2020.11.28 19:21
Мороз на порозі збирає завії,
клубочиться в комині ватра.
Коли я піду, ти усе зрозумієш,
якою була й чого варта.

Ти звик, що я кішкою поряд з тобою -
шовкова і очі вологі.
Попереду морок, минуле сувоєм,

Ігор Деркач
2020.11.28 17:57
Душу тривожать жалі.
Майже на відстані серця
чується десь у імлі:
« Діточки, як вам живеться?»

Поза ліси і поля
є куди думці летіти.
Може, почує земля:

Ігор Шоха
2020.11.28 15:11
Моя осіння золота пора
уже згасає. Настає сувора.
Полине скоро в небо неозоре
моя осіння золота пора.

І там вона засяє як Аврора...
а от моєї юності зоря –
моя осіння золота пора

Ніна Виноградська
2020.11.28 14:02
Серед лісів і посеред боліт
Краплини крові ягід журавлини,
Ростуть і достигають сотні літ –
Найкращі ліки лісу для людини.

Для того, щоби мати стільки сил,
Аби вбороти ворога і звіра.
Щоби тримати міцність рук і крил,

Петро Скоропис
2020.11.28 10:19
Канал, в якому утопили Розу
Л., як випалену папіросу,
заріс уже практично весь.
І роз тим пак осипалось, що днесь
цим годі приголомшити туриста.
Стіна бетонна – з попередниць Крісто –
біжить від міста до теляти і корови
помежи піль відмитою від кро

Сергій Губерначук
2020.11.28 06:49
Згадую тебе, мов прілу осінь.
Паростя осик навколо лісу.
З поцілунків наш небесний досвід.
Десять актів і одну завісу.

Згадую, не мружачись на сонце.
Стаючи безмовним, як осика.
Це хіба кохання? Це віконце,

Микола Соболь
2020.11.28 06:02
Дивлюсь на виток Черемошу
в його розбурханій красі…
Та крізь води незмірну товщу
каміння чую голоси…
вони скрегочуть про негоду,
яка накоїла біди,
благаючи одне в народу:
«На берег річки не іди!»

Тетяна Левицька
2020.11.27 23:56
Між мною і небом гнучка тятива,
бодай не порветься завчасно,
допоки вплітаю у вірші слова
й лелію трояндове щастя.

Вночі прокидаюся, передчуття -
безсоння землі відчуваю,
а ранок для серця фарбує життя

Галина Кучеренко
2020.11.27 23:28
У безумстві ковіду міста,
Новинарні — спагеті на вухах,
На свята не піти в ресторан...
Ти постукай у вікна Фейсбуку...

2
Чи у кожнім вікні — дружні руки?
Чи за кожною шибкою — серце?

Ніна Виноградська
2020.11.27 21:18
Як солодко мовить і тепло сміється онука,
У хаті від того розсипав мов хтось пелюстки.
Бо довгою дуже була наша з нею розлука,
У згадках скликаємо нині весь рід залюбки.

Прабабцю Марію, прадіда Івана, Єгора,
Іще Євдокію, найстаршу Сашуню пра-пра.

Ніна Виноградська
2020.11.27 21:15
А день сьогодні той, моя матусю,
Коли сльозами повниться цей світ.
Коли дідусь мій і моя бабуся
Молились за померлих стільки літ.

За тих сусідів зліва що і справа,
Там семеро, а справа вісім душ.
Їх вбила влада, бо вела розправу -

Сергій Губерначук
2020.11.27 09:38
Він міцно й владно
в бік рукою вп’явся.

А інший, хто лежав
націлений в екран,
спокійно й мило кажуть:
"Ліктик? Заважає…"
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Антон Рубінштейн. Кошик думок

Переклав і приміткував Василь Білоцерківський

1. Що гірше? Прийти до театру з переповненим шлунком і певною сонливістю чи з порожнім шлунком і прагненням якнайшвидшого закінчення вистави? Те і те залежить від часу обіду. Бідне мистецтво!..
2. Чоловіки набагато частіше від жінок укладають нерівний шлюб, оскільки при таких злуках чоловіки сподіваються здобути собі піддану, а жінки – бояться знайти собі володаря.
3. Багато людей уявляють, що мелодія з’являється в голові композитора ex abrupto [1], хай навіть він зайнятий чимось зовсім іншим. Насправді це не так: винайдення мелодії (теми, мотиву) нагадує собою процес запалювання сірника: від тертя запалювальної маси об тверду поверхню спалахує полум’я, котре, поглинаючи дерево, перетворюється на світло. Від тертя музичного мислення об волю народжується музична думка, яка, в усіх своїх частинах зважена, змінена і збагачена, врешті утворює з себе тему (мотив).
4. Мистецтво – це Єва, що подає молодому митцеві яблуко. Хто вкусить від цього яблука – втрачає рай свого душевного спокою і вдоволення. Винен у тому успіх – ця вкрадлива змія.
5. Існує молитва: «Боже, не посилай людині стільки горя, скільки вона не в змозі знести». Цілковито правильна молитва, якої, одначе, людина не може вимовляти достатньо часто.
6. Вічно жіночне наближає нас до земного [2].
7. Роган казав: «Roi ne puis, Prince ne daigne, Rohan je suis» [3]. А я кажу: "Dieu ne puis, Roi ne daigne, Artiste je suis» [4].
8. Що є поезія? Вона римується, але вона – не правда. А істина? Це правда, але вона не римується.
9. Хто вкусить від дерева пізнання, той втрачає рай насолоди.
10. Людоїдами бувають не самі лише канібали: і інші люди поглинають одне одного. Причому канібали, на відміну од інших людей, обрали собі тільки тіло – значить, не найблагородніше, що є в людині.
11. Кожна жінка для мене – Єва. Але я завжди готовий їй сказати: «Ave» [5].
12. Мислителі й учені тримають голову опущеною долу і здебільшого дивляться вперед себе митці й поети тримають голову відкинутою назад і зазвичай дивляться вгору.
13. Хто кусає від дерева пізнання, той втрачає рай насолоди.
14. І так і так далі… Так і в житті: усе те ж саме, тільки в різноманітній формі.
15. При повітроплаванні людина не може піднятися вище певної межі. У процесі мислення це помітно ще ясніше.
16. «Quand je me juge, je suis tres severe; mais quand je me compare, je deviens indulgent» [6]. Не знаю, чий це вислів, та коли я виконую свої твори, він постійно спадає мені на гадку.
17. Чистому – все брудно.
18. Можна говорити багато і красиво, не говорячи при цьому нічого визначного. У музиці це буде надзвичайно красиве інструментування незначних думок, у живописі – велика золочена рама до маленької жалюгідної картинки.
19. Померти – охоче. Тільки не постаріти.
20. Деспоти ніколи не вважають народ достатньо зрілим для свободи.
21. Композиторові в наш час корисно працювати вночі. Не для того, аби думки були свіжішими по закінченні дня, аніж після ночі, проведеної вві сні, а тому, що вночі буває повна тиша, і через це композитор отримує нагоду повністю зосередитись. А вдень, через постійний шум в домівці й надворі, музична творчість стає зовсім неможливою. Композитор, якщо він не мешкає в садибі, чує музику своїх сусідів, у долішньому і горішньому поверхах або на тому самому сходовому майданчику. Якщо він батько родини, то його діти й домашні розучують п’єси. Коли настає тиша в домівці, то знадвору лине барабанний бій або військова музика, співають вуличні співаки, грає катеринка, гармоніка, чутно спів, свист, крики вуличних хлопчаків чи бемкання дзвонів сусідньої церкви (у католицьких країнах навіть із певною мелодією), і так нескінченно. До цього всього ще слід додати щоденні заняття композитора, уроки, диригування і щоденні розваги – концерти, опери, виконання ораторій тощо. Усе це особливо сильно стало помітним від другої половини нашого сторіччя, адже раніше виконували й слухали набагато менше музики.
22. Дуже добре, що діти великих людей мистецтва рідко обирають для свого життєвого покликання спеціальність своїх батьків. Це відрізняє справжнє мистецтво од промислу.
23. Чого лишень не трапляється з музикантом! Коли я мав їхати до Америки, то отримав на кораблі каюту поблизу машини. Здебільшого лежачи на койці (бо я тяжко зношу морську подорож), я випадково звернув увагу на одноманітність ритму машини. Раптом мені приходить у голову нещасна думка: добре б було, якби цей ритм змінювався. Тільки на одну мить почути б щось інше! Ні. Я стаю нетерплячим, бажання робиться сильнішим. Ні, усе те саме! Подорож триває десять днів, а ритм залишається незмінним. Я відчував нестерпні страждання, думав, що з глузду зсунуся... Чоло моє вкрилося холодним потом... Коли ми, нарешті, прибули, то визволення з цієї муки було для мене настільки захопливим, що я тріумфально вітав Новий Світ вже лише з одної цієї причини, з почуттям вдячності визволеного, врятованого в’язня.
24. Я був присутній у Лондоні на святі «Charity children» [7] біля церкви Св. Павла. Тисячі дітей там були розставлені амфітеатром і співали гімни й хорали під акомпанемент органа. Це справило настільки могутнє враження, що я був не в змозі утриматися від сліз. Найбільш невиправний атеїст не міг би тут не подумати про Творця. Ця церемонія скінчилася проповіддю, яку виголосив священик. А вона справила на мене враження, ніби проповідник якраз і не бажав допустити тут присутності Бога.
25. При перегляді нинішніх музичних творів не можна не зауважити, що, попри всі незвичайні й навіть вельми цікаві способи писання, у них власне музична думка переважно виявляється зовсім звичайною, а нерідко навіть банальною. Простіше кажучи – не що інше, як звичайнісіньке.
26. Я людина добродушна і свідомо нікому не робив шкоди, але не можу відмовитись од певної дози подиву щодо тих людей, які всіють водити за носа все людство. А особливо вражає мене найгеніальніший з них – Ігнатій Лойола!
27. Узяття участі в дружніх справах не завжди рівнозначне віддаванню частини себе. Особливо якщо мати на увазі взаємну участь.
28. Багато доводиться переживати розчарувань. Паделу в Парижі влаштував «Concert populaire russe» [8], яким я мав диригувати. Програма складалася з кількох моїх творів і опусів інших російських композиторів. Концерт був влаштований у цирку і зібрав понад 4000 слухачів. Успіх був для мене найвищою мірою почесний і приємний. При цій радісній величезній людській масі я пережив відчуття, немов усе людство звернуло на мене увагу. Повернувшись після концерту в готель, у дверях я зустрів п. Х.: «Як, Ви в Парижі? Чи давно? Про Вас нічого не чути, нічого не відомо! Чи маєте намір дати тут концерт?»
Або, наприклад, у Лондоні я грав одного разу в «Musical Union Matinee» [9]. Рояль було поставлено посеред зали, отож публіка містилася переді мною, збоку і ззаду. Я мав настрій, розпалився – момент, у який виконавець відчуває, що він захопив публіку. Під час гри я подивився перед собою і бачу... страхітливе позіхання якоїсь старої пані, що сидить просто переді мною! Я був настільки приголомшений, зо ледве було не розгубився і тоді ж дав собі слово ніколи більше під час гри не дивитись на публіку.
Або: коли я концертував у Іспанії, мені було дуже приємна вкрай демонстративна участь місцевих пань в оплесках. Коли ж я одного разу був присутній там само на бою биків і побачив, який ентузіазм може викликати в пань завзятий тореадор, то мусив визнати, що фізична сила і спритність справляють на жінок набагато більше враження, ніж прояви мистецтва! Наведені тут розчарування мають більше комічну природу. Та що сказати про розчарування трагічні? Про ці ліпше змовчати... Хто їх не пережив?
29. Великі постаті стоять мовби вище за людство. Наче вони не мають нічого спільного з його прагненнями, скаргами, сподіваннями й діями. Ґете, наприклад, жив під час першої Французької революції, наполеонівських війн, Липневої революції, але (за вельми малими винятками) в його творах, навіть у «Фаусті» – цій альфі й омезі людського почування і мислення – ми не знаходимо жодної згадки про всі ці події, що струсонули світ. Також Шекспір, який жив у часи релігійних війн, був сучасником Філіпа ІІ, Єлизавети, Генріха ІІІ і Генріха IV, не згадує жодним словом про біди й утиски свого часу ані у своїх комедіях, ані у трагедіях. Чи не заслуговують вони на докір щодо цього?
30. Народ прагне просвіти, і деспот дає йому її. Тільки, говорячи фігурально, замість електричного або газового освітлення, народ отримує сальні свічки. Чóму ж дивуватись, якщо народ залишається невдоволеним і обурюється?
31. Сучасні композитори диригують творами Бетговена, Моцарта й інших не за вказівками композиторів, а так, як це (на їхню думку) мало б бути вказано, і саме за це їх вважають геніальними диригентами. Дивний повсюдний погляд на мистецтво! Чому юриспруденцію не поширено і на питання мистецтва? Я за вищеназвані погляди переслідував би в кримінальному порядку.
32. Чи змінять колись жіноче вбрання в сучасному балеті? Чи можна знайти щось більш неестетичне і неграціозне? Якщо порівняти з ним убрання давньогрецьких танцівниць, у яких кожен рух прекрасний, то мусимо дивуватися сучасному почуттю краси. Я сумніваюсь, аби сучасне хореографічне мистецтво вимагало такого костюма, бо при легких матеріях можливий кожен рух тіла, навіть у сукні, що доходить до ступні. Зате-бо зовсім інше враження справляло б таке вбрання на глядача!
33. У давні часи, якщо визначні люди виявлялися різнобічними, народ обдаровував їх ще більшим захватом і шануванням. А тепер видається, ніби публіка не має часу захоплюватись різними чеснотами тієї ж самої людини: вона вимагає від неї спеціалізації й дотримується тільки її; різнобічність радше б зашкодила людині в очах публіки.
34. Коли музичні думки відсутні, вельми доречно з’являється лейтмотив.
35. Людина відчуває в собі покликання до чого-небудь, наприклад до мистецтва. Вона переповнена цим почуттям, усі її прагнення скеровані до того, аби здійснити в цій царині щось велике, прекрасне, добре. Та врешті виявляється, що ліпше б було, якби людина зайнялася чимось іншим, позаяк вона не була обранцем Божим. Як може Бог так безсердечно водити людську дитину ціле життя хибним шляхом, не даючи їй якогось знаку, аби її від цього втримати? А найбільш трагічне при цьому те, що й такий митець завжди знайде людей, які скажуть йому стосовно до його творінь: «Нам це сподобалося».
36. Не склавши відповідних іспитів, лікар не має права практикувати, педагог – права навчати, юрист – права клопотати у справах тощо. Чому не піддають такому ж іспитові й художнього критика, музичного рецензента? Неправою критикою він може заподіяти стільки само зла, скільки перелічені фахівці своєю фальшивою практикою. Адже при його критиці на перший план виступає його суб’єктивність і він, зазвичай, бере до уваги не об’єкт, а суб’єкт, причому здебільшого на його судження сильно впливають і його особисте ставлення до артиста (чи артистки) або композитора. А публіка нітрохи не підозрює всіх цих маніпуляцій.
37. Читання біографій і вивчення історії (а винятком історичних фактів) видасться зайвим і марним, якщо взяти до уваги, скільки трапляється перебільшеного, замовчаного, доданого, спотвореного в усних переказах події, хоч би вчорашньої. І скільки пишуть про відомих особистостей суб’єктивного, злісного, осудливого, хвалебного, пристрасного, неправильного і винайденого в газетних звітах (котрі згодом є звичайними джерелами біографій або історії).
38. Людина прагне сонячного світла, та, щойно сонце з’являється, вона повинна закривати очі від його проміння. Точно так само і з іншими прагненнями. Людина прагне наблизитися до предмета своєї пристрасті: цей предмет з’являється, і вона не знаходить слів, аби висловити йому свої почуття. Людина пристрасно шукає нагоди випрохати собі від монарха яку-небудь милість – монарх з’являється, людина конфузиться і неспроможна висловити йому і половини того, що намірялася сказати.
39. Коли я чую, що про музичний твір або про музичне виконання кажуть: «Так, це добре, але залишає нас холодними, не зворушує душі», то я питаю: «Вашої душі чи іншої чиєїсь?» При цьому завжди пригадую одного американця, котрий, прослухавши концерт, у якому я грав Баха, Бетговена, Шуберта, Шумана, Шопена та ін., підійшов до мене і мовив: «О yes, my boy, you play very well, but why do not you play something for the soul?!! [10]»
40. Обмова – так само небезпечна зброя, як і вогнепальна чи холодна. І вона, якщо не смертельна морально, то залишає шрам, який не згладжується навіть юридичними доказами безневинності й залишається назавжди. Тому кара за обмову мусила б бути та сама, що і за смертовбивство.
41. Посмертні твори славетних композиторів вельми рідко є новими листками до їхнього лаврового вінка, і їх оприлюднення корисне лише при виданні загального зібрання їхніх творів або для архіву, але не через хибний пієтет перед покійним (як часто трапляється) або через комерційний розрахунок видавців, як «новина» для публіки.
42. Чи має театральний директор – директор придворного, народного, міського або приватного театру – юридичне право компрометувати автора в очах публіки через свавільне вилучення п’єси з репертуару? Він може відповісти, що п’єса не цікавить публіку. Але якщо він не може довести, що в нього щодня театр повний, то його відповідь не витримує критики. Публіка не питає: чи робить ця п’єса повний збір? Вона читає афішу, дивиться, що і хто представляє, і запам’ятовує. Якщо ж п’єса зникає з репертуару, то публіка припускає, що п’єса була погана. У такому разі як же директор міг прийняти до постановки кепську річ? Якщо він сам не здатен судити, то має режисерів і капельмейстерів, які в змозі дати йому належне тлумачення щодо твору, і публіка може припускати, що коли п’єсу було прийнято до постановки, то попередньо її всебічно строго розглянули. Відмовка, що бракує персоналу, теж не витримує критики, бо якщо класичні твори тепер довільно спотворюються, то сучасний автор у крайньому випадку теж це допустить, оскільки він знає, що ідеальні вистави недосяжні. Я гадаю, що директор морально зобов’язаний раз прийняту п’єсу втримати в репертуарі всупереч усьому, хоч би вже на тій підставі, аби не дати себе запідозрити в тому, що він зробив помилку, визнавши добрим щось погане.
43. Хоча я супротивник різкого реалізму в мистецтві, та бувають випадки, коли мені неприємний і ідеалізм. Наприклад, на одному з мостів у Петербурзі поставлено чотирьох бронзових коней на скоку, котрих, у запалі скачки, приборкують четверо (теж бронзових) молодих людей. Ці четверо чоловік – оголені фігури. Я би вважав ці групи правильними й красивими в південному кліматі. Але в такому, де лише чотири місяці на рік буває тепло, а взимку мороз часто перевищує 30 градусів, я вважаю це і неправильним, і некрасивим. Ці групи мені сподобалися б набагато більше, якби вони були вдягнені в національні строї. Точно так само я дивлюся і на пам’ятник Петрові Великому: верхи з непокритою головою, у римській тозі... Я вважаю його надто ідеалізованим. На мою думку, якби він був вдягнений у військовий наряд свого часу, це б було більш реалістично, але й вірніше. Мені взагалі не подобаються кінні статуї на кам’яному постаменті, з конями, які зводяться на диби або скачуть. Я переживаю відчуття, неначе кінь стрибне, а вершник скрутить собі в’язи.
44. Трюфель – це картопля багатого. Картопля – це трюфель бідаря.
45. Європа мало-помалу опановує весь Схід. У сенсі комерційному це цілком доцільно і бажано, але в сенсі культурному – я вважав би це зайвим. Я часто відчуваю потребу в чому-небудь неєвропейському: вже сам чужоземний одяг оновлює мій зір. В Америці мені противна негритянка, вдягнена за останньою паризькою модою. Мені прикро бачити в Кордобській мечеті християнський храм або в Альгамбрі – двір Карла V. Настільки ж муляє очі європейська архітектура в Індії або Єгипті, італійська опера в Каїрі або чорний віртуоз за фортепіано.
46. Я зауважив, що раніше говорили батьки, а діти мовчали. Тепер вже говорять діти, а мовчать батьки.
47. Видавці й композитори не мають рації, коли не позначають року компонування твору, який вони видають. Адже часто трапляється, що видавці друкують твори відомого композитора, які він написав у роки дитинства чи юнацтва, без позначення епохи, і публіка буває вражена різницею між цими творами й іншими, оприлюдненими раніше.
48. Відплата припиняється лише з повним знищенням однієї зі сторін війни. На цій підставі Європа повинна передбачити ще більші зміни своєї теперішньої мапи.
49. Релігійну війну між християнами і язичниками, магометанами або євреями я міг би, мабуть, ще якось собі пояснити. Але релігійна війна християн проти християн мені цілковито незрозуміла...
50. «Анонім» – це пастка, в яку легко потрапляє публіка і навіть фахівці, особливо якщо при цьому посилаються на якесь минуле сторіччя. Людська здатність судження вельми обмежена.
51. Я вважаю неправильним, що в сучасних школах при викладанні географії та історії беруть до уваги тільки останню будову Європи (стосовно до Італії та Німеччини особливо), налягають на теперішній час, а минулий час проходять поверхово. Я вважав би протилежне більш правильним, а головне – більш повчальним.
52. Тонке виконання пісні – тяжке завдання. У французів для цього існує влучний вислів: «Dire la romance». Але як часто, між тим, ми зустрічаємо співаків і співачок, які, співаючи романси, ставлять собі за головне завдання показати свої голосові засоби.
53. Пара й електрика змінили людське мислення, діяльність, життя, навіть можна сказати, сам характер людини. Але чи на краще, це покаже майбутнє. Хто пам’ятає давні часи, той навряд чи безумовно примириться з нинішнім становищем.
54. Нести легше, аніж перенести.
55. Слон не може оборонитися від жала ґедзя, людина – від обмови, митець – від жовчі ображеного писаки (внаслідок того, що його не влестили). Митець навіть і тоді не може оборонитися, коли має прихильність публіки...
56. Зазвичай публіка знає один, у крайньому разі – кілька творів якого-небудь сучасного автора, а решта його творів (хоч би вони були набагато більш змістовні) залишаються їй абсолютно невідомими. Адже виконавці й учителі музики звичайно надто зайняті й надто ліниві чи боязливі, чи навіть заздрісні (бо самі переважно бувають композиторами), аби ознайомити з ними публіку. Тому я радив би видавцям, вже зважаючи на їхні особисті інтереси, влаштовувати час від часу видавничі концерти, де б виконувалися ще не відомі твори їхніх композиторів для ознайомлення публіки з ними (при цьому вельми раджу звертати увагу на бездоганне виконання). Це всім було дуже вигідно: і композиторам, і публіці, і видавцям.
57. Раніше більш цінували виховання, тепер вище ставлять освіту. Поєднання цих двох вимог – ідеал. А там, де ці якості трапляються поодинці, я таки волію останню.
58. Вуса і борода є маскою для чоловіка: вони закривають ту частину обличчя, за якою найлегше можна впізнати характер людини, – рот і підборіддя.
59. Колись я вірив у чисте мистецтво, а з роками втратив і цю віру. Надто ж бо багато дурниць воно дозволяє з собою коїти.
60. Часто трапляється, що батьки, в усіх вимірах люди чесні й гідні поваги, мають невдалих дітей, і навпаки. Як це узгодити з теорією спадковості?
61. Мене завжди більше сердять ті, хто виконує жорстокі накази, аніж ті, котрі віддають їх. Адже це доводить, що дурними можуть бути не одиниці, а багато людей.
62. Учням композиції, перш ніж дозволити їм займатися з повним оркестром, я б надів заспокійливу сорочку – у вигляді наказу їм довгий час вправлятися лише з відособленими групами оркестру. Адже приголомшливо, яку масу прекрасного вдалося висловити Бетговенові в своїх п’яти струнних тріо!
63. Великі цього світу уявляють, що вони володіють людьми. Шалена омана! Вони самі (як і всі люди) підлеглі найдрібнішим істотам, а саме: інфузоріям, бацилам, бактеріям і т. п.
64. Фортепіано для мене – найприємніший інструмент, тому що воно являє собою музичне ціле. А кожен інший інструмент – без виключення людського голосу – не що інше, як музична половина.
65. Скульптурна квітка не справляє враження не так тому, що квітка не може бути зображена без барви, як тому, що камінь не може відтворити легкості пелюстки й забирає в квітки поезію в’янення й опадання пелюсток. Точно так само скульптурний метелик не справляє враження, бо, прикріплений до квітки, він втрачає властивий йому характер.
66. Тільки за роботою (компонуючи) композитор знаходить повне задоволення: тут він потопає в ілюзіях, у блаженстві, почувається відокремленим од усього земного, повсякденного. Він щасливий. Але по закінченні роботи й передачі свого творіння суспільству часто його очікує не щось інше, а розчарування: хибні судження, незадовільне виконання, усілякі перешкоди до постановки й дуже багато чого іншого. Потрібна велика доза віри в себе або втішне «eppur si muove», навіть частинка божевілля, аби не зневіритись і знову творити й працювати.
67. «Ромео і Джульєтту», Міньйону з «Вільгельма Майстра» і «Жанну д’Арк» вже неодноразово піддавали музичній обробці; та ще ніколи не досягали повного успіху. Вони вимагають музичних геніїв, рівних їхнім поетичним творцям, і тому до такого непересічного успіху мине ще чимало часу.
68. Хіба лиходій кричить і метушиться?.. Я думаю, що його мова подібна до зміїного шипіння, а подеколи до гавкання собаки. Мені спало це на гадку, коли одного разу я побачив відомого актора, який зображав Франца Моора в «Розбійниках» кричущим і метушливим.
69. Лікарі й учителі співу багато в чому схожі: лікар може вилікувати або умертвити, може поставити хибний діагноз і охоче винаходить нові способи лікування, а також завжди вважає, що його попередник лікував неправильно, тощо. Учитель співу може добре поставити голос або зламати його зовсім, може поводитися з альтовим голосом, як із сопрановим, і навпаки; добре винаходить нові методи викладання і теж завжди вважає, що попередній вчитель цілковито неправильно вів учня або ученицю, тощо. І публіка однаково ставиться до цих двох фахівців: вона вірить у чудотворних лікарів, кожен вважає свого лікаря найліпшим (так і у викладачів співу), і врешті виявляється, що природа – найліпший лікар і найліпший викладач співу (останнє в сенсі голосових засобів і розуміння).
70. «Liberté», «egalité», «fraternité»: усі ці три божественні слова противні людській природі. Свобода у людей переходить у розгнузданість, сваволю й анархію. Рівність взагалі немислима, бо сильний і слабкий, красивий і потворний, добрий і злий, розумний і дурний, і т. д. завжди претендуватимуть на відокремленість; між тим усі ці протилежності властиві людям. А братерство людина поширює на свого ближнього всього лише у філантропічному сенсі, через переконання – ніколи.
71. Розлучення при невдалому шлюбі видається мені більш моральним, аніж нерозривність шлюбного зв’язку, тому що розлученням усувається ошуканство.
72. Діти багатих батьків рідко бувають видатними людьми. Забезпеченість їхнього матеріального майбутнього приховує перед ними усвідомлення необхідності праці й самопомочі. Невже не можна знайти засіб, аби діти дізнавалися про майновий стан своїх батьків лише по закінченні виховання, а до того часу були б певні, що вони бідні, й тому муситимуть добувати собі все власною працею. Винахідникові такого засобу треба б було бути вельми вдячним, адже воно б дало світу значний контингент молодих сил (у сенсі інтелектуальному).
73. Спіритисти говорять про свої зносини з загробним світом. Чи мають вони одкровення або відповіді на питання, які цікавлять людство і які воно вважає загадковими? – Ні. Чи дав би їм Бетговен Десяту симфонію? – Ні. Чи отримали вони від своїх померлих, близьких або знайомих, якесь одкровення або відповідь? – Ні. Але які ж у такому разі їхні зносини?.. «Постать, одягнена в біле, з’явилася, пройшла кімнатою і зникла», «невидима рука хапала присутніх за литки, рухалася шафа, музичні інструменти з дзвоном полетіли в стіну» і т. д. За таких умов я знати не хочу спіритизму!
74. Боязкість походить, окрім нервовості, також від самолюбства і гордості, і від остраху невизнання наявної якості. Ревнощі також переважно є наслідком самолюбства і гордості – інший привернув увагу моєї дружини або коханої.
75. Часто одна мова більше від іншої підхожа до співу. Але я вважаю, що якою б мовою не співали, хоч би навіть найбільш немилозвучною, тим не менше оригінал звучить ліпше, аніж його переклад найкрасивішою мовою. Французька мова немузикальна, а італійська – вельми музикальна. Одначе коли, наприклад, у «Гугенотах» співається: «Qui les condamne? Dieux! Et qui les exe-cutera? Nous!» [11], то ці «Dieu» і «Nous», хоча й закриті звуки, драматичні: кожен із них виражається окремою нотою. А в перекладі італійською це буде: «i Dio», «i noi». Отже, вони відтворюються трьома і двома нотами, що не настільки драматично, бо надто м’яко. Так і багато іншого.
76. Які б були добрі опери або драми, якби в них ролі розподілялися не відповідно за їхніми характерами, але й за зовнішнім виглядом! Я був присутній одного разу на виставі «Іфіґенії в Авліді» Ґлюка, коли славетна примадонна, понад сорока років, огрядна жінка, співала роль Іфіґенії, а молода двадцятирічна дівчина ніжної статури й молодо загримована виконувала роль Клітемнестри! І можна переконатися, що ця вада трапляється на більшості сцен, у більшості постановок. Чи варто тут ще згадувати про маленьких тенорів і великих сопрано або про маленьких сопрано і великих тенорів?..
77. «Весілля» німецькою: Hochzeit – hohe Zeit – високий (піднесений) час. У цьому понятті вміщено багато іронії!
78. Кухонний запах у домівці осоружний, але мені ще набагато більш осоружний вдома запах золота.
79. Бувають митці, які показують дивовижні досягнення, навіть непогрішні у своєму мистецтві, – але вплив яких на публіку мізерний, а подеколи й зовсім відсутній. Бувають і такі, чия творчість містить багато вад, але наснажує публіку. Здається, немов публіка підкоряється впливу якоїсь магнетичної сили художнього виконання. Неначе особистість митця при оцінці його творів має великий вплив на цю оцінку; неначе існує якийсь моральний магнетизм!
80. Думка, що до здійснення шлюбу необхідно взаємно добре вивчити одне одного, – помилкова: можна бути нареченим і нареченою довгі роки, але одне одного добре пізнати лише по закінченні медового місяця.
81. Щодо виконання художніх творів публіка буває вельми поблажлива. Цьому не можна не дивуватись. Не знаю, чи це через байдужість, чи через добродушність, чи просто через дурість. Я думаю, що радше через зневагу (не варто через це гарячкувати!). І це завжди залишиться так, допоки мистецтво слугуватиме тільки розвагою, задоволенням, способом проведення часу і не сприйматиметься як щось, що поважно впливає на життя.
82. Що буде більшим компліментом митцеві: «Ваше мистецтво зробило мене зовсім хворою» чи: «Ви, вашим мистецтвом, зробили мене знову здоровою»? Обидва вислови митці часто чують від пань, і при цьому видається, що в обох випадках вони вдячні митцеві. Дивовижно! Я вважаю, що найприємніше це повинно бути самому мистецтву, яке справляє такий сильний вплив.
83. Як часто випадає читати або чути: «Опера пройшла в присутності автора і він висловив своє повне задоволення». Такого ґатунку вистава згодом вважатиметься традиційною для інших сцен, але це можливо тільки в Італії й, почасти, у Парижі, де річ вивчається від п’яти до восьми місяців, де від композитора залежить усе (від запрошення осіб – учасників п’єси й до їхнього взуття), де композитор сам змушує артистів вчити їхні ролі й усе до останніх дрібниць вирішує з диригентом, режисером, декоратором, костюмером, машиністом та іншими особисто. А в інших країнах, де для вивчення п’єси дають у крайньому разі всього лише вісім тижнів, і ролі повинні бути розподілені між наявними силами, де капельмейстер, який розучує п’єсу, і режисер, який робить постановку, виявляються, зазвичай, такими великими геніями, що кожну заувагу композитора вислуховують з поблажливим знизуванням плечей, де композитор бачить декорації й костюми лише на генеральній репетиції, тобто за день до вистави (і то не завжди й не всюди), і якщо він їх не схвалює, то йому відповідають, що тепер вже пізно робити якісь зміни, а інколи роблять ще й натяки на дорожнечу, – у таких країнах композитор з усім мусить примиритися і на генеральній репетиції повинен, для дальшого успіху свого твору, боятися своїми докорами позбавити всіх мужності, і, отже, мусить робити bonne mine a mauvais jeu [12]. І тоді це називається: «п’єса пройшла в присутності автора і він висловив своє повне задоволення!»
84. Яким чином виходить, що діти (хлопчики) найраніше і найбільше люблять гратися в солдатів, носити шаблі й зброю, вдавати полководців, командувати й взагалі люблять усе військове? Невже це буде характеристикою самого мілітаризму або монарха, який усі свої думки й сили скеровує до мілітаризму? (Це буває часто.) Мене особливо сильно приголомшує вираження цієї пристрасті при парадах.
85. Я переконаний, що магнетизм, по тому як він буде вивчений в усіх своїх проявах і діях строго науковим чином, зробить нам доступною більшою частиною того, що донині видавалося нам непояснимим і загадковим.
86. Коли мені траплялося ненавмисне наступати на мурашину купу, і я зауважував, як нещасні створіння розбігалися навсібіч і шаліли, мені завжди спадало на думку: якщо якесь нещастя (землетрус, епідемія, повінь та ін.) відвідає місця, де мешкають люди, то там мав би пройти якийсь бог, котрий ненавмисне наступив ногою. Відстань між мною і Богом – та сама, що і між мурахою і мною, а населені місця (села і міста) – не що інше-бо, як людські мурашники.
87. Несподіване відвідання зазвичай буває спробою до якого-небудь клопотання.
88. Необхідно мати набагато більше хоробрості, аби врятувати когось із будівлі у вогні чи витягти того, хто потопає, з води, аніж для того, аби битися в бою. Тут, принаймні, допомагає численність товаришів, стяг полку, честолюбство, думка про Вітчизну... Тоді як у першому випадку двигунами є виключно любов до людини й готовність до жертв. Однак люди, що відзначилися в цих подвигах, щонайліпше отримують медаль, тоді як військові отримують титули, чини, ордени та інші всілякі відзнаки.
89. Митець – особливо той, хто творить – не може існувати без визнання, інакше його творчість вичерпається від гіркоти сумнівів у своїх можливостях. Це не обов’язково повинно бути всезагальне визнання, достатньо визнання і невеликого кола. Подеколи навіть і одного шанувальника. Найліпше в цьому випадку тим щасливим композиторам, яким вдається здобути фанатичних прозелітів-прибічників.
90. Моряк стоїть на плавучій дошці. Він богобоязливий так само, як і рудокоп, що часто бачить перед собою безодню. Людина, яка мешкає на землі, тільки вірить у Бога, а тим не менше відчуває потяг «mit seinem Gotte zu rechten» [13].
91. Слабкий мусить мати підтримку, точку опори. Тому людина, особливо жінка, повинна бути релігійною.
92. Чому атеїст більше боїться смерті, аніж вірянин? Тому що він не визнає загробного життя.
93. Росія має блискуче майбутнє, оскільки росіянин здатний до всього найліпшого. Та наразі вона ще «la belle au bois dormant» [14], посилена деспотизмом. Але якщо принц «Свобода» розбудить її своїм поцілунком, то (спочатку пройшовши через якийсь перехідний час) вона зможе перевершити всі інші держави Європи, у тому числі, окрім політичної сили, своїми достеменними ідейними перевагами.
94. Обличчям до обличчя людина уявляється сильною. Але з висоти вежі вона видається схожою на мураху. А з небесної ж бо висоти!.. Як уявити, що Бог постійно займається людиною?
95. Я зауважив донині три різні напрями в музичному смаку: перший – приблизно до 1855 року, коли в усіх галузях переважала і визнавалася виключно абсолютна віртуозність, і з задоволенням слухали тільки італійські й меєрберівські опери (і це переважно внаслідок віртуозності виконання їх співаками й співачками), і коли були в ходу лише фантазії й варіації на відомі оперні мотиви, легкі, сухі салонні п’єски, танцювальні ритми й концертні бравурні речі. З того часу до 1880 року приблизно, коли публіка звернулися до класичних авторів, демонстративно заперечували все нове, і коли симфонічні концерти й навіть камерна музика (квартети) могли розраховувати на великий успіх у публіки, і де оперна фантазія вважалася в концертній програмі явищем нехудожнім. І нарешті, теперішній час, коли все прагне до нового, на старовину дивляться лише з точки зору історичного інтересу і вимагають на всіх ділянках трансцендентального. Чи протримається це останній напрям смаку, чи настане реакція, або, можливо, з’явиться щось інше, на злобу дня? Що б то могло бути? Народна музика?.. Значить, усе розпочнеться знову спочатку?
96. Я не розумію, навіщо жінки нині так прагнуть до прав. Адже в усі часи й в усіх питаннях (хоча й таємно, здебільшого) вони завжди мали вирішальний голос. А тепер вони хочуть мати спеціальні права. Це, мені здається, буде радше скороченням тих прав, якими вони досі користувалися.
97. Ритм у народній мелодії (за винятком ритму в танцях) є властивість лише цивілізованих народів. Східні племена його не мають. Вони до свого неритмічного співу б’ють у такт на ударних інструментах або вибивають його руками, але роблять це роблять це нач уві сні, як відголосок заснулої цивілізації. Ритм у музиці – це пульсація, що засвідчує життя. У сучасних композиціях помітне збочення ритму. Чи не є це ознакою занепаду музичного мистецтва?
98. Коли 1871 року я спустився Райном від Майнца до Роттердама, то пережив відчуття, ніби ця річка тепер може текти спокійно, позаяк вона вже скінчила свою боротьбу, і тепер їй доводиться нести на своїх хвилях тільки англійських леді й американських міс, які позначають у своїх червоних бедекерах [15] олівцем її скелю Лореляй, Штольценфельс, Роландсек тощо. Та коли я плив униз Дунаєм од Відня до Ґалаца і спостерігав на пароплаві всіх пасажирів (німців, угорців, сербів, румун, турків, росіян), мені стало ясно, що тут ще повинна розігратися страшна трагедія, сюжетом якої буде східне питання, і що європейський мир залежить найбільше від розв’язки цієї трагедії.
99. При панівному тепер повсюдному антиєврейському русі, коли євреїв з однієї країни виганяють, а до іншої не приймають і т. д., мені не ясно, чому Європа не подбає повернути їм їхній Єрусалим, винагородивши за нього Туреччину іншою територією, і не дасть їм змоги там оселитися і жити, як їм заманеться. Адже звідти вони точно так само можуть мати свої грошові зносини з Європою, як і в самій Європі. Нетерпиме цькування маленького, мізерного народу, який, по суті, не скоїв жодного злочину, крім того, що він на ділі доводить свою фінансову перевагу над іншими народами, зовсім не гідне ХІХ сторіччя. Адже Європа влаштувала греків, румун, бельгійців, голландців, сербів, болгар та ін. Чому ж їй не влаштувати і євреїв?
100. Якщо під час їди мені пояснюють, як і з чого приготовано страву, то вона мені перестає подобатись. Також не люблю я бачити ескізів до картини, яка мене захоплює. Найменше мені подобаються зміни, що їх робив Бетговен в якійсь музичній думці, допоки не привів її до остаточного вигляду. Я переживаю почуття, ніби стаю очевидцем народження дитини.
101. Молода дівчина може посміятися із шістдесятирічного старого, який говорить їй про своє кохання. Так само може поставитись і публіка до шістдесятирічного артиста, що співає або говорить про кохання. Артисти повинні взяти це до відома.
102. Оскільки дуже багато речей видаються загадковими й лише дуже мало вона може пояснити – то стає забобонною. А люди, які не забобонні, тобто такі, що не ґрунтують успіх або неуспіх своїх починань на чому-небудь видимому або відчутному, і, здебільшого, такі, які прагнуть малого і мало що переживають, відносять усе до провидіння, долі, що, по суті, не що інше, як забобон.
103. У музиці не можна нічого довести – ані прекрасного, ані потворного. Якщо хто-небудь скаже, що Дев’ята симфонія Бетговена – некрасива музика, то від нього можна одвернутись, але довести йому, що він каже дурницю, неможливо. Необхідно мати музичну й естетичну освіту, аби розрізняти в музиці красиве від некрасивого. Але навіть тоді визначення буде умовним, бо суб’єктивне відчуття при цьому має надто сильне значення. У цьому полягає спільність музики з вірою: адже довести, що існує Бог – теж немислимо. Щасливі в обох випадках ті, хто правильно відчуває.
104. З політичного погляду існування маленьких держав видається смішним, але людство повинно бути вдячне за цивілізацію саме тільки дрібним державам: маленькій Давній Греції – більше, ніж великому Давньому Римові, минулій Італії й Німеччині – більше, ніж теперішнім великим державам.
105. Дивно, що зображення людини в мініатюрі нас не ображає, а її зображення в надприродну величину справляє на нас неприємне враження. Отож-бо применшувати в наших очах людину ми допускаємо, а перебільшувати її – нам кривдно.
106. Якщо врятувати кому-небудь життя або у великих злиднях допомогти кому-небудь грошима і щодня і щогодини про те йому нагадувати, то він, через почуття вдячності, впадає в почуття ворожнечі до свого рятівника і помічника. Цю помилку роблять німці, які оселяються в чужих країнах. Безнастанно при кожній нагоді вони повторюють туземцям: «За все, чим ви стали, ви мусите бути вдячні нам, ми принесли вам цивілізацію», тощо. Звідси ворожий настрій супроти німців у Америці, Росії та інших країнах.
107. Дивовижно, що досі не пояснимі сни. Щодо мене, то я свої сни можу назвати лише протилежністю дійсності: щоразу, як мені снилося щось прекрасне. Блискуче, наснажливе, зі мною траплялося що-небудь неприємне, навіть сумне, і щоразу, як мені снилося щось жахливе, осоружне, кепське, – зі мною траплялося приємне.
108. Я чую багато чого, але бачу небагато. Ясніше: говорять багато, роблять мало.
109. Я хотів написати композиція: «Кохання. Тема з варіаціями», але покинув цей намір, бо в минулі часи я легко міг знайти тему, та мені бракувало знання для варіацій. А тепер я легко міг би написати варіації, але для теми мені вже бракує здібності.
110. Слов’янська раса складається з двох головних груп: католицької й православної. Ніколи й нізащо не поєднаються ці групи (хіба тільки при виникненні расової боротьби між германцями й слов’янами, але й це сумнівно, бо різниця віросповідань відіграє в слов’ян головну роль). Ось чому слід дивитися на прагнення слов’янофілів поєднати всю расу в одну братню родину як на утопію.
111. Співаки й співачки мають між артистами привілейоване становище, як у суспільному, так і, особливо, в матеріальному плані. Причому останній ніяк не стосується вимог виконання, що їх висувають інструментальних артистів. Це намагаються прикрити поняттям, що голос буцімто легко пропадає, і що тому, поки він існує, необхідно застосовувати до нього виключний масштаб. А між тим хіба пошкодження пальців, перелом руки, ревматизм, параліч і т. п. не трапляються частіше за втрату голосу?
112. Літера «І» – єдина, яку англійці пишуть прописною літерою [16]. Я вважаю, що це найліпше вираження їхнього характеру.
113. На мене завжди справляє гнітюче враження пристрасть дівчат до тварин (за винятком птахів).
114. Витончений комфорт людських потреб і в домашньому, і в громадському житті являє собою завоювання і сливе щоденне вдосконалення новітнього часу і був цілковито відсутній у минулі часи. Як же тоді жили люди, король або громадяни, дружини лицарів або селянки? Я ставлю собі це питання, коли розглядаю картини давніх часів або коли бачу в театрі чудові костюми й процесії. Адже ж не все було тоді золотом, що блищало?
115. З усіх п’яти частин світу Європа найбільше заслуговує на співчуття. Настільки гідна подиву щодо поступу цивілізації, який розвивається, у політичній царині вони й тепер незмінно залишилася на позиції середньовічної теорії завоювань і права сильного. Але нині, коли народи почали думати й висловлюватися, вони можуть поставити питання: «Як то сталося, що ми належимо до цієї, а не до іншої держави? Чому ми взагалі входимо до складу іншої держави, а не є самостійним?» тощо. У Європі тільки тоді був би мислимий мир, якби вона була поділена за цілковито новим принципом: відповідно до релігії, мови й торгових (або промислових) інтересів народів. Адже сьогодні становище таке, що немає в ній шматка землі, який не послугував би приводом до всезагальної війни. Тому всі сучасні конгреси миру можуть викликати лише іронічну усмішку.
116. Жодного становища, за винятком хіба становища міністра фінансів, я не вважаю тяжчим за становище директора театру. Окрім труднощів задовольнити двір, публіку, пресу, авторів, він ще мусить мати справу з персоналом обох статей. Він повинен боротися з марнославством, заздрощами, егоїзмом, самолюбством, самовпевненістю, ревнощами, капризами, нахабством, нездарністю, часто навіть із дурістю. І до всього цього ще постійна турбота про гроші! В очах підлеглих, як і в очах публіки, хорошого театрального директора взагалі не існує. Зусібіч на нього скаржаться і всі його лають. І тим не менше багато людей шукають цього місця.
117. Вже сам той факт, що існують люди білі, чорні, жовті, червоні, робить аксіому про те, що всі люди брати, сумнівною, а тут іще розмаїття мов! Як можуть брати не розуміти одне одного? Взяти хоч би лише саму білу расу,отже, Європу: німець не розуміє росіянина, той англійця, той іспанця і т. д. Навіть говірки однієї й тої ж мови роблять так, що люди однієї й тої ж нації ледве розуміють одне одного. Який же висновок з усього цього? Люди не розуміють одне одного – це сумно, але правдиво – та все, тим не менше, скеровано на те, аби вони розуміли тільки одне: що вони мають одного Творця. Чи це божественно?
118. Я думаю, що в нетривалому часі нам майорять два перевороти: один у політичній царині – війна, яка змінить мапу Європи; інший у соціальній сфері – розвиток соціалізму, що зробить сумнівною навіть приватну власність. Я не так-то прив’язаний до життя, але той чи той переворот я хотів би пережити, бо переконаний, що їхніми результатами буде щось цілковито нове в царині людського мислення в усіх його ділянках (і в царині мистецтва) і, ймовірно, щось цікавіше за те, що нам виставляють сьогодні за нове.
119. Правильна декламація покладених на музику слів є ґвалтуванням мелодії. Вірш при цьому виграє, а музика – не завжди. І тут ще питання, що саме волів би слухач.
120. Для того, аби позбавити себе життя, необхідна більша мужність, аніж для того, аби зносити огидний спосіб життя (залишаю осторонь фізичне страждання). А втрата всілякої надії, котра змушує навіть злочинця віддавати перевагу вічному ув’язненню над смертною карою, вимагає мужності, хоч би й мужності відчаю.
121. Я знаю людей, які, при вельми значних успіхах у своїй спеціальності, мають осоружно принижені й вкрадливі манери, але я уникаю цих людей, оскільки мені здається, що це ґрунтовано радше на єзуїтстві, аніж на наївності характеру або дитинності духу.
122. Придворний театр видавався б мені природним, якби публіка була запрошена, а не платіжна. При платіжній публіці мені цей прикметник – придворний – незрозумілий. Якщо театр засновано для розваги двору, то публіка втрачає право на критику. А якщо для задоволення й освіти публіки – то це право втрачає двір. А якщо це довічний ангажемент для артистів, то в артистичному сенсі це негідна установа. Якщо це державна служба для артистів, то артистичний контроль мусить бути дуже вимогливим і суворим (чого ми не бачимо при жодному придворному театрі). А якщо це пенсійний заклад, то він може бути влаштований при будь-якій установі. Крім того, інтендантові кожного придворного театру ставлять за обов’язок найретельнішу економію (неначе взагалі допустиме поняття економії в царині мистецтв і воно може бути застосоване до придворного театру). І якщо виявиться дефіцит, то інтендант ризикує втратити місце. Отже, чим характеризується придворний театр? Єдино тільки певністю свого існування навіть при неминучому дефіциті. Вельми сумнівна вигода для мистецтва!
123. Ігнорований нині композитор повинен втішатися надією, що коли-небудь і на музичній ниві проводитимуть розкопки.
124. Раніше всюди були (здебільшого) маленькі, некрасиві концертні зали й театри, але великі артисти. А нині всюди (здебільшого) величезні, блискучі концертні зали й театри, але...
125. Поділ людей на благородних і неблагородних є ненормальністю, санкціонованою віками, якої не можуть позбутися навіть республіки, де також існують патриції й т. п. але особливо дивне те, що благородні допускають у своєму середовищі ще й ступені порівняльні й найвищі, як-от: благородний, благородніший, найблагородніший через підвищення титулу, не пов’язане з посиленням влади або збільшенням земельних володінь! Барон, наприклад, почувається уприємненим, отримавши графський титул, а граф – отримавши князівську корону, тощо. Отож, коли він був бароном, належав-таки ще до категорії «minorum gentium» [17], хоч би й при цьому був міністром... Дивовижно, яке все це комічне!
126. Існують чоловіки й жінки сімдесяти й більше років, настільки бадьорі у своїх рухах і у своєму зовнішньому вигляді, що їм ледве можна дати п’ятдесят. Але якби на сцені актор так зобразив сімдесятирічного, його б за це притягнули до відповіді й публіка і преса. Ось доказ, що не кожна реалістичність допустима на сцені.
127. Як виходить, що людина повинна платити за свою їжу, і якщо вона не може цього зробити – повинна вмерти з голоду? Тимчасом усі інші живі істоти мають їжу задарма. Людина повинна також платити за своє народження і навіть за свою смерть. Значить, гроші є головною умовою, що дає право бути людиною. Але як це стосується до створення світу? Чи ж бо не показала сатанинська змія нашій праматері Єві, крім яблука, ще й блиск золота?
128. До питання про природу в мистецтві: виноград – це природа, вино – мистецтво. Дальші коментарі, гадаю, зайві.
129. До 1848 року, коли більшість європейських держав були монархічними, преса була малочисельнішою і менш значною, оскільки їй було заборонено займатися політичними й державними питаннями. Крім того, суспільство, підпорядковане тим самим заборонам, мало більше часу займатися мистецтвом і артистами. Тоді жодна преса не могла малого артиста зробити великим, а великого – малим, тому що суспільство саме могло собі скласти поняття про нього і залишити пресу без уваги або її заглушити. Але відтоді як більшість урядів стали конституційними, преса перетворилася на велику державу, суспільство почало займатися політикою, адміністрацією, виборами, союзами, партіями й багатьма іншими речами, і йому вже бракує часу ґрунтовно займатися мистецтвом і артистами, і воно віддає пресі висловлювати свою думку про них. Віднині великого артиста можна зробити малим, а малого – великим. І якщо не навіки, то принаймні хоч би на час його життя. А почасти й довше. Сумно!
130. Не всі жінки, які добре грають комедію, придатні до театру: їм заважає безликість. Найбільш охоче вони грають на сцені житті самі – третього, тобто: вона сама, той, якого вона стосується, і той, який її стосується, або у великому світі, де останніх двох суб’єктів вони повинні приховувати.
131. Молодий чоловік одружується в будь-якому місті Європи з дівчиною і везе її по весіллі до Йокагами. Мені зрозуміле таке сильне кохання дівчини, яка їде за ним добровільно, але мені видаються незрозумілими батьки цієї дівчини.
132. Буває, що осуджують невинних, ховають удавано померлих, людей саджають у божевільний дім, інколи тільки за підозрою, часто навіть зі злочинними цілями. Виявляється, що стосовно останніх експертиза буває найскладнішою. Я одного разу грав у божевільному домі в присутності душевнохворих, але була запрошена і стороння публіка з міста. Оскільки поведінка й манери всіх слухачів видалися мені цілком нормальними, то я спитав лікаря, чим це пояснити. Він відповів мені, що я насилу і навряд чи відрізню хворих од здорових (буйні схиблені, ясна річ, допущені не були). І справді, на кого я йому не вказував як на гаданого хворого, той виявлявся здоровим, і навпаки. Тут я мимоволі спитав себе: але ж можливо, що якісь схиблені гуляють на свободі, а якісь здорові сидять у божевільному домі!
133. Картярська гра – найліпше проведення часу в країні, де заборонено «будь-яке висловлювання». Я теж прибічник картярської гри (за винятком, ясна річ, азартних ігор) і для республіканських держав, де дозволено «висловлюватися», тому що я прихильник прислів’я: «La parole est d’argent, le silence est d’or» [18]. І це прислів’я застосовне не тільки в політиці.
134. Мене більше захоплює жіноча голизна в зображенні (картина, скульптура), аніж у натурі. Бо в першому випадку моя уява збуджується, а в другому вбивається.
135. Якщо тепер я слухаю артистів і вони мене не задовольняють, то я приписую це не їхньому виконанню, а своєму вікові й притупленню моєї чутливості. Але при цьому ставлю собі питання: чи справили б на мене тепер Ліст, Рубіні, В’єтан, Серве те чарівливе враження, яке я відчував, слухаючи їх у дні моєї молодості? Якщо так, то це б було доказом їхньої величі порівняно з теперішніми обдаруваннями. Якщо ні, то це б доводило мою тогочасну незрілість.
136. Я допускаю полювання або на диких звірів, або як потребу добути їжу. Але як задоволення – воно мені не зрозуміле. На якій же, власне, землі стоїть товариство опіки тварин?
137. Уcесвітню історію викладають дітям від раннього віку нарівні з граматикою, арифметикою і т. п. але що можуть зрозуміти з неї діти? Мені здається, що цей предмет більше за інші вимагає розуміння і зрілості судження, а ці якості виявляються в молоді приблизно лише по закінченні гімназії. Я переніс би цей предмет до університетської програми. Ту саму думку маю і щодо викладання Закону Божого (стосовно Старого Заповіту і міфології), за винятком Нового Заповіту, ґрунтованого більше на вірі й почутті, які в молоді з’являються раніше від розуміння і зрілості суджень.
138. Природна історія не виключає вірування в Бога, бо природу можна всебічно вивчити й пізнати. Але тим не менше одна таємниця завжди, врешті-решт, залишається невивченою і непізнаною – Творець.
139. Око так звикає до гірських вершин, що втрачає масштаб. Точно так само звикає око і до різних мод дамських туалетів, піднебіння звикає до прянощів, отож проста їжа йому перестає подобатися, вухо так звикає до шумних інструментувань і дисонансних послідовних гармоній, що його перестають приваблювати прості інструментування і логічно послідовні гармонії. Людина взагалі до всього може звикнути, окрім привабливості статевої різниці й огиди собі подібних. Ці дві речі завжди вражають її наново.
140. У Франції droits d’auteurs [19] ліпше забезпечено, аніж в інших країнах. Там tantièmes [20] отримує не тільки оперний композитор на виконання своєї опери, але кожен композитор за виконання свого твору в будь-якому жанрі: від танцю або пісні до симфонії або ораторії. Скільки композиторів у інших країнах могли б почастуватися значним зиском за такої організації!
141. Якщо на придворному концерті по закінченні встановленої програми артиста просять виконати ще що-небудь, то він зовсім не повинен уявляти, що це робиться внаслідок захвату слухачів, а лише тому, що не настав ще момент роз’їжджатися.
142. Я суджу про місто за кількістю наявних у ньому книгарень.
143. «Пісні без слів» – добра назва для творів. Їх можна б було також назвати «велемовними мелодіями». Але трапляються часто пісні зі словами, які правильно б було назвати – «слова без пісень».
144. Чвари (навіть у мистецтві) є раковою хворобою нашого часу.
145. Нестерпні живі друзі померлих великих людей, особливо на музичній ниві: вони не вдовольняються жодним виконанням, відтінком, темпом виконавця, позаяк вони «чули-бо це у виконанні самого композитора»! Особливо щодо темпу до них вельми пасує вирок Шейлокові: «Якщо хоч однією краплиною крові більше або менше» [21].
146. Гра на фортепіано – рух пальців. Виконання на фортепіано – рух душі. Тепер найчастіше чутно перше!
147. «La mort sans phrases» [22] – вважається героїчним висловом. А я кажу: «La vie sans phrases» [23]. Але знаю багатьох, котрі зовсім не були б у змозі цього знести. Отже, це видається мені більш мужнім.
148. Чи винна жінка тільки тоді, коли вона віддалася не своєму чоловікові, а іншому чоловіку, чи вже тоді, коли, не віддаючись, інший чоловік займає всі її думки й почування? Жінки вважають злочинним тільки перше.
149. Мені жаль того, хто потрапляє в нещастя через лінощі, але відчуваю найбільший жаль до того, хто шукає роботи й не знаходить її. А таких нині стає дедалі більше. Відповідальність за них лягає на державу і суспільство, котрі сильно поплатяться, якщо скоро не знайдуть радикального засобу проти цього становища...
150. Розсіяність – наслідок або надто сильного мислення, або повної його відсутності. Отже, бути розсіяними мають право тільки генії й кретини.
151. Якщо чоловік хоче мати за дружину жінку, яка повністю відповідає його бажанням, то він повинен одружитися з жінкою шістнадцяти або сімнадцяти років, яка ще не має своїх власних поглядів. Тоді, при їхній взаємній прихильності, в його домі буде тільки одна думка, одна воля. А якщо він одружиться з дівчиною понад двадцятирічною, яка вже має свої власні поняття, то в домі й при взаємній прихильності буде вже півтори думки й півтори волі, а то і дві думки й дві волі, тобто – незгода.
152. Скромність чоловіків щодо їхніх зв’язків із жінками недостатньо оцінюють останні. Якби чоловіки (особливо артисти) були базіками, то святкувалося б набагато менше весіль, а число розлучень сильно збільшилося б.
153. При часто порушуваному нині питанні про рівність і рівноправність жінок із чоловіками, певно, зовсім оминають увагою той закон природи, за яким жінка звичайно три дні щомісяця або місяць до і місяць після пологів буває нездатною до праці. А тимчасом вже це ясно вказує на той факт, що вона створена інакше і не може бути прирівняна до чоловіка. Я б охоче визнав за жінками більше прав, аніж ті, якими вони тепер користуються. Особливо за однією категорією жінок – за незаміжніми. За ними держава і суспільство мусили б визнати права на працю, починаючи з тридцятирічного віку. Адже їхня доля і в суспільстві, і у власній родині нестерпна без усілякої провини з їхнього боку. Зате, наприклад, виборчого права, на якому так наполягають жінки, я б їм не давав. Бо в цьому разі необхідно побоюватися їхньої особистої прихильності або неприхильності до певного суб’єкта і повного ігнорування об’єктивних умов. Скарги про буцімто неможливість для жінок досягти певної освіти, що так часто лунають, видаються мені такими, які не витримують критики. В усі епохи існували високоосвічені жінки, а тепер, коли їм у багатьох країнах надано змогу стати медиками та юристами, така скарга є просто смішна. За всією ймовірністю, у нетривалому майбутньому для них відкриються всі царини. Але, тим не менше, є ремесла і заняття, у яких до жінок можна застосувати німецьке прислів’я: «Spielet nicht mit Schiess-gewehr, denn» [24].
154. Кохання може збудити взаємність через жаль, навіть згоду через марнославство. Але і те і те минуще, позаяк навіть справжнє взаємне кохання не вічне.
155. Коли військові носять мундири, починаючи з офіцерських чинів, поза виконанням службових обов’язків – це відокремленість од решти суспільства, і вона не має жодного логічного обґрунтування. Якби й усі цивільні носили мундири, зважаючи на рід їхніх занять? Це ставить військових вище за інших людей. Таке применшення цивільних нічим не поясниме, особливо від часу запровадження загальної військової повинності. В Англії, Франції, Америці й т. д. носіння мундира прийняте тільки при виконанні службових обов’язків, але повага до військових, тим не менше, там нітрохи не потерпає.
156. Мені завжди шкода панночок, які повинні йти на посаду виховательки (гувернантки). Це тяжкий і невдячний шматок хліба. першим клопотом такої дівчини мусить бути прагнення здобути прихильність вихованців, чим вона збуджує ревнощі матері. Якщо вона молода і гарна, то збуджує ревнощі дружини. Якщо в домі є дорослий син, то вона збуджує підозру батьків: чи не бажає вона зачарувати його своєю кокетливістю тощо. У найліпшому випадку, якщо вона щасливо омине всі перешкоди, вона однаково звільняється після певного проміжку часу – аби на іншому місці знову натрапити на ті самі камені спотикання.
157. Чоловіки рідко їдять сирі фрукти. А ті, хто це роблять, зазвичай мають м’який характер. Жінки охоче їдять сирі фрукти й переважно яблука.
158. Існували відомі тирани, смерть яких оплакувала частина народу. Були й люблені монархи, яких після їхньої смерті проклинала частина народу. Абсолютно правильна оцінка володарів дуже ускладнена. Німецьке прислів’я: «Was dem Einen recht ist, ist dem Andern billig [25]» видається мені зовсім неслушним.
159. Двадцятирічний юнак помирає від сухот. У той же момент у сусідньому саду сімдесятидворічний старий грає в лаун-теніс. «Шляхи Провидіння несповідимі» – я це добре знаю, але хочу-таки молитися за яку-небудь іншу логіку.
160. Природа має форми, але в ній немає обмежувальних умовностей, рамок. А мистецтво не може їх не мати: сцена – для драми з її актами, рама – для картини, частини – для симфонії й т. п. Тому необмежений реалізм у мистецтві перетворюється на щось ненатуральне.
161. Дівчину, яка дивиться з вікна на вулицю, я уявляю пташкою, що визирає з клітки. Клітка дівчини – її дівочий стан.
162. Яким чином людина – істота, в якої шлунок відіграє найважливішу роль, і в якої в разі розладу шлунка зникають усі мислительні й життєві сили, – може бути найвищою істотою? (Адже ми охоче називаємо вродливу жінку янголом, аби забути, що вона теж має шлунок.) живлення і перетравлення їжі – це такі функції, котрі, якщо вони здійснюються в людини правильно, настільки її задовольняють, то вона не буває ані революціонером, ані анархістом, ані атеїстом, ані песимістом, ані соціалістом тощо, а залишається живою істотою і нічим іншим бути не прагне. Найбільшою турботою правителів, у сенсі самозбереження, мусило бути прагнення не мати у своїй країні жодного голодного. І якби ті численні мільйони, які вони використовують для воєнних цілей, використали для цієї цілі, вони могли б більш безтурботно розвивати своє могуття, навіть свою сваволю. «Panem et circenses» [26] для правителів набагато важливіше, ніж: «Mene, Tekel...» [27]
163. Table d’hôte [28] справляє на мене завжди гнітюче враження, хоч би я й сам брав у ньому участь. Усе це жування, ковтання і проковтування у старих і малих, вродливих і потворних чоловіків, жінок і дітей являє собою щось вельми неестетичне (я навіть не люблю бачити голодну їду істоти, мені симпатичної – жінки або дівчини). І безперервна загальна балаканина мені теж нестерпна.
164. Дивно, що для ненависті й для мстивості теж необхідна сила характеру.
165. Мілітаризм у своїх цілях, підставах і засобах настільки однобокий і абсолютний. Що анулює будь-яке інше мислення. А позаяк він поглинає найбільш свіжу, сильну і здорову частину чоловічого населення, то поступ цивілізації (не дарма це поняття пов’язане щі словом «цивільний») за таких умов вельми сумний. Військовим принципи прищеплюються «за наказами»; вільне мислення, міркування, вибір – вважаються злочином. На війні така дисципліна ще необхідна, але оскільки, на щастя, війна буває винятком, то внаслідок усього сказаного більша частина чоловічого населення за мирний час стає немислячою.
166. Чому ж за незліченні тисячоріччя жоден померлий знову не з’явився на землі з того світу – чи то з неба, чи з пекла, – аби нам, вбогим, повідати хоч би дещицю про загробний світ на втіху або пересторогу? Адже це б було найлегшим способом зробити нас ліпшими, аніж тепер.
167. Уряди даремно допускають розвиток соціалістичного питання знизу вгору. Це питання настільки важливе і у своїх наслідках настільки непередбачуване, що держави, виходячи з власних інтересів, повинні ґрунтовно його вивчити і вміти ним керувати, якщо вони не бажають бути втягненими у всезагальну суспільну катастрофу або, принаймні, в повний суспільний переворот. Чи це добре, чи погано – хто може остаточно вирішити тепер? У кожному разі, характер цієї революції лавиноподібний, і навряд чи доведеться довго очікувати її настання.
168. Молодий чоловік, який є песиміст і втомлений життям, смішний і гідний осуду, оскільки він не міг ще мати часу різнобічно вивчити світ і життя. Але життєрадісний старий оптиміст видається мені дивним і марним, адже він мав достатньо часу для всебічного вивчення і світу і життя.
169. Дівчині я б не давав громадського виховання – громадськість виховує лише хлопчиків, але відриває дівчат од дому, а тимчасом власне дім є та нива, на якій переважно повинна діяти жінка. Я також вважаю надто розлогою навчальну програму в громадських жіночих навчальних закладах (і в чоловічих). Я зовсім не хочу цим сказати, що для виховання дівчат необхідно знати тільки кухню, шитво і танці. Я хотів би лише вигнати з теперішньої навчальної програми все зайве, а такого багато. На головні предмети, які вони повинні вивчити вдома, необхідні відомості для дружини, господині оселі, матері – їм, унаслідок цього, бракує часу, бажання і тями. Я вважав би більш правильним відкриття вищих жіночих училищ для дівчат від 18 до 20 років, бо тоді вони б устигли вже отримати в домашньому вихованні солідний фундамент, у сенсі вищесказаних головних предметів. Якби дівчата звернулися до вивчення саме цих предметів, а не до мистецтв і наук, які їм усе ж недосяжні! Найбільш згубними я вважаю інститути-інтернати, де дівчата виховуються з десятирічного віку по вісімнадцятирічний вдалині від батьківського дому і світу і стають тільки екзотичними рослинами, штучно вирощеними домашніми анахронізмами.
170. Природа в мистецтві – те саме, що правда в житті. Її не завжди можна висловлювати: необхідна брехня неминуча в житті так само, к і в мистецтві.
171. Я розумію багатих людей, які з часом стають ще багатшими. Розумію також бідних людей, які розбагатіли випадково (спадщина, лотерея і т. п.). Та коли я подумаю, наскільки тяжко заробити гроші чесною працею, і якщо мені вказують на людину, котра не мала кілька років тому нічого, але котра сьогодні мільйонер, то я не можу позбутись думки, що тут не все сталося цілком природно. Мені мимоволі спадають на гадку фальшування, крадіжка, вбивство, привласнення тощо.
172. Кожна нація має свої чесноти й пороки. Однак нині судять про націю тільки на підставі політичних міркувань, тобто її лають на всі боки, або підносять без міри.
173. Ми часто чуємо, як одна нація, мовби на виправдання своєї незрілості, наводить той факт, що вона – наймолодша з націй. Цим вона лише доводить, що не була спроможна нічим скористатися від інших націй, які мали б слугувати їй за приклад.
174. У наші часи намагаються змінити фізіономію найславетніших міст Європи, перебудовуючи їх із гігієнічними цілями. Це, ясна річ, вельми доцільно і похвально. Але я хотів би сказати, що це навіть жаль. Старі Рим, Москва, Прага та інші міста мало-помалу зникають і набувають узагальненого вигляду – хоча тепер і люди втрачають свою індивідуальність. Результат усього цього: люди зробляться стадом, міста казармами: загальне нівелювання, посередність. А зате всі й усе здорові. Як це матеріалістично!
175. Фонограф може увічнити музичне виконання. Артисти, остережіться!
176. Сцена, аби концертна естрада, схожа на пекло. Вона вимагає од своїх адептів, аби вони кров’ю своєю відписали їй свою душу. Ті, котрі не роблять цього через моральні підстави, можуть досягти певного ступеня творчого мистецтва, але їм не дістатися його апогею. Тепер у мистецтві переважає саме ця відома почесна висота. Так звана «la grande bohème» [29], артисти стали джентльменами, артистки доброчесними. І тих і тих приймають у суспільстві на рівних правах, і ті й ті мають для цього необхідну освіту і чистоту звичаїв. Але мистецтво від цього не виграє! Дерев’яний балаган, покидьки суспільства. Фантазери, гультяї – ось хто створив, особливо в театрі, золотий вік виконавського мистецтва.
177. Чому б композиторові не зробити виставки всіх своїх творів (не в нотах, а у звуках) точно так само, як художнику або скульпторові?.. Він винаймає на певний термін залу, запрошує необхідний персонал для виконання своїх творів – для кожного жанру в певний час дня публіка, на свій смак, обирає той жанр, який вона бажає слухати, знаючи, що вона кожного дня, у вказаний час, може його почути. Таким чином було б зроблено добру послугу і композиторові, й публіці. Це можна б було однаково поширити й на твори класиків. Адже публіка тепер вже висловлює великий інтерес до оперних і ліричних циклів одного і того ж композитора.
178. Легше вибачити несправедливість, аніж її забути.
179. Декламація посіла в сучасних оперних композиторів настільки переважне становище, що вони, на жаль, зовсім вигнали фігурований спів. Неправильно! Колоратурний спів, якщо він не перетворюється на руладу в буквальному сенсі цього слова, є – і як вираження трагічних пристрастей, і як вираження радості – «приправою» душевних порухів (це можна констатувати і у східних наспівах). Заразом вона збагачує мелодію і звільняє її від властивого їй характеру монодії. Веселість, грація, кокетування, грайливість і т. д. заледве мислимі без колоратурної мелодії. Вплив фігурованої мелодії помітний у Моцарта, Вебера, Бетговена, а ці корифеї, особливо останній, як мені видається, не так-то сильно грішили супроти таких строгих нині вимог декламації.
180. Для самотності необхідна сила характеру: легше зносити довгий час інших, аніж самого себе. Хоч би тому, що нам доводиться інших зносити в житті лише почасти, а не цілковито.
181. Боротьба дає смак життю, як перець і сіль дають смак їжі.
182. Для творця найжахливішим нещастям буде пережити самого себе. А як часто це трапляється!
183. Дивовижно, наскільки музична критика більш сувора і злобна, аніж критика інших видів мистецтв. Якщо, наприклад, Рафаель до досягнення свого повного розквіту наслідує Перуджино, Леонардо, Фра Бартоломео або художник нашого часу – Мейсоньє чи Ленбаха, то про це лише згадують. Але якщо композитор у своїй манері письма діткнеться Шумана, Шопена, Мендельсона, Ваґнера, Ліста, то це йому відразу злісно ставлять за провину і називають вадою уяви. Це викликає в молоді пристрасть до оригінальничання, а звідси, як часто, і до некрасивого!
184. Я дивуюсь, як міг такий геній, як Шекспір, писати цілі драматичні твори на тему фізичної схожості, особливо, коли вже одна різниця в голосі (брат і сестра) мала б усунути будь-яку помилку в цьому напрямі.
185. Людський голос може приваблювати або відштовхувати. Це те ж саме, що «туше» при грі на роялі, як «тон» у скрипаля або віолончеліста, «голос» у співака.
186. У людей і собак помітні різкі перехідні ступені від порід благородних до нижчих. Чи не існує того ж самого й у фізичній природі людини? У такому разі ідея про рівність – утопія і мислима тільки з медичного погляду!
187. Ніколи не слід судити про твір учителя у виконанні його учня, бо таке виконання, навіть якщо воно добре, – тим не менше тільки учнівське.
188. Туди, де ти бажаєш бути добре прийнятим, ти мусиш приходити рідко.
189. Якщо музичні думки різних композиторів частково подібні одна на одну, то на це не можна відразу ж дивитись як на плагіат, особливо якщо ці композитори довели своїми творами, що вони, «слава Богу, не потребують» прикрашати себе чужим пір’ям. На це треба дивитись як на випадковість, як на те, що дві людини можуть бути подібними одна на одну, навіть якщо вони зовсім не рідні. Публіка охоче констатує такі музичні подібності, аби показати своє музичне розуміння. дешеве задоволення!
190. Мені випадало слухати в божевільних домах напрочуд добрі музичні виконання. Це доказ того, що музика стосується душі, а не розуму. Мені було також цікаво констатувати той факт, що виконання могли бути тільки інструментальні, а не вокальні, де необхідне правильне мислення.
191. Сучасний чоловічий костюм, особливо фрак і циліндр, – щось абсолютно некрасиве. Було б бажаним обрати інший костюм, адже не некрасиве буває неестетичним, а неестетичне – некрасивим. Це було б бажаним вже хоч би для того, аби «pour rabattre le caquet» [30] прекрасній статі.
192. Срібна валюта знецінила срібло. У наші часи в ужитку також лаврова валюта, вона знецінить лаври.
193. Я віддаю перевагу жіночому товариству над чоловічим. Однак ліс мені приємніший, аніж квітник.
194. Приховане має особливу принадність, – мабуть, більшу, аніж заборонене. Я думаю, що в готтентотів, які розгулюють голими, рідше бувають спокуси й порушення подружньої вірності, аніж у європейців.
195. Мені здається, що, коли ми сидимо за письмовим столом при електричному освітленні, наші думки отримують інший напрямок, аніж при світлі стеаринових або сальних свічок. При освітленні першого ґатунку думки повинні бути більш оптимістичними, при освітленні другого – більш песимістичними. Чи не буде це взагалі характеристикою песимізму, тобто те, що він збуджується недостатнім освітленням?
196. Кокетування помітне вже в найменших дівчаток (дітей).
197. Автобіографії (навіть сповіді) існують у великій кількості чоловічі й тільки у вельми малій – жіночі. Певно, жінки неохоче підіймають завісу над своїм минулим.
198. Від самолюбства до егоїзму, від сили характеру до впертості відстань заледве перевищує ту, яка існує «du sublime au ridicule» [31].
199. Яке щастя для нещасного, що він має віру в Бога.
200. При справжньому способі ведення війни зовсім нічого не доводить, що кожен вояк може бути хоробрим у двобої.
201. Не потреба у великій кількості військ уповільнює початок найближчої війни, а жахливі винаходи засобів оборони й руйнування, які щодня збільшуються, і необхідні для того безмежні грошові кошти.
202. Народна юрба справляє на мене завжди гнітюче, навіть сумне, враження. Це найбільше вираження матеріальної сили й повної відсутності ідеї. Юрба не мислить і не відчуває і не має власної волі. Вона лише діє, і то тільки за даним паролем. Мені вона осоружна, навіть якщо бездіяльна – отже, є простою глядачкою – унаслідок її невігластва, що так імпонує. Вираз «vox populi» [32], мабуть, слушний, коли стосується думки різних окремих індивідів, але як вираження думки народної юрби це може бути тільки «vox animalis» [33].
203. Головні підвалини людського характеру є вродженими, і виховання повинно змінити ці підвалини, якщо вони схильні до поганого. Але знищити їх повністю воно не здатне. Звідси такий м’який французький вираз: «Сhassez le naturel, il revient au galop» [34]. Сумно бачити, що людина народжується з кепськими інстинктами (егоїзм, жадібність, жорстокість – перші його прояви) і що їй треба ще прищепити хороше (любов до ближнього, співчуття, доброту, лагідність тощо).
204. Ніщо не може витримати суворого, серйозного, ґрунтовного випробування.
205. Самогубства траплялися б набагато частіше, якби не було боягузтва, хоч би його навіть осуджували церква і суспільство.
206. Характер і ступінь цивілізованості народу можна пізнати за його розвагами.
207. Квітка – це дівчина в рослинному світі, дівчина – це квітка у світі людському.
208. Симпатія й антипатія є головними двигунами в людських взаєминах. А оскільки вони здебільшого ґрунтовані на відсутності мотивів, то несправедливість і неприязнь стають найчастішими явищами суспільних взаємин людства. Інтелігентна, здорова, діяльна і самостійна істота шукає заняття – її не прилаштовують, тому що не вважають симпатичною. А істота хвороблива, бездіяльна і неінтелігентна, але граціозна, потребує – її оголошують симпатичною і виявляють до неї діяльне співчуття. Як часто ми натрапляємо в житті на це непорозуміння.
209. Багаті постановки театральних п’єс (декорації, костюми, світлові ефекти тощо), що їх розглядають нині антрепренери як головне завдання, загрожують суспільному смакові деморалізацією. Оскільки в цьому випадку публіка звикає відволікати свою увагу од змісту п’єси й звертати її тільки на постановку. Але публіка в цьому плані схожа на дитину: вона вимагає постійно більшого. Одначе ж бо мусить настати той момент, коли більше стане неможливим. Що ж робитимуть тоді театральні директори?
210. Факт, що людина потрапляє на хибні шляхи, є доказом того, що вона у своїх діях керується не найвищою владою, а власним розумінням. Але для свого виправдання вона вигадала собі божества: долю, фатум, провидіння...
211. Дивовижно, яка твариноподібна людина в положенні чотириногого, якщо дивитися на неї ззаду – немає тільки хвоста. Навіть дивлячись на неї спереду, у прямому положенні, можна констатувати цю схожість (через формацію обличчя) – з левом, мавпою, жабою, змією, птахом. Отож відмінність людини од тварини полягає головно в її здатності до мовлення. Бо стосовно її здатності до мислення (те, що ми в тварини називаємо інстинктом), вона не особливо віддалена од людини, позаяк вибір тварини щодо напрямку руху (тобто вираження мислення) при літанні, повзанні, стрибанні, біганні й скаканні вже є доказом цього.
212. Артисти мають особливий спосіб хвалити своїх колег. «Ви знаєте Х?» «Так, відмінний артист, та тільки того дня, коли ми виступили разом у Y, він, за всією ймовірністю, був не в гуморі й зазнав повного фіаско». Цей спосіб похвали особливо властивий співакам і співачкам.
213. Бувають довгі промови з коротким сенсом. Але бувають і короткі промови з довгим сенсом, якого ніколи не може достатньо зважити той, хто їх проказує. «Я вас кохаю...» Наслідки й далекий сенс цієї далекої фрази зовсім не можуть бути визначені заздалегідь.
214. Тонкі губи – злий характер.
215. Я вважаю, що міфологію різних народів молодь вивчає надто стисло і поверхово. Хоча предмет вельми двозначний, але заразом дуже освітній і для насолоди мистецтвом і правильного розуміння його (особливо поезії) необхідний.
216. Ігнорування композитора буває йому кривдним, але надто часте і довге повторювання його творів перед публікою може поставити його в потребу вигукнути: «Захистіть мене від моїх друзів!»
217. Людина складається з душі й тіла, та як ставиться до цього серце, яке не може бути кероване розумом (тобто душею) і теж висуває самостійні вимоги? Поет часто говорить про душу і серце як про два ріщні елементи, а філософ – ніколи. Невже людське серце – не щось інше, а «licentia poetica [35]»?
218. На Французьку революцію слід дивитись або як на могилу минулого, або як на гімн новій ері. В обох випадках вона має страшенно трагічний характер і в обох випадках незнищенне значення для людства.
219. Видатні люди рідко виграють при ближчому знайомстві.
220. Вродливі жінки не вміють старіти, артисти не вміють вчасно піти зі сцени: і ті й ті не праві.
221. Сонячне сяйво в дуже холодний зимовий день при 25–30 градусах морозу я уявляю у вигляді неба, яке шкірить зуби.
222. У блакитнооких дівчат (жінок) фізичним життям керує дух – це почуття. У чорнооких, навпаки, духовним життям керує тіло – це темперамент. Звідси останніх буває тяжче ошукати й спокусити, аніж перших.
223. Хай тільки кожен робить те, що він може, а решта хай його не стосується.
224. Симфонії Бетговена я позначив би відповідно до того, як уявляю їхній художній зміст, у такому порядку:
1) Перша, ор. 21, С-Dur;
2) Друга, ор. 36, D-Dur;
3) Четверта, ор. 60, D-Dur;
4) Восьма, ор. 93, F-Dur;
5) Шоста, ор. 68, F-Dur «Пасторальна»;
6) Сьома, ор. 92, A-Dur;
7) Третя, ор. 55, Es-Dur «Героїчна»;
8) П’ята, ор. 67, С-Moll;
9) Дев’ята, ор. 125, D-Moll.

225. Коли мене запитують мою думку, то я її висловлюю цілком відверто, навіть якщо вона може бути й неприємна зацікавленій особі. Але я ніколи не висловлюю своєї думки, якщо мене про неї не питають.
226. Нічого не може бути неприємнішого за музичне сусідство. А оскільки: «il n'ya pas de grand homme pour son valet de chambre» [36], так само не буває й великого артиста для свого сусіда. А тут ще спробуйте-но мати сусідом артиста-початківця або дилетанта! Якби Мойсей жив у наш час, то він послав би їх як восьму кару на яку-небудь країну.
227. Дитя відчуває природну прив’язаність до матері, хоч би через проблеми харчування. А прив’язаність до батька повинна бути йому прищеплена. У більш зрілому віці природна прив’язаність до батька теж проявляється внаслідок питання хліба щоденного.
228. Як після вина виноград не може бути смачний, так і після художньої насолоди не може подобатися навчальна книжка.
229. Існують люди, які роблять визначним той час, у який вони живуть, і існують часи, які роблять визначними людей, що живуть у них. Прикладом першого буде Наполеон І, другого – Наполеон ІІІ.
230. Струнний квартет у поліфонічному стилі – найтяжче музичне завдання: воно схоже на скачку з перешкодами, на плавання з прив’язаним до ніг камінням, на життя без грошей. Значне і прекрасне в цій царині створили багато великих композиторів, але велике, гідне подиву – один Бетговен – щось настільки могутнє, що якби він залишив нащадкам лише одне це, то й тоді міг би бути певен свого безсмертя.
231. Помпеї можна порівняти з цвинтарем – у них теж загасло життя. Але вони справляють на мене різне враження: на цвинтарі я бачу поховані тіла, у Помпеях – поховані думки й дії.
232. До п’яти чуттів людини в наш час долучилося ще шосте чуття автографів. У мені воно повністю відсутнє, тому я можу впасти в шал, коли від мене вимагають автографа.
233. Дружба між літнім чоловіком і молодою жінкою або дівчиною, між літньою жінкою і молодим чоловіком, між старим і старою, навіть між молодим неодруженим чоловіком і молодою заміжньою жінкою – трапляється часто і допустима. Але дружба між молодим неодруженим чоловіком і молодою дівчиною – це не щось інше, а взаємне кохання, приховуване внаслідок вимог обставин. А якщо не взаємне кохання, то лише одностороннє жалісливе співчуття.
234. Мені надсилають вірші для перекладення їх на музику. Це схоже на те, немов мені представляють дівчат, аби я в них закохався. Зазвичай випадково читаєш вірш, він тебе надихає, кладеш його на музику. Побачивши раптом дівчину, яка подобається, в неї закохуєшся. Та в обох випадках це буває за власним потягом, але ніяк не на прохання сторонньої особи.
235. Монастир мені зрозумілий тільки як притулок для людей, що відділяються од маси, аби безперешкодно жити зі своїми думками про Бога спільно з однодумцями. Але якщо монастир вимагає виконання різних церковних служінь і обов’язків, то я уявляю його якоюсь казармою для церковної міліції й більше не відчуваю до нього симпатії, за винятком монастирів для «братів» і «сестер» милосердя.
236. Смерть настає в людини часто так раптово і так несподівано, що я постійно ношуся з думкою: «У наступний момент тебе вже немає!» Звідси моя старанність – мабуть, навіть занадто перебільшена. Адже я теж не хотів би померти, не сказавши дечого людству.
237. Я дотримуюся тієї думки, що кожна людина, чи то чоловік чи жінка, досягши певного віку, після якого їй, за всією ймовірністю, залишається жити вже недовго, повинна залишити по собі письмовий переказ усього, що вона пережила, дати суспільству ніби звіт про своє життя. Життя кожної людини, навіть найнезначнішої, містить багато цікавого в психологічному, культурному та інших вимірах, годі й казати про життя людини високого відповідального становища. Жоден роман не може дати стільки цікавого і повчального, як така сповідь, котра, при особливому бажанні того, хто її написав, могла б навіть і не бути надрукованою, але в рукопису б могла зберегтися в громадських бібліотеках для надання лише читачам, які вимагатимуть її. Це, у кожному разі, значною мірою збагатило б літературу будь-якого народу.
238. Матеріалом для новели могло б послугувати мандрування невеликої монети від моменту її чеканки до моменту її сплаву або ж паперового грошового знака невеликої вартості; через скільки рук і кишень бідних і багатих людей пройшли ті й ті гроші, за яких обставин, у якому настрої й з якою метою було їх витрачено і т. д. до найменших подробиць як комічного, так і трагічного характеру.
239. «Життя серйозне, мистецтво веселе» – цей вислів стосується до публіки. «Життя серйозне, але мистецтво суворе» – до артиста.
240. «Le style c’est l'homme» [37] у музиці. У композиції це ще більш (разюче) правильно.
241. Чи є примусовий усезагальний недільний відпочинок філармонічним, економічним або церковним заходом? У сенсі філантропічному він є мені тільки як trop de zèle, в економічному – я можу лише шкодувати про такий захід, а в сенсі церковному – я вважаю його просто гідним осуду, бо вимушене відвідування церкви буде ошуканством. Належало б цьому бажаному відвіданню церкви віддати вільні години будь-якого дня. Заборона роботи не може викликати в людині морального підйому, а заборона розваг після роботи межує з жорстокістю. Невже-бо цей лицемірний недільний відпочинок – єдине, в чому Англія гідна наслідування?
242. У Росії я мешкаю, у Німеччині – мислю, у Франції – насолоджуюся, в Італії, Іспанії, Швейцарії – захоплююся, в Англії, Голландії й Бельгії – працюю, в Америці – дію. Усі країни я люблю і жодній не можу віддати переваги й пояснити, де саме ліпше. Але можу лише оголосити, що однаково добре і тут і там, а особливо скрізь однаково кепсько!
243. «Професорка», «композиторка», «концертмейстерка», «докторка», «радниця», «комерції радниця», «генеральша»... І при всьому цьому жінки ще скаржаться, що не стоять нарівні з чоловіками!
244. На високу артистичну натуру успіх діє збудливо і підбадьорливо, ницу натуру він веде до зарозумілості, подеколи до зупинки розвитку, навіть до занепаду. Хоча невдача озлоблює перших, але не дає їм зневірюватися і спонукає до боротьби й прагнення вперед. А других вона вбиває.
245. Газети, часописи і взагалі періодичні видання загрожують зовсім витіснити читання книжок. Тому в наш час освіта хоча й буває енциклопедичною, проте залишається поверховою.
246. Королі тепер дають артистам ордени не за відзнаку, а, як звичайно, з економічних міркувань. Ось чому нині завішані медалями груди багатьох артистів і навіть груди феноменальних дітей (диво-дітей).
247. Жінки не зносять тютюнового диму і внаслідок цього видаляють чоловіків в особливі курильні кімнати, купе й т. д., але заразом анітрохи не клопочуться тим, чи зносять чоловіки духи на подобу «пачулі» та ін. Oh, les femmes! Чоловіки, справді, істоти вельми добродушні.
248. Компонувальник тексту (лібретист) опери, ораторії й т. д. вважає, що його скривдив композитор і в сенсі художньому, і в сенсі матеріальному, забуваючи про те, що його робота, хоч би лише за витраченим часом, не може дорівнювати роботі композитора. Адже, як звичайно, композитор вкладає багато і своєї праці: часто сам дає йому тему, і в її обробці багато в чому допомагає й приносить користь. Не думаю, аби коли-небудь поет пропонував композиторові текст у такому вигляді, що композитор мін створити до нього музику без усілякої зміни тексту. Моцарт, Вебер, Меєрбер дають цікаві приклади цього.
249. Манія величі повинна бути наснажливим почуттям: розчарування їй не властиве.
250. Дипломатія спирається на поняття «La parole est donnée pour cacher la pensée» [38], і вона в цьому сенсі вкорінена так глибоко, що коли тепер який-небудь уряд говорить правду, то йому не вірять, а гукають у його словах якогось особливого, потаємного сенсу. Буденне життя людського суспільства ґрунтоване теж на дипломатії, тому чемність у товаристві – вища за щиросердя.
251. Дилетант займається мистецтвом для свого власного задоволення, артист – для задоволення інших. Це – величезна різниця в сенсі вимог, які висуваються до них обох, і в сенсі оцінки їхнього виконання.
252. Паління шкідливе, нікотин – отрута. Життя теж небезпечне – люди отруйні. А між тим і те і те – куріння і життя – насолода.
253. Я уявляю себе самого доволі нелогічним. У житті я республіканець і радикал, а в мистецтві – консерватор і деспот.
254. Аби уявити на сцені співаками яких-небудь значних політико-історичних або культурно-історичних героїв, потрібно, аби нас відділяли од них принаймні дві тисячі років. У противному разі вони видадуться нам смішними, за винятком Нерона, який сам був співаком. Зображати їх такими, що говорять прозою, означає уявляти їх у дійсності; у віршах – буде вже поетизуванням їх, а це віддаляє їх од дійсності; спів-бо виставляє їх у сенсі легендарному, а це пасує тільки богам або святим, а не звичайним, навіть і незвичайним, історичним смертним.
255. Що ліпше в художньому творі: правда без піднесеності чи піднесеність без правди? Я волію останню, тому що вона діє на мою уяву, тоді як перша залишає її без збудження.
256. Здавалося б, що питання про поховання тіла в землі по смерті чи про його спалення повинно бути байдужим, а проте воно видається спірним. Чи не є тут керівною думкою воскресіння з мертвих? Це [звучить] по-дитячому, але як же пояснити це інакше?..
257. Якщо хто бажає, аби якогось із його вчинків не зауважили сучасники, то він повинен гучно висловити свій намір здійснити цей вчинок. А якщо він зробить із нього таємницю, то це збудить допитливість, підозри, спотворення і стане злобою дня.
258. Росіянин напивається через душевну потребу (в найвужчому сенсі цього слова), інші нації – через запал. Тому росіянин у п’яному стані звичайно ніжний, веселий, плаксивий. Люди інших націй зазвичай запальні й грубі.
259. При відомому почутті сорому жінки мені не зрозумілий дамський кравець. Умовність – поняття для дам, яке допускає все. Так, наприклад, різноманітні вирізи сукні при бальному туалеті, допущення обіймати себе чоловікові під час танців, надання своєї голови в розпорядження перукаря при найвідвертішому негліже і ще різні особливі вимоги моди! Усе це – зрозумілий наслідок умовності. Але в одному почуття соромливості жінки переважає над умовністю – це в постійній вимозі жінок-лікарів, яка лунає дедалі гучніше, для лікування жіночих хвороб.
260. Виховання дітей – це велика відповідальність і перед суспільством, і перед державою. Це недостатньо усвідомлюють нині батьки. Воно не так ґрунтоване на освіті дітей, як на розвитку в них необхідних рис характеру. Давні спартанці тут мали – якщо не в засадах, то в основних поняттях – правильне почуття цієї відповідальності.
261. Той факт, що при кожному тоні природно звучить септима, доводить, що і в самій природі існує дисонанс – смерть.
262. Я не серджусь, якщо мене турбують під час роботи, вважаючи, що цим роблять послугу людству.
263. Коли я їм устриці, мені завжди спадає на думку: яким чином перший, хто їх їв, надумав проковтнути устрицю, аби сказати нам, що це смачна страва? Те саме, втім, можна сказати й про інше їстівне.
264. Коли я спостерігаю за проведенням виборів (обрання депутатів та ін.), то доходжу усвідомлення, що люди не заслуговують жодної іншої форми урядування, а тільки деспотичної.
265. Я вважаю не повністю зрілими за культурою ті нації Європи, у яких вищий світ надає великого значення своєму національному строєві.
266. Людині необхідно мати свідомість обов’язку, який вона повинна виконувати за всяку ціну. У противному разі вона втрачає сенс свого існування.
267. Коли згадати, що нині ще знаходяться матері, які роблять своїм дітям (дівчинкам) дірки у вухах, аби вона могли носити сережки, то можна поставити собі питання: невже цивілізація відрізняє європейських жінок од диких тільки тим, що перші не носять кілець у носі, як другі?
268. Європа цікава своїм минулим, Америка – майбутнім. В усякому разі теперішність у цих обох частинах світу мало втішна.
269. Дев’ятнадцяте сторіччя, окрім багато іншого, відрізняється ще тим, що воно потрясло всі інститути, які досі вважалися непохитними, і довело людству їхню неспроможність. Отож тепер вже не є неможливим вгадати наперед дальший шлях людства (зрозуміло, не беручи до уваги тривалість часу). Навряд чи можна очікувати чогось абсолютно нового. Найімовірніше, людство обертатиметься в колесі все того самого старого. Європа йде мало-помалу назустріч федеративній республіці, Америка – монархії – аби знову повернутися: Європі – до монархії, Америці – до республіки, постійно відновлюючи між цими двома крайнощами конституцію у вигляді перехідної сходинки. Європа має попереду велику боротьбу рас, після якої народу знову утворять нації, потім громади й, пізніше, родини. Отже, відбудеться зворотний хід історії, яким людство вже колись пройшло. І щодо релігії можна очікувати того самого: люди наново звернуться до багатобожжя, аби знову повернутися до одного Бога. Можливо, що людство, нарешті, прийде до золотого віку і стане людством братів однієї родини, з однією спільною релігією, єдиною спільною формою урядування, без війн, соціалізму, без золотого тільця тощо. Але це станеться, ймовірно, лише тоді, коли матиме відбутися в найближчому часі кінець світу.
270. Люди роблять свої дії та вчинки, зазвичай, з думкою про Бога. Якби вони, при всіх своїх учинках, мали думку про людство, вони б діяли менш легковажно, адже Бог милостивий, але не люди.
271. Самолюбство – звичайне і всезагальне. Самопоміч – важка, але трапляється. Самокритика – дуже тяжка і трапляється рідко. Самогубство – виняток, тому що воно «ultima ratio» [39].
272. Їсти й живитися – слова, які видаються синонімами, але в загальновживаному сенсі це вельми відмінні поняття: багатий – їсть, бідний – живиться.
273. Писання – задоволення, друкування – відповідальність.
274. «Les extremes se touchent» [40]. Отже. Росія і Франція можуть укласти злуку.
275. Для євреїв я християнин, для християн – єврей. Для росіян я німець, для німців – росіянин. Для класиків я майбутник, для майбутників – ретроград тощо. Висновок: ні пес ні баран, істота, гідна співчуття.
276. Мені дорікають за те, що я мало рухаюся, але я можу думати тільки сидячи й лежачи. Якщо мені під час ходьби прийде яка-небудь думка, мушу зупинитись, аби помислити над цією думкою і розвинути її. Ходіння заважає роздумові. Під час ходьби думки теж рухаються, вони навіть переганяють одна одну. А гігієнічне ходіння без думки я охоче віддаю любителям прогулянок.
277. Найжахливіше, що можна уявити – це анархіст. Бо це тварина в людській подобі, і навіть тварина не в нормальному стані, а у сказі.
278. Оперний композитор не повинен боятися «надто багато чого», «надто довгого», «надто широкого» у своєму творі. Це надбання капельмейстера, який вважав би себе ображеним у своїй гідності, якби в якому-небудь творі не мав змоги чогось скоротити, «закреслити», обрізати. Інакше композитор ризикує, що йому обріжуть у його творі найголовніше і найліпше, оскільки скорочення неодмінно мусить бути. Це – «conditio sine qua non» [41] прийняття чого-небудь до постановки.
279. Від видатного артиста можна б було чекати, окрім його творчості, життєвої поради або вказівки для спраглого навчитися його мистецтву. А публіка і пані особливо вимагають від нього уроків, як від будь-якого професіонала.
280. Незнання мов веде до взаємного непорозуміння народів між собою. Якщо одне одного розумієш і можеш розговоритися – судиш зовсім інакше.
281. Найбільше благо, дане людині, – це сонячне світло. О, світло сонця! Мені незбагненно, як можуть люди, що живуть під блакитним сонячним небом, мати ті самі політичні й соціальні невдоволення, як ті, що приречені до життя під сірими хмарами і в тумані.
282. Прикра зухвалість музичних рецензентів, коли вони, прослухавши всього один раз який-небудь твір, не відчувають жодної відповідальності, вирішуючи категорично і безапеляційно, що «це добре, а це погано». Найбільший музикант не наважиться остаточно судити про оперу, ораторію, симфонію тощо після першого виконання, бо як часто річ після кількох виконань подобається нам більше, аніж перший раз, а подеколи й навпаки. Та я ще ніколи не читав звіту рецензента, в котрому після того, як він раз осуджував яку-небудь річ, було б сказано: «Цього разу ця річ мені більше сподобалася», або якщо він її похвалив: «Цього разу ця річ мені менше сподобалася».
283. Публіка не завжди буває багатоголовою гідрою. Вона часто буває й багатоголовою, вельми добродушною, істотою. Я доходжу цього висновку, відвідуючи театри. У більшості цих чудових будівель, зведених за останній час у багатьох великих містах, усю сцену, усе, що відбувається на сцені, бачить лише одна частина публіки, а друга частина бачить лише половину сцени, а третя частина публіки зовсім нічого не бачить.
284. Крайні засади неприпустимі. Золота середина зазвичай буває правильною, але вона залишається без уваги. Тому, що коли людині викласти якесь правило і зауважити при цьому, що допускається той чи той виняток, – вона з особливою любов’ю керуватиметься винятком.
285. Республіканське правління вимагає від нації повної політичної зрілості. Франція тепер – республіка і тому має право ставити себе на чолі всіх європейських держав. Хоча в ній ще надовго залишаться анархічні прояви, легітимістські бродіння і клерикальні підступи. Швейцарію не можна враховувати, бо вона має мало політичного значення і веде радше пасивне існування, у своїй недоторканності охоронювана договорами.
286. Ліпше якщо приношення робиться від імені невідомого (анонімно). А дружній подарунок приємніший, коли його прикрашає ім’я.
287. Дитячі голоси мають нічим не замінну принадність, особливо при багатоголоссі, яке в дітей ще ефектніше, аніж унісон.
288. Музика для свого вираження так само мало потребує слів, як і архітектура, скульптура або живопис. Так само, як і поезія мало потребує музики. Не можна припустити, аби перший спів людини був зі словами (людський голос як музичний інструмент – отже, без слів, для збагачення звуків у оркестрі – був би навіть логічний). Лише згодом дійшло до того, що спів опрацювали в особливий рід мистецтва, котрий, одначе, треба вважати другорядним, якщо відчувати й розуміти музику в її найвищому значенні.
289. Нинішня творчість в усіх царинах, за винятком наук, нагадує мені електрику – яскраве світло без вогню.
290. Реалізм на сцені лякає нас не так через реальність дії, як тому, що він постає перед нами в сучасному вигляді, і тому ми його сприймаємо, неначе він стосується нас самих. Якби нам представляли його в образі минулих часів, ми б не визнавали його таким і дивилися б на нього як на видовище.
291. Наша нинішня творчість в усіх царинах мистецтва реальна, тенденційна, програмна, а тому позбавлена абсолютного художнього характеру, позаяк викликає міркування. Мистецтво для нас вже не є вираженим прагненням несвідомого – воно є вираженням усвідомлюваного. Багато людей вважають це більш правильним, а мені це видається применшенням значення мистецтв – це забирає в них містичний, міфологічний характер.
292. Німеччина завдячує своїм об’єднанням і нинішньою дивовижною могутністю почасти нейтралітетові Росії 1870 року. Доказом того, що Німеччина це усвідомлює і бачить у Росії «deus ex machina» [42] політичної майбутності, є геніальний політичний шаховий хід, яким створено Троїстий союз (Німеччина, Австрія й Італія). Але спричинений ним Двоїстий союз (Росія і Франція) може виявитися матом для Німеччини.
293. Народна маса в гніві подібна до стихій – вона жахлива. Непереможна, руйнівна, безжальна і несамовита
294. Концертний спів як фах стали цінувати лише від другої половини нашого сторіччя. Мені це зрозуміло тільки у випадку, якщо хтось не йде на сцену внаслідок відсутності драматичного таланту або за родинними обставинами. Бо в противному випадку здається, неначе такий артист сам собі дає «testimonium paupertatis» [43]. Артист у своєму мистецтві повинен уміти все. Він може в одному роді бути більш майстерним, аніж в іншому, але він не повинен обирати собі за життєве покликання тільки один рід цього мистецтва. Це б було схоже на те, якби музикант посвятив себе виключно виконанню самих етюдів, ноктюрнів або сонат. У минулі часи публіка висувала до вокальних артистів набагато суворіші вимоги, аніж тепер. Навіть на специфікація характеру голосу раніше звертали набагато більше уваги, аніж нині: Рубіні один вечір співав у «Сомнамбулі», інший – в «Отелло». Годі й казати про Лаблаша, котрий був однаково великий і в комічному жанрі, і в трагічному. Романс, мабуть, єдиний жанр, який вимагає особливого становища. Великий артист зуміє набути навички і в цьому жанрі. Але відтоді як романс фігурує в симфонічних концертах, він багато втратив у своїй оригінальності. В усякому разі, слабкі вимоги публіки винні в розповсюдженні концертних співаків і співачок.
295. Артист не повинен народитися в багатстві. Клопоти про хліб щоденний навіть корисні йому в перший час – вони надають драматизму його творчості. Але ці клопоти не повинні бути надто тривалі. Він повинен, нарешті, прийти до життя, вільного од матеріальних клопотів. Інакше ці клопоти про хліб щоденний можуть зменшити й навіть зовсім знищити силу його творчості.
296. Бувають митці (живописці, скульптори та ін.), які працюють усе своє життя над одним твором, аби довести його до досконалості. Бувають інші, які все своє життя створюють нескінченну кількість робіт, котрі, одначе, далекі від досконалості. Останнє видається мені більш логічним. Абсолютної досконалості в людському творі бути не може, але і в недосконалих творах може бути прекрасне і гідне уваги. Безліч творів має в собі щось симпатичне, бо наївна, тоді як думка про змогу створити щось досконале носить на собі печать зарозумілості.
297. Наука щодня робить разючі успіхи; сливе щодня з’являються такі винаходи, які позбавляють усілякого сенсу дива. Проте до сьогодні ще нічого не винайдено супроти зубного болю і морської хвороби. При цьому мені завжди хочеться вигукнути на адресу винахідників: «Навіщо шукати вдалині, коли прекрасне лежить так близько!»
298. Кожна мова за своїм духом – найліпша характеристика народу.
299. Я міг би пояснити собі безсмертя душі тільки в тому випадку, якби душа, покидаючи тіло і залишаючи на землі найдорожчі для неї істоти, увійшла з ними з того світу в які-небудь зносини. Але допустити, що душа залишає землю, аби існувати в інших світах і слугувати зовсім чужим інтересам, які не мають нічого спільного з тим, що вона залишила на землі, – цього я не можу допустити.
300. Часто трапляється, що старі чоловіки закохуються в молодих дівчат, привабившись їхньою недосвідченістю. Але нерідко трапляється, що і молоді дівчата закохуються у старих чоловіків – їх приваблює недосвідченість.
301. Аристократія – це зло, яке споконвіку існує в людському суспільстві, – мислима тільки тоді, коли вона багата і могутня. Тому її устрій в Англії хоча і нелюдський, але єдино правильний. Протилежність йому – Росія, де сини князя, – скільки б він їх не мав, – теж усі князі, і по смерті глави роду його статки повинні бути розподілені між усіма синами рівномірно. У Росії існує тільки фамільна аристократія, котра в державі й суспільстві має лише таке значення, наскільки високий ранг вона посідає у службовій ієрархії. Іншого значення вона не має жодного. Зрозуміло, що в людському сенсі єдино це логічне, але в сенсі інституту – це абсурд. Звідси помітна за останній час тенденція до англійської системи через улаштування майоратів і т. п.
302. Посилене нині заняття спіритизмом вказує на те, що збільшується прагнення відкрити те, що над нами, до і після нас, отож навіть натяк на все це – бажаний. О люди! Нещасні істоти! Вічні запитувачі, які ніколи не дочекаються відповіді!
303. Як у військових можна дізнатися чин за зовнішніми відзнаками на мундирі, точно так треба б було запровадити відмітні ознаки й на цивільному вбранні – це багато в чому полегшило б суспільні зносини. Оскільки повсюдний фрак і біла краватка роблять те, що часто можна дійсного таємного радника прийняти за лакея, і навпаки.
304. Коминок стосується до печі так само, як залицяння – до кохання.
305. Я живу в постійній суперечності з самим собою, тобто я думаю інакше, аніж відчуваю. У церковно-релігійному сенсі я – атеїст, але переконаний, що було б нещастям, якби люди не мали жодної релігії, жодної церкви, жодного Бога. Я – республіканець, але переконаний, що єдино правильна форма урядування для людей, яка пасує їхній власній істоті, – строго монархічна. Я люблю свого ближнього, як самого себе, але переконаний, що люди навряд чи заслуговують на ліпше, аніж неповагу, тощо. І все це стосується не безкультурних, а культурних і навіть видатних людей. Ці суперечності отруюють мені життя, бо логічно, що людина так думає, як відчуває, і так відчуває, як мислить. Невже я справді ненормальний?
306. Завдяки мандрівникам, які описують та ілюструють нам життя народів і країн, ми здобуваємо про них правильніше поняття від того, котре собі склали внаслідок незнання або упередженості. Тільки щодо Росії та її народу не можна цього констатувати. Найбільше мене це дивує в артистах (німцях, французах, італійцях), які завжди прибували до Росії масами, бачили найбільш блискучий, сердечний і зисковний прийом від двору, публіки й приватних осіб і, повернувшись на батьківщину, за вельми малими винятками, не вважали навіть за потрібне і взагалі не бажали виправити наявну хибну думку про цю країну. Невдячність – найбільш м’який вираз для такого способу дій!
307. До наших днів утрималися декотрі абсурдні музичні поняття минулого, наприклад: увертюра до пери й антрактна музика драматичній виставі. З суто музичного погляду і те і те – дурниця, бо якщо мова йде тільки про те, аби дати публіці час зайняти місця, то з однаковим успіхом можна до початку опери «Фіделіо» грати «Ох, мій любий Августине». А якщо увертюру написано у формі попурі, то запитую: навіщо потрібно наперед змушувати публіку прослуховувати мотиви, які згодом будуть проспівані? А якщо попередній інструментальний переказ дії, то знову, питаю, навіщо? Вона повинна пробуджувати настрій публіки? Але настрій створює лише сама дія. Отже, увертюра – не щось інше, а зайве бренькання. Між тим саме в цій царині було створено стільки дивовижно прекрасного! Тому найбільш підхожим місцем для цих речей буде концертна програма. Наприклад: «Еґмонт», «Сон літньої ночі» та інші увертюри – «Леонора №3», «Чарівна флейта», «Чарівний стрілець» – просто як музичні речі такої форми, а зовсім не як п’єси для виконання в театрі перед виставою.
308. Строго кажучи, людині мало б бути «ubi bene ibi patria» [44]. Проте це зовсім не так: любов до батьківщини розвинена в ній так сильно, що хай це буде Сибір або Сицилія, цивілізована або дика країна – людина завжди тужить за своєю батьківщиною, якщо доля занесе її вдалину од неї. Космополітизм можна прищепити, патріотизм – вроджений.
309. Між птахами один соловей – співак, а щебетання решти птахів, очевидно, не щось інше, а балаканина.
310. «Інтерв’ю» стало нині загальноприйнятим, але воно – не щось інше, а кепський звичай, імпортований до Європи з Америки вкупі з пристрастю до автографів. У політичних питаннях воно, можливо, має ще якийсь сенс, оскільки таким шляхом державний діяч може інколи висловити те, що повинні дізнатися його супротивники та інші нації. Але для чого інтерв’ю артистові? Говорити відверто про своїх колег він не наважиться. Щодо його артистичних поглядів, то він їх і так не приховує. А вплив на публіку він здобуває своїм виконанням. Зрештою, навряд чи він відчуває потребу публічно оголошувати про свої приватні й родинні обставини. Отже, навіщо це? Але знову, якщо спробувати ухилитися від цього тягаря, то це означає – діяти прямо собі на шкоду, даючи поживу обмові. «O tempora, o mores!»
311. Коли я спостерігаю тепер сучасних греків і римлян, то мені щоразу спадає на гадку питання: невже це справді нащадки давніх греків і римлян, чи ж це лише чужоземці, які переселилися на цей класичний ґрунт? Тому що вони так дивовижно не схожі на те, чого нас вчили щодо їхніх пращурів. Невже-бо ті давні народи остаточно зникли? І якщо ні, то де ж вони? Якщо їх витіснило велике переселення народів або мусульманство, то куди вони пропали? Якщо-бо сучасні греки й римляни, тим не менше, є нащадками своїх гаданих пращурів, то залишається тільки шкодувати про те, наскільки чесноти народу можуть змінитися і навіть зовсім зникнути!
312. Театр втратив своє художнє значення внаслідок щоденних вистав (опера, драма та інше). Публіка більше не знаходить у ньому надзвичайної художньої насолоди. Артисти стають ледве не поденниками, і все взагалі набуває спекулятивного характеру підприємства, в якому мистецтво – тільки засіб для принизливої мети добування грошей. Особливо відтоді як придворні театри почали щодня давати вистави. Наскільки було б ліпше, якби, особливо за придворними театрами, залишилося щось урочисте, певний ореол чогось небуденного і що так пасує мистецтву, – якби вистава в придворному театрі була святом для публіки, художнім завданням для артистів, питанням честі для дирекції! Адже ж були часи, коли це було саме так. Невже-бо нинішній стан справ можна вважати поступом?
313. «Добре» і «кепсько» – це поняття настільки відносні й розтяжні, підлягають таким різноманітним відтінкам і модифікаціям (особливо щодо мистецтва і художніх творів), що їх неможливо вживати абсолютно. Тимчасом публіка і навіть преса роблять це вельми охоче. Звідси настільки великий успіх посередностей і настільки часте невизнання талантів.
314. Мені снився одного разу незвичайний сон: я бачив храм, у якому було зібрано різні інструменти оркестру. До цього храму підходить рояль і вимагає, аби його теж прийняли в їхнє середовище. Інструменти оркестру піддають його іспитові й пропонують йому відтворити їхні різноманітні тембри й мелодії, але вважають його виконання незадовільним. Унаслідок цього рояль впадає у відчай і скорботу, але, стрепенувшись, зухвало оголошує себе самостійним оркестром і насміхається з інших інструментів. Ті злобно доводять йому, що сáме він не міг відтворити й нарешті викидають його геть із храму. Я спробував передати цей сон звуками (Третій фортепіанний концерт, G-dur) і хотів навіть долучити до нього програму, але потім облишив цю думку, гадаючи, що за визначеною програмою один слухач може у звуках знайти одне, а інший – зовсім інше.
315. Материнська любов за своїм походженням матеріальна: дитина – моє тіло і кров. Любов батька має більш ідеальну природу: дитину створив я. Материнська любов інтенсивніша. Батьківська – більш спокійна, зосереджена. Але любов обох – однаково натуральна, батьківська, тому що її об’єкти народився від взаємного тяжіння. В усьому матеріальному є частинка ідеального, як і всьому ідеальному притаманна частинка матеріального.
316. Поезія творчості багато втрачає від того, що квіти можна виростити в оранжереях і що курча можна знести штучно (без курки).
317. Публіка висуває до актора (і до концертанта) дві головні вимоги: 1) аби він сам відчув те, що виконує, і 2) природність у виконанні. Але обидві ці вимоги тільки умовно слушні. Щодо першого пункту: артист за час своєї кар’єри повинен зіграти ту саму п’єсу кілька сотень разів. Чи можливо вже з одних міркувань здоров’я, аби він щоразу переживав становище, яке передає? Отже, він мусить довести свою майстерність до такого ступеня, аби під час свого виконання вміти збудити в глядачу (слухачу) ілюзію, ніби той сам відчуває передаване, – тоді він виконає своє завдання. Щодо другого пункту: вже одна та обставина, що артист перебуває на сцені, отже, окремо від глядача, що він повинен гримуватись, аби його обличчя видавалося натурального кольору, що його шепіт повинен бути абсолютно ясно чутний тисячам людей і ще багато іншого – усе це доводить, що природність на сцені зумовлюють різні особливості, інакше вона не може досягти мети. Дійсний сміх або плач на сцені спотворили б обличчя і голос і викликали б у глядачів зовсім не ту картину, якої вимагає становище. Отже, наведені вище вимоги зводяться до того, аби артист: 1) виконував свою роль у дусі п’єси і 2) аби він не перебільшував чи шаржував.
318. Людина настільки потребує визнання і похвали, що коли вона їх знаходить, то вони рідко її задовольняють. А якщо вона їх не має, то впадає в самохвальбу.
319. Світлина відноситься до живопису, як відноситься клавіраусцуг до музичного оркестрового або вокального твору до партитури.
320. Тільки життя незамінне, а крім нього – усі й усе.
321. Видатний артист (артистка) не повинен брати шлюб. Його видатне суспільне становище створює йому такі часті й такі різноманітні пастки, що він мусив би бути святим, аби встояти проти всіх спокус. А якщо він хоче одружитися, то повинен знайти дружину, котра б мала стільки життєвої мудрості, що могла б відрізнити невірність од миттєвої омани пристрастей. Він тільки тоді буде їй невірний, якщо для іншої істоти, себе самого і своїх дітей і віддасть цій іншій істоті все, що має. А поки він відчуває до цієї істоти лише фізичний потяг, його дружина не повинна зневірюватися, позаяк його «найкраще я», тим не менше, належить цілковито їй – він тільки показав хвилинну слабкість і на одну мить у ньому взяло перевагу тваринне почуття. Не сперечаюся, що тяжко знайти дружину, котра має таку велику життєву мудрість, і тому ліпше зовсім не одружуватись (або вже тільки по закінченні артистичної кар’єри). Потрібно взяти до уваги й таке питання: чи не зажадає і дружина від нього тієї самої мудрості?
322. Чи слід при читанні віршів більше звертати увагу на наголоси й рими, чи на сенс фрази? Кажуть, що в останньому випадку вірш перетворюється на прозу. Я не можу з цим погодитись, оскільки вірш створюється не лише римою, але і ритмічним зображенням поетичних думок. Або, якщо дивитися на риму як на одяг, треба пам’ятати, що «не вбрання прикрашає людину».
323. Загадка – життя, розгадка – смерть.
324. Політична загибель народу завжди збуджує співчуття і жаль, наприклад Польща. Але поляки – найбільш католицький (папський) народ Європи, і якби Пруссія та Росія були країнами католицькими – поляки б набагато менше оплакували свою несамостійність (їхні заколоти після третього поділу мали не так політичне, патріотичне, як церковне, релігійне походження). Але з часом вони дійдуть переконання: їхнє географічне положення таке, що (допоки Європа не стане федеративною республікою) вони, якби й відродилися завдяки яким-небудь надзвичайним обставинам у окрему державу, тим не менше, могли б існувати лише до тієї пори, поки наступний політичний переворот не привів би їх нову до теперішнього їхнього становища.
325. Королі завжди раніше мали при собі придворних блазнів, тобто когось, хто мав право казати їм правду. Але тільки для розваги!
326. Людські властивості такі специфічні й так мало мають між собою спільного, що, наприклад, неосвічена людина може бути розумною, вчений може робити дурниці, геній – коїти в іншій царині абсурдні речі, високоморальна людина – бути слабохарактерною і т. п. це, зрозуміло, не виключає того, що одна людина може мати багато якостей, але, принаймні, не всі. «Es ist dafür gesorgt, dass die Baume nicht in den Himmel wachsen sollen» [45].
327. При теперішньому характері війни вона мусить бути взагалі скасована, оскільки стала нині не чимось іншим, а вбивством мас у найширшому сенсі слова. Але не можна скасувати війну в її давніх проявах, як-от: одноборство, сварки, бійки, помста тощо. Цього не можна скасувати ані третейськими судами, ані судами честі, ані моральними засадами, ані світовими конгресами, позаяк у такому вигляді війна притаманна не лише людській природі, але й будь-якій живій істоті. Було б тільки бажано, аби війна завжди визнавалася нещастям і була б винятком.
328. «Jedes soll nach seiner Weise selig werden» [46] – мудрий вислів. Адже в кожній людині живе почуття, що над нею є щось або хтось їй невидимий і непояснимий, але могутній і остаточний, до кого вона може звернутися в біді й журбі, у радості й вдячності. Чи людина вшановує його в камені або в тварині, у природній або надприродній істоті, у Єгові, Христі, Аллаху, Магометі, Будді, Ормузді, Арімані, Брахмі або Вішну – байдуже. Аби лише вона при цьому визнавала мораль, яка її поліпшує, скеровує до добра. Отже, керувати людиною повинна не релігія, а мораль. Я можу зрозуміти проповідників і місіонерів тільки як учителів моралі, але не як учителів релігії. Я взагалі не розумію, чому всі люди повинні бути християнами, або євреями, або магометанами, а найменше – чому католиками, православними або протестантами! Наскільки спокійнішими й щасливішими були б люди, якби їх настановляли так, аби вони думали й чинили тільки в дусі добра і користі, у дусі справедливості й любові до ближнього, і надавали їм право вірити й молитися, кому і чому їм завгодно, отже – не нав’язували їм релігію. Допоки цієї засади не буде визнано, достеменний поступ людства залишатиметься під великим питанням.
329. Найвидатнішому артистові часто випадає чути найбільш перебільшені похвали щодо його виконання або його твору. І в тій самій розмові, від тієї самої особи, тому ж самому артистові доводиться слухати ті ж самі похвали, виливані артисту, якого він сам вважає вельми незначним і визнає тільки зовсім умовно за артиста. А люди вважають його гордим або пересиченим, якщо він після цього байдуже приймає висловлювані йому похвали.
330. Артист, даючи концерт, таки бажає, аби його виконання оцінила публіка. Він найлегше міг би досягти цього, запропонувавши публіці, замість вхідної плати, сплатити йому по закінченні концерту, при виході, будь-яку винагороду. У такий спосіб найліпше можна б було визначити ступінь схвалення, і найліпше б було покладено край концертній повені.
331. Різниця між юліанським і григоріанським календарями – щось вкрай комічне. Якщо подумати, що між людьми одного і того ж віросповідання одні святкують народження Христа, а інші про те ще й не думають, одні святкують Воскресіння, тоді як інші ще й не дісталися розп’яття Його, одні вітають Новий рік, а інші ще не скінчили старого – словом, якщо подумати, що одні сміються, а інші з тієї ж самої причини плачуть (причому і ті й ті цілком переконані, що мають правильне літочислення), то мені б хотілося думати, що і ті й ті...
332. Між розстрілом і повішенням існує різниця: останнє вважається більш ганебним за перше. Отож, виявляється, існують дві смерті: смерть-пан і смерть-холоп.
333. Як «фон» в Австрії й «чин» у Росії, так і «барон» банкіра поменшили пиху аристократії.
334. Троянда спитала долю, навіщо їй шипи. Відповіддю було: «Тобі для захисту, людині для повчання».
335. Доброчинність нині дуже поширена і в Європі майже повсюдна. Але, як мені видається, у країнах католицьких вона має характер більш церковний і політичний, у протестантських – більш моральний і раціональний, а у православних країнах – більш сердечний і наївно-релігійний. Католичка робить сбір (quête), аби догодити своєму духівникові, єпископу, церкві; протестантка – щороку вносить певну суму грошей на бідних, аби задовольнити своє сумління і вимоги цивілізації; а православна – подає кожному прохачеві з любові до ближнього і навіть з вельми вбогих статків. І на жодному будинку тут не можна знайти напису: «Тут заборонене прошення милостині».
336. Робота за будь-яким фахом – найліпший друг людини. Ледарство – її найзаклятіший ворог. Робота зміцнює здоров’я – ледарство підриває його. Робота усуває клопоти про всезагальний добробут – ледарство живить повстання й анархію. Робота дає самовдоволення і спокійне сумління – збуджує докори сумління. Робота підтримує веселість і життєрадісний настрій духу – ледарство вчиняє пересичення життям і псує темперамент. Робота – життя, ледарство – смерть.
337. Світ оснований на минулому, теперішньому і майбутньому, які взаємно живлять одне одного. А людське буття основане на зворотному відношенні: на народженні (майбутнє), житті (теперішнє) і смерті (минуле). Я уявляю ці три парки, або три норни, з вельми гумористичним та іронічним характером.
338. Я визнаю охоче свободу преси, але не її нахабство. У наш час газети мають настільки шкідливий характер, що я не проти визнати газетних писак анархістами, а їхні газети – бомбами. Їхні манери діяти і в політичних, і в артистичних питаннях, і в суспільних, і навіть у приватних (!) справах настільки неделікатні, безцеремонні й навіть образливі, що стає необхідним від переховуватися, хоча зовсім їх позбутися стало майже неможливо. Найбільше таке становище помітне у Франції, але й в інших країнах воно щодня робиться відчутнішим.
339. Освіті душі й серця (тактові) треба віддавати перевагу над книжковою освітою. Та існують цілі народи, які високою мірою мають останню, але в яких зовсім відсутня перша.
340. Мені докоряють за те, що я не відчуваю краси природи, тому що волію сидіти у своїй кімнаті, замість учиняти екскурсії мальовничими місцевостями. Але, по-перше, я дуже люблю дивитися на красивий вид із моєї кімнати, а, по-друге, я переконаний, що кожен митець, силою своєї уяви, бачить кращі види, аніж ті, які можуть існувати в дійсності. Адже в яскравий сонячний день він легко може уявити собі місячну ніч.
341. Мене вельми засмучує зламаний бурею дуб. Вже оголене взимку дерево збуджує в мені поважні думки, але повалений влітку дуб нагадує мені людину, вбиту і загиблу в повному розквіті сил або розбиту апоплексією.
342. Біблія для мене – достеменна «divina commedia» [47].
343. Один із найбільш згубних людських потягів – прагнення «більшого» та «іншого». Мало того, що людина вважає для себе за неможливе вдовольнятися малим, вона ще, маючи багато, бажає більшого. Мешкаючи на півночі – її тягне на південь; перебуваючи в мальовничій місцевості – їй хочеться відвідати ще прекраснішу; маючи садибу в одній країні – її тягне в інші тощо. А коли, як виняток, знаходиться людина, котра вдовольняється тим, що вона має, то її негайно оголошують філософом.
344. Коли я відвідав у Ляйпциґу типографію Редера для друкування нот у побачив, яке ускладнене виготовлення музичного твору, то навіть вирішив писати менше. Але це рішення ототожнювалося для мене з жалем матері, коли вона народжує дитину, – чи надовго його вистачило.
345. Новітній час знаменний прагненням надати всьому колишньому іншого характеру. Так, наприклад, з опери зробити драму, з фортепіано зробити інструмент із тривалим звуком, з пісні – декламацію, з картини – імпресію, з війни – мистецтво винищення, з жінки – чоловіка тощо! Навряд чи це все на краще! Можливо, для майбутніх поколінь... Для нас навряд чи!
346. Цікаво простежити, наскільки деякі нації асимілюються з іншими, і наскільки ті чи ті сліпо потрапляють під вплив інших. Якщо, наприклад, італієць одружиться з англійкою, то його домашній побут і спосіб життя влаштовуються на англійський манер: його діти виховуються англійською і з роками робляться більше англійцями, аніж італійцями. Те саме можна констатувати і в польських змішаних шлюбах: якщо поляк одружиться з німкенею або росіянкою, то останні прагнутимуть усіма силами підкоритися його національності. Їхні діти навряд чи навчаться материнській мові й з часом прагнутимуть бути більше поляками, аніж їхній батько. Те ж саме буде і при єврейських змішаних шлюбах. Але тут єврейський тип передається фізично. Найпомітніша ця асиміляція в Швейцарії й на Рейні щодо мандрівних англійців та американців, тоді як мандрівники інших національностей не залишають жодного впливу в цих двох країнах.
347. Ставлення чоловіка до жінки схоже на ставлення до квітки: він нею милується, нюхає її, зриває, носить і.... бере іншу. А дружина чоловікові нагадує собою вічно квітучий едельвейс.
348. З селян різних народностей, які мені траплялися, російський мужик (великорос) видається найцікавішим. Окрім того, що він лінивий, як тварина, затятий пияк, хитрий до ошуканства, побожний до дитинності, монархічний до рабства, природа так дивовижно його влаштувала, що він до всього придатний із своєю сокирою (його нерозлучною супутницею), сливе може заступити машину; зі своїм здоровим глуздом може вийти з будь-якого становища і зі своєю первісною силою може перемогти все і всіх. Він був вже слугою, господарем, поетом, ученим, винахідником, священиком, сектантом, солдатом, генералом, музикантом, інженером тощо. Мандрування з місця на місце у своїй вітчизні йому вельми притаманне, але еміграція – немислима (за винятком паломництва в Єрусалим до Гробу Господнього). Але він має в характері особливість, яка його часто губить і багато в чому йому шкодить: він або покірний до приниження («що я?», «та чи можу я?», «та чи смію я?»), або вже сам дідько йому не брат («не попадайся: усе можу, що схочу!»). дивовижний народ ці росіяни!
349. У минулі часи мандрівник, наближаючись до міста, пізнавав величину і значення цього міста за церковними вежами, а нині – за фабричними трубами. Раніше збуджували його подив і повагу палац правителя, ратуша, а нині – центральна залізнична станція. Раніше він прагнув отримати право входу в родину, нині – у клуби й зібрання. Раніше нагода пережити естетичну насолоду була для нього подією, а нині це його обтяжує, тому що він має це щодня і в розмаїтті. І тим не менше теперішнє, порівняно з минулим, становить величезний поступ.
350. Хоча багато прекрасного вже було сказано і написано про музику, однак ніхто ще досі не зумів пояснити її сутності. Певно, це неможливо. І коли ми простежимо всі аномалії, що трапляються в музиці, то дійдемо, справді, такого висновку: це настільки невідчутне, абстрактне і високе мистецтво, доступне і зрозуміле часто навіть дитині, і подеколи незрозуміле дорослій та освіченій людині: воно допускає в дитини розуміння ритму і такту, а в дорослого – невміння відрізнити такт на 3/4 від такту на 4/4; воно діє в деяких людей на найпотаємніші сили душі, а в інших викликає лише легке лоскотання у вусі; воно створює геніїв, котрим, одначе, недоступні інші ниви інтелекту – дивовижне мистецтво! Таке п’янке і захопливе і, тим не менше, для більшості навіть великих поетів і філософів таке незбагненне мистецтво! (Особливо в інструментальному прояві музики.)
351. Мудрість – це здатність розглядати все і всіх на за своїм власним уявленням, а за тим, які вони є насправді, і діяти відповідно до цього уявлення. Філософія – здатність докопуватися до дна всього і всіх і робити на підставі цього свої висновки. Перше належить до царини серця, друге – розуму.
352. Підставляти людям дзеркало добре і корисно, але бувають дзеркала хороші й погані: дзеркала, які відбивають обличчя чисто і добре, і такі, що дають спотворені й перебільшені відбиття. Чи завжди це усвідомлюють послідовники школи реалізму в мистецтві?
353. Сутінки схиляють до поважного роздуму, а чим темніше стає в кімнаті, тим світліше в розумі й на душі. А якщо в цей момент запалити світло, то воно дивним чином діє сліпуче на думки, і вони втрачають свою колишню інтенсивність.
354. Людину можна навчити певного способу мислення так само, як навчити її мовленню. То якщо люди, котрі оточували її в дитинстві, страждали на хибні філософські поняття (особливо щодо віри й релігії), то людина виростає з цими хибними поняттями, і вони настільки глибоко в ній укорінюються, що згодом, коли вона дійде інших понять через власне мислення, початкові поняття в ній залишаються. І вона ніколи не може від них повністю звільнитися. Ось чому так тяжко прищепити людині філософську істину.
355. Жінка буває змією, кішкою або коровою. У товаристві вона – змія, звивиста й отруйна; з коханцем – граціозна кішка, яка притискається і дряпається; з чоловіком – корова, корисна і покірна. Окрім того, жінка – драматичний елемент творіння, і при всьому тому все-таки – поезія життя.
356. Оркестр не повинен складатися з великих артистів. Він мусить бути одним великим артистом, він мусить ніби являти собою літери, що складають слово «артист». І як невидима в людині душа, точно так само повинен бути невидимим у оркестрі й капельмейстер.
357. Ми чуємо яку-небудь музичну річ, вона нам подобається, і ми так призвичаюємося до її першого виконання, що часто пізніше, значно ліпше (в художньому плані) її виконання справляє на нас менше враження, аніж перше посереднє.
358. Потворні речі, що їх нині позначають назвою «fin de siècle» [48] не становлять чогось іншого, а революцію. Причому, як завжди і як усе, походять із Франції (що 1739 року було гільйотиною, те нині анархістська бомба). І цю революцію треба вважати не четвертою, а другою, бо ті, що сталися в 1830 і 1848 роках, були тільки політичні, вони зовсім не потрясли світу й анітрохи не змінили загального людського ладу. Як перша революція боролася проти монархічної засади, церкви й нерівності людей, так нинішня бореться проти засади приватної власності й тяжкого становища працівника. Як перша вимагала прав людини, так нинішня вимагає врегулювання кредиту і дебету. Зрозуміло, що все це має свій відгомін у літературі, у мистецтві та у справах суспільних. Причому, як і при кожній революції, усе це відбувається з насильством, з крайнощами і з грубістю, тобто реалістично. До чого це все призведе – тяжко передбачити. Як після 1793 року з’явився Наполеон І, так і тепер може з’явитися повна протилежність прагненням революції. Але точно так само, як ХІХ сторіччя повернулося до засад XVIII-го анітрохи не завдяки Наполеонові, так і реакція ХХ сторіччя навряд чи буде здатна повернути нас до ХІХ-го. Було б бажано, отже, тільки одне: аби ХХ сторіччя не було гірше за ХІХ-те.
359. Здібність до мов пов’язана зі слухом: музиканти найлегше практично засвоюють іноземні мови. Діалект пов’язаний з лінощами руху губ. Звідси проковтування літер, скорочення слів тощо.
360. Сміх і плач властиві тільки людині. Якщо вони існують у тварини, то нам вони не помітні. Але сміх у людини різноманітний за характером: гучний сміх, посмішка, хихикання і безперервний сміх. Перше трапляється в дитини й у добродушного дорослого. Другий належить серйозній і спостережливій людині. Третій трапляється в людини сатиричного складу розуму, замкнутої, навіть злої. Останній ми бачимо в боязливих, несміливих, простодушних і дурнуватих, котрі, однаково сміючись, кажуть: «добрий день» і «що за біда». Сміх дитини – це яскравий сонячний промінь. Посмішка старого – привітність, доброзичливість. Хихикання чоловіка – демонічне. Постійна смішливість – у будь-якому віці нерозумна.
361. Судження про музичну п’єсу (за теорією, написаною бездоганно) подібне до судження про жінку: один може шалено закохатися в жінку, яка на мій погляд невродлива, а інший залишається абсолютно байдужим до жінки, яка мені видається чарівливою. Твір мені може не сподобатись, а іншим видатися захопливим.
362. І до поганого можна звикнути. Мені це стало ясно при перебільшених похвалах, які довелося почути від вельми освіченої людини на адресу більш ніж посередньої театральної вистави в одному провінційному місті.
363. Двобій – аморальна і безглузда річ. Але він так притаманний людині, як і будь-якій живій істоті, що його не викоренять жодні забороні, жодні аргументи й пояснення. Є країни, як, наприклад, Англія, де дуелі не визнають, але там люди настільки флегматичні, ощадливі на слова і манірні, що образа честі там трапляється вкрай рідко. Але й там не виключена так звана американська дуель (не двобій, а самогубство за жеребом). Але в країнах, де мешкають люди більш гарячі, комунікабельні, нервові, подеколи зневажливий погляд слугує приводом до дуелі, а тим більше коли скривджено честь матері, дружини, сестри; хоча й потрібно виступати проти дуелі, але це завжди буде голосом волаючого в пустелі. Де, справді, необхідно б було її скасувати, це – у німецьких університетах. Бо там дуелі спричиняються не образами, а грубістю звичаїв і навіженістю.
364. Рум’яна і білила, пудра, підмальовування очей, губна помада і лак для нігтів, прикрашання камінням, ланцюжками, браслетами й сережками жінок – доказ східного походження людства. А факт, що все це досі збереглося в Європі, слугує доказом вродженого безмежного жіночого кокетування. Але те, що чоловіки вважають це за допустиме, навіть красиве і необхідне, слугує доказом їхньої дикості, якої не викоренить жодна цивілізація, і слабкого розуміння красот природи. Оскільки вони хочуть бачити жінку ще вродливішою, аніж її вважала за потрібне обдарувати сама природа! Дивовижні мрійники!
365. Пуристи виступають проти того, аби публіка виказувала в театрі своє схвалення, і тому оплески – ці знаки схвалення – заборонені в деяких театрах під приводом того, що вони заважають ілюзії та враженню, які повинна справляти п’єса. Я не можу з цим погодитися, тому що артистові схвалення таке необхідне і настільки його заохочує, що там, де воно відсутнє, артист холоне у своєму виконанні, подеколи навіть втрачає всю свою спромогу. Очевидно, що не можна не осуджувати того, коли публіка своїми знаками схвалення змушує артиста усміхатися і розкланюватися їй після кожної добре сказаної фрази або добре заспіваної арії (цей звичай доволі поширений у латинських країнах). Але по закінченні п’єси артист повинен мати задоволення бачити, що публіка задоволена його виконанням, і якщо він, за п’єсою мертвий, виходить при оплесках публіки і вклоняється їй як воскреслий, то це анітрохи не грішить супроти логіки, оскільки заохочення стосується не особи, яку зображає артист, а способу і мистецтва, якими артист зображає цю особу.
366. Мистецтва не можуть існувати без дилетантів. Але не таких, які виступають перед публікою через марнославство або зарозумілість, хоч би й з доброчинною метою (їхня вдавано скромна відмовка), а таких, які настільки люблять мистецтво, що цікавляться артистами, охороняють їх і винагороджують, аби останні приносили їм насолоду своїм мистецтвом. Тепер усе це розуміють перекручено – звідси гнів артистів проти сучасного дилетантства, яке не має нічого спільного з вищесказаним.
367. Давати – становить для мене більшу насолоду, аніж мати. І якщо я ще бажаю останнього, то тільки заради насолоди мати змогу давати.
368. Те, що людина створила мистецтва, робить її рівною Богові.
369. Дитину присипляє не те, що їй співають біля колиски, а одноманітний загойдливий ритм. На людину діє не те, що трапляється в житті, а одноманітний ритм життя і смерті.
370. Альфа та омега всієї життєвої мудрості містяться в прислів’ї: «Si jeunesse savait et si vieillesse pouvait!» [49].
371. Хибна думка, що музика – загальнодоступна мова. Вона справді мова, але аби бути зрозумілою і приносити насолоду, вона, як і будь-яка мова, повинна бути вивчена. Існує артистична і народна музика. Перша може бути доступна освіченому класові всіх народів радше в її вокальному (опера), аніж інструментальному прояві. Бо можна добре вивчити іноземну мову, але її дух залишиться чужим. А неосвіченому класові музика в обох своїх проявах буде незрозумілою. Народна музика повністю зрозуміла і приємна тільки відповідному народові – як освіченому, так і неосвіченому класу. Вивчення музичної мови – те саме, що і вивчення інших мов. І хто вчиться їй дитиною, той собі її засвоїть, а вивчити її в пізнішому віці навряд чи можливо. І як давньоєврейська мова або санскрит – насолода для того, хто їх розуміє, і тарабарщина для нетямущого, так і музика – для нетямущого щонайліпше є тільки приємним шумом. Тоді як для того, хто її розуміє, вона – божественна мова.
372. Я плекаю найбільшу повагу до знань і освіти лікарів і охоче допускаю, що хірургія нині досягла надзвичайної висоти розвитку. Та медицина – це поле, яка лікарі охоче обробляють, але на якому вони найчастіше зазнають неврожаю. Я, мабуть, схильний схвалити китайців, які платять своїм лікарям, допоки здорові, й припиняють платити, щойно захворіють.
373. Я хотів би мати стільки грошей, скільки мені необхідно для моїх життєвих потреб. Я не розумію потреби зайвого і вважаю накопичення статку (хоч би з метою залишення його дітям) гідним осуду. Хоча це й жорстоко, але я вважаю правильнішим змусити синів, по закінченні їхньої освіти, самостійно заробляти гроші, а дочкам, при їхньому заміжжі, давати тільки такий посаг, аби їхні чоловіки, при кепському майновому становищі, не могли дорікнути їм за те, що мусять їх годувати.
374. Тепер так багато говорять про велич освіти й знань. Щоправда, порівняно з минулими часами, помітне поширення освіти, але її величину, порівняно з давніми матадорами, я вважаю вельми сумнівною. Думаю, що наші сучасні художники, навіть великі, навряд чи здатні порівнятися, в сенсі різнобічності їхніх знань, з художниками, скульпторами, поетами й архітекторами часів Відродження або шістнадцятого сторіччя. Я не кажу цього як докір, тому що різнобічність анітрохи не «conditio sine qua non» у творчих здібностях, а тільки в сенсі культурно-історичному.
375. Я суджу про велич поета за жіночими типами, які він створив.
376. Сестри й брати не повинні виступати публічно в одному й тому ж артистичному фаху, оскільки марнославство, самолюбство, заздрощі тощо настільки властиві людям, що їх не можуть звільнити від цього навіть родинні зв’язки. І ще тому, що заледве в одній і тій самій родині можливі два генії в одному і тому ж фаху.
377. Сім’я, родинні зв’язки тощо мають сильний вплив на людину тільки при постійному спільному мешканні, при постійних взаєминах. Багаторічна розлука паралізує в ній ці почуття і може її навіть зовсім відштовхнути од рідних, і тільки розуміння цих родинних почуттів, особливо до батьків, ще може в ній залишитися. Та й то без зворотного впливу.
378. Мислителі й діти завжди бувають спостережливі, з тієї лише різницею, що перші пояснюють собі спостережуване, виводять із нього висновки й діють на їхній підставі, а останні цього не вміють.
379. Як сильно не люблю я мою вітчизну і мій народ, але можу тільки висловити побажання, аби вона у скорій майбутній війні підкорилася, тобто повинна бути переможеною. Тому що наслідком цього, ймовірно, стане повна зміна нинішньої форми урядування і тим самим – пробудження від летаргічного сну, в якому вітчизна досі перебуває, а також вироблення і переробка її характеру, її інтелектуальних сил. Навіть якщо з цим буде пов’язаний час певних безладів і нещасть. Інакше кажучи – вітчизна може очікувати на блискуче майбутнє. А якщо вона, навпаки, виявиться переможцем у найближчій війні, то підкориться сьогоднішньому status quo на немислимі часи, тобто залишиться народом, який складається з прекрасно обдарованих, але навіки безмовних дітей.
380. Оригінальна схожість помітна між нинішнім часом і кінцем третього і першій половині четвертого сторіччя по Р. Х., особливо в мистецтві (літературі, поезії, живопису, скульптурі, архітектурі), у ненормальності нарядів і спіритизмі (тоді це було чарівництво) – взагалі в усьому культурному. Невже ми справді повинні починати знову спочатку?..
381. Хто добре знає Схід, той зрозуміє Біблію (Старий Заповіт) зовсім інакше, аніж той, хто не знає його. Бо спосіб висловлювання східних людей абсолютно відмінний од європейського.
382. Я вважаю цілком правильним, що батьки не самі навчають своїх дітей, позаяк вони бувають при цьому або надто строгими, або надто поблажливими. Тимчасом факт, що вони довіряють виховання іншим людям, я вважаю ненормальним. Це мені нагадує матір, яка не годує своєї власної дитини, що допустимо тільки з міркувань здоров’я.
383. Батьки часто плутають поняття «виховання» й «освіта», думаючи, що вони дали своїй дитині виховання, коли змусили її вивчити стільки-то предметів. Звідси таке часте розчарування батьків у своїх дітях у наступні роки.
384. Вода – найбільш пожвавлювальний елемент будь-якої місцевості. Вона – те саме, що фігурація в музичній п’єсі, що лак на картині. Місцевість без води я уявляю чарівливою жіночою істотою з заплющеними очима, або істотою німою.
385. Я вважаю дивним, що закони дозволяють триразове одруження, не тільки внаслідок смерті когось із подружжя, але навіть і у випадку розлучення. Мене особливо дивує, що так охоче вдаються до цього жінки, котрі так сильно претендують на постійність і моральність.
386. Художник живе у внутрішньому ідеальному світі. Тільки в буденному житті й у ставленні до жінок він діє і проявляється тільки матеріально.
387. Око людське обмежує землю. Земля обмежує людське світоспоглядання. А позаяк вона – лише частина і навіть мізерна частина космосу, всесвіту, то людина ніколи не буде здатна оголосити себе Богом.
388. Письменники охоче наводять у своїх творах цитати латинською, грецькою і навіть єврейською мовою. Вельми помилкове їхнє припущення, що всі читачі розуміють ці мови. Було б також вельми корисно при цитаті наводити її переклад тією мовою, якою написано книжку.
389. Інструментування музичної п’єси схоже на писання картини. Сполучення інструментів – це змішування фарб, аби знайти той чи той колір. Світло і тінь – такий самий закон і в інструментуванні. Взагалі оркестровий твір повинен бути прослуханий за тих самих умов, за яких оглядають картину, – увагу треба спочатку звернути на композицію, потім на рисунок (хибний рисунок трапляється також і в музичному творі), а потім на розкіш фарб.
390. Я плекаю щонайбільшу пошану і повагу до сестер милосердя, які доглядають хворих. Цими жінками інші можуть сміливо пишатися.
391. Сиве волосся і глибока старість надають людям (чоловікові або жінці, байдуже) такого поважного вигляду, що він може змусити забути навіть порочно проведене життя.
392. Тяжко заплатить народ, монарх якого слухається в політиці капризів. Бо «кожен гріх отримує відплату на землі». Тому монархи повинні у своїх політичних вчинках звертати більше уваги не на теперішнє, а на майбутнє. Але в історії це трапляється дуже рідко.
393. Кожна людина народжується «як Бог дає». Але буває багато калік, сліпих, глухих, німих, дуже багато людей з пороком серця – отже, народжених із фатумом нестерпного життя і передчасної смерті. мимоволі спадає на думку питання: «Чи Бог дав?»
394. Самотність – доля мислителя, творчої людини. Навіть у колі своєї родини, у приятельському гуртку, у товаристві вона самотня: вона між ними, але не з ними, вони не з нею.
395. Появу в очах сліз при сильному сміху можна порівняти з шипами в троянди, з «memento mori» при учтах, з тінню при яскравому сонячному сяйві.
396. Величезна більшість людей надалі визнає великими й гідними пам’ятника тільки монархів, полководців і почасти державних людей. Знизуючи плечима і дивуючись, проходять вони повз пам’ятники великим ученим, поетам, художникам: для них Аттіла вищий за Шекспіра, Ґете, Бетговена! Чи настане коли-небудь час, коли вони проходитимуть, знизуючи плечима і дивуючись, повз першу категорію пам’ятників?
397. Бувають люди, які зі своїм способом мислення зарано з’явилися на світі, такі, які з’явилися запізно: перші – мученики, останні – невдахи. Потрапити на світ у свій час – ось у чому штука! Тільки небагатьом це вдається!
398. Я не допускаю смертної кари, оскільки при цьому суспільство ставить себе на один рівень з убивцею: він убиває і його вбивають. Окрім того, це – жорстокість щодо його рідних, які найбільше при цьому цілком безневинно страждають. Зробити його нешкідливим для суспільства через довічне ув’язнення – це я розумію; я повісив би навіть портрет його жертви в його камеру і поклав би там зброю як натяк на самогубство, котре видається мені в таких випадках цілком логічним.
399. Два або три послідовні тони утворюють дисонанс. Узяті порізно вони можуть розпливтися в милозвучне співзвуччя. Так і в людей: двоє або троє чоловік-співмешканців, які не зносять одне одного внаслідок незгоди їхніх характерів, вже розділені, але залишаючись у добрих стосунках, можуть утворити вельми сердечну злуку.
400. Я вважаю Брамса продовжувачем Шумана, себе – продовжувачем Шуберта і Шопена, а нас обох – завершувачами третьої доби музичного мистецтва.
401. Як жаль, що художні твори іноземної літератури можуть стати знаними лише в перекладі її рідною мовою. Щоправда, переклад (навіть найліпший) може ознайомити людину зі змістом твору, але він ніколи не зможе переказати цілковито духу мови (який є заразом і духом цього народу), а знання іноземних мов далеко ще не доводять розуміння духу цих мов або народів.
402. Найбільші корифеї мистецтва не повинні б були приймати учнів, на яких їхній вплив може бути тільки дотичним, тобто для учня може бути корисно їх слухати, але вони ніяк не можуть переказати учневі саме того, що робить їх великими, – свою індивідуальність. А всю решту учні можуть сприйняти й від «minorum gentium». Але й такі учні, котрі намагаються перейняти індивідуальність своїх учителів, наче мавпи, тільки фізичний бік, тобто як він кашляє, як плює тощо.
403. Правда, що не вбрання прикрашає людину, але тільки внутрішню, а не зовнішню. Останньому випадку воно пояснює іншим людям характер покликання людини й стосунки, в яких вона з ними перебуває. Тому цілком правильно, що в багатьох країнах судді й адвокати надівають особливе вбрання при виконанні своїх службових обов’язків. Точно так само правильно, якщо священик для богослужіння надіває рясу або облачення. Точно так само і фельдмаршал не мав би героїчного вигляду, якби був на полі бою у фраку; і так багато іншого. Було б навіть цілком логічним, якби кожна людина носила одяг за своїм покликанням.
404. Готичний стиль для церков видається мені найбільш підхожим, тому що він виражає містичне прагнення в вишину. Стиль візантійський (пізніше руський церковний) видається мені вираженням пишного, але закостенілого і неприступного ритуалізму, а численні бані я уявляю митрами на головах священників. Давньогрецький стиль храмів видається мені вираженням міфологічного, олімпійського, сонячного, спокійного, прекрасного, але він не пасує християнській службі, позаяк не відповідає стражденному, драматичному і трагічному елементові. Тому він видається мені анахронізмом – така церква Магдалини в Парижі. Дивне враження справляє на мене те, що церква Святої Магдалини й біржа (там само) – цілковито однакові будівлі. Мені здається, що одна з них – біржа смирення (Богові), а друга – смирення біржі (золотому теляті).
405. Для вбивць або зловмисників, які за злою волею влаштовують аварію залізничного потяга за допомогою вибухівки, заподіюють цим смерть і калічать мандрівників, – каяття і виправлення не можуть слугувати причинами для полегшення або звільнення їх від кари. Оскільки ані каяття, ані виправлення злочинців не можуть повернути мертвих до життя, а калікам повернути свободу руху пошкоджених органів тіла. В інших-бо злочинах, як-от крадіжка, фальсифікація та ін., каяття і виправлення злочинця треба брати до уваги. Але в жодній державі законодавці ще не вигадали злочинцям останнього ґатунку якого-небудь логічного становища в суспільстві. Звідси такі часті рецидиви.
406. У літературі існують типи й прототипи. Перші стосуються певних часів, певних націй, певних суспільств і певних подій. Другі стосуються взагалі людського роду і тому личать усім часам, народам, суспільствам і подіям. Перші, хоча й трапляються у взірцевих творах, не можуть бути забуті. А останні непохитні, вічні, тому що завжди наявні Дон Кіхот, Тартюф, Фауст, Дон Жуан, Мізантроп, Скупий, Міщанин-шляхтич, Удавано хворий і багато інших.
407. Я вважаю, що при вихованні дітей чоловічої статі від 10-річного віку до 25 років забагато звертають уваги на книжкові знання і зовсім не звертають або дуже мало – на їхній фізичний розвиток. Гімнастика, верхова їзда, плавання, фехтування, стрільба. Веслування тощо були б їм набагато корисніші від давньогрецької чи навіть латинської мови й багатьох інших предметів, котрі вони, при бажанні, легко можуть вивчити в пізнішому віці.
408. Твердження хибне, що митець (живописець, поет, музикант, скульптор) повинен бути вірянином і побожним, аби добре і правильно обробляти релігійний сюжет. Начебто митець, який обробляє міфологічний сюжет, повинен неодмінно бути язичником. Мистецтво пантеїстичне: воно в кожній билинці бачить божество, а отже, і сюжет для вираження мистецтва. Його релігія – естетика. Вона не вимагає від митця жодної церковної релігії, а він може свої образи зробити святими. Нехай це послугує відповіддю тим, хто дивується, що я, при всій моїй нерелігійності, так охоче обробляю духовні сюжети.
409. Треба дивуватись, як посилено стараються фахівці в науках вивчати всі новітні твори й наскільки стосовно до мистецтв помітна повна протилежність. Тому вчених, зазвичай оцінюють за життя, а митців – тільки після смерті. Бо тільки тоді беруть на себе труд вивчити їхню творчість повністю.
410. Талант, навіть геній, без старанності може досягти мало чого. А сама старанність без таланту – багато чого. І хоча воно не гідне захвату, а все-таки заслуговує на визнання. Ось чому часто гинуть талановиті й геніальні люди, а працьовиті досягають слави.
411. Більш або менш великий музичний твір може бути, за розвитком ідеї, зображений таким чином: могутній початок, який мало-помалу заспокоюється, потім поступове піднесення до гучного закінчення, або: спокійний початок, потім наростання, тоді знову спокій і знову наростання до могутнього фіналу, або: спокійний початок і сильне піднесення, потім поступове зниження до спокійного кінця, або: могутній початок, тоді зниження і так кілька разів, до могутнього закінчення, або: постійне піднесення, яке не доходить до багатої на зміст думки (зазвичай у дусі нинішньої творчості), або: рівне, правильне бренькання, яке нічого не виражає.
412. Людина носить у собі добро і зло. У меншості добро переважає над злом, у величезної більшості – зло над добром. Ігнатій Лойола спорудив свою будівлю на цій більшості з таким знанням людського характеру, яке залишає далеко позаду себе всіх філософів, мислителів і спостерігачів, що були до і після нього. Результатом цього стало те, що він (тобто його система) завоював людство. І допоки будуть люди – єзуїтство матиме значення.
413. Як передусім звертають увагу на зовнішність жінки, а тоді лише цікавляться її внутрішніми чеснотами, так і суспільство приймає людину спочатку за те, за що вона себе видає, а тоді вже робить висновок про те, щó вона є. Подеколи суспільство ще за життя виносить їй свій вердикт, а здебільшого – лише по її смерті. бо тоді зникає інтерес суспільства до суб’єкта і воно думає тільки про об’єкт.
414. Чому з усіх фруктів найбільше вживання і застосування (в алегоричному значенні) випало на долю яблука? Райське яблуко, яблуко розбрату, вічне яблуко, яблуко Гесперид, яблуко Паріса тощо.
415. Курені гірських мешканців Швейцарії справляють на мене враження людських гнізд, подібно до пташиних гнізд на деревах. Також і лицарські замки (тепер руїни) на горах у Німеччині видаються мені такими самими гніздами, але не звичайних птахів, а хижих, – орлиними гніздами.
416. Найближчий друг людини – це інструментальна музика. Вона їй ближча за батьків, братів, друзів тощо. Особливо ця якість помітна в горі. А з усіх інструментів найбільш підхожим для цієї мети буде фортепіано. Тому вивчення гри на цьому інструменті я вважаю доброчинством для людини і зробив би навчання на ньому примусовим (позаяк його засади нестерпні) для загальноосвітньої програми. Але, зрозуміло, тільки в сенсі можливості самовдоволення, а не як засіб виблискувати в світі.
417. Я виступав публічно до тієї пори, поки не відчув, що перед публікою граю ліпше, аніж для себе вдома. Але відмовився од публічних виступів відтоді, як помітив, що вдома, для себе, я граю ліпше, аніж перед публікою.


[1] Раптово, несподівано (лат.).
[2] Видозмінена цитата з 2-ї частини «Фауста» Ґете.
[3] Королем бути не можу, принцом не зволю, я – Роган (фр.).
[4] Богом бути не можу, королем не зволю, я – Артист (фр.).
[5] Радій (лат.).
[6] Коли я себе суджу, стаю дуже суворим, та коли себе порівнюю, стаю поблажливим (фр.).
[7] Доброчинні діти (англ.).
[8] Популярний російський концерт (фр.).
[9] Денний концерт Музичної спілки (англ.).
[10] О так, мій хлопче, ви граєте дуже добре, але чому ви не граєте щось для душі?!!» (Англ.)
[11] Хто їх засудить? Бог! Хто їх стратить? Ми! (Фр.)
[12] Добру міну при поганій грі (фр.).
[13] Сперечатися зі своїм Богом (нім.).
[14] Спляча красуня (фр.).
[15] Бедекер – назва путівника, широко вживана раніше, походить від прізвища відомого німецького видавця путівників.
[16] Йдеться про те, що «І», написане окремо, означає займенник «я», що по-англійському позначається завжди великою літерою.
[17] Менш вельможних людей (лат.). Поняття походить із Давнього Риму, в сенаті якого засідали представники спочатку більш, а потім і менш вельможних родів.
[18] Слово – срібло, мовчання – золото (фр.).
[19] Авторські права (фр.).
[20] Тантьєми (фр.) – додаткові авторські винагороди.
[21] Слова Порції з комедії «Венеційський купець» Шекспіра (IV, 1).
[22] Смерть без гучних слів (фр.).
[23] Життя без гучних слів (фр.).
[24] Повна форма цього прислів’я: «Spiel nicht mit dem Schießgewehr, denn es könnt' geladen sein» (Не грайтеся з гвинтівкою, бо вона може бути зарядженою).
[25] Що правильне для одного, те дешеве для іншого.
[26] Хліба і видовищ (лат.) – вимога римського плебсу, яку сформулював Ювенал у своїй Х сатирі.
[27] Повна форма: мене, текел, фарес – за біблійною Книгою Даниїла: слова, накреслені таємничою рукою під час Валтасарового бенкету незадовго до падіння Вавилону від рук перського царя Кіра. Уживається як синонім знамення великої біди.
[28] Табльдот (фр.) – стіл для спільного харчування мешканців у готелях і власне процес такого харчування.
[29] Велика богема (фр.).
[30] Збити пиху (фр.).
[31] Від піднесеного до смішного (фр.).
[32] Голос народу (лат.).
[33] Голос тварини (лат.).
[34] Придушуйте натуру, і вона помчить галопом (фр.). Ідіома з драми Ф. Неріко «Славетний» (1732).
[35] Поетична вільність (лат.).
[36] Не буває великої людини для свого лакея (фр.).
[37] Стиль – це людина (фр.).
[38] Повна форма цієї сентенції Стендаля: «La parole a été donnée à l'homme pour cacher sa pensée» (Слово дано людині, аби приховати свою думку).
[39] Останній аргумент (лат.).
[40] Протилежності сходяться (фр.).
[41] Обов’язкова умова (лат.).
[42] Букв. лат. «Бог із машини». Вираз означає несподіване залучення у розв’язання проблеми раніше не вживаного чинника.
[43] Свідчення вбогості (лат.), тобто потвердження власної неспроможності чогось досягти.
[44] Де добре, там і батьківщина (лат.). Вираз походить із комедії «Багатство» Аристофана. Пізніше він помандрував у праці римських авторів.
[45] Гарантовано те, що дерева не можуть рости до небес. Варіант німецького прислів’я, котрий Ґете взяв за гасло третьої частини (без кінцевого «sollen») свого твору «Поезія і правда».
[46] Парафраза відомого вислову прусського короля Фрідріха ІІ: «Jeder soll nach seiner Façon selig werden». (Кожного треба рятувати на свій манер.)
[47] Божественна комедія (іт.).
[48] Кінець віку (фр.).
[49] Якби молодість знала, якби старість могла (фр.). Сентенція французького гуманіста Анрі ІІ Етьєна.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-10-12 20:39:05
Переглядів сторінки твору 112
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.781
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2020.11.19 10:26
Автор у цю хвилину відсутній