ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Богдан Манюк
2021.10.24 22:17
Частина перша 15. Кажуть, що рікам довіряють сокровенні таємниці. Плине собі та чи інша ріка, шумить, від усього на світі відсторонюється і тільки небо високе бачить, очей своїх во

Євген Федчук
2021.10.24 20:31
ЛЂто 6374. Иде Асколдъ и Диръ на ГрЂкы
Повість минулих літ


Сьогодні, браття, я вам розповім,
Як Цареград – могутній і величний,
Який стояти міг,здавалось, вічно,
Схилився низько. І то перед ким?

Володимир Невесенко
2021.10.24 20:16
Ховали воїна в селі.
Стояла мати ледь жива.
Дружина стомлена – в жалі,
і діти плакали малі,
і хтось якісь казав слова…
А в полі ще ішли жнива.
Кружляли в небі журавлі,
і, мов розпука вікова,

Адель Станіславська
2021.10.24 18:14
Торкаюсь ранку,
йду у білий світ.
Світ паморозі,
осені і неба...
Оголеність його
торкає нерва
оголених моїх
чутливих літ...

Адель Станіславська
2021.10.24 17:56
випий піґулку на сон
відцурайся страху
хай відпочине тіло
приспиться біль
десь там на небі все важать -
не дали маху
кожній бо рані -
своя особлива сіль

Сергій Гупало
2021.10.24 16:54
В останній понеділок травня
Солдатів згадуємо тих,
Які у пору помирання
Стрічали ангелів своїх.

Ворони закричать інакше,
Проявить негатив Господь.
Обличчя стануть ніжні, м’якші,

Сергій Губерначук
2021.10.24 13:37
Безмозкий член сім’ї
пив третю склянку зла,
наповнену слізьми його дружини.
Зеленої змії
вкусить пора прийшла, –
а жінка лиш давала сік ожини.

Небачений який

Ніна Виноградська
2021.10.24 12:52
Мій дуб зелений вже позолотів,
Осіннє листя простягнув до неба.
Немов кричить до всіх-усіх світів,
Що в єдності людей тепер потреба.

Щоб не робили з нас тих баранів,
Не запрягали у вози волами.
І щоб ніхто ніколи не посмів

Ігор Шоха
2021.10.24 12:49
Як не доганяй пропащий час,
а сьогодні догорає ватра...
ще учора біг у перший клас
і куди не відаю – до завтра.

Не перекопаю битий шлях,
а борги мої – майбутнє мито...
мрією витаю у серцях,

Тетяна Левицька
2021.10.24 12:09
Колись, ти жінко, була вродлива —
Зелені очі на пів-лиця.
Волосся пишне, іще не сиве,
Зубці ламало у гребінця.
Уста вишневі налиті соком,
Усмішка мила, тендітна стать.
Мов тополина, струнка, висока,
Себе любила і благодать.

Іван Потьомкін
2021.10.24 10:13
«Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.

Віктор Кучерук
2021.10.24 07:46
Межи невмілими людьми
Гуляє сивий анекдотик
Про те, що всі жінки, як ми, –
Лише приємніші на дотик.
А я, між грішних і святих,
Весь час примножую набуток,
Бо завжди вмію кожну з них
Десь потай пальчиком торкнути…

Микола Соболь
2021.10.24 07:18
Полює час на стомлених людей
йому плювати, що ти хочеш жити,
не дивиться араб, вірмен, юдей…
чи ти з народу, чи з монарха свити
вже, як прийшов, то душу із грудей
потягне нишком й викине на вітер…

І байдуже у пекло чи у рай.

Олена Побийголод
2021.10.24 06:19
Із Миколи Некрасова

В столицях - шум, гримлять витії,
словесна точиться війна...
А там, у глибині Росії -
одвічна тиша сумотна.

Лиш вітер бавиться листвою

Богдан Манюк
2021.10.23 19:09
Частина перша 13. Зеновій Гречаник прокинувся задовго до світанку в холодному поту. Наснилося жахіття. Нібито йде берегом Золотої Липи, а вода в ріці почорніла — не каламутна, як б

Ігор Деркач
2021.10.23 10:37
Московія у Заполяр’ї
будує газовий солярій...
усій Європі повезе...
у Пу-удава є сценарій,
як утеплити серпентарій,
але не оминути Зе.
Усе тому, що ми єдині...
яке нечуване добро!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про Петрів хрест
Сьогодні встали рано з дідусем,
Бо в ліс сходити з вечора зібрались.
Наготували в торбинки усе.
Хоч і весна та ще тепленько вбрались,
Поснідали та й хутко подались,
Щоб повернутись встигнуть до обіду.
Шлях по травичці по м’якій стеливсь,
Що пригиналась до землі по сліду.
Ліс нас пташиним гамором зустрів,
Я йшов та розрізнити намагався.
Дідусь же попереду мене брів
Та до усього пильно приглядався.
Шукав він трави й квіти, що якраз
Збирати треба (знає він, що робить).
До нього всі приходять повсякчас
За ліками від всякої хвороби.
Він і мене потроху приуча,
Розказує: коли, де й що збирати.
Я трохи й розбиратися почав,
Хоч, звісно, знаю зовсім не багато.
Сорока десь озвалася нараз,
Мабуть, почула, що чужі у лісі.
Це вона точно сповіща про нас.
І гамір стих… От страхопуда бісів!
Я озирнувся – де ж вона сидить,
Що нас змогла побачити здалека.
Ах, он вона, клятуща, скрекотить!
На дуба її винесла нелегка.
Аж тут дідусь: - Онучку, йди сюди!
Я покажу тобі цікаву штуку.
Сороку кинув та й подавсь туди,
Освоювати знахарську науку.
Дідусь попід горіхом зупинивсь
І щось в траві там пильно видивлявся.
Я підійшов, а він : - Ось подивись.
Ти ще з таким, мабуть, не зустрічався.
З-під листя тогорічного й трави
Якась незнана квітка виглядала.
Я ароматні запахи вловив,
Які вона навколо роздавала.
На стебельці усіяно квіток,
Нанизано, мов дзвоники рожеві.
Дрібних кружляє різних комашок
Навколо них та ще й джмелі важенні.
- Дивись, онучку, бо цей цвіт такий –
Лиш пару тижнів відцвіте й немає,
Сховається в підземний сховок свій,
Тоді уже його попошукаєш.
Вона отруйна… Так, що не чіпай.
Я сам зберу…. Якраз пора настала.
А помага від раку, пам’ятай,
Лікує і других хвороб чимало.
- А як же зветься диво це нове?
- Та як народ його не називає:
І хрест-трава, і цар-трава зове,
Семіугодник ще він назву має.
Чешуйник, можна в декого почуть,
Трава мишина, боровець, іно́ді
Ще виноградом земляним зовуть
І, навіть, потаєнниця. В народі
Багато назв, але частіш всього
Петровий хрест рослину називають.
- А чому саме так зовуть його?
- Бо, як його коріння виривають,
Воно росте у вигляді хреста…
Галузиться хрестом у різні боки.
- Чому Петрів? – дідуся я спитав.
- Ну, кажуть, що колись, в далекі роки
Петра розп’яли на хресті такім…
Того, що браму в рай охороняє.
Він був поміж апостолів одним.
Можливо, так, можливо, ні – не знаю.
Бо чув від діда інше я колись
Про те, чому цей цвіт так дивно зветься…
Онучку, ти уважно придивись,
Можливо, ще зустріти доведеться.
А я тим часом квіточок нарву
Та ще коріння трохи накопаю.
Бо оці квіти скоро відживуть.
Ти ж бачиш – листя взагалі не мають.
Насправді – це рослина – паразит.
В чуже коріння вчепиться й жирує.
Лиш навесні прогляне в білий світ,
І під землею цілий рік гарує.
Росте, з дерев всі соки випива,
Там, під землею сили набирає.
До пів центнера вироста бува…
А звідки назва? Добре пам’ятаю,
Як мій дідусь мені розповідав
Одну легенду чи то байку, може
Про те, звідкіль цей хрест Петрів постав.
Я й досі пам’ятаю слово кожне,
Так ця легенда вразила мене…
Колись село стояло попід лісом,
Коли хто їде шляхом – не мине.
Жили там люди-землероби, звісно.
Одна сім’я в селі тому жила.
Про неї всяк поважно одзивався:
І жінка працьовитою була,
І чоловік роботи не цурався.
Тож було і у полі, і в дворі….
Одне погано – що дітей не мали.
У всіх вже місця мало дітворі,
А ці іще й одного не надбали.
Й молилися, й до знахарів ішли,
Вона уже і плакала ночами…
Аж якось (вже й не молоді були)
Вона відчула – скоро стане мама.
Ото уже їм радості з того….
Як строк прийшов - то сина народила.
Петром в честь діда нарекли його.
І вже ж носились, так його любили.
Він ледве хлипне, вони тут як тут.
Не дай то Бог, якщо іще й заплаче.
Ледь не поклони біля нього б’ють,
Нікого крім Петра свого не бачать.
А він росте, неначе із води,
Вони навколо нього метушаться:
«Туди, синочку, краще не ходи…
Тобі ще рано братися до праці».
Самі ж працюють, б’ються, аби він
Мав що вдягти, та що смачне поїсти.
І день, і ніч не розгинають спин,
Немає часу, навіть, і присісти.
Вже син і батька зростом перегнав,
А все маленький, все не до роботи.
Вже звик, що хтось за нього працював,
Йому ж до того не було охоти.
Проспить пів дня, на лавці посидить
Та і горлає : - Мамо, їсти дайте!
Вже люди почали їм говорить:
- Та ж ви синка до праці приучайте!
А ті: - Ще рано. Та ж воно мале.
Нехай ще трохи підросте, змужніє.
Хтось, може, і повчив би їх, але…
В чужу сім’ю хто ж влазити посміє.
Отак і виріс, вибехкав синок.
Уже пора й женитися настала.
Вже мати придивляється одно,
Кому б вона синка свого віддала.
Така, щоб працьовитою була
І щоб Петру не надто дорікала.
Хоча з дівчат нікого із села
Вона до свого сина не рівняла.
Та і яка б за ледаря пішла.
Всі ж добре знали, що воно за птиця.
Тож мати десь в чужім селі знайшла
Сирітку, працьовиту молодицю.
Поставили і хату молодим,
І шмат землі одрізали чималий.
Та батько всім опікувався тим,
А вдома мати бігла, помагала.
Два господарства вже тепер тягли,
А син не брався й за холодну воду.
Невісткою вдоволені були,
Бо синові вона, здається, годить.
А він сидить та чухає живіт:
- Який мій хрест? Важкий мій хрест!- зітхає.-
На світі вже живу багато літ,
Але не все, чого хотів би, маю…
З тяжкої праці матінка злягла.
А через рік і батечка не стало.
Тяглася жінка, як лише могла,
І в полі, і удома працювала.
Усе годила ледарю тому.
Та, врешті, і сама зійшла в могилу.
А як же йому жити одному?
Він же ледачий та іще й невмілий.
Лише сидить про хрест тяжкий зітха.
І як йому його нести одному?
Чому до нього доля так лиха?
На світі не потрібен він нікому.
Знайшлася, правда, на селі одна,
На господарство чимале зманилась.
Та запряглася, кажуть, як дурна.
За рік до невпізнаності змінилась.
Лиш очі залишилися одні,
Бо ж дні і ночі мусила робити.
А він то спав, то сонний чуманів,
Хотів лише поїсти та попити.
Коли і цю жону в могилу звів,
Устиг із неї висмоктати соки,
Знов про свій хрест тяжкий заговорив,
Який несе він вже багато років.
Зітхав, зітхав, від голоду марнів,
Бо ж не умів і їсти зготувати.
Ніхто ж за ним глядіти не хотів.
Тут і своїх проблем у всіх багато.
Так скоро він від голоду й помер.
Душа на небо піднялась поволі.
Зустрів її святий Петро тепер,
Проглянув пильно книгу його долі
І мовив: - Ти прожив, як паразит,
З батьків, жінок ти висмоктав всі соки.
Тож повертайся знову у цей світ,
Живи так далі, аж до часу, поки
Навчишся не лише про себе дбать,
Але корисним і для інших бути.
Людиною тоді знов зможеш стать…
Останнє, що Петро устиг почути –
Як голос незнайомий пробасив:
- Хотів ти легший хрест собі дістати?!
Ну, що ж, Петро, оце твій хрест. Неси!
І довелось Петру цим квітом стати.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-09-27 19:13:16
Переглядів сторінки твору 123
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.816 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.786 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.757
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.10.24 20:33
Автор у цю хвилину відсутній