ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ілахім Поет
2024.04.25 00:03
Вельмишановна леді… краще пані…

Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д

Артур Курдіновський
2024.04.24 21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!

Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,

Сергій Губерначук
2024.04.24 20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.

Ілахім Поет
2024.04.24 12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.

Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов

Віктор Кучерук
2024.04.24 05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.

Артур Курдіновський
2024.04.23 23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.

Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана

Іван Потьомкін
2024.04.23 22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу

Олена Побийголод
2024.04.23 20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)

Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.

А потрясіння беріз пісенних!

Світлана Пирогова
2024.04.23 09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б

Володимир Каразуб
2024.04.23 09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.

Ілахім Поет
2024.04.23 07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад

Віктор Кучерук
2024.04.23 04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.

Хельґі Йогансен
2024.04.22 21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.

У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими

Іван Потьомкін
2024.04.22 10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк

Олександр Сушко
2024.04.22 08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак

Леся Горова
2024.04.22 08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав

Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19

Галюся Чудак
2023.11.15

Лінь Лінь
2023.10.26

Світлана Луценко
2023.07.27

Гельґа Простотакі
2023.07.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Максим Тарасівський (1975) / Проза

 Предназначение
Когда бабушка решилась на исход из нашего родового села, продала дедову хату и вместо нее купила какой-то скворечник на Днепре, я был просто раздавлен. Ни о каком подобии не могло быть и речи, и даже сравнить было нельзя эти две жизни: сельскую, в которую уходили мои корни, и садово-товарищескую, в которой было 4 сотки, а больше ничего. А в довершение судьба приготовила мне еще один удар. На берегу неподалеку от нашей дачи стоял катер на подводных крыльях.

По большому счету, тогда, в самом начале 80-х, суда на подводных крыльях были, пожалуй, самыми скоростными машинами из всех, которые я видел. Они же не ходили, а бегали, даже летали по Днепру на своих подводных крыльях. Шутка ли, 70 км в час! Автомобили по Херсону с такой скоростью не ездили, они вообще тогда, насколько я помню, не ездили, а как бы катились по городу, словно сами собой, не особо усердствуя. Поезда, на которых мне уже приходилось ездить, тоже никуда не спешили. Особенно они не спешили в разгар лета, приближаясь к пункту назначения, когда уже все давно съедено и выпито, рассказано и прочитано, а в вагоне не осталось ни одного неисследованного угла, а на моих шортах – ни одного светлого пятна. Самолеты, которыми я тогда еще ни разу не летал, и вовсе были самым медленным видом транспорта. Они передвигались высоко в небе с такой же скоростью, с какой над городом проползал густой звук их моторов. А СПК тогда с утра до ночи с неимоверной скоростью носились по Днепру, белые, легкие, изящные и стремительные. Ни на суше, ни на небе, ни на воде им не было равных в скорости – просто фантастика!

А тут вдруг не пароходство, а самый обыкновенный дачник владеет одним из этих невероятных кораблей. Катер был, конечно, много меньше любого СПК, пролетавшего мимо, но он был одной с ними крови, вне всяких сомнений. Он был длинный и узкий, безупречно белый, с невысоким стеклянным забралом перед креслом пилота, оснащенным невероятной красоты штурвалом, кнопками, рычагами и циферблатами. От непогоды кабину укрывал твердый прозрачный тент, сквозь который я и любовался всей этой роскошью. Катер стоял на особых подпорках, чтобы его кинжально-острые крылья и особой формы маленькие бронзовые винты на тонких косых валах не касались земли. Поэтому казалось, что катер постоянно находится в том стремительном движении, для которого его придумали и построили.

Смотреть на катер было невыносимо – мною владела жгучая зависть. Это не было завистничество необладания; это была зависть ошеломительного непонимания. Мне казалось невероятным, что вот так запросто и единолично можно владеть судном на подводных крыльях, как ведром или совком. При этом все остальные СПК, все эти «Метеоры», «Ракеты» и «Кометы» стояли в порту; каждый мог приобрести билет и отправится куда-нибудь на любом из них. Но только согласно утвержденному расписанию, по заранее проложенному курсу и сообща с еще сотней пассажиров – никаких неожиданностей, никакой свободы! И потому личный СПК был чем-то столь же загадочным, как и видавшие виды «иномарки», которых на весь город было несколько штук. Это даже не нынешнее «а что, так можно было?» - это извечное «так не бывает». Но тогда еще я плохо разбирался в таких нюансах и полагал, что я просто завидую владельцу. Проходя мимо катера, я багровел, а день меркнул в моих глазах. Это была настоящая пытка, изощренная и неотступная.

Прошел год, а может, и два или даже три. Катер все еще казался мне верхом судостроительного и мореходного совершенства и пределом человеческих мечтаний. Зависть моя не утихала, пока однажды я не осознал, что за все эти годы катер так ни разу и не покинул берега. Он всегда стоял на своих особых подпорках, не касаясь земли, весь такой летящий со своими острыми крыльями и маленькими винтами, но так и не долетел даже до мелкой прибрежной воды. Наверное, он так стоял даже еще дольше, чем год или два, потому что его окружала высокая поросль травы и даже каких-то кустов. Присмотревшись, я заметил ржавчину на шнуре, стянувшем прозрачный тент над кабиной; ржавчина образовалась на металлических кольцах, сквозь которые был пропущен шнур, и от каждого кольца расползалась по нему в обе стороны сантиметра на два. Прозрачный тент кое-где лопнул, в кабину проникали вода и песок. По циферблатам, кнопкам, штурвалу и креслу пилота ползали насекомые. Может быть, этот катер вообще никогда не спускали на воду?

Оказывается, бывают вещи мучительнее зависти. Теперь, проходя мимо катера, я поспешно отводил глаза. Мне было почему-то неловко; а когда по Днепру пролетали «Кометы» и «Колхиды», в памяти у меня всплывали слова: «Плывут пароходы – привет Мальчишу! Пролетают самолеты – привет Мальчишу! Пробегают паровозы – привет Мальчишу!» Произнося эту формулу над маленьким судном, я чуть не плакал, так мне бывало горько. Мне казалось, что катер погиб, и погиб зря, напрасно, совершенно бесславно, а все эти пароходы-самолеты-паровозы, которых он с легкостью мог бы обогнать, злорадствуют; их я за это люто ненавидел. А при взгляде на катер, летящий над песком за порослью травы, меня охватило какое-то новое мощное чувство. Я не мог его объяснить и сводил к одному только слову – «жалко». Но это было какое-то слишком большое «жалко», как о человеке, и даже еще больше, словно о себе самом. Но тогда мне было не под силу разобраться в нюансах сожаления – жалко мне катер, и все.

А когда прошло еще десять, двадцать или даже тридцать лет, я вдруг вспомнил тот катер. Меня вновь охватили былые чувства, и зависть, и «жалко», и даже «ненавижу», а потом в голову пришла уже готовая мысль. Тогда, на дачном берегу, я горевал не над катером, а над несбывшимся предназначением. Не найдешь его или не исполнишь – и проведешь всю жизнь, замерев на подпорках, как будто в полете, но абсолютно неподвижно…

15.06.2020




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-06-20 06:43:53
Переглядів сторінки твору 332
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.292 / 5.44)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.928 / 5.38)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.765
Потреба в критиці найстрогішій
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
Автор востаннє на сайті 2023.05.24 15:15
Автор у цю хвилину відсутній