ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2022.09.26 14:13
А Бог любить трійцю," — так батько казав,
Тому у родині дітей було троє.
Зростали посеред некошених трав,
Будинок біленький яснів супокоєм.

І пахнув ялиною затишний двір,
Мелісою, липою, м'ятою влітку.
Фіалкові ночі торкалися зір,

Іван Потьомкін
2022.09.26 12:18
Любить Україну без мови її -
Це теж, що не чути в гаю солов'їв.

Ольга Олеандра
2022.09.26 12:04
В вересні має бути бабине літо
та вересень майже минув.
Жменькою краплинок начисто вмитий,
час розглядає війну.
Дивиться, очі свої видирає
й огляда з всіх боків
небо ще літнє густе неокрає
з відбитком чорних птахів.

Микола Соболь
2022.09.26 09:31
Напийся сонця, горобино,
коротшають осінні дні.
І скоро перші хуртовини
заряботять в моїм вікні.
Запахне листопад снігами,
запахкотить надвечір піч,
мороз гулятиме дворами,
аж до світанку, цілу ніч…

Олександр Сушко
2022.09.26 08:07
Я сміюся крізь сльози, інакше поглине пітьма,
Ні на мить те, що бачив у пеклі, забути не можу...
Ворог бив по позиціях із "Ураганів", гармат,
Шепотіли вуста "Сохрани і спаси мене, Господи Боже!".

Кров лилася з небес, я лежав у рову, наче мрец

Віктор Кучерук
2022.09.26 05:06
Світання полиски блакитні
Грайливо ластяться на склі, –
Зростають, купчаться і спритно
Зникають в ранішній імлі.
Сіріє швидко в миготінні
Галузок, листя і облуд, –
Уже блукають сонні тіні
Межи дерев і між споруд.

Юлія Радченко
2022.09.25 20:44
Вперше ця осінь віща для неї тепер ворожа.
Всюди росте і шириться ненавистю й хрестами.
Що тобі сниться, дівчинко? Що ти, по суті, можеш?
В місті-пустці чорних воронів і смертей тотальних?
Вкотре в її будинок вчора вцілив якийсь снаряд.
«Нічого

Іван Потьомкін
2022.09.25 19:56
Од цього свята – і до нових свят
Спішу за іншими в щоденнім марафоні.
Як тьмяні вогники жаданих хат
Тому, хто повертається в сльоту додому,
Такими лишаться свята мені до скону...
...Бо не застоллям пам’ятні вони,
Не бутафорською веселістю довкола,

Євген Федчук
2022.09.25 19:48
Сидить в Кремлі московський князь Іван,
Що на престолі Третім рахувався,
А в ті часи Горбатим прозивався,
Бо, й справді, горб кривив князівський стан.
То ще з дитинства пам’ять назавжди,
Як дядьки батька Василя сліпили,
То і йому тоді хребет скривил

Сергій Губерначук
2022.09.25 15:45
Життя або є, або не є.
Є – система любові і еґоїзму.
Люблю – означає беру на одиницю виміру
поцілунок,
і знаходжу
через вірність, страждання і об’єктивні труднощі
найвищий пік любові.
Далі вона рівно пливе,

Татьяна Квашенко
2022.09.25 13:21
З опаскою, як яблука налиті,
ховаєшся в осіннє ти мовчання.
А я з дарунком – із жіночим літом,
в коробці (з-під солодощів прощальних)

зі стрічкою (що зв'язувала душі).
Вона зірветься – журавлиним клином,
щоб на весні, зотлілу та пожухлу,

Наталія Кравченко
2022.09.25 09:30
Небо не дає вам те, що ви просили своїми думками - воно дає вам те, що ви вимагаєте своїми діями Ніколи не просіть Неба у момент меланхолії, якщо може все стати ще гірше. Ви побачите не тільки те, що вони можуть, але й те, що вони це зроблять

Микола Соболь
2022.09.25 08:07
Моя Україна болить у мені,
моя Україна ридає.
Сьогодні держава в борні та вогні,
а вчора була тихим раєм.
Хоронимо нині жінок і дітей –
могили, могили, могили…
Чомусь не втішає церковний єлей
чи ладан свої втратив сили.

Віктор Кучерук
2022.09.25 05:30
Нарешті душу заспокоїв
Від тебе, сину мій, дзвінок: –
“Нас відвели з передової
Без втрат у визначений строк.
Ще кілька днів і буду вдома,
Й тебе найкращу обійму, –
Розсіє враз стрічання пломінь
Розлуки болісну пітьму...”

Ярослав Чорногуз
2022.09.24 22:21
Куди ідуть усі оті жінки?
І з ними теж - гіркі мої думки?
Чому прямують — диво дивне - вниз?
Це що — від Бога чорного сюрприз?!

На небі — згустки темряви, імли.
Жінки - на ньому ті колись жили.
Їм з п’єдесталу довелось зійти.

Володимир Бойко
2022.09.24 21:09
Уже не буде хепі-енду.
Все.
Або ми.
Або вони.
Згоріли міфи і легенди
В пекельнім полум’ї війни.

І на оновленій землі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Левицька / Проза

 Шоколад

Листопад зривав іржаве листя з дерев, шматував і кидав на мокру бруківку під ноги перехожим. Обважніле небо торкалося верхівок пірамідальних тополь, ніби хотіло на них спочити. Різко похолодало, погода була глибоко осінньою, та я майже кожного дня забирала онуку зі школи. І на цей раз викликала таксі до готелю «Десна», який знаходився поруч зі школою.
Набрала номер оператора зв’язку, а вона запропонувала стати віп-клієнтом.
- Ви так часто замовляєте таксі до готелю «Десна», - говорила вона, натякаючи на щось непристойне. Я розсміялася і пояснила, що забираю онуку зі школи, а викликаю до готелю, щоб водію було легко зорієнтуватися. Після мого пояснення розсміялася операторша та все одно занесла мене у пільговики.
Через десять хвилин приїхала машина - срібний Ланос і ми з Лісного масиву помчали в Дарницю на новий комплекс "Паркові озера". За кермом був чоловік років під сімдесят. Він з доброзичливою посмішкою відповів на наше вітання, витягнув шоколадний батончик і дав моїй онучці.
- Дякую, - зашарілася маленька учениця від несподіванки.
- Тільки зараз не їж, переб'єш апетит, - попросила я Алісу.
Майже кожного дня на виклики таксі приїжджав той самий водій і пригощав мою онуку солодощами.
- Ви так можете збанкрутіти, - сміялася я і завше при розрахунку набавляла декілька гривень на шоколадку.
Олександр, так звали водія, мило усміхався і казав:
- Нічого, хай їсть. Хоча своїх онуків не маю, але люблю купувати чужим дітям смаколики.
Цього разу він теж дістав вафельну шоколадку і простягнув моїй онуці. Я звернула увагу на його руки в рукавицях, і мене ніби вдарило струмом. Побачила, що на руках немає пальців.
- О, Боже! - перелякалась я, як же він керує? На правій руці було лише два пальці - великий і вказівний, якими він цупко тримався за кермо. Решти пальців не було. Як могла я не помітити цього раніше? Він культяшками якимось чином, навантажившись всією вагою міцних рук, утримував кермо машини. Тоді пів дороги ми їхали мовчки. Я боялася за онуку, бо керувати автомобілем у такому стані небезпечно. Олександр перехопив мій збентежений погляд і промовив:
- Не бійтеся, нічого поганого не станеться. Я все життя за кермом. Рефрижератори колись возив, - похвалився він.
Я трохи заспокоїлася і запитала, що сталося.

Водій подивився на мене, думаючи чи можна при дитині розповідати таку історію, але все ж таки розпочав:
- Це трапилося в 1998 році - двадцять другого грудня. Ми з Віктором працювали в «Агропромі» і возили вантажі із-за закордону двома фурами. На цей раз їхали з Голландії. Машини були загружені шоколадними батончиками «Марс», «Снікерс», «Баунті». Ви ж знаєте, які дороги в Європі? Ми за декілька днів були на українській митниці, але нам потрібно було їхати далі в Росію, тож добряче втомилися, бо напарників у нас не було. Віктор керував своєю машиною, а я - своєю. Зупинялися тільки за необхідністю. Коли виїхали на територію рідних доріг, вибачте за подробиці, то не тільки спина і руки боліли... Нам потрібно було вчасно доставити вантаж, тому мчали на великій швидкості, незважаючи на ожеледь. Проїхали Чернігівську область і попрямували на Калугу, Тулу, через Бахчинський перехід. Знаєте де це?
- Ні, - коротко відповіла я, побоявшись, що водій не встигне нам розповісти свою історію.
- Це біля Сімферопольської траси, - пояснив він, - там ще річка з цікавою назвою Ильд.
- А-а-а, - протягнула я, ніби була в курсі, де ця траса і річка знаходяться.
- Так ось, - продовжував Олександр. Ми виїхали на трасу Москва-Симферопіль і кінцева зупинка повинна була бути у місті Ступіно. Там величезна фабрика і база, де повинні були вигрузити вантаж, але нас вночі зупинило ДАЇ. Я вийшов з рефрижератора, і мене попросили пересісти у темно-зелений УАЗ із задрипаними номерами, колесами і трохи розбитим переднім склом. Коли я нахилив голову, щоб сісти в машину, мене різко чимось вдарили по голові і кинули на підлогу. Я повернув голову, щоб не задихнутися і побачив, що Віктор лежить поруч. Чоловік кавказької зовнішності на ламаній російській мові почав нам ставити питання стосовно нашого вантажу.
Ми розказали, куди їдемо і звідки. Нас прикували наручниками один до одного і крісел. Не пам'ятаю, скільки ми сиділи у тому уазику, доки бандити радилися, що з нами робити. Після виволокли нас з машини і повели в відкрите поле. Як зараз пам'ятаю, що ми тремтіли від холоду. Зима, кінець грудня, мінус вісімнадцять. Довго йшли пішки під прицілами автоматів, залишивши машини на дорозі.
- Бистрєє, бистрєє...- підганяли нас, тикаючи дулом у спину. Я йшов і весь час молився, - продовжував Олександр розповідати, кашляючи і ковтаючи підступну сльозу. Віктору було тридцять сім років, а мені - сорок сім. Він нещодавно одружився, і йому жінка подарувала двох синів, а я свою жінку поховав рік тому. Померла від раку. Виховував самотужки сина-підлітка.
Олександр глянув на мою Алісу і кивнув у її бік:
- Тоді десь стільки ж років було і моєму малому, як вашій… Приїхали, - сказав сумно водій, а я дивилася на нього і хотіла дослухати оповідь до кінця. Розрахувавшись, запропонувала:
- Нам ще потрібно їхати на малювання в іншу школу мистецтв. Може, нас зачекаєте п'ять хвилин і туди відвезете? Тільки залишимо шкільний рюкзак, візьмемо інший з фарбами і бутербродами. Це швидко... туди і назад...
- Добре, як скажете, мені все одно, кого возити і куди їхати.

Через декілька хвилин ми знову сиділи у старім Део Ланосі, слухаючи Олександра.
- Так, на чому ми зупинилися? - запитав він.
- Ви казали про дуло, - нагадала я.
- Так, дуло у спину врізалося кожного разу, як тільки ми зупинялися, чи хотіли поглянути вбік. Я вже вам говорив, що дорогою я молився, розуміючи, куди нас ведуть і навіщо. Не вірилося, ніби це сталося не з нами. Це, мабуть, фільм знімають, думав я тоді. Зараз спалахнуть рампи і режисер скаже «стоп… камера... знято!». Ні, не схоже, надто агресивними були ці «актори»-охоронці. Вони розмовляли чеченською, і ми не могли зрозуміти про що йде мова. Той, що був серед них старший зупинився і наказав повернутися обличчям до них.
- Всьо, пришли, - з сильним акцентом тихо сказав він. І тут я заплакав, згадавши сина. Хлопці, у Вас є родина, діти? Я рік тому поховав жінку від раку. На руках залишився малолітній син, а у Віктора двоє немовлят… Що ви робите?! Не вбивайте!!! Побійтеся Бога! Вам прийдеться за все відповідати. Сьогодні велике свято - Анни. Віктор мовчав, ніби йому відрізали язик, чи втратив віру у те, що нам залишать життя.
- Хоч Вітю помилуйте, він дітдомовець, буде мовчати, нікому не скаже...
Кавказці переглянувшись, порадились і один із них витягнув пластикову півлітрову пляшку горілки. Половину влили силоміць мені в рот, а іншу частину - Віктору. Сильний мороз обпікав наші тіла до того, як ми йшли по замерзлому полю, вітер збивав з ніг. Мороз сльозив очі, а тепер нам хотілося лише одного - спати.

На мені була хоч куртка, спортивна шапка і чоботи, а Віктора витягли з машини майже роздягненим - у легких кросівках, байковій сорочці і безрукавці. Рекетири зникли у чорнім безумі, а ми позасинали, притулившись один до одного, не відчуваючи холоду. В спиртному був клофелін.

Через добу я отямився і почав будити Віктора. Він був холодним, як лід. На блідім обличчі і мускул не смикнувся, коли його будив, серце майже не стукало. Я сам настільки замерз, що не міг поворухнути губами, ніг і рук не відчував, заклякли, задеревеніли. Не було сил підвестися на ноги, спробував повзти, докладав зусиль, але ніяк не міг зрушити з місця.

- А Ви бачили Бога? - зненацька запитала Аліса, яка до цього сиділа і вдавала, що нічого не чує, а дивиться в мобільний.
- Ні, сонечко, не Бачив. Але я відчував, що він десь поряд, бо нас же не вбили, ми ще були живі і надіялися, що Господь допоможе.
- Він допоміг?
- Алісо, не перебивай, не забігай наперед, - я зробила зауваження онуці, а Олександр продовжував керувати машиною. Ми стояли п'ятнадцять хвилин в пробці, та на цей раз, не дратувалися з цього приводу. Нам було байдуже, бо хотілося дослухати до кінця. Водій ненадовго замислився і почав розповідати далі.
- Через деякий час я побачив чоловіка, який до нас наближався. Хотів йому крикнути, та ледь шепотів. Перехожий підійшов ближче, глянув здаля і почав від нас тікати назад. "Допоможіть... допоможіть... допоможіть... ", - благаючи його, я втратив свідомість. Прийшов до тями через декілька днів у міській лікарні.
- Я знала, я знала, що так станеться! Бог є! - збуджено раділа Аліса.
Я її погладила по голівці і міцно пригорнула до себе, ніби боялась втратити.
- Так, це Бог послав того чоловіка, який, побачивши нас побіг за машиною і людьми. Нас врятували.
Ми вже запізнювалися в школу мистецтв, і тому водій стисло розказав, що Віктор вижив, але йому пощастило менше, ніж Олександру. Бідному ампутували ноги до колін і руки по лікті, але, слава Богу, залишився живим. Добрі люди допомогли йому придбати гарні протези, які допомагають в побуті.
- Ось така моя історія. Один трагічний випадок залишив відбиток на все життя. Але нічого, якось справляюся. І дружина зараз у мене є. Після цієї трагедії одружився з санітаркою. І син - розумний, добрий, допомагає.
Ми подякували Олександру і побігли до школи.

Наступного дня наш водій, як завше, нас чекав біля готелю «Десна».
- Тримай, мала! - Олександр знову простягнув Алісі її улюблені ласощі.
- Дідусю, Баунті!? Це, випадково, не та бандитська шоколадка? - запитала Аліса.
- Хто його знає, моя хороша, може й та.
- А що, хіба у нас ще є бандити?
- На жаль, моя маленька, на жаль...
27.05.2020р.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-05-28 12:10:00
Переглядів сторінки твору 715
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.745 / 6  (5.293 / 5.9)
* Рейтинг "Майстерень" 5.744 / 6  (5.348 / 5.97)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.809
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2022.09.26 14:13
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2021-01-09 23:31:28 ]
Дуже цікаво, життєво, захоплююче, правдиво, Таню!)))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Левицька (Л.П./М.К.) [ 2021-01-10 09:27:16 ]
Дякую, дорогий Ярославе, це оповідання було написано на реальній історії!