ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Іван Вазов. Повінь
Вона з сердечним трепетом стежила за страшними знегодами героя, з яких він виходив цілий і неушкоджений, аби потрапити в інші, ще жахливіші; з безмежною тривогою поділяла його хвилювання, переживала його небезпеки й зі слізьми в очах тріумфувала через порятунок симпатичного коханця Діани Монсоро!
Читання перервав голос чоловіка, який увійшов у кімнату.
- Чи не хотіла б ти пройтися Ючбунаром, Міліцо?
- А чого ми там не бачили?
- Подивимося повінь. Князівська річка розлилася й затопила увесь Ючбунар. Там тепер ціле озеро. Будинки, наче острови, стирчать із води… Цікаво! Кажуть, є потонулі діти; трупи плавають! – скінчив Арсенієв перелічувати заманливі новинки.
Тут Міліца не витримала. Закрила роман на тому самому місці, де розпочинався опис дуелі на шаблях між благородним героєм та його п’ятьма ворогами – придворними Генріха ІІІ.
- Поїдьмо, Йорду!
Вона нашвидку причепурилася перед дзеркалом, наділа елегантного капелюшка зі страусовим пером, Йордо покликав візника, і вони помчали до Ючбунара.
Міліца просто завмирала від цікавості.
Вже при в’їзді на Солунську Міліца і Йордо побачили перші ознаки ючбунарського потопу: гірський потік, який біжить околицею Софії, теж розлився, перетворивши цю низьку частину вулиці на каламутне, жовте болото. При переїзді вбрід вода була коням по саме черево. Міліца задихалася від збудження. Що ж буде в Ючбунарі? Коні насилу вибиралися на берег. Батіг ізнову пройшовся їхніми спинами, і вони помчали вперед, залишаючи на дорозі довгий мокрий слід од коліс.
Виїхали на Вітошську і, минувши церкву Святого Краля, повернули на захід до Ючбунара.
Інші екіпажі поспішали в тому ж напрямку. Видовище розору і нещастя притягувало всю столицю до передмістя. Міліца і Йордо палали нетерпінням побачити біду в усій її повноті.
Від природи обдарована багатою уявою, яка набула ще більшого розвитку під упливом романів, Міліца вже замальовувала собі картину повені. Як страшно шумить вода, в якій плавають усілякі домашні пожитки, одяг, посуд із зруйнованих, затоплених будинків! А серед цих уламків і безіменних предметів пливуть трупи з повернутими до неба обличчями, дивляться осклянілими очима. Міліца приголомшена цим страшним і відразливим видовищем, яке заразом викликає в ній новий трепет гострої, солодкої й нездоланної цікавості.
Затоплюваний простір розпочинався від парового вітряка Вайса. Міліца почала виглядати, коли-бо на вулицях блисне вода; вона марно шукала озера і по тому, як екіпаж вже в’їхав до Ючбунара. Були помітні лише свіжі сліди води, каламутне розводдя, що вже відступало, свіжа гладенька твань обабіч шосе, яку залишив проминулий потік; видніли будиночки, сильно підмиті біля фундаменту, а декотрі – до самих вікон і ще вище, з наляканими, остовпілими обличчями бідарів, які застигли на порозі.
*
Міліца була в Ючбунарі вперше. Вона здивовано позирала навкруги. Усе в цьому новому передмісті, цьому нашвидку побудованому селищі було позначене відбитком квапливості й вимушеності його виникнення. Усюди склепані з абияких дощок низенькі будиночки, розплановані квартали, порожні вулиці – прямі, але непрохідні. Плід нелюдської спекуляції, Ючбунар виник за короткий час, наче гриб серед болота. Тисячі бідних, зокрема єврейських, родин, вигнаних із центру столиці в розпал її оновлення, було викинуто сюди з їхніми халупами, лахами, смородом, осуджено на животіння та епідемічні хвороби, спричинені вогкістю ґрунту і міазмами повітря, згубні хмари яких західний вітер, мов невидиму заразу, постійно наганяє на столицю. Софія поспішила отримати своє гетто.
*
Коляска мчала вперед по бруківці. Ліворуч і праворуч – усе ті самі сліди повені, стояча вода, бруд; жалюгідні обтріпані істоти, анемічні, жовті обличчя з ознаками золотухи, брудні єврейки та їхні діточки, які сидять навпочіпки на порогах біля калюж, синюватих од вилитих помиїв. Але озер, знесених будинків, маленьких утоплеників, які плавають у каламутній воді, – нічого цього не було.
На іншому кінці вулиці юрмився люд; були й коляски.
- Туди! – наказав Йордо.
Коляска полетіла.
Під’їхали. Юрма стояла на мосту через Князівську річку і дивилася у воду.
Річка, ще буйна і гнівна, шуміла високими каламутними хвилями, але вже входила в береги, більше не погрожуючи житлам Ючбунарців.
- Ніде вже немає води? – спитала Міліца одного з євреїв.
- Ні-ні, пані, не бійтеся. Зійшла, слава Богу, – відповів єврей, знімаючи перед нею рвану хутряну шапку.
- А де зруйновані будинки?
- Зруйнованих будинків немає, – відказав єврей.
Він захоплено дивився на вродливе обличчя Міліци, яке зарум’янилося од свіжого вітерцю.
- А діти потонулі є? – спитав Йордо.
- Ні, пане, це даремно кажуть. Ніхто не потерпів. Вода швидко зійшла.
Погляд Міліци виразив невдоволення.
- Йорду! Твої новини вітер навіяв, – докірливо мовила вона чоловікові.
- За що купив, за те і продаю – заперечив той. – Перебільшили – з мухи слона зробив люд. Повертай назад! – велів він візникові.
І екіпаж покотив між двома рядами пошарпаних будинків, повз запльовані брудом крамнички, повз купки нечистих і смаглявих євреїв, зустрічаючи інших туристів у колясках, які мали той самий подив на обличчях…
*
Міліца зняла капелюшок, до краю невдоволена, до краю розчарована, до краю сердита. Це не заслуговувало на те, аби кидати роман на найцікавішому місці – перед дуеллю! Немає жодного зруйнованого житла, жодної потопленої дитини… Лише даремно збудили цікавість і розтривожили.
Вона знову вхопила роман і взялася до читання з серцем, тремтливим від попереднього хвилювання, аби хутчіше довідатися, чи врятував своє життя серед нових страшних небезпек фантастичний герой.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іван Вазов. Повінь
Переклав Василь Білоцерківський
Сонце жбурляло веселий сніп проміння в напіввідчинене вікно. Легко відкинувшись на подушку, у позі, сповненій невимушеної, безтурботної гарноти, ніжна і чутлива пані Міліца Арсенієва дочитувала найцікавіший і найзахопливіший розділ старого французького роману «La Dame de Monsoreau» Дюма.
Вона з сердечним трепетом стежила за страшними знегодами героя, з яких він виходив цілий і неушкоджений, аби потрапити в інші, ще жахливіші; з безмежною тривогою поділяла його хвилювання, переживала його небезпеки й зі слізьми в очах тріумфувала через порятунок симпатичного коханця Діани Монсоро!
Читання перервав голос чоловіка, який увійшов у кімнату.
- Чи не хотіла б ти пройтися Ючбунаром, Міліцо?
- А чого ми там не бачили?
- Подивимося повінь. Князівська річка розлилася й затопила увесь Ючбунар. Там тепер ціле озеро. Будинки, наче острови, стирчать із води… Цікаво! Кажуть, є потонулі діти; трупи плавають! – скінчив Арсенієв перелічувати заманливі новинки.
Тут Міліца не витримала. Закрила роман на тому самому місці, де розпочинався опис дуелі на шаблях між благородним героєм та його п’ятьма ворогами – придворними Генріха ІІІ.
- Поїдьмо, Йорду!
Вона нашвидку причепурилася перед дзеркалом, наділа елегантного капелюшка зі страусовим пером, Йордо покликав візника, і вони помчали до Ючбунара.
Міліца просто завмирала від цікавості.
Вже при в’їзді на Солунську Міліца і Йордо побачили перші ознаки ючбунарського потопу: гірський потік, який біжить околицею Софії, теж розлився, перетворивши цю низьку частину вулиці на каламутне, жовте болото. При переїзді вбрід вода була коням по саме черево. Міліца задихалася від збудження. Що ж буде в Ючбунарі? Коні насилу вибиралися на берег. Батіг ізнову пройшовся їхніми спинами, і вони помчали вперед, залишаючи на дорозі довгий мокрий слід од коліс.
Виїхали на Вітошську і, минувши церкву Святого Краля, повернули на захід до Ючбунара.
Інші екіпажі поспішали в тому ж напрямку. Видовище розору і нещастя притягувало всю столицю до передмістя. Міліца і Йордо палали нетерпінням побачити біду в усій її повноті.
Від природи обдарована багатою уявою, яка набула ще більшого розвитку під упливом романів, Міліца вже замальовувала собі картину повені. Як страшно шумить вода, в якій плавають усілякі домашні пожитки, одяг, посуд із зруйнованих, затоплених будинків! А серед цих уламків і безіменних предметів пливуть трупи з повернутими до неба обличчями, дивляться осклянілими очима. Міліца приголомшена цим страшним і відразливим видовищем, яке заразом викликає в ній новий трепет гострої, солодкої й нездоланної цікавості.
Затоплюваний простір розпочинався від парового вітряка Вайса. Міліца почала виглядати, коли-бо на вулицях блисне вода; вона марно шукала озера і по тому, як екіпаж вже в’їхав до Ючбунара. Були помітні лише свіжі сліди води, каламутне розводдя, що вже відступало, свіжа гладенька твань обабіч шосе, яку залишив проминулий потік; видніли будиночки, сильно підмиті біля фундаменту, а декотрі – до самих вікон і ще вище, з наляканими, остовпілими обличчями бідарів, які застигли на порозі.
*
Міліца була в Ючбунарі вперше. Вона здивовано позирала навкруги. Усе в цьому новому передмісті, цьому нашвидку побудованому селищі було позначене відбитком квапливості й вимушеності його виникнення. Усюди склепані з абияких дощок низенькі будиночки, розплановані квартали, порожні вулиці – прямі, але непрохідні. Плід нелюдської спекуляції, Ючбунар виник за короткий час, наче гриб серед болота. Тисячі бідних, зокрема єврейських, родин, вигнаних із центру столиці в розпал її оновлення, було викинуто сюди з їхніми халупами, лахами, смородом, осуджено на животіння та епідемічні хвороби, спричинені вогкістю ґрунту і міазмами повітря, згубні хмари яких західний вітер, мов невидиму заразу, постійно наганяє на столицю. Софія поспішила отримати своє гетто.
*
Коляска мчала вперед по бруківці. Ліворуч і праворуч – усе ті самі сліди повені, стояча вода, бруд; жалюгідні обтріпані істоти, анемічні, жовті обличчя з ознаками золотухи, брудні єврейки та їхні діточки, які сидять навпочіпки на порогах біля калюж, синюватих од вилитих помиїв. Але озер, знесених будинків, маленьких утоплеників, які плавають у каламутній воді, – нічого цього не було.
На іншому кінці вулиці юрмився люд; були й коляски.
- Туди! – наказав Йордо.
Коляска полетіла.
Під’їхали. Юрма стояла на мосту через Князівську річку і дивилася у воду.
Річка, ще буйна і гнівна, шуміла високими каламутними хвилями, але вже входила в береги, більше не погрожуючи житлам Ючбунарців.
- Ніде вже немає води? – спитала Міліца одного з євреїв.
- Ні-ні, пані, не бійтеся. Зійшла, слава Богу, – відповів єврей, знімаючи перед нею рвану хутряну шапку.
- А де зруйновані будинки?
- Зруйнованих будинків немає, – відказав єврей.
Він захоплено дивився на вродливе обличчя Міліци, яке зарум’янилося од свіжого вітерцю.
- А діти потонулі є? – спитав Йордо.
- Ні, пане, це даремно кажуть. Ніхто не потерпів. Вода швидко зійшла.
Погляд Міліци виразив невдоволення.
- Йорду! Твої новини вітер навіяв, – докірливо мовила вона чоловікові.
- За що купив, за те і продаю – заперечив той. – Перебільшили – з мухи слона зробив люд. Повертай назад! – велів він візникові.
І екіпаж покотив між двома рядами пошарпаних будинків, повз запльовані брудом крамнички, повз купки нечистих і смаглявих євреїв, зустрічаючи інших туристів у колясках, які мали той самий подив на обличчях…
*
Міліца зняла капелюшок, до краю невдоволена, до краю розчарована, до краю сердита. Це не заслуговувало на те, аби кидати роман на найцікавішому місці – перед дуеллю! Немає жодного зруйнованого житла, жодної потопленої дитини… Лише даремно збудили цікавість і розтривожили.
Вона знову вхопила роман і взялася до читання з серцем, тремтливим від попереднього хвилювання, аби хутчіше довідатися, чи врятував своє життя серед нових страшних небезпек фантастичний герой.
У нас відомий під назвою «Графиня де Монсоро».
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Іван Вазов. Прислуга"
• Перейти на сторінку •
"Іван Вазов. Підпалені снопи (Сцена, якої не описав Тургенєв)"
• Перейти на сторінку •
"Іван Вазов. Підпалені снопи (Сцена, якої не описав Тургенєв)"
Про публікацію