ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2021.10.17 21:23
Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці

Олександр Бобошко Заколотний
2021.10.17 18:42
У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказа

Микола Дудар
2021.10.17 18:02
Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…

Володимир Бойко
2021.10.17 17:47
Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна

Ігор Деркач
2021.10.17 15:03
Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –

Олена Музичук
2021.10.17 14:58
І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю

Іван Потьомкін
2021.10.17 13:37
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коха

Татьяна Квашенко
2021.10.17 13:08
Прощальная нежность октябрьских речных вечеров
Подарит на память перо придорожных павлинов.
Золой заметает следы от недавних костров.
А Буг не готов к холодам, от заката малинов.
А Буг хорошеет при осени – старый коньяк.
И выдержки точно ему занимат

Олена Побийголод
2021.10.17 11:06
Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Між вечірніх заклять та оплавлених свіч,
між уявних пригод та віршованих строф
жили діти книжкові, не знаючи січ,
нудячись від дитячих своїх катастроф.

Дітям завжди досадна

Петро Скоропис
2021.10.17 10:18
Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Поталою завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
він впився мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні і змагання
в двадцять о

Микола Соболь
2021.10.17 06:52
Серед осінніх листопадів
є лист написаний тобі,
який згубивсь у вертограді
де неба далі голубі.
Перекидає вітер листя
(і це, напевно, неспроста).
Борвій сьогодні, як сказився,
мого шукаючи листа…

Віктор Кучерук
2021.10.17 06:28
Ранку холодного тіні імлисті
Обволікають зволожене скло, –
Вітер поволі обскубує листя
І пожирає останнє тепло.
Тне павутина повітря і тихо
Плине мрійливо кудись навмання, –
Стукотом манять до себе горіхи
Зграю, проворного скрізь, вороння.

М Менянин
2021.10.17 02:43
Якби побачити хоч сон
де люди раді та кмітливі –
з Отцем Небесним в унісон,
відкрите серце і сміливі.
2.
Де діти бажані в батьків,
щасливі бути поруч з ними,
сприймають мудрість цих рядків,

Сергій Гупало
2021.10.16 19:31
Не вмер Антонич, ні,не вмер, не вмер!
Він десь хрущем сидить на вишнях.
І знають новичани отепер:
Хрушевий гул – його це пісня.

Гудуть хрущі – Антоничі малі,
На вишнях молодих в Новиці.
Їм знову садять вишні у селі

Олександр Сушко
2021.10.16 17:15
Читачам в Україні Останнім часом я мало читаю. Здоров’я уже не те, та й праця над новою книжкою забирає багато часу. Аж тут мій друг (теж Нобелівський лауреат) з Англії зателефонував і каже: - В Україні є такий собі літератор Олександр Сушко. Думаю,

Олена Малєєва
2021.10.16 11:37
Він посміхнувся:
Seni istiyorum, canm,
Як зачарована піду я
За ним.

Kalbimde mavi bir iek
at
Білий прапор тріпоче
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про шипшину
Проводжає парубок дівчину додому.
Йдуть повільно стежкою. Літо, а, проте,
Їй, напевно, холодно в платтячку легкому,
Тож до нього тулиться, а він аж цвіте.
Соловей старається пісні їм співати.
Зорі з неба дивляться, блимають здаля.
І вже геть забулося, що чекає мати
І що буде лаяти, бо ж всю ніч гуля.
Він їй щось нашіптує, вона усміхається,
Чи смішне розказує, а чи просто так.
А він вже ж вигадує, так уже старається.
Тільки б усміхалася милая отак.
Раптом зупинилася і шепоче дівчина:
«Що ото чорніє там? Милий, я боюсь!»
І до нього тулиться іще дужче з відчаю.
А він гордий з того і: «Зараз подивлюсь!»
Підійшов без остраху, скоро повертається,
Гілочку протягує: «Мила, це тобі!
То шипшина, цвіт на ній саме розпускається.
Тільки дивись, рученьки не сколи собі».
Далі йдуть. Ту квіточку вона усе нюхає.
А від неї аромат, що й не передать.
І шипшину нюхає, і парубка слухає,
Що їй про шипшину ту все розповіда:
«Це було тоді, коли ще була козаччина.
Хоч уже і правили краєм москалі.
Та для козаків іще не завели панщину.
Жила гарна дівчина у однім селі.
Звалася Оксаною і була козачкою -
Все, що залишилося від її батьків.
Вирізнялась вродою і доброю вдачею,
Тож відбою не було їй від парубків.
Та з Іваном красенем лиш вона кохалася,
Слухали під вербами солов’я удвох.
Скоро й до весілля вже вони готувалися.
Але, хтось планує та…все рішає Бог.
У селі тім сотник жив дуже злий і жадібний.
На Оксану вже давно око він поклав.
Як зустріне, сокорить з нею любо, лагідно,
Натякає кожен раз, що би й заміж взяв.
Воно звісно – удівець, хоч уже за сорок мав,
Але ж хочеться у дім жінку молоду.
Про кохання говорив, статками приманював.
Та Оксана вперлася, каже: «Не піду!»
Став тоді він думати, як зламати дівчину.
А, оскільки був Іван також козаком,
То відправив він його десь на Чигиринщину,
Щоб, поки нема його, все рішить ладком.
Став дарунки дівчині він щодня приносити,
Хоч і відмовлялася вона кожен раз.
Тоді став погрожувать: «Ще не знаєш досі ти,
Що вам буде, коли я розізлюсь на вас!
Та зживу зі світу я враз твого коханого,
Буде він козаччину в москалів служить.
Болотистий Петербург вже чекає на його,
Чи відправить цар Петро десь канали рить».
Страшно стало дівчині, але опирається.
Не бажа за сотника, аж душа кричить.
Може, воно з часом все якось уладнається,
Сотник перебіситься, дасть із милим жить?!
Але й той уже затявсь: буде лиш по-моєму.
Своїм прихвосням велів дівчину схопить.
Знає підлий, що усе це зійде із рук йому,
Тому може долями людськими вершить.
Посадили під замок дівчину не гаючись,
Про весілля з нею вже сотник заявив.
Захист де її знайти і батьків не маючи?
Був би милий поряд, він, може б, захистив.
Тож на себе лиш вона тепер сподівалася.
Якось служка, як завжди, їсти їй приніс.
А вона коло дверей тихо заховалася,
Стільчиком ударила аж злетів униз.
А сама бігом надвір і у ліс стежиною.
Мчить і чує: по слідах вже її біжать.
Розізлився сотник, сам подавсь за дівчи́ною,
Аби власноруч її за те покарать.
Мчить вона, не поміча, як гілля рве тіло.
Як на землю по сліду густо капа кров.
Як могла би, то вона в небеса б злетіла,
Аби сотнику до рук не потрапить знов.
Але він наздоганя, сили більше в нього.
Іще трохи і, мабуть, думає - впаду…
І звернулася тоді дівчина до Бога
Аби той порятував, відвернув біду.
Сотник мчить, уже ось-ось за рукав ухопить.
Вже думками упіймав і кара її:
Канчуками засіче чи в ріці утопить,
За приниження усі відомстить свої.
Але раптом перед ним дівчина пропала,
Замість неї дивний кущ і рожевий цвіт.
І рука, що за рукав дівчину хапала,
Ухопила гілку і… аж прокляв він світ.
Бо десятки колючок в руку устромили.
Він від болю закричав, розлякав весь ліс.
Служки потім кров йому ледве зупинили,
Ледве вірили тому, що в гарячці ніс.
Сотник з розуму зійшов – так і говорили,
Пішла слава по селу, до полку дійшло.
Скоро сотника того зі служби звільнили…
А про дівчину нічого чутно не було.
Тільки в лісі розрослося чимало шипшини,
Скоро ягоди червоні визріли на ній.
Наче кров, що пролила втікачка-дівчи́на,
Аби лише, щоб не бути за не любим їй».





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-05-26 20:05:54
Переглядів сторінки твору 179
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.816 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.786 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.781
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.10.14 19:54
Автор у цю хвилину відсутній