Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише свавілля - пекла дно.
Орди ненависть... вже не має меж розгул.
Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божеві
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе збудеться, лети.
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Іван Вазов. Останній день ХХ сторіччя
Переклав Василь Білоцерківський
Застуда змусила молодого царя Івана на кілька днів затриматися в палаці. Одначе цього ранку він почувався вже цілком здоровим, а тому перебував у лагідному і піднесеному настрої.
Зимовий день був якийсь особливо м’який і теплий, хоча небо вслала хмарна заволока, крізь яку майже не просотувалося сонячне проміння.
Цар розчинив вікно і повними грудьми вдихнув напуте свіжістю повітря. З жадібним задоволенням він ковтав живильні струмені, милуючись високими ясенами міського парку, що розкинувся за мурами побілілої від снігу столиці, численними вежами, які злітали до неба, і високими склепіннями палаців, шпилями державних установ і позолоченими хрестами храмів. Ближче за всіх височіла будівля, яка приголомшувала своєю монументальною величавістю, – Народний театр.
Проте невдовзі монарх мусив відволіктися од чудових видів, оскільки прибув з доповіддю його ад’ютант генерал Шанов.
- Ваша Величносте, губернатор Охрида просить дозволу прийняти його. На ваш прийом очікують також інші посланці.
- Добре, нехай вони пройдуть до зали аудієнцій… Ця нестерпна хвороба надовго відволікла мене од справ. Що ж бо, надолужуватимемо пропущене.
Зачинивши вікна, цар одягнувся в офіційне вбрання і підійшов до великого письмового столу, на якому громадилися купи книжок і часописів. Тут-таки лежала акуратна пачка телеграм і листів, з якими ще належало ознайомитися. Трохи подумавши, Іван опустився у крісло і взявся вивчати пошту, – до прийому послів ще залишався час. За його спиною з великої позолоченої рами суворо позирав статечний образ царя Фердинанда І . Уподовж стін кабінету, вкритих килимами найфантастичнішого забарвлення, тяглася галерея портретів роботи славетних болгарських художників, які увічнили постаті царської родини. Особливою виразністю в цьому ряду виокремлювався портрет Іванового батька – монарха Бориса І. Благородне білобороде обличчя з пронизливо розумними очима небесного кольору справді навіювали глибоку повагу. Скінчивши розбирати пошту, цар Іван вирішив зв’язатися з сином. Він підійшов до закріпленого на стіні спеціального апарата – фоноскопа – і натиснув кнопку виклику. Прилад відгукнувся мелодичним дзвінком. Після повторного дзвінка цар наблизив губи до особливої перемовної слухавки з закріпленим над нею екраном, через який можна було споглядати співрозмовника. Екран освітлився, і на ньому виникло обличчя царського сина.
- Добридень, Костянтине!
- Здрастуй, тату. Як твоє здоров’я?
- Дякую, синку, я вже сливе здоровий, – своєю чергою відповідав монарх.
- Підозрюю, що ти маєш до мене якусь справу, батьку. Вгадав? Вгадав.
- Повертайся-но з Адріанополя сьогодні ж увечері. Хочу, аби ти особисто взяв участь у підготовці новорічних урочистостей. Адже ти знаєш, як я ціную твою думку. Загалом, маєш у запасі ще цілих дві години… Щось не так, синку?
- Ні, тату, усе добре. Та тільки… Адже я вже пообіцяв великому князеві Олександру бути цього вечора в Царгороді .
- Ось як?
- Він влаштовує урочистості в «Мирі Софії», а потім у Босфорі в Олександрівському палаці відбудеться бал. Я не зміг відмовитися од запрошення. Ти вже вибач, батьку.
- Що ж бо, Костянтине, раз ти дав обіцянку… Перекажи наші щирі віншування Великому князеві й Великій княгині. Проведіть ХХ сторіччя в радості, адже це був найщасливіший вік для всього слов’янського люду!
Поговоривши з сином, монарх пішов до зали аудієнцій, де на нього вже очікували посли й уповноважені представники. Першою він вислухав доповідь губернатора Охрида про безладдя на південних кордонах, яке вкотре вчинили невгомонні албанці під проводом вояки-заколотника Іренека Мівоша. Потім цар прийняв недавно призначеного екзархом сливенського митрополита. Головнокомандувач болгарським флотом доповів про взяття порту Кавали в ході спільних маневрів з російським флотом. Затим попросили аудієнції посли Великої Британії й Сербії… Останнім у цій, здавалося, нескінченній вервечці відвідувачів був уповноважений представник Іспанської республіки.
Повністю знеможений, цар повернувся до кабінету. Трохи віддихавшись, він натиснув кнопку електричного дзвінка, і за мить перед монаршими очима постав ад’ютант.
- Славомире, накажіть запрягти коляску, я їду на прогулянку… Не хвилюйтеся, лікар дозволив. І прошу вас, поки мене не буде, простежте за приготуваннями до вечірнього свята. Не шкодуйте вогнів, цієї ночі палац мусить сяяти!
- Так, мій державцю.
- До речі, як там наша цариця? Порядкує у справах без мене?
- Напередодні вони зволили особисто роздавати щедрі подарунки бідоті.
- Знаменито! Воістину, мій друже, ця жінка – сама чеснота. Піди спитай царицю, чи не бажає вона супроводжувати мене.
Ледве за ад’ютантом зачинилися двері, цар перевів погляд на портрет дружини – жінки достеменно російської краси. На картині вона була зображена у стилізованому строї кюстендильської селянки, який зазвичай одягають із нагоди палацових свят й інших офіційних церемоній. За деякий час повернувся ад’ютант і повідомив, що цариця втомлена і просить вибачення.
- Що ж бо, – тільки й мовив монарх і рушив до виходу.
Біля палацової брами на нього вже очікувала коляска, запряжена двома якнайвідміннішими чорними огирами – султанів дарунок.
Погода стояла дивовижна, і, подумавши, цар вирішив пройтися пішки. Метушливий ад’ютант намагався переконати державця взяти з собою тілоохоронців, одначе той усміхнено, але рішуче відмовився.
Вдягнений у просте вбрання, цар Іван вийшов на святково осяйну вулицю Царя Визволителя, уподовж якої тяглися ряди розкішно прикрашених будинків.
Проминувши стару, почорнілу від часу будівлю Військового клубу і Дім народних зборів, він зупинився біля величної бронзової статуї імператорові Олександру ІІ, де оточений молоддю старий генерал Шайханов емоційно оповідав славні й надзвичай тяжкі події війни 1972 року. Монарх теж якийсь час не без задоволення слухав захопливу розповідь генерала, а тоді неспішно продовжив свою путь – алеєю акацій, що простяглися між двома рядами палаців, і врешті вийшла до величної будівлі університету. Обігнувши її, цар минув Сенат і Міністерство мореплавання.
На вулицях він зустрічав без ліку людей, котрі, подібно до нього, вийшли порадіти гожому зимовому дню сторіччя, яке відходило. І на обличчях містян цар читав вираз щирої любові й глибокої поваги.
На другому боці Орлиного мосту він розминувся з дрібним князьком, який мчав на останній новинці техніки – фліхтвегу (модернізований вид велосипеда, споряджений каучуковими крилами, що дозволяло йому переміщуватися і в повітрі). Монарх провів князька захопленим поглядом, а тоді озирнувся і жестом підкликав свій екіпаж, який увесь цей час їхав на певній віддалі. І вже в колясці цар Іван продовжив свою путь до Столітньої гори, на якій розташований Борисівський парк.
Парк зустрів його засніженим безлюддям і зануреними у вічне мармурове мовчання скульптурами богинь і дріад. Звідси, з майже двокілометрової висоти, було добре видно палаци, будинки й навіть дрібні споруди, десятки фабричних труб на периферії міста, які нагадували гарматні стволи, котрі, здавалося, підпирали імлисте небо. З почуттям задоволення цар поглядав на розкинуту до без краю столицю, в якій мешкало і працювало 350 тисяч містян – людський вир, що клекотів, подібно до моря, розбудовуючи нове щасливе життя. На своє задоволення цар виявився не єдиним відвідувачем парку цього передсвяткового дня. На стежці він зустрів кількох шопів , які бавилися в зимові ігри. Їхні обличчя, як і обличчя всіх людей цього часу, сяяли здоров’ям, розумом і гарнотою. Дуже скоро вони вступили у жваву бесіду з державцем. Цар Іван ніколи не цурався спілкування з простими людьми. Зрештою, цар-бо мусить особисто знати радощі й смутки, потреби коханого народу, гостро цікавитися ними. Такий звичай. Такий порядок речей.
Потім усі вони вкупі довго милувалися містом, яке наприкінці ХХ сторіччя перетворилося на центр багатства, культури й просвіти розлогого царства. А на півдні величаво білів горб Вітоші , на якому знайшла прихисток осяйна баня захмарного готелю «Кругозір», куди з Драголевці вела зубчаста залізниця. У літній час на Вітошу з’їжджаються тисячі туристів з усієї Європи, аби насолодитися цілющим повітрям і чарівними видами.
Сильні почуття переповнювали серце царя цього останнього дня ХХ сторіччя. Перед його мисленим зором пролітали фрагменти великих подій – сумних і радісних, які ознаменували його панування у столітті, що минає, і привели країну до щастя. Пам'ять перегортала сторінки минулого, а Іванів погляд поринав у майбутнє, приховане завісою таємниці, занурене в пітьму манливої невідомості. Що говорить нам близьке Завтра? Які дива і струси чекають на нас у цій туманній далечі?..
Вже вечоріло, коли цар повернувся з прогулянки. Він увійшов до палацу, забарвленого святковою ілюмінацією. Людство готувалося радісно зустріти ХХ сторіччя.
1. Охрид – місто в Північній Македонії.
2. Фердинанд І (1861–1948) – князь (з 1887) і цар (1908–1918) Болгарії, представник Заксен-Кобурґ-Ґотської династії. Знаний також як ботанік, ентомолог і філателіст. Тут Вазов певною мірою виступив у ролі пророка, оскільки на момент написання оповідання Фердинанд І був лише князем Болгарії.
3. Тобто Едірне – місто в Туреччині, неподалік болгарського кордону.
4. Тобто у Стамбулі.
5. Кавала – місто на північному сході Греції. Болгарські війська кілька разів здобували його під час Балканських воєн і Першої світової війни.
6. Шопи – народна назва населення Західної Болгарії, головно – мешканців околиць Софії.
7. Вітоша – гірський масив на південь від Софії, де розташовано Національний парк. Донині є популярним туристичним об’єктом.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)