ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2021.10.17 21:23
Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці

Олександр Бобошко Заколотний
2021.10.17 18:42
У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказа

Микола Дудар
2021.10.17 18:02
Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…

Володимир Бойко
2021.10.17 17:47
Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна

Ігор Деркач
2021.10.17 15:03
Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –

Олена Музичук
2021.10.17 14:58
І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю

Іван Потьомкін
2021.10.17 13:37
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коха

Татьяна Квашенко
2021.10.17 13:08
Прощальная нежность октябрьских речных вечеров
Подарит на память перо придорожных павлинов.
Золой заметает следы от недавних костров.
А Буг не готов к холодам, от заката малинов.
А Буг хорошеет при осени – старый коньяк.
И выдержки точно ему занимат

Олена Побийголод
2021.10.17 11:06
Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Між вечірніх заклять та оплавлених свіч,
між уявних пригод та віршованих строф
жили діти книжкові, не знаючи січ,
нудячись від дитячих своїх катастроф.

Дітям завжди досадна

Петро Скоропис
2021.10.17 10:18
Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Поталою завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
він впився мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні і змагання
в двадцять о

Микола Соболь
2021.10.17 06:52
Серед осінніх листопадів
є лист написаний тобі,
який згубивсь у вертограді
де неба далі голубі.
Перекидає вітер листя
(і це, напевно, неспроста).
Борвій сьогодні, як сказився,
мого шукаючи листа…

Віктор Кучерук
2021.10.17 06:28
Ранку холодного тіні імлисті
Обволікають зволожене скло, –
Вітер поволі обскубує листя
І пожирає останнє тепло.
Тне павутина повітря і тихо
Плине мрійливо кудись навмання, –
Стукотом манять до себе горіхи
Зграю, проворного скрізь, вороння.

М Менянин
2021.10.17 02:43
Якби побачити хоч сон
де люди раді та кмітливі –
з Отцем Небесним в унісон,
відкрите серце і сміливі.
2.
Де діти бажані в батьків,
щасливі бути поруч з ними,
сприймають мудрість цих рядків,

Сергій Гупало
2021.10.16 19:31
Не вмер Антонич, ні,не вмер, не вмер!
Він десь хрущем сидить на вишнях.
І знають новичани отепер:
Хрушевий гул – його це пісня.

Гудуть хрущі – Антоничі малі,
На вишнях молодих в Новиці.
Їм знову садять вишні у селі

Олександр Сушко
2021.10.16 17:15
Читачам в Україні Останнім часом я мало читаю. Здоров’я уже не те, та й праця над новою книжкою забирає багато часу. Аж тут мій друг (теж Нобелівський лауреат) з Англії зателефонував і каже: - В Україні є такий собі літератор Олександр Сушко. Думаю,

Олена Малєєва
2021.10.16 11:37
Він посміхнувся:
Seni istiyorum, canm,
Як зачарована піду я
За ним.

Kalbimde mavi bir iek
at
Білий прапор тріпоче
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда кургану Товста могила
Їм Борисфен поміг тоді зустрітись.
Вона білизну прати понесла
А він коня під’їхав напоїти.
На землю хвацько скочив із сідла.
Тоді й зустрілись вперше їхні очі:
Його блакить із зеленню її
Заграло серце молоде дівоче
Якісь незнанні музики свої.
Високий статний хоч і трохи сивий
Спитав: «Дівчино, як твоє ім’я?»
Вона додолу очі опустила,
Прошепотіла тихо: «Танія».
«Чекай, я ще по тебе повернуся!»
І знову хвацько скочив на коня
Помчав у степ й на мить не обернувся
Хоча очей не зводила вона.
Майнув, як сон, і зник. Вона ж заснути
Від того дня спокійно не могла.
Хотіла голос ще його почути
Побачити, як він коня сідла.
Поглянути в бездонні його очі
Неначе в Борисфена течію.
Аж умлівало серденько дівоче
Таємну мрію тішачи свою.
І він свого таки дотримав слова
Хоч декого ледь не вхопив удар.
Та і вона признатись не готова
Була почути оте слово – «Цар».
Сам Скіфський цар заслав сватів до неї!
Сам Скіфський цар в своє шатро повів!
Сам Скіфський цар зробив її своєю!
Але не тим їй серце він скорив.
Бо не за царство його покохала
І серця дослухалася свого.
Зустрівши вперше, навіть і не знала
Не те що титул – і ім’я його.
Все як у сні: дорога і весілля.
Вона з нього не зводила очей
Неначе надивитися хотіла
Впивалась трунком звабливих ночей.
Він теж кохав, хоча державні справи
Щодень, бува, роз’єднували їх
То вороги загрожують державі
Вчинивши в землі сколотські набіг
То прибувають посланці від греків
Які прохають теж допомогти.
А шлях воєнний довгий і далекий
За день за два його і не пройти.
Вона терпляче його виглядала,
Вдивлялася з кургану в далечінь
І пісні скіфські про любов співала,
А в тих піснях і в думках лише він.
Він завжди щось з походу їй привозив.
Вона раділа, як мале дитя.
Стрічала і сміялася крізь сльози,
Бо аж переповняли почуття.
Якось з походу – з Ольвії чи Тіри
Він пектораль привіз їй золоту.
Вона таке й не бачила допіру.
Відразу натягла прикрасу ту.
А потім з шиї раз по раз знімала,
Вдивлялась – надивитись не могла.
Її робота майстра дивувала.
Здавалось, де та Греція була,
А майстер зміг так точно передати
Її народу звичаї, життя,
Як наче довелося побувати
У цих краях. Яскраві відчуття
Її ще довго так не полишали,
Що стала рідна їй прикраса та.
А він всміхався, його потішала
Коханої наївна простота.
Вони були щасливі в ці хвилини,
Кохання переповнювало їх.
А він казав: - Якби – то мати сина,
Хотів почути ще й дитячий сміх.
Боги його бажання, мабуть, вчули,
Чи зглянулись на їхні почуття.
Коли весна на літо повернула,
Вона відчула, що нове життя
В ній зародилось, Що вона вагітна.
Він із походу саме повернув.
Що їхній цар уміє так радіти,
У землях скіфських ще ніхто не чув.
Три дні і три ночі веселились люди
І богам щедрі жертви принесли.
У неї аж млоїлося у грудях.
Щасливіші вони ще не були.
У самий розпал гостювання того,
Він вірний акінак із себе зняв,
Сказав, що коли буде син у нього,
То він би меч цей йому передав,
Хоч з цим мечем не розлучавсь ніколи,
Усі походи тільки з ним пройшов.
Він амулетом став у його долі.
З ним він, до речі, і її знайшов.
Ту, що для нього наче сонце в небі,
Що розділяла з ним його шатро.
І обережно притискав його до себе
Своє найбільше у житті добро.
Та доля – тітка надто вже примхлива
І людям щастя вічне не дає.
Вона, наче пташка полохлива
Зника, як тільки справді настає.
Пройшло із того часу небагато
Та не сидиться у шатрі царю.
Надумав якось тура вполювати.
Заледве повернуло на зорю,
Зібрався цар з ватагою мисливців,
Подався в степ широкий полювать.
Вона просила: «Поостережися.
Я буду тебе, любий виглядать».
Він вже з коня поцілував їй косу,
Неначе знав: прощався назавжди.
Хоча тоді на тій лихій дорозі
Вона не відчула ще біди.
Біда прийшла, коли її не ждали
У вигляді залітної стріли.
Чи то за віщось боги покарали?
Чи то занадто щасливі були?
Якіїсь зайди в байраку засіли,
А цар за туром на коні погнав.
Стріла смертельну пісеньку пропіла
І він з коня в траву суху упав.
Розбійники хотіли поживитись?
Чи думали, що він в степу один?
Проте від скіфів встигли десь подітись.
І не взяли нічого. Але він
Лежав і кров із грудей цабеніла
Під білою сорочкою його.
Життя поволі полишало тіло.
І вже нікому не змінить того.
Вона іще про ту біду не знала,
Та щось у серце вдарило її.
Передчуття лихі від себе гнала
І до богів зверталася своїх.
Не вимолила. Серце її впало,
Коли зустріла валку ту сумну.
Мов не жила. Немов не відчула,
Немов наткнулась на глуху стіну.
Усе було неначе у тумані.
Возили тіло степом сорок днів
Аби могли всі скіфські поселяни
Навік проститись із царем своїм.
Вона була в процесії жалобній
Та все, неначе, мимо неї йшло.
Із сорока не пам’ятала жодний,
Немов не з нею оте все було.
Хотіла з горя теж накласти руки,
Але життя, що теплилося в ній,
Його життя, її солодка мука
Її спинили. В жалобі своїй
Вона жадала народити сина,
Якби би був продовження його
В якому всі побачити повинні
Не її сина, а царя свого.
Лиш це на світі ще її тримало
Лише заради цього і жила.
А жалібна процесія тривала
Аж поки в Герри, на кінець, прийшла.
Посеред степу ями покопали,
В одну поклали мертвого царя,
Все, що йому там знадобиться мало:
Мечі і стріли, панцир, нагая
Поклали, в амфорах напої,
Ритон, як символ царського звання.
Аби усе він мав попід рукою.
Убили потім вірного коня
Та ще шістьох із царських стад великих
Аби на тому світі не ходить.
Чотири конюхи смерть прийняли без крику,
Щоб на тім світі теж йому служить.
По всьому тому стали тризну править.
Зібралось дві – три тисячі людей
Померлого царя по смерті славить,
Прохать, нехай він там їх підожде.
Вона вина теж чашу пригубила
І залишки на землю пролила
Аби земля вино те підхопила,
Коханому до серця донесла.
Потому взя́лись насипать кургана,
Робота довга – на багато днів
І тут вона негадано – неждано
Взяла дві речі ціннії свої,
Що мали їй нагадувать про нього:
Прикрасу, що від греків їй привіз
І меч, що залишив для сина свого,
Поцілувала те уже без сліз
І понесла, поклала у могилу.
Не біля нього - насип вже накрив,
А недалеко в ямі положила.
Знайде, згада про ту, яку любив.
Нехай йому нагадають постійно,
Що вона любить лише одного,
Хай бачить звідти, як народить сина,
Як син зросте і нагада його.
Вона вернулася у шатро у царське.
Курган в степу і ріс, і ріс, і ріс.
Та скоро степ схвильовано озвався:
Цариці сина бог Папай приніс .
Вона раділа. Всі раділи скіфи:
У них є цар – законний син його.
Для них це була величезна втіха.
Везли дарунки, вже й не знать чого.
Вона дивилась на малу дитину:
Блакитні очі, ніс і рот такий.
І бачила того в своєму сину,
З ким серце поєднала на віки.
Пройшло два роки. Син зростав поволі,
Вона з нього не зводила очей,
Пісень співала про степи, про долю,
Навчала найважливіших речей.
Бува із сином на коня сідала,
І гнала його степом кілька гін.
Там, на кургані цілий день, бувало
Гуляла щоб синочка бачив він.
Потішився на нього з того світу,
Побачив би, як швидко він росте
І разом з нею міг би порадіти …
Із нею порадіти… А, проте,
Така вже видно її доля була.
Бо моровиця у степи прийшла
Її дитя до себе пригорнула
До чоловіка, мабуть, повела.
Всього три дні палало жаром тіло.
Всього три дні надія та жила.
Та скільки у маленькім тілі сили?
А її сила тут не допомогла.
Вона, як чайка над синочком билась,
Волосся рвала, дряпала лице.
Та серце билось, билось і спинилось.
Навіки зупинилося і все.
Спинилось і її життя навіки .
Для чого їй на цьому світі жить?
Їй треба з сином йти до чоловіка,
Щоб на тім світі разом щастя стріть.
Вона уже не плакала, стогнала,
А там й на стогін сили й не було.
Для себе уже рішення прийняла.
Хай все іде, як і раніше йшло.
Потрібно їй до сина й чоловіка
І смерть одна їх може поєднать.
Здригалася від внутрішнього крику
І почала згасать … згасать … згасать.
Ніщо її уже не хвилювало
І не могло вернути до життя.
І смерть вона, як звільнення чекала
Лише до неї мала відчуття.
Так і згоріла – мати і дружина
Бо пережить кохання не могла.
Пішла таки до чоловіка й сина
І, сподіваюсь, їх вона знайшла.
Поклали їх в кургані у одному,
Де вже лежав померлий чоловік.
Я сподіваюсь, що на світі тому
Бог їхні душі поєднав навік.
І лиш коли в степу Товсту могилу
Ученим довелось розкопать,
Я зрозумів: така в кохання сила,
Що навіть смерть не може роз’єднать.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-09-05 19:13:20
Переглядів сторінки твору 134
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.816 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.786 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.778
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.10.14 19:54
Автор у цю хвилину відсутній