ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2021.10.17 21:23
Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці

Олександр Бобошко Заколотний
2021.10.17 18:42
У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказа

Микола Дудар
2021.10.17 18:02
Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…

Володимир Бойко
2021.10.17 17:47
Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна

Ігор Деркач
2021.10.17 15:03
Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –

Олена Музичук
2021.10.17 14:58
І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю

Іван Потьомкін
2021.10.17 13:37
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коха

Татьяна Квашенко
2021.10.17 13:08
Прощальная нежность октябрьских речных вечеров
Подарит на память перо придорожных павлинов.
Золой заметает следы от недавних костров.
А Буг не готов к холодам, от заката малинов.
А Буг хорошеет при осени – старый коньяк.
И выдержки точно ему занимат

Олена Побийголод
2021.10.17 11:06
Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Між вечірніх заклять та оплавлених свіч,
між уявних пригод та віршованих строф
жили діти книжкові, не знаючи січ,
нудячись від дитячих своїх катастроф.

Дітям завжди досадна

Петро Скоропис
2021.10.17 10:18
Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Поталою завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
він впився мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні і змагання
в двадцять о

Микола Соболь
2021.10.17 06:52
Серед осінніх листопадів
є лист написаний тобі,
який згубивсь у вертограді
де неба далі голубі.
Перекидає вітер листя
(і це, напевно, неспроста).
Борвій сьогодні, як сказився,
мого шукаючи листа…

Віктор Кучерук
2021.10.17 06:28
Ранку холодного тіні імлисті
Обволікають зволожене скло, –
Вітер поволі обскубує листя
І пожирає останнє тепло.
Тне павутина повітря і тихо
Плине мрійливо кудись навмання, –
Стукотом манять до себе горіхи
Зграю, проворного скрізь, вороння.

М Менянин
2021.10.17 02:43
Якби побачити хоч сон
де люди раді та кмітливі –
з Отцем Небесним в унісон,
відкрите серце і сміливі.
2.
Де діти бажані в батьків,
щасливі бути поруч з ними,
сприймають мудрість цих рядків,

Сергій Гупало
2021.10.16 19:31
Не вмер Антонич, ні,не вмер, не вмер!
Він десь хрущем сидить на вишнях.
І знають новичани отепер:
Хрушевий гул – його це пісня.

Гудуть хрущі – Антоничі малі,
На вишнях молодих в Новиці.
Їм знову садять вишні у селі

Олександр Сушко
2021.10.16 17:15
Читачам в Україні Останнім часом я мало читаю. Здоров’я уже не те, та й праця над новою книжкою забирає багато часу. Аж тут мій друг (теж Нобелівський лауреат) з Англії зателефонував і каже: - В Україні є такий собі літератор Олександр Сушко. Думаю,

Олена Малєєва
2021.10.16 11:37
Він посміхнувся:
Seni istiyorum, canm,
Як зачарована піду я
За ним.

Kalbimde mavi bir iek
at
Білий прапор тріпоче
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про Кіммерік
Давно минулії літа,
Часи, уже напівзабуті,
Легенди, мимохідь почуті,
Що людська пам’ять зберегла.
І ми, як свідки мимовільні,
Тих славних днів, великих справ,
Що зникли в полум’ї заграв,
Шматки складаєм уцілілі.
Чим далі відступає час,
Тим менш про нього нам відомо.
Могили у степу по кому?
Життя неві́доме для нас.
Колись, можливо, ця людина
Була грозою тих країв,
Ім’ям лякали дітлахів.
А нині – пагорбик єдиний.
Пройшло чимало уже літ,
Як у степах примеотійських
Життя буяло кіммерійське.
І навкруги весь знаний світ
Дрижав від імені одного.
І правив ними цар Тіркук.
Він меч не випускав із рук
Та із коня не злазив сво́го.
Водив народ по всіх краях
І сіяв смерть, лишав руїни.
І не було, мабуть, країни,
Де він не викликав би жах.
Був в нього син, його надія.
Ізмалку на війну ходив,
Ізмалку кров ворожу пив
І був таким, як батько мріяв.
Тіркук жорстоким був царем,
За погляд міг любого вбити,
Не відав, що таке жаліти.
Вважав порядність тягарем.
І мук не відчував від того,
Як слово власнеє ламав.
Усіх негідними вважав
Одного імені свойого.
Любив в житті одного сина,
Якщо вважать то за любов.
І син ріс також будь здоров,
Не схожим на добру людину.
А звідки взятись доброті?
Коли з дитинства кров і муки,
Ото і вся його наука
На всім життєвому путі.
Уже імення Кіммеріка,
Так син цар свого назвав.
Довкола люд страшніш вважав,
Ніж батькове. За гори й ріки
Чутки про його гнів пішли,
Який спинити було годі.
Що там людей, та він народи
Під ноги ко́нями валив.
І батьку теє серце гріло –
Достойний в нього виріс син.
Ще й батька переплюне він
Жорстокістю, що серцю мила.
Та якось з дальнього походу
Син повернувся не один,
Красуню – полонянку він
Привіз, небаченої вроди.
У серці старого царя
Щось її врода зачепила.
Чи молодість знов відродила,
Немовби вранішня зоря.
- Віддай, - сказав своєму сину, -
Ти молодий, іще знайдеш.
Та син закоханий був теж
У ту заморськую дівчи́ну.
- Ні, не віддам. Вона моя.
Я звів державу через неї,
Тому не бути їй твоєю!
- Не смій перечить! Цар тут я!
Не віддаси – позбавлю влади,
Корону брату передам.
Тоді жаліти будеш сам.
Усе віддати будеш радий.
Даю тобі до ранку час…
А вранці він отримав звістку:
Син втік кудись зі своїм військом,
За сонцем у степи подавсь.
Цар наказав сідлати ко́ней,
Підняв на ноги весь народ.
Полинув степом клич. І от
Весь степ здригнувся від погоні.
Шалений гін і хрип коней.
А слідом воронячі зграї.
Вони вже здобич відчувають,
Жадають поклювать очей.
А втікачі круг Меотиди
Шукають порятунку шлях
І на потомлених коня́х
До Боспору невпинно їдуть.
А далі берег їх спинив,
Широка Бо́спорська протока.
Тамань далеко з того боку.
Та хто б до неї з них доплив?
А тут уже слідо́м погоня.
На сонці зблиснули мечі,
Щось батько звіддаля кричить.
Та син у нього також воїн.
Хай меч і вирішить їх спір:
Кому належатиме діва,
Кого із них двох ощасливить
І утішати буде зір?
Три дні тривала люта січа.
Лилася кіммерійська кров.
Вставало сонце знов і знов
І день закінчувався ніччю.
Надвечір впав останнім син,
Покритий ранами страшними.
Жах в батька встав перед очима,
Коли прозрів нарешті він.
Він сина втратив через хіть,
Згубив народ свій через неї.
Вона ж, з посмішкою своєю
Жива, незаймана стоїть.
Цар скликав всіх, хто ще лишився,
Велів загиблих поховать.
Могилу ж синові копать
Сам власноручно заходився.
І кляв себе, і хіть свою,
І у богів просив розплати.
Нелегко сина поховати,
Хай і загиблого в бою.
А коли ліг в могилу прах,
Він їй ножа встромив у груди:
Нехай і далі з сином буде
Десь там, на синіх небесах.
Курган поволі насипали
Бо надто мало рук було.
Як вранці сонечко зійшло
Та й доки сяде – працювали.
Пройшли з тих пір віки й віки.
І кіммерійців вже не стало,
Від того бою занепали,
Втонули у часу ріки.
Та іще довго на Боспо́рі
Стояло місто Кіммерік
І Боспор Кіммерійський тік
Із одного у інше море.
Сьогодні вже і назв нема.
Кургану майже теж не видно.
Промчало, не лишило сліду.
А пам’ять довго ще трима
Давно минулії діла,
Часи уже напівзабуті,
Легенди, мимохідь почуті,
Що пам’ять людська берегла.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-06-10 19:54:33
Переглядів сторінки твору 359
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.816 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.786 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.731
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.10.14 19:54
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Потьомкін (Л.П./М.К.) [ 2020-06-10 21:41:13 ]
Дякую за таку розлогу розповідь про жорстокі давноминулі літа.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Євген Федчук (Л.П./Л.П.) [ 2020-06-11 19:25:39 ]
Часи були такі, хоча люди не надто і змінилися. Дякую.