VІІІ Горбунов і ніч

"О, ми і обезсмерчені умить!
Мій розум, буцім звивини підстилки,
від сяєв твоїх доказів коптить
подобою нікчемної коптилки…
Хай йому трясця, так дістав коліт!
І демони в мені – як дріжжі з діжки.
А огниво мій ґніт не веселить!
О, Горбунов! У карку моїм тільки
від тебе чутим крівцю пломенить –
як іскра пломенить сухі опилки!"

"Пішов… Мені лишився монолог.
Плюс радіус нічного циферблата…
Підкинув яблук, як у жар скіпок,
і змився, копіюючи Пілата!
Слід і собі укутатись, куток
найти краями піл свого халата.
На тім’я натягнути котелок
в ошматті капустяного салату…
Які зірки?! Волога стель, підлог.
У шибці відбивається палата.

Безодня ночі засклена. Меж ляд,
палата в ній тісниться і двоїться.
За вікнами – переплетіння ґрат:
назовні не проникні сонні лиця.
В цім просторі навспак вони і сплять
навиворіт – відтам, де хто улігся.
Але мені безсоння не здолать.
Заснути б… радше – самозагубиться!
Заглибитися – передом назад –
в свою, принаймні, душу очевидця.

Заснути б… Санітари на посту.
Застава так собі. А чи остання?
У перепонах множить тісноту
і безконечність, річ самодостатня.
І я в своїх очах уже росту,
і шиби, понукаючи зростання,
стискають межи ліжками версту…..
І у легенях опік від зітхання,
коли далеку вгадую звізду.
Основа у тяжіння – гальмування!

Основ основа – у здоровім сні!
Точніше, оздоровленню основа.
Гов, Горбунов!.. А нащо він мені?!
Убавім мову тут про Горбунова!
Сон – певно не базік-говорунів
чи яблук очних витівка чергова.
Фройд каже, що усі ми — бранці снів.
Дивує, втім, повірка вибіркова…
Могили випрямляють горбанів!..
Невідворотність зцілення – зумова

несхибна… А самоти сум’яття
вторує німоті хіба сусідніх
моєму ліжок. По мені, то я
тоді лиш єсьм, коли є співбесідник!
Я словом долучаюсь до буття!
Їм спадкоємець треба і наслідник!
Ти, Горбунов, найвищий мій суддя!
Я – посередник сам собі і звідник
між сплячим і не гідним забуття,
як свист – передніх вибитих звсідник…

Ніч. І кватирка в ніч. Аби ж медбрат
прокрив її… Було б цілком до речі.
На цей – забитий наглухо – квадрат
припало і лице моє, і плечі.
А це було б розбещення стократ,
і втеча відображення. А течі
тим кепські, що усяк дегенерат
на ризики ведеться молодечі,
втекти, хоч головою, в Ленінград…
О, Горбунов! Радію у полегші

з тобою, як нормальний ідіот,
і бачу себе радіусом стрілки!
Не вичерпати всіх її щедрот,
ні тут, ані за межами тарілки,
по вінця, вщерть у цифрах. Анекдот!
Тобі у ній не вивудити рибки!
Ти вартуєш добірних мук заброд
непересічних, як на їхні мірки.
І невсипущий жах таких істот –
у тиші настіж зяючі одвірки

туди, де їх очікують. Грішу
немогою до тебе догукатись.
Чув, Горбунов! Допоки я дишу,
твоїм жадаю маревам віддатись!
Тобі у молитвах своїх годжу!
І нікуди від слів твоїх діватись!
Прийди до мене! Слів твоїх прошу.
Волію їх відлуння дослухатись!
Тому на них доноси і строчу,
що не бажаю з ними розлучатись,

коли ти віддаляєшся… Прийди!
Не те, щоби жахався я розлуки…
Зі вольною і трясцею щепти
до тебе простягаю свої руки.
Як річ, що понукає до нуди –
отетеріння розуму і скуки –
не згадуй, Горбунов, мене, не мсти!
Як та луна, що дляє й дляє звуки,
від забуття жадаючи спасти,
люблю і віддаю тебе на муки".

ІХ Горбунов і лікарі

"Ну, Горбунов, оповідайте нам".
"Про що?" "Про ваші сни"."Їх оболонки".
"Озвучитися дайте іменам".
"Про циркуль"."Ямочки на щічках доньки".
"Дочка ні при якому боці снам".
"Складімо, Горбунов, тамті шматочки".
"Наснилось море"."На хрін воно вам".
"Обійдемось, гадаю, без примочки".
"Без ваших "по морям і по волнам".
"Почніть, якщо бажаєте, з Опочки".

"Кому це треба?" "Треба"."І сповна".
"Це вам на благо"."Репліка у дусі
червонокапелюшковім. Вона,
ви знаєте, цікавилась в бабусі
стосовно вух, чия величина…
"не бійся" – та казала, – "йой, боюся",
"так ліпше внуку чути!" "Ось так на!
Тут, скорше, річ у вас, у боягузі".
"А криха порятована"."Хто-зна".
"У всім є плюси"."Ліпше бути в плюсі".

"Що мовчите?" "Ждемо, авжеж, не прощ!
Не сердьте нас манерами правдивця!"
"Чого ти ждеш?" "Можливо, лжа також,
позавічно, принаймні, устидиться".
"І що тоді?" "Природніше, атож,
на рівних спілкування, як годиться".
"Щоб я вас прислуховувався?! Що ж,
пора вколоти кальцію, сестриця".
"Він весь тремтить"."О, це природний дрож".
"Ум гостриться в очікуванні шприца".

"Ну, Горбунов, пригадуєте ви,
що снилось?" "Тільки море"."А лисички?"
"Шкода, наразі жодна…" "Ти диви!"
"Мені шкода!" "Гадаю, в силу звички".
"Так за дружин покійних, чи живих,
що подались до біса на кулички,
пригадують мужчини"."Ви праві:
"шкода" – лунає суто чоловіцьки".
"Хоча цілком підійде і вдові".
"Впишімо це усе до рапортички".

"Сни виявляють нитку і канву
того, що дійсно коїться в мужчині".
"А те, що відбулося наяву,
мужчин цікавить менше по причині…"
"І я її озвучу, сам назву".
"Так, Горчаков. Бо справа не в личині
нап'ятій; ви то ніби й на плаву,
та ваші сни – це борсання в пучині".
"Сон не притока, що тече в Неву.
І устя потурає не кончині

а множенню"."Гадаю, щоби шваль
всіляку не плодити зайве, спосіб
найдуть підхожий"."Та іще печаль.
Ріка, як переконує філософ,
стоїть на місці, біжучи у даль".
"І ми уже в парафії морозів".
"На цім Ньютон засновує мораль".
"О! і Ньютон як тут!" "І Ломоносов".
"І лютень, пак, за вікнами?" "На жаль,
пора заметів, сплячки і доносів".

"Як місяць, він один не дме у вус,
не долічившись днів"."Як ті каліки".
"Однак збігає легше"."Зізнаюсь,
з великою полегкістю"."А ріки?"
"Що, ріки?""Замикаються до усть".
""А люд тупцює, гріючи кінцівки".
"Здогадуєтесь, що вас жде?" "Боюсь
собі зізнатись: довідка опіки? "
"Зі щойно набалаканим, дивлюсь,
вам світить і зостатись тут навіки".

"За віщо?!.. але слід, утім, в узді
заціпитись, як у обідді бодня".
"Гукнути Горчакова"."При звізді
бесідувати гарно з ним"."Дубова".
"Є всюди плюси"."Іменно й тоді".
"І всюдисущий він, як Ієгова;
хоча він і доносить"."На гвізді
тримається здебільшого підкова".
"Це нонсенс: Горбунову на хресті
покластись унизу на Горчакова".

"До чого перебільшення?" "Кому,
кому, шановний, в поміч ця Голгофа?"
"Однак це – катастрофа"."Не пійму:
тепер у вас і вічність – катастрофа?"
"Тепер він проти вічности тому,
що бачить вічність корком зі півштофа".
"Так, так, це все йому не по уму".
"Що, Горбунов, не проти спити й кофе?"
"Пощо мене покинув!" "Ви чому
волаєте?" "І знову Горчакова

він кличе"."Ба, не донька, не жона,
а Горчаков!" "Річ суто в егоїзмі".
"Ви певні? Горчаков?" "Еге ж, сповна.
Чув, Горбунов, облиш потуги слізні.
Твоя подальша участь нам ясна".
"А Горчаков?" "Ну, тут стенання пізні:
розлука вам судилась. Дружбана
відпустим. Не зациклюйся на слизні".
"Однині, як завжди, по добрій тризні,
почнеться вічність"."Тиша навісна".

Х Розмова на ґанку

"Громаддя міста в мороці густім".
"Як зошит у лінійку наготові".
"І божевільні громіздиться дім".
"Як вакуум нутра світобудови".
"Фасад ховає вистуджений двір,
замет, дровітню врівень з деревами".
"А це не є розмовою, допір
і позаяк описане словами?"
"Тут – люди, ніби збавлені ума
в утробнім стані і жахах тойбічних".
"А власне люди? Власне, вже сама
ця змога називати їм подібних
людьми?""А уявити вираз віч?
Кінцівки їхні? Голови і плечі?"
"Імення удостоюючись, річ
виповнюється в мові. В складнях речень".
"А тіл частини? ""Іменно вони".
"А місце…""Божевільні зветься домом".
"А дні?""Поіменовані і дні".
"О, це і постає усе Содомом

слів невситимих! Звідки їх права?"
"В цім домі імена у порожнечі".
"Як швидко набухає голова
словами, пожираючими речі!"
"І це причина головокружінь".
"Як море – Горбунову; не здорово".
"Не море, бач, до берега біжить,
а слово насувається на слово".
"Слова – немов подобіє мощей!"
"Дими речей, з коромисел обвислі…
У назві – ніби прихисток речей".
"Від власне сенсів?"."В деякому смислі".
"Від заповідей гнаного Христа".
"Від всякого страждання"."Бог із вами!"
"Він і словами користав уста…
Але і захищав себе словами".
"Чом, власне, віще слово варте свіч!"
"Гарантія, що в морі не утонем".
"І смерть його – єдина в світі річ
двозначна"."І тому – життю синонім".

"А вічність – як? Так само, на столі
стоїть вона сказалом в козакині?"
"Лишень єдине слово на землі,
предмет свій не поглинуле понині".
"І це єдиний прихисток словес?"
"Заледве"."Осіняючися Хресним
Знаменням, світ рятують"."Ба, не весь".
"В синонімі не зверх того воскреснем".
"Не зверх"."А от любов, як не назви –
встає до суєти словес стіною".
"Або ви небожитель; або ви
поплутали потенцію з любов’ю".
"І годі слова, далі від прикмет".
"І годі непроникного покрова,
так здатного поглинути предмет,
і більш при цім щемкого, ніже слово".
"І, щойно зір стає на бік пітьми,
доречні зауваги проти збочень:
і слово – річ. І в нім спасенні ми!"
"Вречевлюється все, окрім умовчань.

Умовчання – це будучина днів,
потала їх вперейми нашій мові,
зі всим, що зголосилося у ній
у миті стріч з самотою в змові.
Умовчання є будучина слів,
у голосівки канула причинність
всіх уречевлень з боязню кутів;
потік, що перекриє слову вічність.
Умовчання спіткає і любов;
це – простір без перепусток, що муху
не випустить; пульсуючи, як кров,
її фальцет у нім не чує згуку.
Умовчання – це "отепер" для тих,
хто жив до нас. Умовчання – суть зводні,
що у собі єднає всіх німих,
глаголити не пріч за них сьогодні.
Життя – це діалог перед лицем
умовчань"."Перепалка речі й речень".
"Спір сутінок з розмитим їх кінцем".
"І стіни – узірець для заперечень".

"Громаддя міста в мороці густім".
"Хаос і шкіц піткань прямої мови".
"І божевільні громіздиться дім,
як вакуум нутра світобудови".
"Прокляття, як же дме з її кутів!"
"Твої прокльони слух мені не колють:
куди не кинь – суціль звитяга слів".
"О, це нутра іменників глаголять!"
добути корму до заходу сонця".
"Здіймається над обрієм звізда,
знайти собі яркого співрозмовця".
"Ба, і рівнина, скільки умлівіч
не гається поштар, тебе у скруту
підтримає розмовою всю ніч".
"Чим іменно?" "Нерівностями ґрунту".
"А голоси в розмовців є? Агов!
Їх мішанка авжеж не випадкова?"
"Високий голос – значить Горбунов,
а той, що нижчий – голос Горчакова".

ХІ Горбунов і Горчаков

"Ну, що тобі наснилось?" "Як завжди".
"Тоді не приставатиму"."Направду,
прокинулись в мені мої ж стиди".
"Але бракує міри їм і такту".
"Орел!" "Куди там! Нитики, як ти
в цім доказ. І приреченість, по факту".
"Якому?" "Запроторення сюди".
"Ти можеш так довести до інфаркту.
Іди ти вкупі з фактами… туди".
"Тоді не рвімо чинного контракту".

"Тобі то що?" "А біс його"."Авжеж…"
"То ти мене покинеш?" "Після Паски".
"Ну, і куди ти подасися?""Геж,
додому що"."А приймуть без опаски?"
"Міркую ще"."Ти, власне, де живеш?"
"На розголос катма моєї ласки".
"Мовчи, бо на брехні не проведеш".
"Як хочеш"."Не розказуй мені казки".
"До мене ти ніяк не попадеш".
"Об чім це ти?" "Так, про канун розв’язки".

"Тоді ти правий"."Думаю, що прав".
"Ще думаєш?" "Ну, вирвалось невправно.
На сумніви я сам не маю прав".
"А чим займешся вдома?" "Угадай но".
"Таку манеру бесіди обрав,
взаємин ждеш? Украй, однак, нахабно".
"Не в стилі річ, такий у мене ндрав".
"Не з’їв би ти ще яблука?" "Звичайно,
якщо не пожалкуєш, що віддав…
Узяв і гайда, віра або майна –

ось два мої заняття головні.
А решту бачу зайвим і стороннім".
"О, віч моїх полуда! Нарівні
з візьми і кинь! – доконаний синонім
всього, що нині коїться в мені".
"Не бійся, ми тепер тебе бороним".
"Що значить "ми"?" "Ба, не мели дурні.
Дай руку і довіримось долоням?"
"Гаразд, що не підкладеній свині".
"Невже ми нашу дружбу так хороним?!

Ти міг і подобріти, друже мій".
"Таким і був, коли явився з чрева".
"Буття, утім…" "Чайку тобі?" "Налий…
і визначає…" "Гріти?" "Ні, не треба…
свідомість нам… Або, нехай, зігрій".
"Читав, авжеж, наліво справа сперва?"
"О, за єврея ти перемудрив!"
"Єврей знімав і яблуко зі древа
пізнання, брате"."Дивлячись котрий.
Знімала Єва"."Видно, він і Єва".

"Розумник, і в пошані був здавен.
І основоположником науки.
І ім’я звучне"."Ліпше без імен.
Боюсь, лишень, відіб’ють мені руки
і за оцей, в паліндромони крен".
"Він також обрікав себе на муки.
Тепер він вождь народів і племен".
"Панмонголізм! Які глибокі звуки!"
"І вирок, наче акомпанемент…"
"Не до розлуки, геж"."Не до розлуки.

А що розлука?" "Знаєш, не пійму,
тобі це нащо?" "Так, для картотеки".
"Розлука пізнається по тому,
з ким у розлуці. Хто у ім’яреки
ці затесавсь. І як там одному
йому лишатись з міркувань безпеки?
Близького віддавати – то кому?
І як надовго?" "А навік?" "Далекий,
тоді стоїш, утуплений у тьму
ту саму, що зіниці, перш ніж меркти,

собі готують для густого сну.
А иноді здригаєшся від горя,
картину змалював собі ясну.
І ні тобі лисичок або моря".
"А як пора припала на весну?"
"Весною легше"."Спірно це. У спорі
не забувай про поля білизну".
"Тоді ти – ніби вирване із поля".
"А ясна не кровлять, коли засну".
"Ну, знати, є на те Господня воля…

А що тобі розлука?""Маячня…
Ну, клацнуть і позаду мене двері.
Коли удень, можливо, сяйво дня".
"А ніччю?" "Позаяк, по атмосфері".
"Ну, може, десь і блимне навмання.
А ні – то прихистить лавчина в сквері".
"А втрачене тебе не здоганя
у спогадах?" "Усі вони химерні".
"А втрат передчуття – також дурня?"
"Нікчемніш, аніж черевам – вечері".

"Нікчемніш? А години у нитті
про дружбу?" "Її нить кріпка і нині.
Принаймні, щодо спільного в житті.
Разом нам ліпше, мабуть, по причині
сугубій в бутії…" "Та не на "ї"!
Не бутіє – але буття"."А ти ні
оте, ні се… і річ у небутті,
коли мене не буде у помині,
як своєрідній мітці на рівнині".
"Моїй, еге ж, опорі в німоті…"

XII Горбунов і Горчаков

"Ти вже вечеряв?" "Я уже. А ти?"
"І я вечеряв"."Ну, і як капуста?"
"Щеці ще ті – у сенсі густоти,
аби чекати ліпшого: не густо".
"А щі і так здебільшого пусті.
І приказка – нівроку"."Пусто суто.
Їм оцту б трішки задля гостроти!"
"Геть пусто"."Що стосується смаку, то
відмінні й пустота від пустоти".
"Хотілося б не плямкання, а з хрустом".

"Ну, позаяк горує пустота,
на часі попоститись і самому
у домі, де завчасно Піст настав".
"Це щодо жовчі стін іззовні дому?".
"Так, наша географія проста".
"А що по тому? Де воно – по тому!
Кому воно? Після зняття з хреста?"
"Це ти про що?"."Прийми, як ідіому".
"Тоді дадуть лаврового листа".
"І розведуть на око дозу брому".

"А це не може кінчитись добром.
Цей бром іще агукнеться здоров’ю".
"Моя чуприна сиплеться. Це ж – бром!
Ти бачив, що він коїть з головою:
Бабанов розлучився зі срібром,
Міцкевич – зі бровою вороною.
Мене спіткав на тімені розгром,
не довго і до мізків геморою".
"Бром – це стіна між бісом і ребром,
щоб мізки не морочились любов’ю.

Попив його я в армії"."Один?"
"Вся армія. Ми видумали слово.
Він називався "супротистоїн".
Яка із ним Уланова-Орлова!"
"Я був брюнет, але тепер блондин.
Не проділ – пліш! Порушена основа…
Тканин нема… а мріяв до сідин
дожити…"."Далебі, діла, панове".
"Які діла, шановний? Опочинь".
"А що, як ця дурня не тимчасова? "

"Яка?" "Зі волосінню"."Не дрижи".
"Та холодно"."Засунув би ти руки
під укривало"."Правильно". "Скажи,
що є любов?" "Сказав… Аби ще звуки
та посували смислів рубежі…"
"Любов є передмова до розлуки".
"Та ну тебе!" "Я ідолом олжи
постану, аби правнуки і внуки
на голову щось клали"."Ні, лежи".
"Та я без позаяків і докуки".

"А най їй трясця, – студіні з вікна!"
"Так щілі у замазці!"."То – про око.
Глянь, он і батарея льодяна!"
"І брудно тут, і холодно, і вогко…
Гляди, зоря над деревом, – вона
без телескопу видна"."Одинока
на око, ще не значить, що одна".
"Оце і я подумав ненароком,
а що, як хрест та попиляти на
ті ж дрова, дим сягне отак висóко?"

"Ти мариш?"."Ні, даю собі ладу,
тобі у поміч"."Вдячний за сердечність.
Давай уже, кажи начистоту".
"Кінцівки без сугріву: ціпнуть, мерзнуть".
"Так, зуб на зуб і я не попаду".
"Ти ба!"."А бути людяним – залежність.
Склади поліна ліпше як звізду".
"І правда. А про око – і причетність
до вічности, ні докорів хресту".
"Аби лишень не глупа нескінченність".

"Котра година?" "Пізня, як і ніч".
"Облишмо Зодіак. Товчеш, як в ступі".
"Дружина, донька там. І ними сниш.
Любов така – вона взнаки і в шлюбі".
"Я теж поженихатися не пріч.
Тобі, либонь, не слід було"."На кутні
гигикаєш: ба, дався умлівіч
мій шлюб тобі"."На те і ночі глупі!"
"Ну, монотонна річ не варта свіч.
У сім’ях ями є, яри: все вкупі".

"Котра година?" "Миті до нуля".
"О, пізно, вжеж"."І хай урчати пузу
від цифір, а скажу тобі, що для
полегші "о" я відданіший плюсу".
"Ну, видав мимохіть я кругаля…
Множ прикус і на позіху спокусу.
Чого ти домагався, як валяв
все в купу?" "Недоступности Ельбрусу".
"А впадини годящої Земля
не виглибить на пліч твоїх обузу?"

"Коли уже і скучив по горі,
то думай про Ґолґоту, по причині
того, що березіль в календарі,
і кану я в якій-небудь лощині".
"Чи óболоком, буцім у чадрі,
зіграєш духа в онім чортовинні".
"На свій аршин ти міряв – на порі
твоїй двоглавій сніговій вершині
не уміститись у моїм аршині,
падкім на кучугури у дворі".

ХІІІ Розмови про море

"Безсмертя обіцяє твій підхід!
А я, з твоїм пророцтвом, апріорі
уже наполовину інвалід.
Як снів моїх прожектор в коридорі,
твій світоч мені мли не веселить…
І це не в докір, далебі, не в спорі
суть справи. Та нехай йому горить!..
В немеркнучім, здійнятім горі зорі
щось усякчас незле таки бурлить,
немовби море. Думаю, що море…"

"Лікарня. Ніч. І тиш, і пустота.
Не дасть мені оточення вороже
без дрожу чути це і без стида
за світоч. Адже води моря – ложе
западини. Одначе, зась підстав
зійти туди, хай істина й дорожче…
Однак тобі я шкоди не завдам!
Куди мені! Тим пак, супроти ночі
не певен ти, це море чи… Біда.
На що, прости м’я, Господи, це схоже?"

"Гадаю, море… Чайки на молу
хапають з рук жіночих крихи хлібні.
І вітер, подивований теплу
у дранті піл, вбира в оборки пінні
їй туфлі… І вона, вітрам на тлум
відкинув чілку, в сутички чаїні
шпуляє хліб і дивиться у млу…
Стає далекозорою у рвінні
угледіти в Туреччині пчолу".

"О, так, це море. Іменно воно.
Його пучина, відки недаремно,
як витязі, ми вийшли так давно,
що, не чіпляйся ти цієї теми,
забув би я, що є у нього дно
і горизонт, і різні ще системи
в цім просторі, крім тої, де дано
і барвам стін двоїтись, безіменним
з ліловим в смугу – нам; де, все одно,
поверхні не перечать жадним денам".

"Це дещо, значно більше, аніж ми,
що гріє нас, хоча не батарея,
рівняє гори-впадини з людьми,
і знов здіймає з поміччю Борея,
і знов несе углиб своїх струмин.
Я відчуваю, як вібрує рея
тих сходин, що виводять нас зі тьми
в безодні та у висі емпірея
зі пінним закипанням бахроми –
безсонним ескалатором Нерея".

"А я в морях не виявив підстав
для піших мандрів, для довіри водам.
Хіба, прихопить, звісно, льодостав.
Гадаю, Горбунов, твоїм знегодам
кінця не видно. Пак літа й літа,
невідомі й тевтонським родоводам,
триватимуть вони. Кудись у даль
дедалі ти брестимеш перегодом,
де в море вітром зіткана вода.
До кого лиш, – зі цим небесним зводом?"

"Для цього і моя душа слаба.
Я – хвилі, а не викрашені наші
простінки бачу всюди, де судьба
приб’є мене, від Раю до параші.
І це, мій Горчаков, не похвальба:
у цім водонебеснім єралаші
об чім була б іще моя мольба?
Для гожого різнити їх годящі
й морські вали – як гаубиць пальба
молінням слізним щодо вмісту чаші".

"Але це – гріх!.. ба, що це я? Дурня.
Гаразд, забув я витівку з дровами…
Пригадую, кружляв ти навмання
та окіл снів. Я бавився словами,
і я сказав, що сон – це спадок дня,
а ти назвав лисички островами.
Кажу й тепер те саме, що зрання,
що дуже жорстко нам під головами.
Тепер ти бачиш: море – маячня!
Хіба що сон, ба, з більшими правами".

"А що є сон?" "Основа всіх основ".
"Вві сни ми і впадаємо, як в ріки".
"Ми в темряву впадемо. Без обнов
твій розмисел. Що толку від каліки!"
"Сон – вихід зі затьмарень"."Горбунов!
Якому ми століттю нині свідки?..
Аби ж новий!" "І людові – покров".
"При чім тут люд, кажімо чоловіцьки? "
"Люд поринає в сон, спливає знов".
"Що ж визначає суть його?" "Повіки.

Заціп їх, і побачиш темноту".
"А як при світлі?" "Однаково, врешті…
Як раптом зауважиш видноту…
Одну, і другу… на приміті треті.
У вухах шум і холодно, як тут.
І парапет, на нім дитина в светрі.
І чайки хліб хапають на лету".
"А я, я не стояв на парапеті?".
"Усе, що бачив я в хвилину ту,
чіткіше, чим тебе на табуреті".


ХІV Розмова про розмову

"Добірна хрінь! Ти, жовтих стін клієнт!
"Бабанов, будь за свідка: той ще крендель.
"Дивись: я щойно встав на табурет!
Без ґудзиків халат мій і без петель!
Ти бачиш, Горбунов, мій силует?
Кальсонів колір?" "Бачу руку, пензель..."
"Дивись, розмажу зовсім твій портрет.
Ну, Горбунов, вважай, ламаю вентиль!
Тепер із моря буде вінегрет!
Гад! Ти це чуєш?" "…Мене, мене, текел…"

"Ах, так! Тоді понюхай кулаки!
Доводиться учити істуканів!
Отримуй бо!" "Анумо, дай взнаки,
хто тебе вдарив: Горчаков? Бабанов?"
"По моєму, Гор-банов"."Ти гріхи,
я бачу, відпустив мені! Зі кранів
твоїх не ллє ще океан!" "Ги-ги".
"Що скалишся? У, барани погані!"
"Чого ви там зчепились, бирюки?"
"Міцкевич, щезни! Я із ветеранів,

і раз моргала – я тобі сказав –
чувак закрив, зав’язуй з цим; доволі,
і ніч уже." "Так я й оперезав
за те, що не від болю і поволі".
"Кажу тобі, гальмуй і відповзай!"
"Ти що, Міцкевич? Хочеш спати долі?"
"На кого преш, комахо? За базар,
гляди, порву пащеку!" "Нумо, вмовкли!"
"Гов, мужики, якого ця буза?"
"Пес його зна. Під хвіст, напевно, соли

посипано"."Атас! – Гов, не стирчи!"
"До ліжок, нумо!" "Ба, уже добігли!"
"Ти, Горбунов, заціпся і мовчи,
немовби спиш"."А він і склепив вирла,
уже заснув"."Атас! Дзвенять ключі!"
"Заснув? Оце кумедь! Ви очманіли!"
"Заткнись, кретин!" "Бабанов, не дрочи".
"Облиш його уже"."Самі дебіли…"
"Ну, Горбунов, подайся в стукачі…"
"Та він заснув"."Ну, братці, ми і влипли!"

"Як лікарів вітають? Га? Мерщій!"
"Підвестися повинні, небораки!"
"Є нарікання?" "Як у вас харчі?"
"За шум я чув, а де боїв ознаки?"
"Яка там бійка, забавки мужчин".
"Ага, медбрат наплів, забив нам баки".
"Ти не виляй"."Мостини дощ змочив?"
"Та сцяки це"."Я бачу сам, що сцяки.
Не що таке ручай, кажу, а чий!"
"Так чий, орли?" "Га, козаки кубанські?"

"Міцкевич!" "Га?" "Ану, підтерти вмить!"
"Нам, лікарям, за побут ваш боліти".
"А Горбунов розлігся чом?" "Він спить".
"Він, значить, спить, а ви примірні діти?"
"Уже уклались"."Правильно, лежіть".
"Ну, ми пішли"."І нічого хропіти".
"І щоб я чув, як муха пролетить!"
"Мені б до вітру…"."Мусиш потерпіти".
"Ти, Горчаков, пригледь, щоб все, як слід".
"Ось вам з новин: супутник на орбіті".

"Хух"."Горчаков, це ти напудив, га?"
"Іди ти ік…" "І гайда, гайда спатки".
"Оце б до Великодня пирога".
"І розговітись. Маселка б, ковбаски…"
"У докторів цікавитись вагавсь?"
"А міг і скористатися з підказки:
він сам питав"."Я щойно забагав".
"Заткніться. Забагалось: Паски, Паски".
"Поглянь, он Горчаков ледь не ляга
до Горбунова"."Це задля відмазки".

"Ти справді спиш? Еге ж, не підманув,
і справді, спиш… І сум’яття у пасмі…
І як воно стряслося не збагну.
Пробач мені, пробач, це – як цунамі.
Давай подушку трішки підійму…
Зручніше так?.. Я досі у знетямі…
Пробач… Мені це все не по уму.
Спи… спи… як з мого погляду, принаймні,
триматися і ні на чім йому –
скрізь перепони тут. І ми – незграбні…

Спи, Горбунов. Докіль сурма відбій
не висурмить. Я твій, на зло поробам,
сон стережу… …нехай їй грець, трубі!
Ти ще не звик, як я, таким ось робом.
Пробач мені у зайвій похвальбі.
Пробач мені за все допіру, скопом.
Спи, друже мій. Я тут, я при тобі.
Не над, не під, а у тебе під боком.
А щодо часу – я діжду, дастьбі,
коли твій погляд стріну ненароком…

Що бачиш? Море? Хвилі на морях?
А ти бредеш у хвилях коридором…
І риб у дверях мовчазний косяк…
Я – вслід тобі… і горі перед зором
вода бурлить, кипить, як в казанах…
І ради дати зась з її напором…
Ти щось казав?! Почулось… Не инак,
розмовою я марю радше сам… Над морем
Борей бушує, пасма в ковтунах,
подушка у млинець… капець опорам…"







-----------------------------------

И. Бродский

VIII

Горбунов в ночи

"Твой довод мне бессмертие сулит!
Мой разум, как извилины подстилки,
сияньем твоих доводов залит —
не к чести моей собственной коптилки...
Проклятие, что делает колит!
И мысли — словно демоны в бутылке.
Твой светоч мой фитиль не веселит!
О Горбунов! от слов твоих в затылке,
воспламеняясь, кровь моя бурлит —
от этой искры, брошенной в опилки!

Ушел... Мне остается монолог.
Плюс радиус ночного циферблата...
Оставил только яблоки в залог
и смылся, наподобие Пилата!
Попробуем забиться в уголок,
исследуем окраины халата.
Водрузим на затылок котелок
с присохшими остатками салата...
Какие звезды?! Пол и потолок.
В окошке — отражается палата.

Ночь. Окна — бесконечности оплот.
Палата в них двоится и клубится.
За окнами — решетки переплет:
наружу отраженью не пробиться.
В пространстве этом — задом наперед —
постелью мудрено не ошибиться.
Но сон меня сегодня не берет.
Уснуть бы... и вообще — самоубиться!
Рискуя — раз тут все наоборот —
тем самым в свою душу углубиться!

Уснуть бы... Санитары на посту.
Приносит ли им пользу отраженье?
Оно лишь умножает тесноту,
поскольку бесконечность — умноженье.
Я сам уже в глазах своих расту,
и стекла, подхлестнув воображенье,
сжимают между койками версту...
Я чувствую во внутренностях жженье,
взирая на далекую звезду.
Основа притяженья — торможенье!

Нормальный сон — основа всех основ!
Верней, выздоровления основа.
Эй, Горбунов!.. на кой мне Горбунов?!
Уменьшим свою речь на Горбунова!
Сны откровенней всех говорунов
и грандиозней яблока глазного.
Фрейд говорит, что каждый — пленник снов.
Как странно в это вдумываться снова...
Могилы исправляют горбунов!..
Конечно, за отсутствием иного

лекарства... А сия галиматья —
лишь следствие молчания соседних
кроватей. Ибо чувствую, что я
тогда лишь есмь, когда есть собеседник!
В словах я приобщаюсь бытия!
Им нужен продолжатель и наследник!
Ты, Горбунов, мой высший судия!
А сам я — только собственный посредник
меж спящим и лишенным забытья,
смотритель своих выбитых передних...

Ночь. Форточка... О если бы медбрат
открыл ее... Не может быть и речи.
На этот — ныне запертый — квадрат
приходятся лицо мое и плечи.
Ведь это означало бы разврат,
утечку отражения. А течи
тем плохи, что любой дегенерат
решился бы, поскольку недалече,
удрать хоть головою в Ленинград...
О Горбунов! я чувствую при встрече

с тобою, как нормальный идиот,
себя всего лишь радиусом стрелки!
Никто меня, я думаю, не ждет
ни здесь, ни за пределами тарелки,
заполненной цифирью. Анекдот!
Увы, тебе масштабы эти мелки!
Грядет твое мучение! Ты тот,
которому масштаб его по мерке.
Весь ужас, что с тобой произойдет,
ступеньки разновидность или дверки

туда, где заждались тебя. Грешу
лишь тем, что не смогу тебя дозваться.
Ты, Горбунов! Покуда я дышу,
во власть твою я должен отдаваться!
К тебе свои молитвы возношу!
Мне некуда от слов твоих деваться!
Приди ко мне! Я слов твоих прошу.
Им нужно надо мною раздаваться!
Затем–то я на них и доношу,
что с ними неспособен расставаться,

когда ты удаляешься... Прости!
Не то, чтобы страшился я разлуки...
Зажав освобождение в горсти,
к тебе свои протягиваю руки.
Как все, что предстоит перенести —
источник равнодушия и скуки ––
не помни, Горбунов, меня, не мсти!
Как эхо, продолжающее звуки,
стремясь их от забвения спасти,
люблю и предаю тебя на муки".

IX

Горбунов и врачи

"Ну, Горбунов, рассказывайте нам".
"О чем?" "О ваших снах". "Об оболочке".
"И называйте всех по именам".
"О циркуле". "Рассказывай о дочке".
"Дочь не имеет отношенья к снам".
"Давай–ка, Горбунов, без проволочки".
"Мне снилось море". "Ну его к хренам".
"Да, лучше обойдемся без примочки".
"Без ваших по морям да по волнам".
"Начните, если хочется, с Опочки".

"Зачем вам это?" "Нужно". "И сполна".
"Для вашей пользы". "Реплика во вкусе
вопросов Красной Шапочки. Она,
вы помните, спросила у бабуси
насчет ушей, чья странная длина...
"не бойся" — та в ответ, — "ахти, боюся",
"чтоб лучше слышать внучку!" "Вот те на!
Не думали о вас мы, как о трусе".
"К тому ж в итоге крошка спасена".
"Во всем есть плюсы". "Думайте о плюсе".

"Чего молчите?" "Просто невтерпеж!
Дождется, что придется рассердиться!"
"Чего ты дожидаешься?" "Что ложь,
не встретив возражений, испарится".
"И что тогда?" "Естественнее все ж
на равных толковать, как говорится".
"Ну, мне осточертел его скулеж.
Давайте впрыснем кальцию, сестрица".
"Он весь дрожит". "Естественная дрожь.
То мысли обостряются от шприца".

"Ну, Горбунов, припомнили ли вы,
что снилось?" "Только море". "А лисички?"
"Увы, их больше не было". "Увы!"
"Я свыкся с ними. Это — по привычке".
"О женщинах, когда они мертвы
или смотались к черту на кулички,
так сетуют мужчины". "Вы правы:
"увы" — мужская реплика. Кавычки".
"Но может быть и возгласом вдовы".
"Запишем обе мысли в рапортичке".

"Сны обнажают тайную канву
того, что совершается в мужчине".
"А то, что происходит наяву,
не так нас занимает по причине..."
"Причину я и сам вам назову".
"Да: Горчаков. Но дело не в личине,
им принятой скорей по озорству;
но в снах у вас — тенденция к пучине".
"Вы сон мой превращаете в Неву.
А устье говорит не о кончине,

скорей о размножении". "Едва ль
терпимо, чтоб у всяческих отбросов
пошло потомство". "Экая печаль.
Река, как уверяет нас философ,
стоит на месте, убегая вдаль".
"И это, говорят, вопрос вопросов".
"Отсюда Ньютон делает мораль".
"Ага! опять Ньютон!" "И Ломоносов".
"А что у нас за окнами?" "Февраль.
Пора метелей, спячки и доносов".

"Как месяц, он единственный в году
по дням своим". "Подобие калеки".
"Но легче ведь прожить его?" "К стыду,
признаюсь: легче легкого". "А реки?"
"Что — реки?" "Замыкаются во льду".
"Но мы–то говорим о человеке".
"Вы знаете, что ждет вас?" "На беду,
подозреваю: справка об опеке?"
"Со всем, что вы имеете в виду,
вы, в общем, здесь останетесь навеки".

"За что?!.. а впрочем, следует в узде
держать себя... нет выхода другого".
"И кликнуть Горчакова". "О звезде
с ним можно побеседовать". "Толково".
"Везде есть плюсы". "Именно. Везде".
"И сам он вездесущ, как Иегова;
хотя он и доносит". "На гвозде,
как правило, и держится подкова".
"Как странно Горбунову на кресте
рассчитывать внизу на Горчакова".

"Зачем преувеличивать?" "К чему,
милейший, эти мысли о Голгофе?"
"Но это — катастрофа". "Не пойму:
вы вечность приравняли к катастрофе?"
"Он вечности не хочет потому,
что вечность — точно пробка в полуштофе".
"Да, все это ему не по уму".
"Эй, Горбунов, желаете ли кофе?"
"Почто меня покинул!" "Вы к кому
взываете?" "Опять о Горчакове

тоскует он". "Не дочка, не жена,
а Горчаков!" "Все дело в эгоизме".
"Да Горчаков ли?" "Форма не важна.
Эй, Горбунов, а ну–ка покажись мне.
Твоя, ты знаешь, участь решена".
"А Горчаков?" "Предайся укоризне:
отныне вам разлука суждена.
Отпустим. Не вздыхай об этом слизне".
"Отныне, как обычно после жизни,
начнется вечность". "Просто тишина".

X

Разговор на крыльце

"Огромный город в сумраке густом".
"Расчерченная школьная тетрадка".
"Стоит огромный сумасшедший дом".
"Как вакуум внутри миропорядка".
"Фасад скрывает выстуженный двор,
заваленный сугробами, дровами".
"Не есть ли это тоже разговор,
коль все это описано словами?"
"Здесь — люди, и сошедшие с ума
от ужасов — утробных и загробных".
"А сами люди? Именно сама
возможность называть себе подобных
людьми?" "Но выражение их глаз?
Конечности их? Головы и плечи?"
"Вещь, имя получившая, тотчас
становится немедля частью речи".
"И части тела?" "Именно они".
"А место это?" "Названо же домом".
"А дни?" "Поименованы же дни".
"О, все это становится Содомом

слов алчущих! Откуда их права?"
"Тут имя прозвучало бы зловеще".
"Как быстро разбухает голова
словами, пожирающими вещи!"
"Бесспорно, это голову кружит".
"Как море — Горбунову; нездорово".
"Не море, значит, на берег бежит,
а слово надвигается на слово".
"Слова — почти подобие мощей!"
"Коль вещи эти где–нибудь да висли...
Названия — защита от вещей".
"От смысла жизни". "В некотором смысле".
"Ужель и от страдания Христа?"
"От всякого страдания". "Бог с вами!"
"Он сам словами пользовал уста...
Но он и защитил себя словами".
"Тем, собственно, пример его и вещ!"
"Гарантия, что в море — не утонем".
"И смерть его — единственная вещь
двузначная". "И, стало быть, синоним".

"Но вечность–то? Иль тоже на столе
стоит она сказалом в казакине?"
"Единственное слово на земле,
предмет не поглотившее поныне".
"Но это ли защита от словес?"
"Едва ли". "Осеняющийся Крестным
Знамением спасется". "Но не весь".
"В синониме не более воскреснем".
"Не более". "А ежели в любви?
Она — сопротивленье суесловью".
"Вы либо небожитель; либо вы
мешаете потенцию с любовью".
"Нет слова, столь лишенного примет".
"И нет непроницаемей покрова,
столь полно поглотившего предмет,
и более щемящего, как слово".
"Но ежели взглянуть со стороны,
то можно, в общем, сделать замечанье:
и слово — вещь. Тогда мы спасены!"
"Тогда и начинается молчанье.

Молчанье — это будущее дней,
катящихся навстречу нашей речи,
со всем, что мы подчеркиваем в ней,
с присутствием прощания при встрече.
Молчанье — это будущее слов,
уже пожравших гласными всю вещность,
страшащуюся собственных углов;
волна, перекрывающая вечность.
Молчанье есть грядущее любви;
пространство, а не мертвая помеха,
лишающее бьющийся в крови
фальцет ее и отклика, и эха.
Молчанье — настоящее для тех,
кто жил до нас. Молчание — как сводня,
в себе объединяющая всех,
в глаголющее вхожая сегодня.
Жизнь — только разговор перед лицом
молчанья". "Пререкание движений".
"Речь сумерек с расплывшимся концом".
"И стены — воплощенье возражений".

"Огромный город в сумраке густом".
"Речь хаоса, изложенная кратко".
"Стоит огромный сумасшедший дом,
как вакуум внутри миропорядка".
"Проклятие, как дует из углов!"
"Мой слух твое проклятие не колет:
не жизнь передо мной — победа слов".
"О как из существительных глаголет!"
"Так птица вылетает из гнезда,
гонимая заботами о харче".
"Восходит над равниною звезда
и ищет собеседника поярче".
"И самая равнина, сколько взор
охватывает, с медленностью почты
поддерживает ночью разговор".
"Чем именно?" "Неровностями почвы".
"Как различить ночных говорунов,
хоть смысла в этом нету никакого?"
"Когда повыше — это Горбунов,
а где пониже — голос Горчакова".

XI

Горбунов и Горчаков

"Ну, что тебе приснилось?" "Как всегда".
"Тогда я и не спрашиваю". "Так–то,
проснулось чувство — как его? — стыда".
"Скорее чувство меры или такта".
"Хорош!" "А что поделаешь? Среда
заела. И зависимость от факта".
"Какого?" "Попадания сюда".
"Ты довести способен до инфаркта.
Пошел ты вместе с фактами... туда".
"Давай, не будем прерывать контакта".

"Зачем тебе?" "А кто его". "Ну что ж...
Так ты меня покинешь?" "После Пасхи".
"Куда же ты отсюдова пойдешь?"
"Домой пойду". "А примут без опаски?"
"Я думаю". "А где же ты живешь?"
"Не предаю я адреса огласке".
"Сдается мне, дружок, что это ложь".
"Как хочешь". "Не рассказывай мне сказки".
"Ты все равно ко мне не попадешь".
"О чем ты?" "Я все больше о развязке".

"Тогда ты прав". "Я думаю, что прав".
"Лишь думаешь?" "Ну, вырвалось случайно.
Я сомневаться не имею прав".
"А чем займешься дома?" "Это тайна".
"Подобный стиль беседовать избрав,
контакта хочешь? Странно чрезвычайно".
"Не стиль таков, а, собственно, мой нрав".
"А может, хочешь яблока ты?" "Дай, но
не расколюсь я, яблоко забрав...
Понять и бросить, вира или майна —

вот род моих занятий основной.
Все прочее считаю посторонним".
"Глаза мне застилает пеленой!
Поднять и бросить! — это же синоним
всего происходящего со мной".
"Ну, мы тебя, не бойся, не уроним".
"Что значит "мы"?" "Не нервничай, больной.
Хошь, научу гаданью по ладоням?"
"Прости, я повернусь к тебе спиной."
"Ужель мы нашу дружбу похороним?!

Ты должен быть, по–моему, добрей".
"Таким я вышел, видимо, из чрева".
"Но бытие..." "Чайку тебе?" "Налей...
определяет..." "Греть?" "Без подогрева...
сознание... Ну, ладно, подогрей".
"Прочел бы это справа ты налево".
"Да что же я, по–твоему — еврей?"
"Еврей снял это яблоко со древа
познания". "Ты, братец, дуралей.
Сняла–то Ева". "Видно, он и Ева".

"А все ж он был по–своему умен.
Является создателем науки.
И имя звучно". "Лучше без имен.
Боюсь, не отхватили бы мне руки
за этот смысловой палиндромон".
"Он тоже обрекал себя на муки.
Теперь он вождь народов и племен".
"Панмонголизм! как много в этом звуке".
"Он тоже, вроде, был приговорен".
"Наверно, не к разлуке". "Не к разлуке.

Что есть разлука?" "Знаешь, не пойму,
зачем тебе?" "Считай, для картотеки".
"Разлука — это судя по тому,
с кем расстаешься. Дело в человеке.
Где остаешься. Можно ль одному
остаться там, подавшись в имяреки?
Коль с близким, — отдаешь его кому?
Надолго ли?" "А ежели навеки?"
"Тогда стоишь и пялишься во тьму
такую, как опущенные веки

обычно создают тебе для сна.
И вздрагиваешь изредка от горя,
поскольку мрака явственность ясна.
И ни тебе лисичек или моря".
"А ежели за окнами весна?
Весной все легче". "Спорно это". "Споря,
не забывай, что в окнах — белизна".
"Тогда ты — словно вырванное с поля".
"Земля не кровоточит, как десна".
"Ну, видимо, на то Господня воля...

А что тебе разлука?" "Трепотня...
Ну, за спиной закрывшиеся двери.
И, если это день, сиянье дня".
"А если ночь?" "Смотря по атмосфере.
Ну, может, свет горящего огня.
А нет — скамья, пустующая в сквере".
"Ты расставался с кем–нибудь, храня
воспоминанья?" "Лучше на примере".
"Ну, что ты скажешь, потеряв меня?"
"Вообще–то, я не чувствую потери".

"Не чувствуешь? А все твое нытье
о дружбе?" "Это верно и поныне.
Пока у нас совместное житье,
нам лучше, видно, вместе по причине
того, что бытие..." "Да не на "е"!
Не бытие, а бытие". "Да ты не —
не придирайся... да, небытие,
когда меня не будет и в помине,
придаст своеобразие равнине".
"Ты, стало быть, молчание мое..."

XII

Горбунов и Горчаков

"Ты ужинал?" "Я ужинал. А ты?"
"Я ужинал". "И как тебе капуста?"
"Щи оставляют в смысле густоты
желать, конечно, лучшего: не густо".
"А щи вообще, как правило, пусты.
Есть даже поговорка". "Это грустно.
Хоть уксуса чуть–чуть для остроты!"
"Все — пусто". "Отличается на вкус–то,
наверно, пустота от пустоты".
"Не жвачки мне хотелось бы, а хруста".

"В такие нас забросило места,
что ничего не остается, кроме
как постничать задолго до Поста".
"Ты говоришь о сумасшедшем доме?"
"Да, наша география проста".
"А что потом?" "Ты вечно о потом'е!
Когда — потом?" "По снятии с креста".
"О чем ты?!" "Отнесись как к идиоме".
"Положат хоть лаврового листа".
"А разведут по–прежнему на броме".

"Да, все это не кончится добром.
Бром вреден — так я думаю — здоровью".
"И волосы вылазят. Это — бром!
Ты приглядись к любому изголовью:
Бабанов расстается с сербром,
Мицкевич — с высыпающейся бровью.
И у меня на темени разгром.
Он медленно приводит к малокровью".
"Бром — стенка между бесом и ребром,
чтоб мы мозги не портили любовью.

Я в армии глотал его". "Один?"
"Всей армией. Мы выдумали слово.
Он назывался "противостоин".
Какая с ним Уланова–Орлова!"
"Я был брюнет, а делаюсь блондин.
Пробор разрушен! Жалкая основа...
А ткани нет... не вышло до седин
дожить..." "Не забывай же основного".
"Чего не забывать мне, господин?"
"Быть может, не потребуются снова".

"Кто?" "Кудри". "Вероятно". "Не дрожи".
"Мне холодно". "Засунул бы ты руки
под одеяло". "Правильно". "Скажи,
что есть любовь?" "Сказал..." "Но в каждом звуке
другие рубежи и этажи".
"Любовь есть предисловие к разлуке".
"Не может быть!" "Я памятником лжи
согласен стать, чтоб правнуки и внуки
мне на голову клали!" "Не блажи".
"Я это, как и прочее, от скуки".

"Проклятие, как дует от окна".
"Залеплено замазкой". "Безобразно.
Смотри, и батарея холодна!"
"Здесь вообще и холодно и грязно...
Смотри, звезда над деревом видна —
без телескопа". "Видно и на глаз, но
звезда не появляется одна".
"Я вдруг подумал — но, конечно, праздно —
что если крест да распилить бы на
дрова, взойдет ли дым крестообразно?"

"Ты спятил!" "Я не спятил, а блюду
твой интерес". "Похвальная сердечность.
Но что имеешь, собственно, ввиду?"
"Согреть окоченевшую конечность".
""Да, все мои конечности во льду".
"Я прав". "Но в этом есть бесчеловечность.
Сложи поленья лучше как звезду".
"Звезда, ты прав, напоминает вечность;
не то, что крест, к великому стыду".
"Не вечность, а дурную бесконечность".

"Который час?" "По–видимому, ночь".
"Молю, не начинай о Зодиаке".
"Снаружи и жена моя, и дочь.
Что о любви, то верно и о браке".
"Я тоже поджениться бы непрочь.
А вот тебе не следовало". "Паки
и паки, я гляжу, тебе невмочь,
что я женат". "Женился бы на мраке!"
"Ну, я к однообразью неохоч.
В семье есть ямы, есть и буераки".

"Который час?" "Да около ноля".
"О, это поздно". "Не имея вкуса
к цифири, я скажу тебе, что для
меня все "о" — предшественницы плюса".
"Ну, дали мои губы кругаля...
То ж следствие зевоты и прикуса.
Чего ты добиваешься, валя
все в кучу?" "Недоступности Эльбруса".
"А соразмерной впадины Земля
не создала?" "Отпраздновала труса".

"Уж если размышляешь о горе,
то думай о Голгофе, по причине
того, что март уже в календаре,
и я исчезну где–нибудь в лощине".
"Иль в облаке сокрывшись, как в чадре,
сыграешь духа в этой чертовщине".
"На свой аршин ты меряшь, тире,
твоей двуглавой снеговой вершине
не уместиться ввек в моем аршине,
сжимающем сугробы во дворе".

XIII

Разговоры о море

"Твой довод мне бессмертие сулит.
Но я, твоим пророчествам на горе,
уже наполовину инвалид.
Как снов моих прожектор в коридоре,
твой светоч мою тьму не веселит...
Но это не в укор, и не в укоре
все дело. То есть, пусть его горит!..
В открытом и в смежающемся взоре
все время что–то мощное бурлит,
как будто море. Думаю, что море".

"Больница. Ночь. Враждебная среда.
Внимать я не могу тебе без дрожи
от холода, но также от стыда
за светоч. Ибо море — это все же
есть впадина. Однако же туда
я не сойду, хоть истина дороже...
Но я не причиню тебе вреда!
Куда уж больше! Видимо, ты тоже
не столь уверен, море ли... Беда.
На что все это, Господи, похоже?"

"Пожалуй, море... Чайки на молу
над бабой, в них швыряющейся коркой.
И ветер треплет драную полу,
хлеща волнообразною оборкой
ей туфли... И стоит она в пылу
визгливой битвы, с выбившейся челкой,
швыряет хлеб и пялится во мглу...
Как будто став внезапно дальнозоркой,
высматривает в Турции пчелу".

"Да, это море. Именно оно.
Пучина бытия, откуда все мы,
как витязи, явились так давно,
что, не коснись ты снова этой темы,
забыл бы я, что существует дно
и горизонт, и прочие системы
пространства, кроме той, где суждено
нам видеть только крашеные стены
с лиловыми их полосами; но
умеющие слышати, да немы".

"Есть в жизни нечто большее, чем мы,
что греет нас, само себя не грея,
что громоздит на впадины холмы
— хотя бы и при помощи Борея,
друг другу их несущего взаймы.
Я чувствую, что шествую во сне я
ступеньками, ведущими из тьмы
то в бездну, то в преддверье эмпирея,
один, среди цветущей бахромы —
бессонным эскалатором Нерея".

"Но море слишком чуждая среда,
чтоб верить в чьи–то странствия по водам.
Конечно, если не было там льда.
Похоже, Горбунов, твоим невзгодам
конца не видно. Видно, на года,
как вся эта история с исходом,
рассчитаны они... Невесть куда
все дальше побредешь ты с каждым годом,
туда, где с морем соткана вода.
К кому воззвать под этим небосводом?"

"Для этого душа моя слаба.
Я — волны, а не крашеные наши
простенки узрю всюду, где судьба
прибьет меня — от Рая до параши.
И это, Горчаков, не похвальба:
в таком водонебесном ералаше,
о чем бы и была моя мольба?
Для слышати умеющего краше
валов артиллерийская пальба,
чем слезное моление о чаше".

"Но это — грех!... да что же я? Браня
тебя, забыл о выходке с дровами...
Мне помнится, ты спрашивал меня,
что снится мне. Я выразил словами,
и я сказал, что сон — наследье дня,
а ты назвал лисички островами.
Я это говорю тебе, клоня
к тому, что жестко нам под головами.
Теперь ты видишь море — трепотня!
И тот же сон, хоть с бо'льшими правами".

"А что есть сон?" "Основа всех основ".
"И мы в него впадаем, словно реки".
"Мы в темноту впадаем, и хренов
твой вымысел. Что спрашивать с калеки!"
"Сон — выход из потемок". "Горбунов!
В каком живешь, ты забываешь, веке.
Твой сон не нов!" "И человек не нов".
"Зачем ты говоришь о человеке?"
"А человек есть выходец из снов".
"А что же в нем решающее?" "Веки.

Закроешь их и видишь темноту".
"Хотя бы и при свете?" "И при свете...
И вдруг заметишь первую черту.
Одна, другая... третья на примете.
В ушах шумит и холодно во рту.
Потом бегут по набережной дети,
и чайки хлеб хватают на лету..."
"А нет ли там меня, на парапете?"
"И все, что вижу я в минуту ту,
реальнее, чем ты на табурете".

XIV

Разговор в разговоре

"Но это — бред! Ты слышишь, это — бред!
Поди сюда, Бабанов, ты свидетель!
Смотри: вот я встаю на табурет!
На мне халат без пуговиц и петель!
Ну, Горбунов, узрел меня ты?" "Нет".
"А цвет кальсон?" "Ей–Богу, не заметил".
"Сейчас я размозжу тебе портрет!
Ну, Горбунов, считай, поднялся ветер!
Сейчас из моря будет винегрет!
Ты слышишь, гад?" "Да я уже ответил".

"Ах так! Так пустим в дело кулаки!
Учить, учить приходится болванов!
На, получай! А ну–ка, прореки,
кто вдарил: Горчаков или Бабанов?"
"По–моему, Гор–банов". "Ты грехи
мне отпускаешь, вижу я! Из кранов
сейчас польет твой окиян!" "Хи–хи".
"А ты что ржешь?! У, скопище баранов!"
"Чего вы расшумелись, старики?"
"Уйди, Мицкевич!" "Я из ветеранов,

и я считаю, ежели глаза
чувак закрыл — завязывай; тем боле,
что ночь уже". "Да я и врезал за,
за то, что он закрыл их не от боли".
"Сказал тебе я: жми на тормоза".
"Ты что, Мицкевич? Охренел ты, что ли?
Да на кого ты тянешь, стрекоза?"
"Я пасть те разорву!" "Ой–ой, мозоли!"
"Эй, мужики, из–за чего буза?"
"Да пес поймет". "На хвост кому–то соли

насыпали". "Атас, идут врачи!"
"В кровати, живо!" "Я уже в постели!"
"Ты, Горбунов, закройся и молчи,
как будто спишь". "А он и в самом деле
уже заснул". "Атас, звенят ключи!"
"Заснул? Не может быть! Вы обалдели!"
"Заткнись, кретин!" "Бабанов, не дрочи".
"Оставь его". "Я, правда, еле–еле".
"Ну, Горбунов, попробуй настучи".
"Да он заснул". "Ну, братцы, залетели".

"Как следует приветствовать врачей?"
"Вставанием... вставайте, раскоряки!"
"Есть жалобы у вас насчет харчей?"
"Я слышал шум, но я не вижу драки".
"Какая драка, свет моих очей?"
"Медбрат сказал, что здесь дерутся". "Враки".
"Ты не юли мне". "Чей это ручей?"
"Да это ссака". "Я же не о ссаке.
Не из чего, я спрашиваю — чей?"
"Да, чей, орлы?" "Кубанские казаки".

"Мицкевич!" "Ась?" "Чтоб вытереть, аспид!"
"Да, мы, врачи, заботимся о быте".
"А Горбунов что не встает?" "Он спит".
"Он, значит, спит, а вы еще не спите".
"Сейчас ложимся". "Верно, это стыд".
"Ну, мы пошли". "Смотрите, не храпите".
"Чтоб слышно, если муха пролетит!"
"Мне б на оправку". "Утром, потерпите".
"Ты, Горчаков, ответственный за быт".
"Да, вот вам новость: спутник на орбите".

"Ушли". "Эй, Горчаков, твоя моча?"
"Иди ты на..." "Ну, закрываем глазки".
"На Пасху хорошо бы кулича".
"Да, разговеться. Маслица, колбаски..."
"Чего же не спросил ты у врача?"
"Ты мог бы это сделать без опаски:
он спрашивал". "Забыл я сгоряча".
"Заткнитесь, вы. Заладили о Пасхе".
"Глянь, Горчаков–то, что–то бормоча,
льнет к Горбунову". "Это для отмазки".

"Ты вправду спишь? Да, судя по всему,
ты вправду спишь... Как спутались все пряди...
Как все случилось, сам я не пойму.
Прости меня, прости мне, Бога ради.
Постой, подушку дай приподниму...
Удобней так?.. Я сам с собой в разладе.
Прости... Мне это все не по уму.
Спи... если вправду говорить о взгляде,
тут задержаться не на чем ему —
тут все преграда. Только на преграде.

Спи, Горбунов. Пока труба отбой
не пропоет... Всем предпочту наградам
стеречь твой сон... а впрочем, с ней, с трубой!
Ты не привык, а я привык к преградам.
Прости меня с моею похвальбой.
Прости меня со всем моим разладом...
Спи, спи, мой друг. Я посижу с тобой.
Не над тобой, не под — а просто рядом.
А что до сроков — я прожду любой,
пока с тобой не повстречаюсь взглядом...

Что видишь? Море? Несколько морей?
И ты бредешь сквозь волны коридором...
И рыбы молча смотрят из дверей...
Я — за тобой... но тотчас перед взором
всплывают мириады пузырей...
Мне не пройти, не справиться с напором...
Что ты сказал?!.. Почудилось... Скорей
всего, я просто брежу разговором...
Смотри–ка, как бесчинствует Борей:
подушка смята, кончено с пробором..."

1965–1968