ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2020.07.12 08:10
Коли надходить натхнення –
я в очі беру ніч,
шукаю приховану річ:
своє найкоротше ймення.
Думка відчує дорогу;
і от у якусь мить
там, де темніло довго,
частина від’Я зоренить…

Володимир Бойко
2020.07.12 01:37
Пірну в любов, як у криницю,
Де ані дна, ні вороття.
Сяйне розкішна блискавиця
Понад злиденністю життя.

Сяйне – і нагло сутеніє,
І все повторюється знов:
І сподівання, й безнадія,

Олексій Кацай
2020.07.11 19:54
в крик вбили грім
скрутили вітром в’язи
струмками влили в мозок переляк
за руки й ноги ухопили разом
і я ще досі пам’ятаю як
викрадачі мої мене щодуху
тягнули крізь гармидер
гуркіт

Євген Федчук
2020.07.11 19:44
«На городі бузина, а в Києві дядько».
Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
Стрів обідньої пори дідуся старого,
Він із паличкою брів мимо двору мого.
Я на лавочці сидів, у тіні ховався,
Дідуся того уздрів, із ним привітався
Та й кажу йому тоді: -

Марія Дем'янюк
2020.07.11 15:31
Твоя величність білошоколадна,
П'янкодухмяна, ноти кардамону,
І я до вуст твоїх торкаюсь ніжно,
Полетимо у височінь бездонну...

Два птаха, дві зорі, і темінь неба,
І світ в задумі дивиться у вічі:
Чому як вогники палають поруч,

Сергій Губерначук
2020.07.11 07:38
Строк гідності моєї сьогодні вийшов;
у генах,
у крові
метастазів смертельний орган;
пробігла по контурах тиші миша,
крапкою такого вироку постав тарган;
лікоть сповз,
кулак розплющив крапку,

Ігор Шоха
2020.07.10 20:11
Сідали ми поближче,
злітали ми все вище,
крутили на горищі
ми любов.
Була ти зовсім боса
та не крутив я носом
і кращої за тебе
не найшов.

Євген Федчук
2020.07.10 19:12
Іду якось по вулиці села.
Уже зоря вечірняя зійшла
І сутінки на землю опустились.
А я іду, думками десь далеко.
Нарешті трохи спала денна спека,
Отож пройтися трохи захотілось.
Іду, минаю хати і сади
І бачу зразу – хто і як глядить:

Іван Потьомкін
2020.07.10 18:13
За валом вал. До гіркоти, до втоми.
Вгамуйся, море, не зови.
Вже й так хрипкий твій погук
Зриває серце з якорів
І кида в одчайдушний простір,
Де, мабуть, творяться слова, а не шторми.
І тільки звичка жить,
Завтра починати ранком

Олександр Панін
2020.07.10 16:49
Навіщо Доля часто
розлучає
закоханих
без смутку і жалю,
поволі, непомітно
і надовго?
Чинити опір -
безнадійна справа...

Дума Козак
2020.07.10 13:33
Тиша. Спить усе довкола, навіває сон.
Свіжо. Пахне матіола, ніч бере в полон
тих, хто бігав і сміявся, грався і співав,
хто квітками любувався і ходив на став.

Ніч прийшла і небо чисте всіяли зірки.
Перламутрове намисто облягли хмарки.
Як млинець

Ігор Федів
2020.07.10 11:22
Рушали побратими у похід,
У полум’я, яке уже чекає,
Пора осіння замітає слід,
А Чорний ліс ідею захищає.

Дорогою - крізь терни до зірок,
Долаючи червоні заметілі,
І дії ці, як нації урок,

Сергій Губерначук
2020.07.10 09:02
Як незасіяна рілля,
до злив і сонця збайдужіла,
так само довга скна твоя
без сильного, як сім’я, тіла.

Так само сиплеться сніжок,
з якого зими ліплять замок,
розтане, й знов – на посошк –

Віктор Кучерук
2020.07.10 08:11
Хмільний, як брага, запах матіоли,
Від вітру намагаючись втекти, –
Опівночі наповнює поволі
Кімнати напівсонної кути.
Мовчазно і безбарвно осідає
Все далі й глибше в почорнілу хлань,
Як і рої наївних і безкраїх
Останніх і прощальних сподівань.

Микола Соболь
2020.07.10 07:09
Хай ніч розсудить і зведе рахунки
Валькірії не місце на землі.
Потрапив у тенета до чаклунки,
А чари її ніжні, але злі.

Тремчу від стужі у жарких обіймах
І не рятує "Отче наш..." мене...
Ну відпусти, тебе благаю, відьмо!

Ігор Деркач
2020.07.09 22:56
– А пам'ятаєш, на Купайла
у лісі папороть цвіла
і ти мені пообіцяла,
.................................?
– А пам'ятаєш, вечорами
свіча горіла у вікні,
а я тинявся за тинами,
.................................?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тамдедобре Тамдедобре
2020.01.31

Сергій СергоЗар
2020.01.30






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Левицька / Проза

 Шоколад

Листопад зривав іржаве листя з дерев, шматував і кидав на мокру бруківку під ноги перехожим. Обважніле небо торкалося верхівок пірамідальних тополь, ніби хотіло на них спочити. Різко похолодало, погода була глибоко осінньою, та я майже кожного дня забирала онуку зі школи. І на цей раз викликала таксі до готелю «Десна», який знаходився поруч зі школою.
Набрала номер оператора зв’язку, а вона запропонувала стати віп-клієнтом.
- Ви так часто замовляєте таксі до готелю «Десна», - говорила вона, натякаючи на щось непристойне. Я розсміялася і пояснила, що забираю онуку зі школи, а викликаю до готелю, щоб водію було легко зорієнтуватися. Після мого пояснення розсміялася операторша та все одно занесла мене у пільговики.
Через десять хвилин приїхала машина - срібний Ланос і ми з Лісного масиву помчали в Дарницю на новий комплекс "Паркові озера". За кермом був чоловік років під сімдесят. Він з доброзичливою посмішкою відповів на наше вітання, витягнув шоколадний батончик і дав моїй онучці.
- Дякую, - зашарілася маленька учениця від несподіванки.
- Тільки зараз не їж, переб'єш апетит, - попросила я Алісу.
Майже кожного дня на виклики таксі приїжджав той самий водій і пригощав мою онуку солодощами.
- Ви так можете збанкрутіти, - сміялася я і завше при розрахунку набавляла декілька гривень на шоколадку.
Олександр, так звали водія, мило усміхався і казав:
- Нічого, хай їсть. Хоча своїх онуків не маю, але люблю купувати чужим дітям смаколики.
Цього разу він теж дістав вафельну шоколадку і простягнув моїй онуці. Я звернула увагу на його руки в рукавицях, і мене ніби вдарило струмом. Побачила, що на руках немає пальців.
- О, Боже! - перелякалась я, як же він керує? На правій руці було лише два пальці - великий і вказівний, якими він цупко тримався за кермо. Решти пальців не було. Як могла я не помітити цього раніше? Він культяшками якимось чином, навантажившись всією вагою міцних рук, утримував кермо машини. Тоді пів дороги ми їхали мовчки. Я боялася за онуку, бо керувати автомобілем у такому стані небезпечно. Олександр перехопив мій збентежений погляд і промовив:
- Не бійтеся, нічого поганого не станеться. Я все життя за кермом. Рефрижератори колись возив, - похвалився він.
Я трохи заспокоїлася і запитала, що сталося.

Водій подивився на мене, думаючи чи можна при дитині розповідати таку історію, але все ж таки розпочав:
- Це трапилося в 1998 році - двадцять другого грудня. Ми з Віктором працювали в «Агропромі» і возили вантажі із-за закордону двома фурами. На цей раз їхали з Голландії. Машини були загружені шоколадними батончиками «Марс», «Снікерс», «Баунті». Ви ж знаєте, які дороги в Європі? Ми за декілька днів були на українській митниці, але нам потрібно було їхати далі в Росію, тож добряче втомилися, бо напарників у нас не було. Віктор керував своєю машиною, а я - своєю. Зупинялися тільки за необхідністю. Коли виїхали на територію рідних доріг, вибачте за подробиці, то не тільки спина і руки боліли... Нам потрібно було вчасно доставити вантаж, тому мчали на великій швидкості, незважаючи на ожеледь. Проїхали Чернігівську область і попрямували на Калугу, Тулу, через Бахчинський перехід. Знаєте де це?
- Ні, - коротко відповіла я, побоявшись, що водій не встигне нам розповісти свою історію.
- Це біля Сімферопольської траси, - пояснив він, - там ще річка з цікавою назвою Ильд.
- А-а-а, - протягнула я, ніби була в курсі, де ця траса і річка знаходяться.
- Так ось, - продовжував Олександр. Ми виїхали на трасу Москва-Симферопіль і кінцева зупинка повинна була бути у місті Ступіно. Там величезна фабрика і база, де повинні були вигрузити вантаж, але нас вночі зупинило ДАЇ. Я вийшов з рефрижератора, і мене попросили пересісти у темно-зелений УАЗ із задрипаними номерами, колесами і трохи розбитим переднім склом. Коли я нахилив голову, щоб сісти в машину, мене різко чимось вдарили по голові і кинули на підлогу. Я повернув голову, щоб не задихнутися і побачив, що Віктор лежить поруч. Чоловік кавказької зовнішності на ламаній російській мові почав нам ставити питання стосовно нашого вантажу.
Ми розказали, куди їдемо і звідки. Нас прикували наручниками один до одного і крісел. Не пам'ятаю, скільки ми сиділи у тому уазику, доки бандити радилися, що з нами робити. Після виволокли нас з машини і повели в відкрите поле. Як зараз пам'ятаю, що ми тремтіли від холоду. Зима, кінець грудня, мінус вісімнадцять. Довго йшли пішки під прицілами автоматів, залишивши машини на дорозі.
- Бистрєє, бистрєє...- підганяли нас, тикаючи дулом у спину. Я йшов і весь час молився, - продовжував Олександр розповідати, кашляючи і ковтаючи підступну сльозу. Віктору було тридцять сім років, а мені - сорок сім. Він нещодавно одружився, і йому жінка подарувала двох синів, а я свою жінку поховав рік тому. Померла від раку. Виховував самотужки сина-підлітка.
Олександр глянув на мою Алісу і кивнув у її бік:
- Тоді десь стільки ж років було і моєму малому, як вашій… Приїхали, - сказав сумно водій, а я дивилася на нього і хотіла дослухати оповідь до кінця. Розрахувавшись, запропонувала:
- Нам ще потрібно їхати на малювання в іншу школу мистецтв. Може, нас зачекаєте п'ять хвилин і туди відвезете? Тільки залишимо шкільний рюкзак, візьмемо інший з фарбами і бутербродами. Це швидко... туди і назад...
- Добре, як скажете, мені все одно, кого возити і куди їхати.

Через декілька хвилин ми знову сиділи у старім Део Ланосі, слухаючи Олександра.
- Так, на чому ми зупинилися? - запитав він.
- Ви казали про дуло, - нагадала я.
- Так, дуло у спину врізалося кожного разу, як тільки ми зупинялися, чи хотіли поглянути вбік. Я вже вам говорив, що дорогою я молився, розуміючи, куди нас ведуть і навіщо. Не вірилося, ніби це сталося не з нами. Це, мабуть, фільм знімають, думав я тоді. Зараз спалахнуть рампи і режисер скаже «стоп… камера... знято!». Ні, не схоже, надто агресивними були ці «актори»-охоронці. Вони розмовляли чеченською, і ми не могли зрозуміти про що йде мова. Той, що був серед них старший зупинився і наказав повернутися обличчям до них.
- Всьо, пришли, - з сильним акцентом тихо сказав він. І тут я заплакав, згадавши сина. Хлопці, у Вас є родина, діти? Я рік тому поховав жінку від раку. На руках залишився малолітній син, а у Віктора двоє немовлят… Що ви робите?! Не вбивайте!!! Побійтеся Бога! Вам прийдеться за все відповідати. Сьогодні велике свято - Анни. Віктор мовчав, ніби йому відрізали язик, чи втратив віру у те, що нам залишать життя.
- Хоч Вітю помилуйте, він дітдомовець, буде мовчати, нікому не скаже...
Кавказці переглянувшись, порадились і один із них витягнув пластикову півлітрову пляшку горілки. Половину влили силоміць мені в рот, а іншу частину - Віктору. Сильний мороз обпікав наші тіла до того, як ми йшли по замерзлому полю, вітер збивав з ніг. Мороз сльозив очі, а тепер нам хотілося лише одного - спати.

На мені була хоч куртка, спортивна шапка і чоботи, а Віктора витягли з машини майже роздягненим - у легких кросівках, байковій сорочці і безрукавці. Рекетири зникли у чорнім безумі, а ми позасинали, притулившись один до одного, не відчуваючи холоду. В спиртному був клофелін.

Через добу я отямився і почав будити Віктора. Він був холодним, як лід. На блідім обличчі і мускул не смикнувся, коли його будив, серце майже не стукало. Я сам настільки замерз, що не міг поворухнути губами, ніг і рук не відчував, заклякли, задеревеніли. Не було сил підвестися на ноги, спробував повзти, докладав зусиль, але ніяк не міг зрушити з місця.

- А Ви бачили Бога? - зненацька запитала Аліса, яка до цього сиділа і вдавала, що нічого не чує, а дивиться в мобільний.
- Ні, сонечко, не Бачив. Але я відчував, що він десь поряд, бо нас же не вбили, ми ще були живі і надіялися, що Господь допоможе.
- Він допоміг?
- Алісо, не перебивай, не забігай наперед, - я зробила зауваження онуці, а Олександр продовжував керувати машиною. Ми стояли п'ятнадцять хвилин в пробці, та на цей раз, не дратувалися з цього приводу. Нам було байдуже, бо хотілося дослухати до кінця. Водій ненадовго замислився і почав розповідати далі.
- Через деякий час я побачив чоловіка, який до нас наближався. Хотів йому крикнути, та ледь шепотів. Перехожий підійшов ближче, глянув здаля і почав від нас тікати назад. "Допоможіть... допоможіть... допоможіть... ", - благаючи його, я втратив свідомість. Прийшов до тями через декілька днів у міській лікарні.
- Я знала, я знала, що так станеться! Бог є! - збуджено раділа Аліса.
Я її погладила по голівці і міцно пригорнула до себе, ніби боялась втратити.
- Так, це Бог послав того чоловіка, який, побачивши нас побіг за машиною і людьми. Нас врятували.
Ми вже запізнювалися в школу мистецтв, і тому водій стисло розказав, що Віктор вижив, але йому пощастило менше, ніж Олександру. Бідному ампутували ноги до колін і руки по лікті, але, слава Богу, залишився живим. Добрі люди допомогли йому придбати гарні протези, які допомагають в побуті.
- Ось така моя історія. Один трагічний випадок залишив відбиток на все життя. Але нічого, якось справляюся. І дружина зараз у мене є. Після цієї трагедії одружився з санітаркою. І син - розумний, добрий, допомагає.
Ми подякували Олександру і побігли до школи.

Наступного дня наш водій, як завше, нас чекав біля готелю «Десна».
- Тримай, мала! - Олександр знову простягнув Алісі її улюблені ласощі.
- Дідусю, Баунті!? Це, випадково, не та бандитська шоколадка? - запитала Аліса.
- Хто його знає, моя хороша, може й та.
- А що, хіба у нас ще є бандити?
- На жаль, моя маленька, на жаль...
27.05.2020р.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-05-28 12:10:00
Переглядів сторінки твору 58
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.157 / 5.77)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.253 / 5.88)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.809
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2020.07.09 13:32
Автор у цю хвилину відсутній