ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2021.10.21 11:30
Поруч йдемо серед тихих хрущовок за руки,
і прохолода вечірня пронизує нас.
Сонце визбирують у далині чорні круки,
серце наструнчуєш на незабутній романс.

Листя сухе шарудить наче миша полівка,
ще не чіпляється пакісно до підошов.
Щемна розмова,

Іван Потьомкін
2021.10.21 11:19
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох

Петро Скоропис
2021.10.21 11:11
Прикордонна купини вода напува,
і трава прикордонна печеться.
І тамує солдат святотатські слова,
і потали поет стережеться.

Над водою при зброї заціп чатовий,
і душа не волає уголос.
Лиш осанною немочі їхній німій

Микола Соболь
2021.10.21 07:28
Опів на п’яту плачуть ліхтарі,
шматує вітер неопале листя…
Спокутати б сьогодні до зорі
свої гріхи набуті перед містом.
Мабуть, і все. Хай жовтень догорить.
Не буде листопадові спокуси,
а грудень усвідомлюючи мить
розбурхає зимові сніготруси

Віктор Кучерук
2021.10.21 05:35
Стихле водосховище безкрає
Стало засинати від нудьги, –
В барвах листопада потопають
Вишгородські кручі й береги.
Поруділе, жовте, багрянисте,
Як пожежі іскри звіддалі, –
Опадає шурхотливе листя
І володарює на землі.

Богдан Манюк
2021.10.20 20:44
Частина перша 4. Батька і вуйка Семена Кася знайшла у льосі під клунею, куди їх, зв'язаних, укинули грабіжники. Якби не стогнали, довго, напевно, шукала б, а так усе з'ясувала хутко: і т

Олександр Сушко
2021.10.20 17:54
Журба. Мовчать в осмуті янь і цінь.
У темряві - альков, садок, вітальня ..
Остання мить стікає по щоці
Сльозою кришталевою кохання.

А ось і Лети чорні береги
Дійшов до неї, врешті, перебендя.
Ця смерть - не покарання за гріхи,

Марія Дем'янюк
2021.10.20 10:21
А смачний із медом коржик
Так і проситься у кошик,
Бо Тетянка йде до бабці
Копирсатися на грядці,
Полуницю поливати
І з бабусею чаювати.
Гарні слухати поради,
Їм онука дуже рада,

Віктор Кучерук
2021.10.20 07:56
Випадкова зустріч на вокзалі.
Німота між “Здрастуй!..” і “Бувай...”,
Бо слова всілякі пропадали
У душі вдоволеній украй.
Хоя я не запитував нічого,
І про себе мало що казав, –
Погляди єднались, мов дороги
Ті, що залишилися позад.

Дума Козак
2021.10.19 22:33
Мертвечуки, монатіки і ківи –
настали шмарклів нелегкі часи.
А те з Оману знову на Мальдіви!
Тож в Україні – Господи єси…

У той же час хапутік спить і мріє,
кого б іще наразі «захистить»,
а трут війни який уже рік тліє

Богдан Манюк
2021.10.19 22:25
Роман Частина перша Багнети і серця

Тетяна Левицька
2021.10.19 20:36
Я пила — мандариновий фреш,
під платівку Енріко Карузо.
Не чекала, що ти упадеш
на думки листопадовим блюзом.

Затужила троянда в душі
за теплом і грибними дощами.
На узбіччі порожнє таксі

Сергій Гупало
2021.10.19 08:39
На диво, ми були тоді, вночі,
Чомусь нетерпеливі, безпорадні.
І я побачив усміх той, нічий,
А трохи далі – нитку Аріадни.

Здалося враз: таке було давно,
Не тільки з нами, на отому місці,
Де «бацають» у карти й доміно,

Олена Побийголод
2021.10.19 07:09
Всі померли, хай їм грець!
Тут і казочці кінець.
А хто слухав - молодець,
як весільний холодець!

(2021)

Віктор Кучерук
2021.10.19 05:44
Не чути вже співу пташиного з гаю
І дують частіше холодні вітри, –
І важко звикати, що пізно світає
Та рано темніє цієї пори.
То скло затремтить, то зненацька заплаче,
То з’явиться сонце, то хмурно весь час, –
То марно на світло чекаю терпляче,
Б

Ярослав Чорногуз
2021.10.18 23:20
Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже со
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про чингула
Надходив вечір. Тиша залягла.
Стомився вітер, десь в кущах дрімає.
Рожевих хмар отара чимала
За сонцем подалась до виднокраю.
Повільна, сонно мружилась ріка
В оточенні притихлих очеретів.
Хіба що птиця промайне яка,
Ледь осокори не торкне на злеті.
Та риба, мовби вчилася літать
Вистрибувала й з виляском пірнала.
У вибалку, щоб тишу не злякать,
Мисливців двоє на траві лежали.
Один – дорослий, другий – ще малий,
Ще й вуса пробиватись не почали,
Якісь розмови пошепки вели.
Сухі гілки у вогнищі тріщали.
Тягло димком і смаленим звідтіль,
Вечеря мала скоро буть готова.
М’яка трава – і скатерть, і постіль.
І у мисливців настрій пречудовий.
Малий весь час дорослого питав,
Вивідував щось досі ще не знане .
При тому слину раз по раз ковтав,
Чекав, як м’ясо із вогню дістане.
Поміж другого мову завели
Про звірину, що степ цей заселяла.
Які вони, звідкіль сюди прийшли,
Чом саме так їх люди називали.
Почувши про тарпанів, кабанів,
Лисиць і турів, дрібноту чималу,
Малий розмову раптом перевів
На те, що, мабуть, спати не давало:
- А хто такий чингул? – спитав малий,-
От рід, який живе понад рікою,
То рід вовка. А там он рід, який
Є родом тура. Звірини такої
Багато є навколо у степах.
Як і лисиць, орлів, сайгаків, коней.
Ми – рід чингула. Що то – звір чи птах?
Який прабатько весь наш рід боронить?
Всміхнувся батько, в відблисках тремких
Його усмішка дивно виглядала.
- Розвію трохи сумнівів твоїх,
Хоч і в самого сумнівів чимало.
Чингул – прабатько, що боронить рід,
То звір, якому рівного немає.
На жаль, в степах давно зник його слід.
Але колись ні хижа вовча зграя,
Ні тур, ні лев, ні пардус, ні ведмідь
Із ним змагатись не могли у силі.
Він міг здолати просто мимохідь
Звірину всяку. Тож вона ходила
В обхід, як чула, що чингул іде.
То звір – гора був, кажуть ті, хто бачив.
- Хто ж його бачив, таточку і де?
- Стрічали люди та давно, одначе.
Іще мій батько батька говорив,
Що чув того, хто власними очима
Чингула бачив. Вже пройшло років
З тії пори. Вже в мене за плечима
Шляхів – доріг. Але ніде, ні раз
Чингула стріть мені не довелося.
Пішов від нас. Тепер не все гаразд
У роді в нас. Провіщення збулося.
- Провіщення? Яке? Хто провістив?
- Колись давно, як зими довгі були,
говорять, в роді нашім один жив.
Його ім’я вже й прадіди забули.
Тоді чингул був першим серед всіх.
І рід наш також був не із останніх.
Отут, на цих просторах степових
Тоді ще горді, сильні, а не гнані
Ми простували сміло по степах
Туди, куди нас правили чингули.
Наш войовничий клич наводив страх
На люд і звіра. Ми могутні були.
Списи міцні стискали у руках.
Нам сили кров чингула додавала.
Нас не спиняла ні одна ріка,
Ми її легко, як струмок долали.
І слід у слід з чингулами ішли,
Прабатьку завжди щедрі несли жертви.
Тому завжди зі здобиччю були.
Він не давав із голоду померти.
Нас вчили ті, хто із прабатьком міг
На його мові вільно говорити:
Щоб рід батьків традиції беріг,
Тоді він буде, як належить жити.
І ми тримались звичаїв батьків.
Аж поки той, чиє ім’я забулось,
Міцного лука з дерева зробив.
Тоді лихе провіщення і збулось.
Бо провістив колись один із тих,
Що міг з прабатьком вільно спілкуватись:
Нам спис в руках – найліпший оберіг,
Ми маєм ним лише користуватись.
Бо спис – то зброя воїна, який
Не має страху, йде у бій відкрито.
Він має бути сильний і стрімкий,
Але й повинен маскуватись вміти.
А лук – то зброя хитрих ледарів
І боягузів, що лиш тишком діють,
Які найбільше, може, на корів
Полюють. Більших зачепить не сміють.
А ми, хто на чингулів полював,
Лише списом могли його здолати.
Стріли укус чингул не відчував,
Його стрілою тільки ображати.
Тож поки мали ми списи в руках,
Поки й чингули поряд з нами жили.
А лук – то зброя підла і легка,
В один момент усе б життя змінила.
Адже чингул образиться на те,
Що не відкрито з ним на бій ступають
Та піде геть. Стежина заросте.
А на весь рід голодна смерть чекає.
І, коли той, чиє ім’я німе,
Зробив свій лук і став ним похвалятись,
Гадаючи, що серце всім пройме
І будуть луком всі користуватись,
Старійшини зібралися гуртом
І прийняли: негідника прогнати,
Його творіння знищить, щоб ніхто
Не смів таке у руки, навіть, брати.
І той пішов, ображений на всіх.
Гадали ми, що смерть його чекає
Та підлий він не тільки вижить зміг,
Життя почавши у чужому краї,
Навчив других він луки ті робить.
І смертоносні замигтіли стріли.
А ми нічого не могли змінить.
Вже не могли того, хоч і хотіли.
Ми ще тримались звичаїв батьків
Та все частіше заздро поглядали,
Як поряд роди турів і вовків
Із луками на здобич полювали.
І розбігалась в страху звірина,
І сотнями під стрілами вмирала
Аж поки ( і людей у тім вина),
В степах навколо звірини не стало.
Чингули теж у невідь подались.
Одної днини зникли, десь пропали.
Шукали ми, прабатькові клялись,
Що ми батьків традицій не зламали.
Та марно все. Прабатько кинув нас.
І жити стало важко неймовірно.
Багато хто не пережив той час.
Але ми сподівалися все рівно,
Що він поверне...- А який він був
Чингул насправді? - Я його не бачив,
Але по тому, що від батька чув,
Він був великий, як гора неначе,
Вкривала довга вовна усього
І два ікла стирчали з його рота,
Загнуті вгору, довгі. Я його
Зображення, напевно, бачив в гроті
Святилища. Але чи то був він,
Не знаю. І нема кого спитати.
- А що говорять,- підхопився син,-
Ті, що могли з прабатьком розмовляти?
- А що вони. Чекайте, кажуть нам.
Чингул поверне, час такий настане.
А вже і лік утратили рокам
З часів, як його бачили востаннє.
Коли ж чингул повернеться-таки,
Часи для роду нашого настануть
Щасливі. А оці часи гіркі
Неначе камінь, стрімко в воду кануть...
...Малого дивний тупіт розбудив.
Ще чорне небо зорями рясніло,
Далекий виднокрай ледь рожевів.
Там сонце тільки набирало сили.
І в темряві з тієї сторони
Здалеку кроки долинали глухо.
Зовсім не схоже то на табуни
Коней чи турів. Хлопець довго слухав.
В степу світанок швидко настає.
Уже на небі зорі потьмяніли .
Чіткіше інший берег постає.
Крізь темряву деталі проступили.
І тут над самим урвищем крутим,
Добряче вже підмитим течією,
З’явився звір. Він був саме таким,
Як малював уявою своєю
Малий, коли чув батькові слова.
Не звір – гора. Хутро донизу довге,
Велика довговуха голова
І два ікла стирчать, неначе роги.
Звір зупинивсь на березі, завмер.
Хутро на ньому було зовсім сиве.
Він раптом вгору голову задер
І заревів протяжно і тужливо.
Від крику й батько кинувся зі сну,
Поглянув пильно, ледь продерши очі.
А син до нього руки простягнув,
Немов до чогось запросити хоче.
- Він повернувся, тату! Повернувсь!
Він повернувсь!- повторював уперто.
Та батько тільки гірко усміхнувсь:
- Він повернувся, синку, щоб померти!
І раптом берег чи то від ваги,
Чи сам собою в річку обвалився.
Чингул посунув, наче м’яч тугий
З землею разом в воду покотився.
Лиш заревів востаннє і замовк.
Його земля навіки поховала.
Не встиг зробити свій останній крок,
Ступить на землю, де його чекали.
Забулась ця історія в віках.
Пішла услід за часу течією.
І лиш маленька степова ріка
І досі ще нагадує про неї.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-08-27 20:18:31
Переглядів сторінки твору 127
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.816 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.786 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.732
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.10.14 19:54
Автор у цю хвилину відсутній