ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про скарабея або жука-гнойовика
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про скарабея або жука-гнойовика
Колись в Єгипті жук цей був священним.
На схилах Нілу поклонялися йому.
Фігурки й досі їх знаходять вчені.
Хотілося б дізнатися – чому?
Тому, всього лиш, що комусь здалося,
Що котить сонце по пустелі жук.
І фараони вже жуків тих носять,
Й вельможі не спускають їх із рук.
І весь народ боготворити ладен
Не мудрого керманича – жука.
Як добре, що жуки не мають влади.
Мене би варіант такий лякав.
Хотів дізнатись – звідки жук той взявся,
Чому отак от саме поступа?
В книжках порився, у людей спитався
Та дещо, все ж, для себе накопав.
Тож хочу тепер з вами поділитись.
Історії цій вже віки й віки.
Хоч бачу – людям не вдалось змінитись
Із тих часів віддалених…поки.
«Реінкарнація» - це слово усі знають,
Коли людини вмерлої душа
Навіки світ оцей не покидає,
Вселитись в інше тіло поспіша.
А тіло їй не будь-яке дається.
Залежить все від того – як ти жив.
Комусь в людське вселитись удається,
А хтось зродився серед кажанів,
Чи то собак, а то й дерев, буває.
Чого на світі білому нема.
Можливо, то все вигадки – хто знає.
Та, власне, от історія сама…
В одній країні, у селі одному
Жив чоловік. Ну, жив собі та й жив.
Жив, як усі… Але біда у тому,
Що він майстерно прикидатись вмів.
Душа завжди лайна у нього повна:
Жорстоке, підле, жадібне брехло.
І все це ладне вилізти назовні…
Та зовні все пристойненько було.
І посміхнеться, й зуби заговорить,
Мани напустить, заведе усіх.
Не дума, що комусь від того горе,
Бо ні чужих не жа́лів, ні своїх.
Збере пліток і по селу розносить,
А то про когось щось таке узна,
Якесь лайно, що й утопити досить,
Якась не надто гарна новина:
Той у сусіда якусь річ поцупив,
Той в лісі зайве дерево зрубав,
Той приховав від сплати грошей купу,
Той про безпеку інших не подбав.
І чоловік уже у двері стука.
Говорить тихо: так, мовляв, і так,
Або ділися, або всім наука
В селі цім буде. Ділишся чи як?
Як поділився - то гріши і далі.
А, коли ні – то він на сход іде.
І вже нікому не здається мало:
Розкаже все, і свідків приведе,
Ще і набреше – все одно повірять.
Дивись – уже і кажуть – правдолюб.
І більшість його «правді» вірить щиро
І ловить кожне слово з його губ.
А він добро вночі перебирає,
Чого устиг надбати - геть усе.
І до цих пір чомусь не відчуває,
Що вже від нього смородом несе.
Та у селі вже дехто має клопіт -
Хто добре зна його. Іде бува,
То, наче кулю перед себе котить,
Що так смердить, аж подих забива.
А хто не зна – ті моляться на нього,
Ледь не святий, виходить чоловік.
Готові пики бити всім за нього,
Хто лиш погано гляне в його бік.
Тут староста в селі помер раптово.
Зібрались всі, щоб нового обрать.
Прихильники його узяли слово,
Давай за нього всіх агітувать.
Тут підключились ті, хто з ним ділився.
Розумних заглушили голоси.
У старостах отак він опинився.
Та маску доброчесності носив,
Все тягнучи, при тім, до свого двору.
Не гребував ніколи і нічим.
Смерділо вже від нього на ту пору.
Та дурні все ще бавилися ним,
Немов носи їм всім позакладало.
Розкабанів, роздався, знахабнів.
Вже й односельців розорив чимало.
Та пудрить мізки досі іще вмів.
Отак і жив, носив лайно з собою,
Дурив, брехав та плі́тки розпускав.
Аж поки, врешті, душу не вспокоїв
І знову перед вибором постав:
У чиє тіло душу ту вселити.
І присуд божий, врешті, був таким:
Як звик усе життя лайно носити,
То от тобі жуки-гнойовики.
Тягай лайно життям своїм і далі,
Щоб було видно – що то лиш лайно.
Та людям, мабуть, навіть, того мало,
На сонце їм скидалося воно.
Як люди буть одуреними хочуть,
То їх уже нікому не спасти.
Такому легко мізки заморочить
І за собою змусити піти.
Самі повірять і других примусять.
Дивись – уже й священний скарабей.
І божий дар… та все у тому ж дусі.
Чого лише не взнаєш між людей…
Є й поміж нас майбутні скарабеї,
Кричать, що нас до щастя поведуть.
Ідуть, насправді, до мети своєї,
Але пророків з себе удають.
Своє лайно несуть перед собою.
Юрма позаду зманених іде,
Готова стати проти всіх до бою.
А ворога їм їх пророк знайде.
Розчулені, від його слова плачуть:
«Над головою світиться оно!..»
Бо ж їм здається, що то сонце, наче.
А я ж напевно знаю, що лайно.
На схилах Нілу поклонялися йому.
Фігурки й досі їх знаходять вчені.
Хотілося б дізнатися – чому?
Тому, всього лиш, що комусь здалося,
Що котить сонце по пустелі жук.
І фараони вже жуків тих носять,
Й вельможі не спускають їх із рук.
І весь народ боготворити ладен
Не мудрого керманича – жука.
Як добре, що жуки не мають влади.
Мене би варіант такий лякав.
Хотів дізнатись – звідки жук той взявся,
Чому отак от саме поступа?
В книжках порився, у людей спитався
Та дещо, все ж, для себе накопав.
Тож хочу тепер з вами поділитись.
Історії цій вже віки й віки.
Хоч бачу – людям не вдалось змінитись
Із тих часів віддалених…поки.
«Реінкарнація» - це слово усі знають,
Коли людини вмерлої душа
Навіки світ оцей не покидає,
Вселитись в інше тіло поспіша.
А тіло їй не будь-яке дається.
Залежить все від того – як ти жив.
Комусь в людське вселитись удається,
А хтось зродився серед кажанів,
Чи то собак, а то й дерев, буває.
Чого на світі білому нема.
Можливо, то все вигадки – хто знає.
Та, власне, от історія сама…
В одній країні, у селі одному
Жив чоловік. Ну, жив собі та й жив.
Жив, як усі… Але біда у тому,
Що він майстерно прикидатись вмів.
Душа завжди лайна у нього повна:
Жорстоке, підле, жадібне брехло.
І все це ладне вилізти назовні…
Та зовні все пристойненько було.
І посміхнеться, й зуби заговорить,
Мани напустить, заведе усіх.
Не дума, що комусь від того горе,
Бо ні чужих не жа́лів, ні своїх.
Збере пліток і по селу розносить,
А то про когось щось таке узна,
Якесь лайно, що й утопити досить,
Якась не надто гарна новина:
Той у сусіда якусь річ поцупив,
Той в лісі зайве дерево зрубав,
Той приховав від сплати грошей купу,
Той про безпеку інших не подбав.
І чоловік уже у двері стука.
Говорить тихо: так, мовляв, і так,
Або ділися, або всім наука
В селі цім буде. Ділишся чи як?
Як поділився - то гріши і далі.
А, коли ні – то він на сход іде.
І вже нікому не здається мало:
Розкаже все, і свідків приведе,
Ще і набреше – все одно повірять.
Дивись – уже і кажуть – правдолюб.
І більшість його «правді» вірить щиро
І ловить кожне слово з його губ.
А він добро вночі перебирає,
Чого устиг надбати - геть усе.
І до цих пір чомусь не відчуває,
Що вже від нього смородом несе.
Та у селі вже дехто має клопіт -
Хто добре зна його. Іде бува,
То, наче кулю перед себе котить,
Що так смердить, аж подих забива.
А хто не зна – ті моляться на нього,
Ледь не святий, виходить чоловік.
Готові пики бити всім за нього,
Хто лиш погано гляне в його бік.
Тут староста в селі помер раптово.
Зібрались всі, щоб нового обрать.
Прихильники його узяли слово,
Давай за нього всіх агітувать.
Тут підключились ті, хто з ним ділився.
Розумних заглушили голоси.
У старостах отак він опинився.
Та маску доброчесності носив,
Все тягнучи, при тім, до свого двору.
Не гребував ніколи і нічим.
Смерділо вже від нього на ту пору.
Та дурні все ще бавилися ним,
Немов носи їм всім позакладало.
Розкабанів, роздався, знахабнів.
Вже й односельців розорив чимало.
Та пудрить мізки досі іще вмів.
Отак і жив, носив лайно з собою,
Дурив, брехав та плі́тки розпускав.
Аж поки, врешті, душу не вспокоїв
І знову перед вибором постав:
У чиє тіло душу ту вселити.
І присуд божий, врешті, був таким:
Як звик усе життя лайно носити,
То от тобі жуки-гнойовики.
Тягай лайно життям своїм і далі,
Щоб було видно – що то лиш лайно.
Та людям, мабуть, навіть, того мало,
На сонце їм скидалося воно.
Як люди буть одуреними хочуть,
То їх уже нікому не спасти.
Такому легко мізки заморочить
І за собою змусити піти.
Самі повірять і других примусять.
Дивись – уже й священний скарабей.
І божий дар… та все у тому ж дусі.
Чого лише не взнаєш між людей…
Є й поміж нас майбутні скарабеї,
Кричать, що нас до щастя поведуть.
Ідуть, насправді, до мети своєї,
Але пророків з себе удають.
Своє лайно несуть перед собою.
Юрма позаду зманених іде,
Готова стати проти всіх до бою.
А ворога їм їх пророк знайде.
Розчулені, від його слова плачуть:
«Над головою світиться оно!..»
Бо ж їм здається, що то сонце, наче.
А я ж напевно знаю, що лайно.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію