ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2021.10.21 11:30
Поруч йдемо серед тихих хрущовок за руки,
і прохолода вечірня пронизує нас.
Сонце визбирують у далині чорні круки,
серце наструнчуєш на незабутній романс.

Листя сухе шарудить наче миша полівка,
ще не чіпляється пакісно до підошов.
Щемна розмова,

Іван Потьомкін
2021.10.21 11:19
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох

Петро Скоропис
2021.10.21 11:11
Прикордонна купини вода напува,
і трава прикордонна печеться.
І тамує солдат святотатства слова,
і потали поет стережеться.

Над водою при зброї заціп чатовий,
і душа не волає уголос.
Лиш осанною їхній немозі німій

Микола Соболь
2021.10.21 07:28
Опів на п’яту плачуть ліхтарі,
шматує вітер неопале листя…
Спокутати б сьогодні до зорі
свої гріхи набуті перед містом.
Мабуть, і все. Хай жовтень догорить.
Не буде листопадові спокуси,
а грудень усвідомлюючи мить
розбурхає зимові сніготруси

Віктор Кучерук
2021.10.21 05:35
Стихле водосховище безкрає
Стало засинати від нудьги, –
В барвах листопада потопають
Вишгородські кручі й береги.
Поруділе, жовте, багрянисте,
Як пожежі іскри звіддалі, –
Опадає шурхотливе листя
І володарює на землі.

Богдан Манюк
2021.10.20 20:44
Частина перша 4. Батька і вуйка Семена Кася знайшла у льосі під клунею, куди їх, зв'язаних, укинули грабіжники. Якби не стогнали, довго, напевно, шукала б, а так усе з'ясувала хутко: і т

Олександр Сушко
2021.10.20 17:54
Журба. Мовчать в осмуті янь і цінь.
У темряві - альков, садок, вітальня ..
Остання мить стікає по щоці
Сльозою кришталевою кохання.

А ось і Лети чорні береги
Дійшов до неї, врешті, перебендя.
Ця смерть - не покарання за гріхи,

Марія Дем'янюк
2021.10.20 10:21
А смачний із медом коржик
Так і проситься у кошик,
Бо Тетянка йде до бабці
Копирсатися на грядці,
Полуницю поливати
І з бабусею чаювати.
Гарні слухати поради,
Їм онука дуже рада,

Віктор Кучерук
2021.10.20 07:56
Випадкова зустріч на вокзалі.
Німота між “Здрастуй!..” і “Бувай...”,
Бо слова всілякі пропадали
У душі вдоволеній украй.
Хоя я не запитував нічого,
І про себе мало що казав, –
Погляди єднались, мов дороги
Ті, що залишилися позад.

Дума Козак
2021.10.19 22:33
Мертвечуки, монатіки і ківи –
настали шмарклів нелегкі часи.
А те з Оману знову на Мальдіви!
Тож в Україні – Господи єси…

У той же час хапутік спить і мріє,
кого б іще наразі «захистить»,
а трут війни який уже рік тліє

Богдан Манюк
2021.10.19 22:25
Роман Частина перша Багнети і серця

Тетяна Левицька
2021.10.19 20:36
Я пила — мандариновий фреш,
під платівку Енріко Карузо.
Не чекала, що ти упадеш
на думки листопадовим блюзом.

Затужила троянда в душі
за теплом і грибними дощами.
На узбіччі порожнє таксі

Сергій Гупало
2021.10.19 08:39
На диво, ми були тоді, вночі,
Чомусь нетерпеливі, безпорадні.
І я побачив усміх той, нічий,
А трохи далі – нитку Аріадни.

Здалося враз: таке було давно,
Не тільки з нами, на отому місці,
Де «бацають» у карти й доміно,

Олена Побийголод
2021.10.19 07:09
Всі померли, хай їм грець!
Тут і казочці кінець.
А хто слухав - молодець,
як весільний холодець!

(2021)

Віктор Кучерук
2021.10.19 05:44
Не чути вже співу пташиного з гаю
І дують частіше холодні вітри, –
І важко звикати, що пізно світає
Та рано темніє цієї пори.
То скло затремтить, то зненацька заплаче,
То з’явиться сонце, то хмурно весь час, –
То марно на світло чекаю терпляче,
Б

Ярослав Чорногуз
2021.10.18 23:20
Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже со
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про сливу
Приїхала онука у село
Аби від міста трохи відпочити.
А чом би й ні? У місті що робити?
А тут і тихо, й хороше було.
І річка поряд, хоч щодень ходи,
І сад великий, можеш їсти вволю.
А ще ж город!...А які трави в полі!...
Хоч назавжди сюди переїзди.
Та перше – сад. Вона б у нім жила.
Таке блаженство – аромати саду.
Хотіла в ньому й ночувати, правда,
Від комарів відбитись не змогла.
Та вдень в тіні під деревом густим
Полежати спокійно на ряднині…
Чого іще бажалося б дитині,
Коли не заклопотаний нічим?
Садок чудовий викохав дідусь.
Одне лише її і дивувало.
Не стрималась якось і запитала
В бабусі: «Я ніяк не розберусь,
Чому у дідуся пів саду слив?
Я б насадила яблуні чи груші.
А сливами, ну, як відвести душу?
Дідусь же он їх скільки насадив».
Бабуся посміхнулася: «Чекай.
А знаєш, чому сливу так назвали?
А коли вперше їх ростить поча́ли
У краї українському? Тож знай,
Найперше наш далекий пра-прадід
Почав ростити в Україні сливи».
«А як то саме трапилося диво?
І скільки із тих пір минуло літ?
Чому мені ніхто не розповів?..» -
Онуці, звісно, вмить цікаво стало.
«Ну, ти про те ніколи не питала…
Коли він жив?.. Хто зна, коли він жив,
Той предок наш. Та й чи було так, справді,
Як родовий переказ повіда.
Хтось, може, з предків, щось не так згадав.
Тож нині не дізнаємося правди.
Ото, послухай, як розповіла
Мені колись про те бабуся мо́я.
Я теж тоді була ще отакою,
Як ти оце… В однім селі жила
Колись сім’я – і бідна, і багата.
На край села стояла їхня хата.
І зовсім бідна та сім’я була,
Бо нічим було діток годувати,
Хоча батьки робили день по дні,
Не знаючи, що значить – вихідні.
А діточок було у них багато –
То головне багатство їх було.
Найстаршою між них була Оксана.
Ні розуму, ні вроди Бог не дав,
А от таку вже душу в неї вклав,
Що ладна людям дати і останнє.
Для меншеньких сестричок і братів
Була вона і мамою, і татом.
Уміла пеленати й годувати
Та й заспокоїть, коли плачуть ті.
Батьки в роботі, а вона одна
Й по господарству поратись встигала,
Бувало, ще й батькам допомагала…
В селі прозвали дівчину «Чудна»,
Бо й справді, наче не від світу цьо́го.
На вечорниці кілька раз пішла
Та парубкам цікава не була
Тож вирішила так собі: для чого?
Якось, як вже найменшенький підріс
І в неї вільна видалась хвилина,
Сусідська попросилася дівчина
Аби сходила з нею разом в ліс.
Оксана ж надто доброю була,
Як просять, чому має відмовляти.
Хоча й розповідала якось мати,
Що десь із недалекого села
Недавно одна дівчина пропала.
Та що боятись – ліс же он стоїть.
Взяли торбинки та і подалися.
Збирати трави з квітами взялися.
Незчулися, коли в якуюсь мить
З кущів на них накинулись піші.
Закутані, не розглядиш облич.
Сусідку ухопили, звісна річ,
Вона Оксані: «Утікай скоріше!»
А та: «Тебе я не залишу так!»
І кинулась сусідку визволяти.
Вони ж здорові, їх не подолати.
Один хотів прирізати, однак
Другий сказав: «Візьмемо, ще згодиться.
Якусь копійку зможем заробить!»
І от вона вже на коні лежить,
Пов’язана, що й не поворушиться.
Їх стежками лісами провезли
І в балці із татарами зустрілись.
Поторгувались, ледве не побились.
Отак обох татарам й продали.
Сусідку, звісно, за красу її
У гроші чималенькі оцінили,
Оксану ж взяти ледве упросили
Та заробили копійки свої.
Везли їх довго степом аж до Криму.
Красуню, ту ординці берегли,
Щоб взяти гарні грошики могли.
Оксані ж довелося йти своїми.
Всі ноги собі збила по путі,
Ледь плентала аби не відставати.
Та все жаліла, що вже рідну хату
Ніколи не побачить у житті.
І така туга на душі була,
Що, коб’ могла, то на весь степ завила…
Але терпіла і не голосила,
А мовчки, озиралася та йшла.
Красуню в Кафі швидко продали
В гарем якогось бека чи то хана.
Лишилася на самоті Оксана,
Її ніяк продати не могли.
Аж ось на ринок жіночка прийшла
З прислугою, дитиною. Одначе
Дитина аж заходилась від плачу,
Прислуга заспокоїть не могла.
Щось у душі прокинулось її,
Устала мовчки, узяла малого,
Прошепотіла … і не чути того.
Усі роти роззявили свої –
Чого-чого – такого не чекали…
Так вирішилось все її життя.
Ростити стала те чуже дитя
Та ще по господарству працювала.
Трудилась вона тяжко цілі дні,
А уночі ставала і молилась –
Аби скоріше вдома опинилась,
У своїй хаті, у своїй рідні.
Та роки йшли, в дітей малі росли,
І вона знову няньчилася з ними
Десь в самій глибині чужого Криму.
Ті молитви до Бога не дійшли.
Ні, на життя не жалілась вона.
Її не били, як других бувало.
Вони б, можливо, радість з того мали…
А голову укрила сивина.
Додолу старість вже її зігнула.
Тепер вона молитвами жила,
Аби померти в тій землі могла
Де вічність тому родженою бу́ла.
І Бог, мабуть, молитву ту почув.
Велів господар всі манатки взяти
(Не захотів стару вже годувати)
І аби він про неї більш не чув.
Взяла з собою клуночок легкий,
В садочку слив із дерева нарвала
(Татари їх інакше називали),
Та і поча́ла шлях останній свій.
Ішла, ніхто її не зачіпав,
Та і кому вона стара потрібна.
Поїсть, бувало, як отару стріне,
Чабан ділився, коли сам щось мав.
Татарські закінчилися степи.
Тепер уже отари не стрічались.
На сливах і воді перебивалась.
Та день такий , нарешті, наступив,
Коли одна лиш слива і зосталась.
Хотіла аж додому зберегти,
Аби з руками не пустими йти,
Бо ще дійти до рідних сподівалась.
Та сил уже ніяких і нема.
І марево якесь перед очима.
Подумала: спочине й далі йтиме.
І до останку вірила дарма,
Що дійде… Та не дав того Господь.
Не втрималась і у траву упала.
Не пам’ятає, скільки пролежа́ла
Під сонцем, що сушило її плоть.
Відчула, що торкає її хтось.
Відкрила очі – чоловіка вздріла.
«Це Україна?»- ледь прошепотіла.
«Так, Україна. Нате, пийте ось».
Та їй уже було не до води.
Їй зовсім легко на душі зробилось:
Вона дійшла, тож недарма молилась…
«Що з вами? Як потрапили сюди?»-
Все чоловік старенької питав.
Промовити хотіла: «Я щаслива!»
Та ледь прошепотіла лиш: «Я…слива».
І її душу Бог до себе взяв.
Козак стареньку поховав у полі
З усім отим що при собі несла.
Могилка неглибокою була,
Але для тіла висхлого доволі.
Поставив з палиць на зразок хреста
Та і подався, бо ж ходив не в гості…
Але за кілька років довелося
Знов побувать йому у тих місцях.
А на могилці дерево зросло
Із синіми солодкими плодами.
І пам’ять йому швидко нагадала
Слова бабусі. Із тих пір пішло,
Що сливою то називати стали.
А той козак – то наш пра-прадід був.
Він, коли старість вже свою відчув,
Зимівник біля дерева поставив.
І сад великий у степу розвів.
Жив іще довгі роки там щасливо,
Ходив найбільше коло тої сливи
Та всім її ростити заповів.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-07-20 21:18:48
Переглядів сторінки твору 159
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.816 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.786 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.797
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.10.14 19:54
Автор у цю хвилину відсутній