ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Сіра миша
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сіра миша
- Нехай коза, аби тільки з чужого села. - жартує услід парубкам сутулий дідуган. - Бач, мода у них на залицяння до дівок з інших сіл, ніби свої чимсь гірші.
- Зі своїми виросли, не сприймають їх як майбутніх дружин. - дідугану перечить сусід, огрядний підстаркуватець. - Ото з трьома парубками, що он де пішли, з дитинства гралася Вірка, ровесниця їхня. Чотирирічною побачила якось, як, ставши у ряд, справляють малу потребу хлопчики. Вона й собі їхнім способом, коли організм попросив. Та де ж там - не вдалося малій штучки знайти, якою хлопчики орудували. Шукала, шукала тай обдзюрилась.
- До чого тут Вірка, сусіде? - станцював бровами сутулий.
- Як же, - гигикнув огрядний, - може, й дотепер вважають її недотепою хлопці.
- У Вірки тої чоловік з Канади. Бізнесмен! То ж усе-таки добре знаходить те, що потрібно їй. - вирвалось у сутулого і з вітром попутним навздогін парубкам полетіло.
Троє за пів сотні метрів оглянулись.
- Ви щось кричали нам, діду? - запитав стрункий Сергій.
- Та чимчикуйте з Богом! - надів на вітер сутулий.
Трьом цікаво, які теревені за спинами у них затіяли, але мусять поспішати, бо танці в сусідньому селі ось-ось розпочнуться.
- Здається, про нашу справу діди. - пхикнув кучерявий Іван.
- Яку ж це нашу? - здивувався кремезний Юрій.
- Тьху, Юрку! - хитнулись кучері Івана. - Увімкни мізки!
- Увімкни й не вимикай! - докинув Сергій.
- Ага, справа кавалерів... - врешті здогадався Юрій. - Моя Катька знову зачарує. Яка ж вона гарна у всіх платтях, які вдягала! Як личать їй прикраси усякі! А коли заговорить, так і хочеться до вуст її припасти. Правда, здебільшого мовчить, до мене придивляється.
- До взуття та одягу твого радше. - пришвидшує крок Сергій.
- Що ж тут дивного? - почуте дратує Юрія. - Навіщо Катьці якийсь ботанік, що пильнує лишень окуляри свої, а зовнішнім виглядом не переймається. Катька одразу визначила, з ким не осоромиться. Так, так, скажу вам, друзяки, толкова вона у мене. Не дівка, а мікроскоп: нічого повз увагу її не гайне. Й цікава до всього: геть усе розпитала про мене.
- Не так про тебе, як про твої статки. - уточнив Іван. - Ще й перевірила сказане мною у розмові з Сергієм.
- Тай добре. - буркнув Юрій. - Не хоче Катька кота у мішку... Одружимось і все у нас буде... кремезно! Ха-ха! Моя статура міцна, й Катька не Дюймовочка. Дім батьків моїх, де житимемо, як фортеця завбільшки, сад коло дому на гектар розбігся...
- Цікавий підхід... Визначаєш майбутнє за зовнішнім, точніше за тим, що кидається у вічі одразу. - гомонілось Іванові. - В такому випадку, друже, мої й Наталчині кучері...
- Ха-ха-ха! - розвеселився ще дужче Юрій. - ви й насправді обоє кучеряві, тобто непередбачувані.
- Так здавна кажуть. - замислився Іван. - Не знаю радіти чи шкребти потилицю...
- Красуня твоя Наталка! Таку на руках не гріх носити. То ж стерпиш усі її прибабахи, замислений. - стрибала щелепа Юрія. - Обидві наші дівки - красуні, не те, що у Сергія...
- Стрункому варто поміркувати... - натякнув Іван.
- Що не так, хлопці? - оглянувся, ідучи попереду, Сергій.
Двоє посипали навперебій.
- Що то за дівка, що скромніше від хлопців вдягнена.
- Нігті не фарбовані, очі не підведені... Лінива!
- Мовчить, як статуя, коли інші підтримують бесіду.
- Зростом не вийшла.
- Вдача за сімома замками.
- Сіра миша!
- Дуже сіра!
- Годі! - відмахнувся Сергій. - Я Іринку люблю! Чуєте? Не Ірку, а Іринку. Не дівку, а дівчину!
У двох скептичні посмішки.
- Романтик!
- Ідеаліст!
- З несмаком!
- Сліпець!
Сергій од почутого полотніє.
- Замовкніть, хлопці!
Дружба, кажуть, проявляється у відчутті міри. Двоє прикусили язик, аби не зробити другові вкрай боляче. Решту дороги пройшли мовчки. У клубі, звідки вирвавсь на простір танцювальний ритм, блимав прожектор - розвага захмелілих місцевих. Невже й сьогодні будуть провокувати... І хто провокуватиме? Та бульката дрібота, яку суворим поглядом відсторониш, чи ті, що шаління зграї відчують?
Друзі прочинили вхідні клубу. Назустріч - п'янючий парубок. На ходу розстібає гудзик штанів.
- Дорогу! - гарикнув і, спіткнувшись об поріг, полетів сторч головою.
- Може й не поспішати надалі бігун. - вказав на змокрілу матню парубка Юрій.
До залу йшли вузьким коридором. Зупинилися коло старенької з віником та совком у руках.
- В гамі прибираєте, бабцю? - здивувалися.
- Ой, синочки! - зітхнула старенька й увійшла в кімнату праворуч.
Сергій кивнув хлопцям.
- Гайда за прибиральницею: розпитаємо, що коїться.
Кімната, в якій розмовляли, була всіяна недопалками. На масивному столі пляшки з-під горілки і колода карт. Запах тютюнового диму роздирає ніздрі.
- Що коїться? - перепитала старенька. - Котиться місцева молодь у безодню! За моєї молодості п'яного в народний дім не пускали, соромили, а тепер юнака, що вперше на танці приходить, без кількох пляшок у клуб не впустять... Ще й напоять до чортиків, у кавалери посвячуючи. Господи, прости недолугим за таку посвяту.
- Ми від цього ритуалу відмовились! - вигукнув Юрій. - інші у нас принципи.
- Тому й не долюблюють вас місцеві, м'яко кажучи. - барвить зажуру старенька.
- Байдуже! - змальовує з облич друзів Іван і трійця прямує у зал.
У просторому залі очі трьох розшукали улюблені постаті у світловому мерехтінні: вони то зникали, то знову вигулькували з-за спин танцюристів. Катерина, до якої одразу побіг Юрій, танцювала поблизу вікна. Світло-червона з мереживом сукня дівчини вирізняла її з-поміж усіх. Юрію уявлялось, що він наближається до екзотичної квітки, чиї пелюстки ось-ось доторкнуться його губ, але за мить уже побачив перед собою багряний знак запитання.
- Чому запізнився?
- Я... Я... - парубка пригнітило невдоволення, яке аж через край вихлюпнула Катерина, тому не знаходив слів для пояснення. Стояв понуро і теж добирав іскор образи.
Наталія, помітивши Івана, вистрибнула на сцену, де гупав головою у бубен якийсь біснуватий, а за місцевими мірками, далебі, геройський парубок, і нахилила до нього кучері.
- Ревнуй, Іване!
Ірина, як завше, була осторонь дійства до приходу Сергія - усамітненою і мовчазною і тільки тепер ворухнула тонкими вустами.
- Здрастуй, коханий!
Сергій бачив той порух на відстані, поки ішов назустріч їй. Ішов і роздумував, чому увагою оминув дівчат ефектних, із життєрадісним сміхом, тих, урешті, що заставляють добиватися їх, аби почуття кавалера буяли вповні. Іринка зовсім не схожа до таких. Без шарму... Чи й насправді сіра миша, як мовлять друзі. А все ж... їхня душевна близькість проростає з чогось іще невідомого йому, можливо, прихованого її вдачею. Час виокремить цю таємницю.
За крок до Ірини Сергій повернув ліворуч - так рвучко, що танцюрист, якого зачепив плечем, гепнувся на підлогу. Неподалік на руках Юрія повисли четверо місцевих, а п'ятий гатив схопленого у сонячне сплетіння, тож від рук і ніг Сергія залежало життєдайне... За кілька миттєвостей звільнений Юрій вгамовував біль на долівці, а його рятівник, як тільки міг, блокував удари п'ятьох. Івана не відпустив зі сцени бубноголовий, що, було, схопив за перса Наталію і тепер вони удвох з Іваном котилися сценою у двобої.
З усіх закутків залу, мов гоголівські упирі зі щілин церкви, посунули на трьох невгодних довготелесі й куці, ошалілі й нацьковані - усі, кому баглося вдарити. Їх заледве міг бачити Сергій: упав на долівку від пропущеного удару у скроню і начебто віддалявся далеко, аж ген у монотонний гул... І раптом монотонне розірвав крик Іринки.
- Зупиніться, звірі!
В наступну мить тендітна дівчина упала на Сергія навзнак, прикриваючи від ударів. Разючі підошви й кулаки шаленців зависли у повітрі, хтось когось відтягнув за плечі у сторону, а всі ті довготелесі й куці ні в сих, ні в тих завмерли на місці чи то спантеличено, чи то ображено.. З ними разом ніби й час зупинився, здалося. Лишень Сергій упіймав його стрімкість у перетворенні сірого на яскраве...
- Ти незрівняна, Іринко. – прошепотів. – Назавше!
- Зі своїми виросли, не сприймають їх як майбутніх дружин. - дідугану перечить сусід, огрядний підстаркуватець. - Ото з трьома парубками, що он де пішли, з дитинства гралася Вірка, ровесниця їхня. Чотирирічною побачила якось, як, ставши у ряд, справляють малу потребу хлопчики. Вона й собі їхнім способом, коли організм попросив. Та де ж там - не вдалося малій штучки знайти, якою хлопчики орудували. Шукала, шукала тай обдзюрилась.
- До чого тут Вірка, сусіде? - станцював бровами сутулий.
- Як же, - гигикнув огрядний, - може, й дотепер вважають її недотепою хлопці.
- У Вірки тої чоловік з Канади. Бізнесмен! То ж усе-таки добре знаходить те, що потрібно їй. - вирвалось у сутулого і з вітром попутним навздогін парубкам полетіло.
Троє за пів сотні метрів оглянулись.
- Ви щось кричали нам, діду? - запитав стрункий Сергій.
- Та чимчикуйте з Богом! - надів на вітер сутулий.
Трьом цікаво, які теревені за спинами у них затіяли, але мусять поспішати, бо танці в сусідньому селі ось-ось розпочнуться.
- Здається, про нашу справу діди. - пхикнув кучерявий Іван.
- Яку ж це нашу? - здивувався кремезний Юрій.
- Тьху, Юрку! - хитнулись кучері Івана. - Увімкни мізки!
- Увімкни й не вимикай! - докинув Сергій.
- Ага, справа кавалерів... - врешті здогадався Юрій. - Моя Катька знову зачарує. Яка ж вона гарна у всіх платтях, які вдягала! Як личать їй прикраси усякі! А коли заговорить, так і хочеться до вуст її припасти. Правда, здебільшого мовчить, до мене придивляється.
- До взуття та одягу твого радше. - пришвидшує крок Сергій.
- Що ж тут дивного? - почуте дратує Юрія. - Навіщо Катьці якийсь ботанік, що пильнує лишень окуляри свої, а зовнішнім виглядом не переймається. Катька одразу визначила, з ким не осоромиться. Так, так, скажу вам, друзяки, толкова вона у мене. Не дівка, а мікроскоп: нічого повз увагу її не гайне. Й цікава до всього: геть усе розпитала про мене.
- Не так про тебе, як про твої статки. - уточнив Іван. - Ще й перевірила сказане мною у розмові з Сергієм.
- Тай добре. - буркнув Юрій. - Не хоче Катька кота у мішку... Одружимось і все у нас буде... кремезно! Ха-ха! Моя статура міцна, й Катька не Дюймовочка. Дім батьків моїх, де житимемо, як фортеця завбільшки, сад коло дому на гектар розбігся...
- Цікавий підхід... Визначаєш майбутнє за зовнішнім, точніше за тим, що кидається у вічі одразу. - гомонілось Іванові. - В такому випадку, друже, мої й Наталчині кучері...
- Ха-ха-ха! - розвеселився ще дужче Юрій. - ви й насправді обоє кучеряві, тобто непередбачувані.
- Так здавна кажуть. - замислився Іван. - Не знаю радіти чи шкребти потилицю...
- Красуня твоя Наталка! Таку на руках не гріх носити. То ж стерпиш усі її прибабахи, замислений. - стрибала щелепа Юрія. - Обидві наші дівки - красуні, не те, що у Сергія...
- Стрункому варто поміркувати... - натякнув Іван.
- Що не так, хлопці? - оглянувся, ідучи попереду, Сергій.
Двоє посипали навперебій.
- Що то за дівка, що скромніше від хлопців вдягнена.
- Нігті не фарбовані, очі не підведені... Лінива!
- Мовчить, як статуя, коли інші підтримують бесіду.
- Зростом не вийшла.
- Вдача за сімома замками.
- Сіра миша!
- Дуже сіра!
- Годі! - відмахнувся Сергій. - Я Іринку люблю! Чуєте? Не Ірку, а Іринку. Не дівку, а дівчину!
У двох скептичні посмішки.
- Романтик!
- Ідеаліст!
- З несмаком!
- Сліпець!
Сергій од почутого полотніє.
- Замовкніть, хлопці!
Дружба, кажуть, проявляється у відчутті міри. Двоє прикусили язик, аби не зробити другові вкрай боляче. Решту дороги пройшли мовчки. У клубі, звідки вирвавсь на простір танцювальний ритм, блимав прожектор - розвага захмелілих місцевих. Невже й сьогодні будуть провокувати... І хто провокуватиме? Та бульката дрібота, яку суворим поглядом відсторониш, чи ті, що шаління зграї відчують?
Друзі прочинили вхідні клубу. Назустріч - п'янючий парубок. На ходу розстібає гудзик штанів.
- Дорогу! - гарикнув і, спіткнувшись об поріг, полетів сторч головою.
- Може й не поспішати надалі бігун. - вказав на змокрілу матню парубка Юрій.
До залу йшли вузьким коридором. Зупинилися коло старенької з віником та совком у руках.
- В гамі прибираєте, бабцю? - здивувалися.
- Ой, синочки! - зітхнула старенька й увійшла в кімнату праворуч.
Сергій кивнув хлопцям.
- Гайда за прибиральницею: розпитаємо, що коїться.
Кімната, в якій розмовляли, була всіяна недопалками. На масивному столі пляшки з-під горілки і колода карт. Запах тютюнового диму роздирає ніздрі.
- Що коїться? - перепитала старенька. - Котиться місцева молодь у безодню! За моєї молодості п'яного в народний дім не пускали, соромили, а тепер юнака, що вперше на танці приходить, без кількох пляшок у клуб не впустять... Ще й напоять до чортиків, у кавалери посвячуючи. Господи, прости недолугим за таку посвяту.
- Ми від цього ритуалу відмовились! - вигукнув Юрій. - інші у нас принципи.
- Тому й не долюблюють вас місцеві, м'яко кажучи. - барвить зажуру старенька.
- Байдуже! - змальовує з облич друзів Іван і трійця прямує у зал.
У просторому залі очі трьох розшукали улюблені постаті у світловому мерехтінні: вони то зникали, то знову вигулькували з-за спин танцюристів. Катерина, до якої одразу побіг Юрій, танцювала поблизу вікна. Світло-червона з мереживом сукня дівчини вирізняла її з-поміж усіх. Юрію уявлялось, що він наближається до екзотичної квітки, чиї пелюстки ось-ось доторкнуться його губ, але за мить уже побачив перед собою багряний знак запитання.
- Чому запізнився?
- Я... Я... - парубка пригнітило невдоволення, яке аж через край вихлюпнула Катерина, тому не знаходив слів для пояснення. Стояв понуро і теж добирав іскор образи.
Наталія, помітивши Івана, вистрибнула на сцену, де гупав головою у бубен якийсь біснуватий, а за місцевими мірками, далебі, геройський парубок, і нахилила до нього кучері.
- Ревнуй, Іване!
Ірина, як завше, була осторонь дійства до приходу Сергія - усамітненою і мовчазною і тільки тепер ворухнула тонкими вустами.
- Здрастуй, коханий!
Сергій бачив той порух на відстані, поки ішов назустріч їй. Ішов і роздумував, чому увагою оминув дівчат ефектних, із життєрадісним сміхом, тих, урешті, що заставляють добиватися їх, аби почуття кавалера буяли вповні. Іринка зовсім не схожа до таких. Без шарму... Чи й насправді сіра миша, як мовлять друзі. А все ж... їхня душевна близькість проростає з чогось іще невідомого йому, можливо, прихованого її вдачею. Час виокремить цю таємницю.
За крок до Ірини Сергій повернув ліворуч - так рвучко, що танцюрист, якого зачепив плечем, гепнувся на підлогу. Неподалік на руках Юрія повисли четверо місцевих, а п'ятий гатив схопленого у сонячне сплетіння, тож від рук і ніг Сергія залежало життєдайне... За кілька миттєвостей звільнений Юрій вгамовував біль на долівці, а його рятівник, як тільки міг, блокував удари п'ятьох. Івана не відпустив зі сцени бубноголовий, що, було, схопив за перса Наталію і тепер вони удвох з Іваном котилися сценою у двобої.
З усіх закутків залу, мов гоголівські упирі зі щілин церкви, посунули на трьох невгодних довготелесі й куці, ошалілі й нацьковані - усі, кому баглося вдарити. Їх заледве міг бачити Сергій: упав на долівку від пропущеного удару у скроню і начебто віддалявся далеко, аж ген у монотонний гул... І раптом монотонне розірвав крик Іринки.
- Зупиніться, звірі!
В наступну мить тендітна дівчина упала на Сергія навзнак, прикриваючи від ударів. Разючі підошви й кулаки шаленців зависли у повітрі, хтось когось відтягнув за плечі у сторону, а всі ті довготелесі й куці ні в сих, ні в тих завмерли на місці чи то спантеличено, чи то ображено.. З ними разом ніби й час зупинився, здалося. Лишень Сергій упіймав його стрімкість у перетворенні сірого на яскраве...
- Ти незрівняна, Іринко. – прошепотів. – Назавше!
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію