Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Іван Вазов. У Івана Горбатого (Спогад)
Переклав і приміткував Василь Білоцерківський
Ось що розповідав мені старезний, не по літах балакучий і смішливий учитель-пенсіонер Г., який помер позаторік у своєму рідному Сопоті.
Усі його звали «Іван Горбатий». Це прізвисько він дістав по праву: був горбатий, можна сказати, від народження. Хоча це не зовсім точно: він був не горбатий, а згорблений, неначе зламаний у попереку. Від стіп до пояса його тіло, прикрите штанями з чималою матнею, трималося прямо, а в поясі раптово згиналося і прибирало горизонтальне положення, нависаючи над землею. Його постать була схожа на літеру Г, з якої починалося його прізвисько; при ходьбі він спирався руками на дві милиці, якими підтримував горішню, висячу половину тіла, що втратило рівновагу. Цей, коли судити з зовнішнього вигляду, нещасний чоловік, настільки жорстоко скривджений природою, як не дивно, мав дружину і дітей, а до того ж – що є ще дивовижніше! – його дружина була молода і гожа.
Усього дітлахів Іван Горбатий мав близько тридцяти п’яти. Чого так витріщаєте очі? Хочу сказати: усіх учнів. Одначе шість десятків років тому цього слова ще не вживали в нас у Сопоті.
Отже, Іван Горбатий там учителював.
Серед цих дітлахів був і я.
Навчальний заклад Івана Горбатого тоді не звався ані училищем (це слово також було незнане), ані школою, як іменувалися подібні заклади в інших місцях.
Замість цього казали: «У Горбатого». «Іду до Горбатого». «Навчався в Горбатого». «Пройшов у Горбатого Псалтир».
А церковнослов’янські літери називали «горбівськими»!
Пройти в Горбатого Псалтир було однаково, що скінчити сьомий клас класичної гімназії; пройти Місяцеслів (Святці) – однаково що скінчити університет. Місяцеслів був закінченням, омегою, вінцем науки; ним вичерпувалася всіх людських знань
Навчальний заклад містився в будинку Івана Горбатого, у тій самій кімнаті, де він займався кравецьким ремеслом. Приміщення було темнувате, з двома віконцями, які виходили у двір; світло проникало в них крізь папір, який заступав шибки, і крізь дірки в папері, немилосердно подірявленому нашими пальцями; стеля була низька, посередині провисла, задимлена, засиджена мухами двох сторіч, всіяна рисками й цифрами, оскільки вона ще слугувала господареві й книгою для записів. Уподовж стін стояли нерухомі шафи, напхані домотканими ковдрами, овечими й козячими підстилками, – ночами кімната слугувала родинною спальнею, – а на шафах громадилися купи висушених козиних шкур, зламане мотовило, кантар, глиняні миски, звитки друкованих ікон, шматки домотканої шерстяної матерії та інше начиння; усі ці трофеї були вкриті шаром вікової пилюки, а з самого краю сиділа, мурликаючи, велика кішка.
Як зараз пам’ятаю: ми всі до одного розміщувалися просто на дощатій підлозі (це було взимку), і в густій атмосфері нашого дихання, запахів часнику, чаберу, квашеної капусти й інших пахощів, складених і безіменних, заучували свої уроки під невсипним оком нашого професора, який, сидячи по-турецькому в кутку біля вікна і схиливши голову в чорній баранячій шапці, ткав з грубого домашнього сукна нехитру взувачку, латав потури , підшивав до антерії підкладку, пристібнуту двобічними голками. А учні в цей час читали вголос.
Початкові, середні, гімназійні класи, вищий курс – усе тут перемішане на ґрунті повної демократичної рівності: один читає Часослов, а той, хто сидить поруч нього, довбає Псалтир або приступає до Часослова, третій вже заглибився у Святці, тоді як двоє новачків попереду нього несамовито волають: «Аз, буки», – водячи пальцями по панакидах .
Безперервний шум, неописанне дзижчання, в якому зливаються водно всі звуки, усі ноти – від найнижчої до найвищої, – незугарні залпи шмигань носом, покашлювань, і багато інших шумів: гармонія гудючого концерту.
Горбатий сидить у кутку, шиє; увесь він занурений у своє важливе заняття. Але це занурення підступне. Варто кому-небудь припинити гудіння, як його призвичаєне вухо відразу вловлює це. Не повертаючи голови, він поведе оком на лінюха, дістає незамінний педагогічний посібник – різку, довжина якої розрахована на те, аби можна було дістатися найвіддаленіших місць, і, замахнувшись, б’є винуватця по чому попало: по спині, плечах, по голові, не мовлячи при цьому ані слова.
Ця вагома заувага змушує нестаранного згадати почуття обов’язку і долучити свій голос до загального хору…
Вряди-годи змах різки супроводжує вельми енергійний вислів. У таких випадках трохи потерпає родителька недбалого учня… За науку доводилося платити натурою: стільки-то мір зерна плюс стільки-то ок оливкової олії та стільки-то колод дров – за умовою.
Горбатий був запальний і лютий.
Головним і, за його поняттями, найбільш спасенним засобом була фалага , якою стягували ноги про покаранні. Він уживав її при викритті найстрашнішого гріха – паління тютюну, а всі ми палили крадькома, щоправда, палили не тютюн, а сухе подрібнене листя горіха, так само їдке, як і тютюн. Я всього раз зазнав жорстокої кари за це заборонене задоволення…
Бай Іван удавався до пальцевого покарання по десять разів на день; це доводить, що родоначальники цього виду екзекуції з’явилися зовсім не в наш час, як гадають декотрі…
Одначе Іван Горбатий, як добрий педагог, розумів, що надто довге навчання завдає шкоди, веде до притлумлення розумових здібностей; він знав, що хлопчаки потребують фізичних вправ і розваг. Для цієї мети він давав своїм вихованцям передих, по черзі посилаючи їх на двір – нарубати дров, принести води з криниці, коли дружина затівала прання, винести за ворота накопичене сміття. На знак особливої прихильності він посилав когось обкопувати виноградник… Такі доручення були нам, котрі стужилися за чистим повітрям, великою радістю, і щасливці – ті, на кого впав вибір нашого професора, – викликали заздрощі решти.
Коли я дійшов до середини університетського курсу, до акафіста Ісусові у святцях (і нині пригадую його початок: «Тайну незбагненну збагнути бажаючи, Пилип сказав: „Господи, покажи нам Отця”» ), батько взяв мене з навчального закладу Горбатого і послав вчити абетку в еллінську школу , яку відкрив Райно Попович у Карлові.
Ось що розповів мені старий учитель Г. про систему викладання в академії Горбатого в Сопоті шістдесят років тому.
Так було майже повсюди в Болгарії до того часу, поки запровадження курсу світських наук не скасувало «горбівської» методи, замінивши її алелодидактичною методою взаємного навчання .
Цю добру навчальну реформу, яка за кілька років перетворила болгарську школу і дала могутній поштовх розвиткові народної освіти в новому, плідному напрямі, породила натхненна думка Априлова , який 1848 року відкрив перше світське училище в Габрові.
1. Потури – чоловічі штани з матерії домашнього виробництва.
2. Антерія (тур.) – теплий чоловічий одяг на ваті.
3. Панакида (грецьк.) – намащена воском дощечка, на якій діти вчилися писати в добу болгарського національного відродження.
4. Ока (тур.) – давня турецька міра сипучих тіл (1,25 кг) та міра рідин (1,28 л), якою послуговувалися в Болгарії, Сербії, Румунії.
5. Фалага (болг., арх.) – дерев’яне знаряддя, яким карали учнів через стягування їхніх стіп і биття по них палицею (у староболгарських школах).
6. Акафіст до Господа нашого Ісуса Христа (початок 2 ікоса).
7. Вчити абетку в еллінську школу – тут: навчатися грецької азбуки.
8. Райно Попович (1773–1858) – болгарський педагог і видавець, реформатор національної освіти. Відкрив еллінсько-болгарські училища: 1819 р. – у Котелі, 1826 р. – у Карлові. У нього навчалися Г. Раковський, П. Берон, Г. Кристевич, брати Г. і Х. Георгієви, Б. Петков та інші діячі національного відродження.
9. Алелодидактична, або Белл-Ланкастерська система – форма навчальної роботи, за якою старші й більш обізнані учні допомагали учням молодшого віку. У Болгарії цю систему 1835 р. запровадив Неофіт Рильський (1793–1881) – ігумен однойменного монастиря, художник і мовознавець. Він, викладаючи в Габрові, також уславився своїм перекладом Нового Заповіту, Катехизм, а також створив болгарську граматику, буквар і глобус.
10. Василь Априлов (1789–1847) – болгарський просвітник і меценат. Саме він матеріально й організаційно підтримав Неофіта Рильського в його освітніх ініціативах. Написав кілька праць на теми болгарської історії та просвіти.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)