ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.10.22 04:38
Я – Суддя, мене судити зась,
Ми велика каста – неосудних!
І Феміда вступиться за нас
чупруни* для паничів не люди.

Мантія приховує гріхи.
А НАБУ*? Воно підсліпкувате,
якщо ляпнеш, що ти від «слуги»

Борис Костиря
2020.10.21 23:09
Задуха у залі, задуха в серцях.
Корозія їсть молодих і завзятих.
Вона їх взяла у залізні лещата.
Надія прогляне крізь сон у мерцях.

В незмінності тиші, в лихій німоті
Проваллям проноситься голос тирана.
Лунає мелодія дика й захланна

Олександр Панін
2020.10.21 22:36
Світи Танго –
Нескінченні
І
Несповідні.

***

Розділили монету

Ігор Шоха
2020.10.21 21:30
Наша правда влаштовує нас
і таких, як і ми, ще до того
як на мить зупиняється час
у останній молитві до Бога.

Наша істина, сукана з жил,
не влаштовує інде еліту
із минулого... їхній копил

Ярослав Чорногуз
2020.10.21 15:09
Левкадська скеля поряд височить,
І про Сафо розкаже, поетесу.
Отож отут спинімося на мить…
Поезії писались їй чудесні…

Поет Алкей хмелів, як од вина,
Читаючи рядки оті чудові,
І палко їй освідчився в любові…

Іван Потьомкін
2020.10.21 12:14
«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
« З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чул

Сергій Губерначук
2020.10.21 10:03
Шмат увірву твойого часу
дорогоцінного;
шмат спокою твого,
більш непорушного, ніж я,
загарбаю;
величності твоєї добрий шмат
привласню; –
усе, чим наділяєш лиш себе ти,

Ігор Деркач
2020.10.21 09:18
Жити, виживаючи, не мед
і лише уява помагає
бачити сьогодні наперед,
що тебе вчорашнього чекає.

У Полішинеля є секрет –
ув’язати наслідки й причину.
Та, аналізуючи момент,

Тетяна Левицька
2020.10.21 09:11
Всього не заграбастаєш! І скільки ж людям треба
для ситого життя - страждань, смертей, війни почвари?
І по тобі світ відспіває упокійні треби,
згустяться над короною свавілля - чорні хмари.

Від золотої лихоманки очі, аж пожовкли,
а раптом смерть за

Дума Козак
2020.10.21 08:18
Зів‘яли квіти поступово,
не дочекалися тебе…
Та я своє тримаю слово –
чекаю, люба, дотепер.

Іще чекати доста буду
і буду марити вночі
тобою, мила моя згубо,

Олександр Бобошко Заколотний
2020.10.21 08:01
Жовтень пожежі влаштовує по дібровах;
згодом гасити заходиться їх дощами.
Осінь... Читай: «заспокоєння» і «добробут».
Плачеш: «Не був у відпустці»?
Ну… Заощадив.

З третьої спроби стрибнув би хоч трохи

Віктор Кучерук
2020.10.21 06:37
Холоне в полум’ї рудому
Коханням зраджена душа, –
Спішу зажурено додому,
Як осамітнене пташа.
Шурхоче сонно під ногами
Опале листя тут і там,
Де ще недавно вечорами
Гуляв замріяно не сам.

Микола Соболь
2020.10.21 05:43
Хай воля Божа і неба ласка
зійдуть сьогодні до тебе
і оживе хай вранішня казка
спомином висохлих стебел.

Бачиш, як вітер листя колише,
всотує краплі туману,
тихо ступає осінь між вишень,

Олександр Панін
2020.10.21 00:25
Дорога лісом - просто
гра на нервах,
Пляшок осколки -
люті вороги,
Їжачились бляшанки
від консервів,
В колеса наставляли
шпичаки.

Євген Федчук
2020.10.20 20:31
Онуки діда радісно зустріли,
Вони вже свята справжнього хотіли.
Вони на нього цілий рік чекали.
Вже через тиждень свято наступало,
А в них ялинки досі ще немає.
Щось тато й мама лише обіцяють.
А тут дідусь з’явився на порозі,
Червоний, розпашілий н

Сергій Губерначук
2020.10.20 11:00
Жаль, що на волі моя печаль,
що з нею знайомі всі,
що білий кінь піде в чорну даль
по цій ще земній красі.

Жаль, що сьогодні в останній день,
а завтра в останній час
хтось, не почувши моїх пісень,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

К Ґерц
2020.10.15

Нікітіна Вікторія
2020.09.18

Ріша Бо
2020.09.07

Катя Мушаровская Кетрин
2020.09.04

Лідія Скрипка
2020.09.01

Лариса Маковей
2020.08.01

М Менянин
2020.07.28






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про Петрів хрест
Сьогодні встали рано з дідусем,
Бо в ліс сходити з вечора зібрались.
Наготували в торбинки усе.
Хоч і весна та ще тепленько вбрались,
Поснідали та й хутко подались,
Щоб повернутись встигнуть до обіду.
Шлях по травичці по м’якій стеливсь,
Що пригиналась до землі по сліду.
Ліс нас пташиним гамором зустрів,
Я йшов та розрізнити намагався.
Дідусь же попереду мене брів
Та до усього пильно приглядався.
Шукав він трави й квіти, що якраз
Збирати треба (знає він, що робить).
До нього всі приходять повсякчас
За ліками від всякої хвороби.
Він і мене потроху приуча,
Розказує: коли, де й що збирати.
Я трохи й розбиратися почав,
Хоч, звісно, знаю зовсім не багато.
Сорока десь озвалася нараз,
Мабуть, почула, що чужі у лісі.
Це вона точно сповіща про нас.
І гамір стих… От страхопуда бісів!
Я озирнувся – де ж вона сидить,
Що нас змогла побачити здалека.
Ах, он вона, клятуща, скрекотить!
На дуба її винесла нелегка.
Аж тут дідусь: - Онучку, йди сюди!
Я покажу тобі цікаву штуку.
Сороку кинув та й подавсь туди,
Освоювати знахарську науку.
Дідусь попід горіхом зупинивсь
І щось в траві там пильно видивлявся.
Я підійшов, а він : - Ось подивись.
Ти ще з таким, мабуть, не зустрічався.
З-під листя тогорічного й трави
Якась незнана квітка виглядала.
Я ароматні запахи вловив,
Які вона навколо роздавала.
На стебельці усіяно квіток,
Нанизано, мов дзвоники рожеві.
Дрібних кружляє різних комашок
Навколо них та ще й джмелі важенні.
- Дивись, онучку, бо цей цвіт такий –
Лиш пару тижнів відцвіте й немає,
Сховається в підземний сховок свій,
Тоді уже його попошукаєш.
Вона отруйна… Так, що не чіпай.
Я сам зберу…. Якраз пора настала.
А помага від раку, пам’ятай,
Лікує і других хвороб чимало.
- А як же зветься диво це нове?
- Та як народ його не називає:
І хрест-трава, і цар-трава зове,
Семіугодник ще він назву має.
Чешуйник, можна в декого почуть,
Трава мишина, боровець, іно́ді
Ще виноградом земляним зовуть
І, навіть, потаєнниця. В народі
Багато назв, але частіш всього
Петровий хрест рослину називають.
- А чому саме так зовуть його?
- Бо, як його коріння виривають,
Воно росте у вигляді хреста…
Галузиться хрестом у різні боки.
- Чому Петрів? – дідуся я спитав.
- Ну, кажуть, що колись, в далекі роки
Петра розп’яли на хресті такім…
Того, що браму в рай охороняє.
Він був поміж апостолів одним.
Можливо, так, можливо, ні – не знаю.
Бо чув від діда інше я колись
Про те, чому цей цвіт так дивно зветься…
Онучку, ти уважно придивись,
Можливо, ще зустріти доведеться.
А я тим часом квіточок нарву
Та ще коріння трохи накопаю.
Бо оці квіти скоро відживуть.
Ти ж бачиш – листя взагалі не мають.
Насправді – це рослина – паразит.
В чуже коріння вчепиться й жирує.
Лиш навесні прогляне в білий світ,
І під землею цілий рік гарує.
Росте, з дерев всі соки випива,
Там, під землею сили набирає.
До пів центнера вироста бува…
А звідки назва? Добре пам’ятаю,
Як мій дідусь мені розповідав
Одну легенду чи то байку, може
Про те, звідкіль цей хрест Петрів постав.
Я й досі пам’ятаю слово кожне,
Так ця легенда вразила мене…
Колись село стояло попід лісом,
Коли хто їде шляхом – не мине.
Жили там люди-землероби, звісно.
Одна сім’я в селі тому жила.
Про неї всяк поважно одзивався:
І жінка працьовитою була,
І чоловік роботи не цурався.
Тож було і у полі, і в дворі….
Одне погано – що дітей не мали.
У всіх вже місця мало дітворі,
А ці іще й одного не надбали.
Й молилися, й до знахарів ішли,
Вона уже і плакала ночами…
Аж якось (вже й не молоді були)
Вона відчула – скоро стане мама.
Ото уже їм радості з того….
Як строк прийшов - то сина народила.
Петром в честь діда нарекли його.
І вже ж носились, так його любили.
Він ледве хлипне, вони тут як тут.
Не дай то Бог, якщо іще й заплаче.
Ледь не поклони біля нього б’ють,
Нікого крім Петра свого не бачать.
А він росте, неначе із води,
Вони навколо нього метушаться:
«Туди, синочку, краще не ходи…
Тобі ще рано братися до праці».
Самі ж працюють, б’ються, аби він
Мав що вдягти, та що смачне поїсти.
І день, і ніч не розгинають спин,
Немає часу, навіть, і присісти.
Вже син і батька зростом перегнав,
А все маленький, все не до роботи.
Вже звик, що хтось за нього працював,
Йому ж до того не було охоти.
Проспить пів дня, на лавці посидить
Та і горлає : - Мамо, їсти дайте!
Вже люди почали їм говорить:
- Та ж ви синка до праці приучайте!
А ті: - Ще рано. Та ж воно мале.
Нехай ще трохи підросте, змужніє.
Хтось, може, і повчив би їх, але…
В чужу сім’ю хто ж влазити посміє.
Отак і виріс, вибехкав синок.
Уже пора й женитися настала.
Вже мати придивляється одно,
Кому б вона синка свого віддала.
Така, щоб працьовитою була
І щоб Петру не надто дорікала.
Хоча з дівчат нікого із села
Вона до свого сина не рівняла.
Та і яка б за ледаря пішла.
Всі ж добре знали, що воно за птиця.
Тож мати десь в чужім селі знайшла
Сирітку, працьовиту молодицю.
Поставили і хату молодим,
І шмат землі одрізали чималий.
Та батько всім опікувався тим,
А вдома мати бігла, помагала.
Два господарства вже тепер тягли,
А син не брався й за холодну воду.
Невісткою вдоволені були,
Бо синові вона, здається, годить.
А він сидить та чухає живіт:
- Який мій хрест? Важкий мій хрест!- зітхає.-
На світі вже живу багато літ,
Але не все, чого хотів би, маю…
З тяжкої праці матінка злягла.
А через рік і батечка не стало.
Тяглася жінка, як лише могла,
І в полі, і удома працювала.
Усе годила ледарю тому.
Та, врешті, і сама зійшла в могилу.
А як же йому жити одному?
Він же ледачий та іще й невмілий.
Лише сидить про хрест тяжкий зітха.
І як йому його нести одному?
Чому до нього доля так лиха?
На світі не потрібен він нікому.
Знайшлася, правда, на селі одна,
На господарство чимале зманилась.
Та запряглася, кажуть, як дурна.
За рік до невпізнаності змінилась.
Лиш очі залишилися одні,
Бо ж дні і ночі мусила робити.
А він то спав, то сонний чуманів,
Хотів лише поїсти та попити.
Коли і цю жону в могилу звів,
Устиг із неї висмоктати соки,
Знов про свій хрест тяжкий заговорив,
Який несе він вже багато років.
Зітхав, зітхав, від голоду марнів,
Бо ж не умів і їсти зготувати.
Ніхто ж за ним глядіти не хотів.
Тут і своїх проблем у всіх багато.
Так скоро він від голоду й помер.
Душа на небо піднялась поволі.
Зустрів її святий Петро тепер,
Проглянув пильно книгу його долі
І мовив: - Ти прожив, як паразит,
З батьків, жінок ти висмоктав всі соки.
Тож повертайся знову у цей світ,
Живи так далі, аж до часу, поки
Навчишся не лише про себе дбать,
Але корисним і для інших бути.
Людиною тоді знов зможеш стать…
Останнє, що Петро устиг почути –
Як голос незнайомий пробасив:
- Хотів ти легший хрест собі дістати?!
Ну, що ж, Петро, оце твій хрест. Неси!
І довелось Петру цим квітом стати.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-09-27 19:13:16
Переглядів сторінки твору 30
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.621 / 5.33)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.552 / 5.38)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.757
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2020.10.20 20:35
Автор у цю хвилину відсутній