ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2021.10.21 11:30
Поруч йдемо серед тихих хрущовок за руки,
і прохолода вечірня пронизує нас.
Сонце визбирують у далині чорні круки,
серце наструнчуєш на незабутній романс.

Листя сухе шарудить наче миша полівка,
ще не чіпляється пакісно до підошов.
Щемна розмова,

Іван Потьомкін
2021.10.21 11:19
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох

Петро Скоропис
2021.10.21 11:11
Прикордонна купини вода напува,
і трава прикордонна печеться.
І тамує солдат святотатства слова,
і потали поет стережеться.

Над водою при зброї заціп чатовий,
і душа не волає уголос.
Лиш осанною їхній немозі німій

Микола Соболь
2021.10.21 07:28
Опів на п’яту плачуть ліхтарі,
шматує вітер неопале листя…
Спокутати б сьогодні до зорі
свої гріхи набуті перед містом.
Мабуть, і все. Хай жовтень догорить.
Не буде листопадові спокуси,
а грудень усвідомлюючи мить
розбурхає зимові сніготруси

Віктор Кучерук
2021.10.21 05:35
Стихле водосховище безкрає
Стало засинати від нудьги, –
В барвах листопада потопають
Вишгородські кручі й береги.
Поруділе, жовте, багрянисте,
Як пожежі іскри звіддалі, –
Опадає шурхотливе листя
І володарює на землі.

Богдан Манюк
2021.10.20 20:44
Частина перша 4. Батька і вуйка Семена Кася знайшла у льосі під клунею, куди їх, зв'язаних, укинули грабіжники. Якби не стогнали, довго, напевно, шукала б, а так усе з'ясувала хутко: і т

Олександр Сушко
2021.10.20 17:54
Журба. Мовчать в осмуті янь і цінь.
У темряві - альков, садок, вітальня ..
Остання мить стікає по щоці
Сльозою кришталевою кохання.

А ось і Лети чорні береги
Дійшов до неї, врешті, перебендя.
Ця смерть - не покарання за гріхи,

Марія Дем'янюк
2021.10.20 10:21
А смачний із медом коржик
Так і проситься у кошик,
Бо Тетянка йде до бабці
Копирсатися на грядці,
Полуницю поливати
І з бабусею чаювати.
Гарні слухати поради,
Їм онука дуже рада,

Віктор Кучерук
2021.10.20 07:56
Випадкова зустріч на вокзалі.
Німота між “Здрастуй!..” і “Бувай...”,
Бо слова всілякі пропадали
У душі вдоволеній украй.
Хоя я не запитував нічого,
І про себе мало що казав, –
Погляди єднались, мов дороги
Ті, що залишилися позад.

Дума Козак
2021.10.19 22:33
Мертвечуки, монатіки і ківи –
настали шмарклів нелегкі часи.
А те з Оману знову на Мальдіви!
Тож в Україні – Господи єси…

У той же час хапутік спить і мріє,
кого б іще наразі «захистить»,
а трут війни який уже рік тліє

Богдан Манюк
2021.10.19 22:25
Роман Частина перша Багнети і серця

Тетяна Левицька
2021.10.19 20:36
Я пила — мандариновий фреш,
під платівку Енріко Карузо.
Не чекала, що ти упадеш
на думки листопадовим блюзом.

Затужила троянда в душі
за теплом і грибними дощами.
На узбіччі порожнє таксі

Сергій Гупало
2021.10.19 08:39
На диво, ми були тоді, вночі,
Чомусь нетерпеливі, безпорадні.
І я побачив усміх той, нічий,
А трохи далі – нитку Аріадни.

Здалося враз: таке було давно,
Не тільки з нами, на отому місці,
Де «бацають» у карти й доміно,

Олена Побийголод
2021.10.19 07:09
Всі померли, хай їм грець!
Тут і казочці кінець.
А хто слухав - молодець,
як весільний холодець!

(2021)

Віктор Кучерук
2021.10.19 05:44
Не чути вже співу пташиного з гаю
І дують частіше холодні вітри, –
І важко звикати, що пізно світає
Та рано темніє цієї пори.
То скло затремтить, то зненацька заплаче,
То з’явиться сонце, то хмурно весь час, –
То марно на світло чекаю терпляче,
Б

Ярослав Чорногуз
2021.10.18 23:20
Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже со
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про волове о́чко
Пішли до лісу з татом навесні,
Пройтися та подихати повітрям.
Погода зранку сонячна, без вітру
Та й дні останні всі були ясні.
Отож роси могли ми не боятись.
Пройшли по стежці, де ходили всі.
Зелений ліс у всій його красі
Став перед наші очі розкриватись.
Зайшли в підлісок, зарості густі
І раптом чуєм «черрр» чиєсь лунає.
Ми зупинились. Я тихцем питаю:
«Хто це?» А тато, ледве чуть: «Постій!»
Стоїм, підлісок пильно озираєм.
Очима тато показав: «Дивись!»
Якиїсь птах малесенький крутивсь
На гілочці малиновій. Я знаю,
Десь може вдвічі менший горобця.
Якби не тато, я б і не помітив.
Хоч звуки сильні долітали звідти –
То «черрр» то «чек». Неначе птаха ця
За розмірами має буть велика,
Якщо судити з голосу її.
Завмерли з татом, слухаєм, стоїм.
До нас, здається пташка трохи звикла,
Лиш скоса чорним оком позира.
І хвіст стирчить, немов антена в неї.
Знов завела мелодії своєї
Але тепер «тік-трік-трік-тррр» гра.
А потім підхопилась й подалась,
Коричневою кулькою майнула.
«Десь тут гніздо її, напевно, бу́ло,
Кричала, щоби самка стереглась!»-
Промовив тато, - Та, ходімо далі.
Не будем пташку у гнізді лякать.
Вони в гіллі, як правило сидять,
Гніздечко з віття й моху збудували…»
«А хто вони? Як оту пташку звуть?»
«Так то ж волове о́чко чи кропивник!
Я думав, ти знайомий з нею, сину?!»
«Та ні, хоча доводилося чуть».
«Легенду?» «І легенда, навіть, є?»
«Звичайно є. Я можу розказати
Поки ми лісом будемо блукати,
Якщо на то бажання є твоє».
Іще б мого бажання не було?!
Я завжди полюбляв легенди слухать,
Тому швиденько нашорошив вуха,
Аби нічого мимо не пройшло.
- Було то, - тато розповідь почав,-
В часи, коли сюди з степів широких,
Злітались орди ледве не щороку
І край в сльозах і крові потопав.
Не бу́ло, мабуть, міста чи села,
Куди б орда була не завітала,
Кого побила, а кого забрала
І десь в краї далекі продала.
Тож кожен був не лише хлібороб,
Але і воїн, кожну мить готовий
Пустити зайдам чималенько крові.
Міг кулею зустріти просто в лоб
І шаблею, не просто помахати,
А битися з ординцем нарівні
І пішо, якщо треба – на коні.
Тож діставалось добре супостату.
Було колись над річкою село,
Ховалося від злих очей в долині,
Кохалося у вишнях і калині,
Тож, наче райський закуток було.
Не знала шляху ще сюди орда,
Якось все стороною оминала.
Селяни у спокої працювали,
Хоч сторож степ постійно оглядав
З високого розложистого дуба,
Який один на пагорбі стояв.
Удень, як люд дорослий працював,
То хлопчаки ту пантрували згубу.
Тут же важливо зір хороший мать,
За шляхом так, як слід спостерігати
Та і сигнал тривоги вчасно дати,
До нападу село приготувать.
Вночі ж тим всім займались парубки,
Бо хто ж пошле у темну ніч малечу.
Вона вночі залазила на печі
Аби там сон зустрівся їй легкий.
Жив у селі тім чоловік один.
Був не місцевий. У селі з’явився
Одного ранку – та і залишився.
Прийшов сюди з маленьким сином він.
Був мовчазний. Робота, дім і син -
Ото і все, чим чоловік займався.
І дуже вже у синові кохався,
Немов мета в житті єдина - він.
Народ по слову, іноді по два,
Усе ж дізнався трохи про родину.
Що мав кохану чоловік дружину,
Але якось набігла татарва.
Поки чоловіки з ордою бились,
Жінки із дітьми кинулися в ліс.
А тут ординці їм напереріз
Не знати й звідки раптом нагодились.
Хто відбивався – того посікли,
Всіх інших хутко у мотузки взяли,
На коней собі кинули й пропали,
Чоловіків здолати не змогли
Та й не хотіли, мабуть. Здобич взяли,
Навіщо далі важити життям?
Тож чоловік знайшов своє дитя,
Його убита жінка прикривала.
Її татарин шаблею дістав,
Малого брати зиску було мало.
Воно ж весь час лежало і мовчало,
Аж доки й батько і до рук не взяв.
Дружину він кохану поховав
Та жити у селі не залишився,
Блукав, доки сюди аж не прибився.
Тут і зостався, дім побудував.
Знайшов маленьке, затишне село,
Куди татари ще не зазирали.
Хотів: дитина щоб його не знала
Того, що у житті йому було.
І ріс синочок, наче із води
Лицем на свою маму дуже схожий.
Стрічав веселим сміхом ранок кожен,
У ліс, на річку з хлопцями ходив.
А потім вдома все розповідав.
Адже любив він дуже тата свого
І цілий день він сумував без нього
Та ввечері з роботи виглядав.
Було йому тоді уже літ п’ять.
Вже стали хлопці і на дуба брати.
Самого ще боялися лишати,
Але до справи слід уже привчать.
Одного дня зайшов за ним сусід,
За нього старший може вже утроє
Та і пішли стояти зміну свою,
В степу ворожий пантрувати слід.
Вже піднялися аж до верховіть,
Як враз сусід згадав: забувся торбу,
Там молоко і паляниця добра.
А як їм тут голодними сидіть?
Сказав: «Сиди, малий, спостерігай,
А я, тим часом, миттю обернуся».
Лишився сам хлопчина, озирнувся.
Як добре видно і село, і гай,
І поле. Онде із косою тато.
Покоси рівні по стерні лежать.
А он над річку їхня сіножать…
Забувсь малий, що слід спостерігати
За шляхом степовим – не за селом.
І, доки він за татом роздивлявся,
Загін татарський у село ввірвався,
А попередить нікому було.
Зі страхом хлопчик бачив, як орда
Одразу крайні хати запалила,
Ураз заулюлюкала, завила
І розлилась селом, немов вода.
Піднявся лемент, крики голосні.
Хто встиг, за вила, за дрючки вхопились
І з супостатом скільки сили бились,
Зайнявши сільські вулиці тісні.
Та що вони розрізнено могли?
Вже скоро і останні мертві впали.
Жінок, дітей ординці пов’язали.
Одні ясир на південь повели.
Другі ж село взялися грабувати,
Тягли усе, що цінне їм було.
З усіх боків палало вже село.
Аж коли бачить: мчить із поля тато.
Хотів його окликнути та де.
Хіба почує в гаморі такому?
Вже тато із косою біля дому.
Вже бій з якимсь татарином веде.
Другі тут нагодились на підмогу
Й татарин тату голову зрубав.
І на очах малого той упав.
Татарин хутко сплигнув біля нього
І голову скривавлену вхопив
Та десь далеко у корчі закинув.
Заголосила з відчаю дитина.
Сльозами листя дуба окропив.
Сидів на дубі і боявся злізти.
Вже і татари подались кудись.
А він, як міг, так Богу і моливсь,
Просив для себе порятунку слізно.
І Бог, мабуть, ті молитви́ почув.
Щоб в самоті не згинула дитина,
Перетворив її він на пташину,
Маленьку зовсім, бо ж малий і був.
В корчі ця пташка любить заглядать,
Неначе батька голову шукає.
Коли знайде та з тілом поховає,
Хлопчиною, говорять, може стать.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-06-13 19:04:57
Переглядів сторінки твору 248
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.816 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.786 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.761
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.10.14 19:54
Автор у цю хвилину відсутній