ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
19:13
Фігаро - де?
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Іскоростень
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Іскоростень
Було в часи це давні, знані мало,
Як боги вже на небесах жили,
Хоч іноді й спускатися могли,
Як люд звичайний по землі ступали.
Жив рід древлянський в ті часи не тут,
А в болотах Мазовії далеких.
Хоча жилося в ті часи нелегко,
Та ж рідні землі вмерти не дадуть.
Отак, можливо, й далі би жили,
Якби не готи, що з’явились з моря.
Вони принесли із собою горе,
Отож, древляни змушені були
Покинути прадавні землі сво́ї
І рушити подалі від біди.
Втікали, замітаючи сліди,
Бо готи не лишали у спокої.
Йшли крізь ліси дрімучі, болота,
Перепливали повноводні ріки.
Багато люду там лягло навіки,
Їм дорого далась дорога та.
І от, коли вже не зосталось сил
Й від роду мало що і залишилось,
Вони побіля річки зупинились,
Що пробивалась між гранітних брил,
Звивалася між них, немов змія.
Зібралися старійшини на сході
Та й вирішили, що втікати годі.
Отут, де в’ється річки течія,
Вони і стануть усім родом жити,
Бо, якщо підуть далі – пропадуть.
Вже кращого нічого не знайдуть,
А рід, вважай, лише жінки та діти.
Їм би на схилах збудувати град,
Що захистить від ворога лихого.
Та де узяти сили задля того?
А місце ж гарне. Тут навести лад,
Прибрати геть усі гранітні брили,
Що вкрили густо весь високий схил,
Поставити дубовий частокіл
І жоден ворог не знайшов би сили
Здолати неприступну міць його.
Дубів он море. З берега цього
Їх добре видно - протилежні схили
Укриті густо деревом отим.
Одне питання: сили де узяти,
Аби каміння якось це прибрати
І на цей бік дуби перенести́?
Жінкам і дітям не по силах то,
Чоловіків же залишилось мало.
Сидять старі, носи поопускали.
Хто підсобить? Хто допоможе? Хто?
Аж тут до старців підійшов юнак.
Його у роді Іскоростем звали.
Питаєте: ім’я те звідки взя́ли?
Бо ж не слов’янське, начебто, ніяк.
Та ні, слов’янське…От як то було.
Ще у тих землях, до пришестя готів,
В будиночку при самому болоті
Жила вдова. Про неї все село
Гуділо, що вона таємне віда.
Хоча боялись трішечки її,
Але болячки всі несли свої
До неї, звісно. А куди ще пі́деш?
Вона всіх лікувала, як могла
І багатьох на ноги піднімала.
Та сумувала, бо ж дітей не мала.
А якось була зникла із села.
Прийшла не скоро та уже із сином,
Зовсім маленький згорток у руках.
Він швидко ріс, мужнів не по роках.
Хоч довго смакували ту новину
Та все ніяк дізнатись не могли,
Звідкіль вона дитину ту узя́ла.
Вона ж, коли спитала, відказала,
Що боги їй дитину ту дали.
Вона, мовляв, зробила із кори
Собі дитятко та його носила,
Немов живе. А боги пожаліли,
Якийсь його в живе й перетворив.
Слов’янською ж «кора» буде́ «корста́».
Тож хлопчик «із корсти»… Так і назвали.
Давно уже і матері не стало,
Та Іскоростем так він і зоставсь…
Отож, юнак до старців підійшов
Та й мовить їм: «Я знаю, що робити!
Хай тільки рід на час подасться звідти,
Коли скажу, тоді поверне знов».
Старі питань не стали задавать,
Бо ж рішення свого вони не мали,
А матір хлопця добре пам’ятали.
Можливо, й він таке щось може знать?!
Коли весь рід за обрієм пропав,
Юнак велике розіклав багаття.
Почав пожертви у вогонь кидати
Й Даждьбога вголос закликати став:
«Прийди Даждьбоже, дітям поможи!
Врятуй, Даждьбоже з лиха і напасті!
Ми ж про таке прохаємо не часто.
Останніх, боже, з роду збережи!»
Отак просив й пожертвами манив,
Що бог на землю, й справді, опустився.
Немов гора над юнаком схилився:
«Чого, юначе, ти мене спинив?»
(Даждьбог – бог Сонця, якщо хто не зна,
Йому слов’яни давні поклонялись.
Древляни також його дітьми звались…)
«Спаси, Даждьбоже! - одізвавсь юнак,-
Наш рід ослаб, нема тієї сили.
Як не поможеш – вимремо усі!..»
«Чого ти хочеш? Всі кричать: «Спасіть!»
Ні, щоб усе спокійно пояснили!»
«Нам треба звідси камені прибрать,
Щоб можна було град побудувати
Й дуби з-за річки якось передати,
Бо нам таку роботу не здолать!»
«Ну, що ж, з камінням поможу я вам.
Для мене тут роботи не багато.
А от з дубами… Мушу я сказати,
То вотчина Перуна. В мене там
Немає права, щоб порядкувати.
Хоча і тут також земля його,
Але в дубах я геть втрачаю сили…»
«Що ж, почекай!...- юнак промовив сміло,-
Не кидай брили поки. Я бігом!»
Він кинувся у річку, переплив
І у дубових хащах заховався,
Ходив там довго, довго приглядався,
Аж доки дуб найбільший не зустрів.
Тоді узяв сокиру і почав
Гілки на тому дубові рубати
Аж доки з хмар не почало бурчати
Й Перун – бог грому над рікою став.
Хотів спитати, хто ж оце посмів
Над його дубом отаке чинити.
Негідника вогнем своїм спалити…
Й Даждьбога на тім березі уздрів.
«Як ти посмів у край прийти у мій!
Та я тебе зітру на порох миттю!»
А той: «Дістань мене спочатку звідти!»
І розпочався поміж ними бій.
Перун дуби з корінням виривав
І їх жбурляв із усієї сили.
Вони за річку раз по раз летіли.
Даждьбогу він спочинку не давав.
А той великі брили брав до рук
І кидав їх не з усієї сили.
Вони на той бік зрідка лиш летіли.
Всі падали у річку. Гуркіт… Стук
Стояв навколо. Все живе сховалось,
Бо ж боги захопились не на жарт,
Під руку потрапляти їм не варт.
В Даждьбога вже й каміння не зосталось.
Останню брилу він до рук узяв,
Пожбурив так її, що вона впала
На дуб священний і його зламала.
Перун зненацька зупинився, став.
Десь його сила вся умить поділась.
Махнув рукою і на небі зник.
Коли юнак вернувся на той бік,
По каменях, що річка ними вкрилась.
То там лежали купами дуби.
Бери, рубай, чухрай, став частоколом.
Каміння не валяється навколо.
Даджьбог всміхнувся: «Що ж, тепер роби!»
І зник у хмарах, наче й не було.
Рід Іскороста скоро повернувся
І довго працював – не розігнувся.
Тож, може кілька літ всього пройшло
І виріс на гранітній скелі град.
Могутні стіни його захищали
І зайди лиш облизуватись мали
Та і ні з чим верталися назад.
Як хто з проїжджих запита, бува:
«А чий то град?» Йому відповідали:
«То Іскоростень-град!» Віки минали
Та рід древлян його не забував.
Як боги вже на небесах жили,
Хоч іноді й спускатися могли,
Як люд звичайний по землі ступали.
Жив рід древлянський в ті часи не тут,
А в болотах Мазовії далеких.
Хоча жилося в ті часи нелегко,
Та ж рідні землі вмерти не дадуть.
Отак, можливо, й далі би жили,
Якби не готи, що з’явились з моря.
Вони принесли із собою горе,
Отож, древляни змушені були
Покинути прадавні землі сво́ї
І рушити подалі від біди.
Втікали, замітаючи сліди,
Бо готи не лишали у спокої.
Йшли крізь ліси дрімучі, болота,
Перепливали повноводні ріки.
Багато люду там лягло навіки,
Їм дорого далась дорога та.
І от, коли вже не зосталось сил
Й від роду мало що і залишилось,
Вони побіля річки зупинились,
Що пробивалась між гранітних брил,
Звивалася між них, немов змія.
Зібралися старійшини на сході
Та й вирішили, що втікати годі.
Отут, де в’ється річки течія,
Вони і стануть усім родом жити,
Бо, якщо підуть далі – пропадуть.
Вже кращого нічого не знайдуть,
А рід, вважай, лише жінки та діти.
Їм би на схилах збудувати град,
Що захистить від ворога лихого.
Та де узяти сили задля того?
А місце ж гарне. Тут навести лад,
Прибрати геть усі гранітні брили,
Що вкрили густо весь високий схил,
Поставити дубовий частокіл
І жоден ворог не знайшов би сили
Здолати неприступну міць його.
Дубів он море. З берега цього
Їх добре видно - протилежні схили
Укриті густо деревом отим.
Одне питання: сили де узяти,
Аби каміння якось це прибрати
І на цей бік дуби перенести́?
Жінкам і дітям не по силах то,
Чоловіків же залишилось мало.
Сидять старі, носи поопускали.
Хто підсобить? Хто допоможе? Хто?
Аж тут до старців підійшов юнак.
Його у роді Іскоростем звали.
Питаєте: ім’я те звідки взя́ли?
Бо ж не слов’янське, начебто, ніяк.
Та ні, слов’янське…От як то було.
Ще у тих землях, до пришестя готів,
В будиночку при самому болоті
Жила вдова. Про неї все село
Гуділо, що вона таємне віда.
Хоча боялись трішечки її,
Але болячки всі несли свої
До неї, звісно. А куди ще пі́деш?
Вона всіх лікувала, як могла
І багатьох на ноги піднімала.
Та сумувала, бо ж дітей не мала.
А якось була зникла із села.
Прийшла не скоро та уже із сином,
Зовсім маленький згорток у руках.
Він швидко ріс, мужнів не по роках.
Хоч довго смакували ту новину
Та все ніяк дізнатись не могли,
Звідкіль вона дитину ту узя́ла.
Вона ж, коли спитала, відказала,
Що боги їй дитину ту дали.
Вона, мовляв, зробила із кори
Собі дитятко та його носила,
Немов живе. А боги пожаліли,
Якийсь його в живе й перетворив.
Слов’янською ж «кора» буде́ «корста́».
Тож хлопчик «із корсти»… Так і назвали.
Давно уже і матері не стало,
Та Іскоростем так він і зоставсь…
Отож, юнак до старців підійшов
Та й мовить їм: «Я знаю, що робити!
Хай тільки рід на час подасться звідти,
Коли скажу, тоді поверне знов».
Старі питань не стали задавать,
Бо ж рішення свого вони не мали,
А матір хлопця добре пам’ятали.
Можливо, й він таке щось може знать?!
Коли весь рід за обрієм пропав,
Юнак велике розіклав багаття.
Почав пожертви у вогонь кидати
Й Даждьбога вголос закликати став:
«Прийди Даждьбоже, дітям поможи!
Врятуй, Даждьбоже з лиха і напасті!
Ми ж про таке прохаємо не часто.
Останніх, боже, з роду збережи!»
Отак просив й пожертвами манив,
Що бог на землю, й справді, опустився.
Немов гора над юнаком схилився:
«Чого, юначе, ти мене спинив?»
(Даждьбог – бог Сонця, якщо хто не зна,
Йому слов’яни давні поклонялись.
Древляни також його дітьми звались…)
«Спаси, Даждьбоже! - одізвавсь юнак,-
Наш рід ослаб, нема тієї сили.
Як не поможеш – вимремо усі!..»
«Чого ти хочеш? Всі кричать: «Спасіть!»
Ні, щоб усе спокійно пояснили!»
«Нам треба звідси камені прибрать,
Щоб можна було град побудувати
Й дуби з-за річки якось передати,
Бо нам таку роботу не здолать!»
«Ну, що ж, з камінням поможу я вам.
Для мене тут роботи не багато.
А от з дубами… Мушу я сказати,
То вотчина Перуна. В мене там
Немає права, щоб порядкувати.
Хоча і тут також земля його,
Але в дубах я геть втрачаю сили…»
«Що ж, почекай!...- юнак промовив сміло,-
Не кидай брили поки. Я бігом!»
Він кинувся у річку, переплив
І у дубових хащах заховався,
Ходив там довго, довго приглядався,
Аж доки дуб найбільший не зустрів.
Тоді узяв сокиру і почав
Гілки на тому дубові рубати
Аж доки з хмар не почало бурчати
Й Перун – бог грому над рікою став.
Хотів спитати, хто ж оце посмів
Над його дубом отаке чинити.
Негідника вогнем своїм спалити…
Й Даждьбога на тім березі уздрів.
«Як ти посмів у край прийти у мій!
Та я тебе зітру на порох миттю!»
А той: «Дістань мене спочатку звідти!»
І розпочався поміж ними бій.
Перун дуби з корінням виривав
І їх жбурляв із усієї сили.
Вони за річку раз по раз летіли.
Даждьбогу він спочинку не давав.
А той великі брили брав до рук
І кидав їх не з усієї сили.
Вони на той бік зрідка лиш летіли.
Всі падали у річку. Гуркіт… Стук
Стояв навколо. Все живе сховалось,
Бо ж боги захопились не на жарт,
Під руку потрапляти їм не варт.
В Даждьбога вже й каміння не зосталось.
Останню брилу він до рук узяв,
Пожбурив так її, що вона впала
На дуб священний і його зламала.
Перун зненацька зупинився, став.
Десь його сила вся умить поділась.
Махнув рукою і на небі зник.
Коли юнак вернувся на той бік,
По каменях, що річка ними вкрилась.
То там лежали купами дуби.
Бери, рубай, чухрай, став частоколом.
Каміння не валяється навколо.
Даджьбог всміхнувся: «Що ж, тепер роби!»
І зник у хмарах, наче й не було.
Рід Іскороста скоро повернувся
І довго працював – не розігнувся.
Тож, може кілька літ всього пройшло
І виріс на гранітній скелі град.
Могутні стіни його захищали
І зайди лиш облизуватись мали
Та і ні з чим верталися назад.
Як хто з проїжджих запита, бува:
«А чий то град?» Йому відповідали:
«То Іскоростень-град!» Віки минали
Та рід древлян його не забував.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію