Історія у викладенім нижче
правдива. Позаяк, у наші дні,
не тільки лжа, але і гола правда
дедалі вимагатиме підтверджень
і доказів. А чи не є це знак,
яким скрушним стає подібним чином
світ, мінячись? Бо очевидна правда
наразі є не правда, а лишень
обґрунтувань тих сума. І тепер
ніде не кажуть "вірю", кажуть "згоден".

В вік атому людину надять більше
не речі, а підспідок у речей.
І, як дитю, що, патраючи ляльку,
ридає, бо надибує труху,
отак підґрунтя тих або оцих
подій їх очевидцю й заступає
безпосередньо дію. Це чаїть
спокусу неабияку, оскільки
мотиви, штиб стосунків, лад – усе
вбачається життям. Щодо якого
навчали нас і ставитися, як
до висновків, підхожих їх об’єкту.

І видається инколи, що досить
переплести взаємини, мотиви,
проблеми, середовище – і вже
щось відбувається; скажімо – злочин.
Ба, ні. За вікнами – звичайний день,
накрапує згори, снують машини,
і телефонний апарат (клубок
катодів, спайок, опорів, клем тощо)
німіє переконливо. Подій
не трапилось. І дякувати Богу.

Описане тут відбулось у Ялті.
Природно, позаяк підстав доволі
триматись вищезгаданих уявлень
про правду, – я і патратиму сам
цю лялечку. І хай звиня мене
читач прихильний, щойно де-не-де
додам до правди елемент мистецтва,
що головно і визначає чин
перипетій канви (хоча мистецтво
письменника не є мистецтвом жити,
а образ і подоба).
Низці свідчень
опорою слугує послідовність,
в якій ті надавались. Як примір
потреби радше правди у мистецтві,
аніж митецьких вправ – у голій правді.

1
"Увечері він сам оповістив
стосовно стрічі. А була домова
ще у вівторок, що в суботу він
навідається. Так, ще у вівторок.
Я зідзвонився з ним і запросив
його зайти, і він сказав: "В суботу".
Чом у суботу? Ми уже давно
збиралися засісти й розібрати
один дебют Чигоріна. І все.
Другої, як ви кажете, мети,
ніким не убачалося. Уже б
з побіжних міркувань, адже бажання
побачити приємну вам людину
метою не назвеш. Утім, це вам
видніш… ба, прикро, що надвечір
його дзвінок цю зустріч скасував.
Шкода! бо я чекав його візиту.

Як ви спитали: хвилювався? Ні.
Він розмовляв спокійно, як і завше.
Звичайно, телефон є телефон;
та, знаєте, не бачачи обличчя,
пильніше вислуховується голос.
Не чув я хвилювання в нім. Хіба що
він якось дивно добирав слова.
Давалась узнаки тривалість пауз,
завжди нервових дещицю. Бо ми
мовчанку співрозмовника здебільше
розцінюємо як потугу думки.
А це було чистісіньке мовчання.
Ви відчували тишу як свою
провину в цім триванні, і, скажу,
це часом дратувало неабияк.
Так, сам я знав, причиною була
контузія. Так-так, я в цьому певен.
А чим ви ще поясните це. Га?
Так, дійсно, він не хвилювався. Втім,
суджу лише за голосом. Наразі
не маю жадних инших міркувань:
того вівторка, і в суботу згодом
чув звичні інтонації. Гадаю,
якщо тоді у нього що й стряслось,
то не в суботу. Він же сповістив!
Ні, спересердя так не розмовляють!
Скажімо, я, коли хвилююсь… Що?
Як почалась розмова? Так, будь-ласка.
Я, тільки-но почув дзвінок, негайно
зняв слухавку. "Добридень вам, це я.
Шкода, але дзвоню перепросити.
Так сталось, що навідатись до вас
я не зумію". Правда? Що ж, шкода.
А в середу? Мені вас турбувати?
Даруйте, ну звичайно, без образ!
До середи? І він: "Тоді добраніч".
Так, ця розмова відбулась о восьмій.
А я після розмови вимив посуд
і вийняв дошку. Він, в минулій грі,
мені порадив хід ферзем – Е-8.
То був чудний, ні – чудернацький хід.
Чи божевільний. Геть не у манері
Чигоріна. Так, зовсім божевільний,
без очевидних змін, але при цьому
він зводив нанівець і сенс етюду.
У всякій грі суттєвий результат:
поразка, перемога, хай нічийний –
одначе – результат. Але цей хід –
він ніби спонукав усі фігури
до сумнівів у власнім існуванні.
Я міркував над ходом допізна.
Цілком можливо, саме так колись
і гратимуть, але стосовно мене….

Даруйте, не збагну вас: чи не каже
мені про щось це прізвище? Еге ж.
П’ять років, як ми з нею розлучились.
Все вірно, ми не брали з нею шлюбу.
Він знав про це? Хто-зна. Гадаю, ні.
Який їй сенс про це розповідати?
Що? Ця світлина? Дійсно, я її
завжди ховав перед його візитом.
Ні, що ви, не потрібно вибачатись.
Запитання цілком доречне, я …
Як я дізнався про саме убивство?
Вона дзвонила до мене в ту ніч.
От у кого бентеженим чувся голос!

2
"Ми бачилися цього року рідко,
та бачились. У мене він бував
зо двічі в місяць. Инколи ще рідше.
У жовтні не з’являвся взагалі.
Так, він попереджав мене дзвінком
напередодні. Деколи за тиждень.
Щоб виключити плутанину. Я,
ви знаєте, працюю у театрі.
Там завше несподіванки. То хтось
захворює раптово, чи втікає
на кінозйомки – треба підмінити.
Це, зрештою, не дивина. Принаймні –
він добре знав, що у мене тепер….
Так, вірно. Отже, вам і це відомо?
Утім, пардон, це ваше амплуа.
Але оте, що є тепер, це досить
серйозно все. І я вас запевняю,
що це… Так, не зважаючи на це,
ми зустрічались. Як вам пояснити!
Він, бачите-но, був доволі дивним
і мало схожим з будь-ким. Але всі,
всі люди між собою мало схожі.
А він різнився навіть серед всіх.
Так, саме це і вабило у нім.
Коли ми йшли разом, довкола все
переставало існувати. Тобто,
продовжувало рухатись, вертітись –
світ жив: і він його не затуляв.
Я не кохання маю на увазі!
Світ жив. Та на поверхні всіх речей –
рухоміших і зовні незворушних –
раптово виникала ніби плівка,
ба, ні – отой серпанок, під яким
світ повен беззмістовної подоби.
Так, знаєте, в лікарнях в білий колір
фарбують завжди ліжка, стелі, стіни.
Ось уявіть собі мою кімнату,
засипану снігами. Чи ж не дивно?
І, менше з тим, чи не здається вам,
що меблі неодмінно б горували
на тлі цих перевтілень. Ні? Шкода.
А я гадала, що оця подоба
міняє напріч зовню мого світу.
І я жила цим дивним відчуттям.

Так, саме через це стосунків з ним
назовсім не порвала. А заради
чого, даруйте, квапитись мені
з ним розлучатись? Задля капітана?
А я так не вважаю. Він, авжеж,
серйозний чоловік, хоч офіцер.
Але те відчуття дало мені
безмірно більше! Він один спомігся
його створити. Боже. Я лишень
тепер на півшляху до розуміння,
яким же дорогим мені було
те відчуття! О, так, як це не дивно…
Що саме? А оте, що я сама
віднині стану часточкою світу,
що і мене оповива наліт
отої патоки. А я вважати буду,
що я не схожа з иншими! І доки
усі свою плекатимуть осібність,
нічого не збагнуть. Який це жах…

Даруйте, я наллю ковток вина.
Ви також? З задоволенням. Ну що ви,
про вас я так не думаю! Коли
та де ми познайомились? Чекайте.
Гадаю, десь на пляжі. Дійсно, там:
в Лівадії, на санаторськім пляжі.
А де іще стрічатись із людьми
у нашій глухомані. Як, однак,
ви освідомлені у цім! Зате
і вам не угадати змісту слів,
якими починалось це знайомство.
А він сказав: "Я розумію, як
я вам обрид, але…", а все, що далі,
не так важливо. Правда, в цьому – щось?
Як жінка, щиро раджу залучити
цю фразу в особистий арсенал.
Чи знаю щось я про його сім’ю?
Нічого майже, власне. Тільки те,
що син у нього є – от тільки де?
Утім, я помилилася: дитина
у капітана… Так, хлопчак, школяр.
Похмурий, майже викапаний батько.
Ні, більше за сім’ю і не скажу.
І про знайомих також. Він мене
увесь цей час ні з ким і не знайомив.
Даруйте, але я – краплину ще.
Я згодна з вами: рідкісна задуха.

Ні, я не знаю, хто його убив.
Як ви сказали? Що ви! Це – ганчірка.
Втрачає глузд від ферзевих гамбітів
його найближчий приятель. Чого
і досі не збагну, так тої дружби.
Там, в цьому клубі, вони так димлять,
що димом тхне увесь Південний Берег.
Ні, капітан прийшов тоді в театр.
В цивільному, авжеж. Мене дратує
ця форма. Так, вже відти ми разом
пішли до мене. А його знайшли
в моїм параднім. Він лежав в дверях.
Скидалося на те, що то п’яниця.
У нас, в під’їзді, знаєте, пітьма.
Але я за плащем його впізнала:
на нім був білий плащ, увесь в багні;
так, він не пив. Я певна щодо цього;
так, він, гадаю, повз. І довго повз.
Опісля? Ми внесли його до мене
і сповістили в відділок. Хто? Я?
Ні, капітан. Я почувалась зле.
І взагалі – це все було жахітним.
Ви теж так уважаєте? Як дивно.
Утім, ви зобов’язані… Ні-ні:
так, звикнути до цього, дійсно, важко.
А ви також людина… О, даруйте!
Це ненароком вихопилось… Так,
будь-ласка, а мені не наливайте.
Так, з мене досить, я погано сплю,
а ранком – репетиція. Хіба що
як засіб від безсоння. Ви у цім
упевнені? Тоді – один ковток.
Я з вами згодна, – дуже, дуже душно.
Нестерпно, так. І тяжко. І немає
чим дихати. Не видихнеш. Ядуха.
Я задихаюсь, так. А ви? А ви?
Ви також, так? А ви? А ви? Я більше –
я більше нічогісінько не знаю.
Чого від мене ще вам треба? Що вам…
Чого ти хочеш? Га? Чого? Чого?

3
"Потрібні мої свідчення? Гаразд,
не маю заперечень. Але зважте:
не надто сподівайтесь, бо мені
про це відомо має бути менше,
ніж вам. Ба, як на мене, навіть це
достатньо ризиковано для глузду.
Гадаю, ви цього не боїтесь,
оскільки ви… О, так, тут ви праві:
суб’єктові цьому добра не зичив.
Підстави вам, гадаю, зрозумілі.
Коли і ні – вдаватись до пояснень
немає сенсу. Згодьтеся, що вас,
насамперед, цікавитимуть факти.
Так от: я не приховую – було.
Ми не були знайомі з ним. Та я –
я знав давно, що в неї хтось буває.
Ні, я не знав, хто саме. А вона,
природно, про таке не говорила.
Та я ж бо – знав! І без розумувань
якого Шерлка Холмса, ні, – цілком
було достатньо трішечки уваги.
Тим паче… Так, осліплення можливе.
Але ви геть не знаєте її!
Якщо вона мені не говорила
за цього типа, то не для того,
щоб приховати щось! Їй не хотілось
завдати мені клопоту. Таїти,
по суті, було нічого. Вона
сама зізналась – я її притиснув
до стінки – незабаром буде рік,
як поміж нами… Я не зрозумів –
чи я повірив їй? Авжеж, повірив.
Чи стало мені легше – инша справа.

Можливо, ви і праві. Вам видніш.
Але коли людина щось вам каже,
то, мабуть, не затим, аби ви їй
не довіряли – навіть рухи губ
суттєвіші, ніж правда чи неправда:
в їх порухах життя буває більше,
ніж в тім, що саме губи промовляють.
От я сказав вам, що повірив; ні!
Тут сталось дещо поза тим. Я просто
побачив – що вона мені говорить.
(Завважте, не почув, але побачив!)
Збагніть урешті – це була людина,
що розмовляла, дихала, тремтіла.
Я не хотів вважати це брехнею,
та і не зміг би… Вас дивує, як
з таким підходом до людини, сам я
отримав на погони по чотири
зірки? Ба, це – маленькі зірочки.
Я починав инакше дещо. Ті,
з ким починав я, – вже давненько мають
зірки великі. Дехто і по дві.
(Розвиньте свою версію, що я
невдаха ще – це, вочевидь, повинно
посилити її правдоподібність.)
Повторююсь, я починав инакше.
Я, як і ви, підступности чекав.
Так, і знаходив, дійсно. Бо солдати –
такий народ – постійно норовлять
охмурити начальство. Але якось,
в сорок четвертім, в Кошіце, збагнув,
яка це глупота. Поперед мене
лежало двадцять восьмеро людей,
котрим не довіряв, – в снігу, солдати.
Що? Що? А, чи на часі про оте,
що жодним чином не сприяє справі?
Та ні, я вам лишень відповідав.
Так, я вдівець. Уже чотири роки.
Так, діти є. Одна дитина, син.
Де був тоді увечері в суботу?
В театрі. А опісля проводжав
її додому. Він лежав в параднім.
Що? Як зреагував я? А ніяк.
Звичайно, я впізнав його. Колись
я бачив їх удвох в універмазі.
Вони там купували щось. Отам,
тоді усе й збагнув. Річ в тім, що ми
перетинались инколи на пляжі.
Нас вабило обох те саме місце,
біля самої сітки. І завжди
я бачив в нього вколо шиї плями,
оті, ви розумієте. Ну от.
А якось я обмовився про щось
на кшталт погоди – отоді він рвучко
схилився і сказав – кудись повз мене:
"У мене з вами жодного бажання",
а за наступні декілька секунд
додавши: "розмовляти", і на тому
заціпенів неначе горівіч.
Отої б миті, присягаюсь, міг би
убити. У очах моїх стемніло,
я відчував, як заливає мозок
гаряча хвиля, на якийсь момент
мені здавалось, сам я знепритомнів.
Допоки я себе переборов,
він влігся на своїм звичайнім місці,
з обличчям під газетою, й на шиї
темніли ті, відомі вам синці.
Так, я тоді не знав, що за один.
На щастя, я тоді її не знав ще.
А потім? Потім він, здається, щез;
принаймні, не стрічавсь мені на пляжі.
А згодом – вечір в Домі офіцерів,
ми з нею познайомилися. Якось
невдовзі здибав їх, в універмазі…
У ту суботню ніч його при ній
миттєво упізнав. Казати щиро,
зізнаюсь, мимохіть, але зрадів.
Инакше це могло тривати вічно,
а пораз опісля його візитів
вона бувала дещо не в собі.
Тепер, гадаю, все складеться краще.
Їй матиметься попервах нелегко,
але, мені відомо по війні, –
і вбиті забуваються. Нарешті,
ми виїдемо відсіля. Вже маю
і виклик з Академії. Так, в Київ.
Її давно запрошують в театр.
Гадаю, з сином ладитимуть. Згодом,
цілком можлива і своя дитина.
Я – хе-хе-хе – погодьтесь, ще того…
Еге ж, і зброю маю. Особисту.
Ні, це не "стечкін" – ще з часів війни
у мене цей трофейний парабелум.
Що? В нього? Так. То – огнестрільна рана.

4
Той вечір батько рушив у театр,
а я лишився з бабцею удома.
Ага, удвох дивились телевізор.
Уроки? Але то була субота!
Егеж-бо, телевізор. Що там йшло?
Уже не пам’ятаю. Не про Зорге?
Ага, про Зорге! Тільки до кінця
я не дивився – бачив вже раніше.
У нас була екскурсія в кіно.
Ну от. З якого місця я пішов?
Ну, це отам, де Клаузен і німці.
Вірніш – японці, знаєте, вони там
здовж берега пливуть ще на човні.
Так, це було приблизно о дев’ятій.
Напевно. А тому, що гастроном
в суботу зачиняють о десятій,
а я хотів морозива. Та ні,
я визирнув з вікна – а він навпроти.
Ну, виглянув і вирішив іти.
Бабусі не казав про це. Чому?
Вона б тоді бурчала – ну, пальто
там, рукавиці, шапка – неодмінно.
Ага, у куртці був. Та ні, не в цій,
а в тій, що з капюшоном. Так, вона
на блискавці. Так, він лежав в кишені.
Та ні, я знав, де він тримає ключ…
Звичайно, просто так! Ні, не затим,
аби похизуватись перед кимось!
Так, було пізно, темно взагалі.
Про що я думав? Ні про що не думав.
По-моєму, я просто йшов і йшов.
Що-що? Як опинився нагорі?
Не знаю – ну, мабуть, тому, що зверху,
щойно почнеться спуск, постійно видно
всю гавань унизу. Вогні в порту.
Там так і підмиває уявити
за ними щось цікаве. А коли
додому йти – приємніше спускатись.
Так, було тихо. Місяць? Місяць – був.
І взагалі – краса була шикарна.
Назустріч? Ні, не стрілося нікого.
Ні, точно не згадаю. Але "Пушкін"
відходить о дванадцятій в суботу,
а він стояв – у нього на кормі
салон розваг, де вікна кольорові
нагадують оддалеки смарагд.
Ага, якраз тоді… Чого? Та ні ж бо!
Її будинок далі, а його
я перестрів на виході із парку.
Чого? а, взагалі, які у нас
стосунки з нею? Ну які – вона
красива. І бабуся так вважає.
І, взагалі – нічо, не лізе в душу.
Мені-то що, – мені усе одно.
Вирішувати батьку….
Так, при вході.
Ага, палив. Ну, так, я попросив,
а він мені не дав, і взагалі він
мені сказав: "Ану, котися відси",
а трохи згодом, я вже відійшов
десь на десяток кроків, може більше –
впівголосу додав услід – "негідник".
Стояла повна тиша, я почув.
Я не второпав, що зі мною сталось!
Ага, немов мене вперіщив хтось.
Мені немов залляло чимось вічі,
і я не зчувся вже, як обернувся
і вистрілив у нього! Ні, не вцілив:
він залишався там, де і стояв
до того та палив. І я… і я…
Я закричав і кинувся тікати.
А він – стояв. А так ніхто зі мною
не розмовляв ніколи ще! А що?
що я зробив такого? Попросив.
Еге ж, цигарку. Ну, нехай цигарку!
Я знаю, це погано. Та у нас
повально палять. Та і не хотілось
палити навіть! Я б і не палив,
я б тільки потримав. Та ні ж бо, ні…
Я виглядати не хотів дорослим!
Я б дійсно не палив! А там, в порту –
суціль вогні і світлячки на рейді…
Я тут би також… Ні, я не зумів
це все як слід… Але, прошу вас дуже,
прошу вас: не кажіте цього батьку!
Бо він приб’є… Так, я поклав на місце
і ліг до ліжка! Батьку не кажіть!
Бо геть заб’є! Я ж і не влучив! Га?
Егеж-бо, промахнувся!? Правда? Правда?"

5
Такий-то і такий-то. Стать і вік.
П’ята графа. Сім’я та діти – пропуск.
Де народився. Штамп прописки. Де,
коли і ким був найдений вже мертвим.
Підозрюваних прізвища: їх троє.
Отож, серед підозрюваних – троє.
Можливість запідозрити кількох
людей у вбивстві ними однієї
доволі красномовна. Так, звичайно,
і тріїця людей здійснити в змозі
одне і те ж. Курча, скажімо, з’їсти.
А тут – убивство. І самий вже факт,
що під підозру підпадають троє,
є запорука визнання, що кожен
спроможний вбити. Це лишає сенсу
всі пошуки – оскільки в результаті
розслідування тільки й дізнаєшся,
хто саме; але зовсім не про те, що
усі б так не могли… Ну що ви! Ні.
Мороз по шкірі? Дзузьки! Але в сумі
окремий намір одного чинити
убивство, з хистом иншої людини
розплутати його – попри увесь
зв’язок їх очевидний – безперечно
нічуть не рівнозначні. Але це
їх близість не скасовує. О, так,
усе це прикро.
Як? Як ви сказали?!
Що нашвидку наведене число
осіб, на котрих падає підозра,
об’єднує їх мовби і слугує
якимось чином алібі? Що нам
не вдасться трьох наситити єдиним
курчам? Так, безперечно. Отже, вбивця
у цей ніяк не вписується окіл,
а десь за його межами. І він
серед отих, кого не запідозриш?!
Міркуючи инакше, вбивця – той,
у кого і підстав катма для вбивства?!
Так, цього разу так воно й було.
Ви праві тут. Однак, усе це… все це…
Це просто – апологія абсурду!
Апофеоз безсенсовости! Мара!
Виходить, що тоді воно – логічне.
Чекайте! Поясніть мені тоді,
в чім сенс життя? Невже у тім,
що вигулькне з кущів хлопчак у куртці
та стрельне в вас не цілячись? Ба, щойно
усе це так, тоді скажіть – чому
діяння називаємо злочинним?
І поготів – розслідуємо! Жах.
Відтак, життя – очікування вбивства,
і слідство тільки формене чекання,
і що злочинець зовсім не злочинець,
і що…
Даруйте, мені трішки зле.
Піднімемось на палубу; тут душно…
Еге ж, це Ялта. Бачите – отам –
отам цей дім. Ну, трішки вище, біля
меморіалу. Гляньте – скільки сяйв!
Краса, авжеж?.. Ні, я не знаю, скільки
дадуть йому. Усе це поготів
не наша справа. Це вже – суд. Напевно,
йому дадуть… Звиняйте, я тепер
не маю сил торкатись теми кари.
Мені щось душно. Але це мине.
Так, в морі буде безумовно легше.
Лівадія? Онде вона. Отам,
в юрмлінні ліхтарів. Еге ж, шикарно?
Так, хоч і поніч. Як? Я не почув був?
Так, слава Богу. Ось і пливемо.

_______

"Колхіда" здійняла бурун, і Ялта –
з її квітками, пальмами, вогнями,
відпускниками – в чергах до дверей,
закритих напріч зайдам, як ті мухи,
довкіл світильників, – заледь гойднулась
і почала повільно розвертатись. Ніч
над морем відрізняється від ночі
над сушею приблизно в той же штиб,
як дзеркалом впритул відбитий погляд –
від погляду зустрічної людини.
"Колхіда" вийшла в море. Від корми
водою розбігався темний слід,
і сам півострів поступово танув
у мороці. Вірніше, повертався
до контурів, за котрі нам усім
нагадує географічна мапа.
------





------------------------

И. Бродский


Посвящается Ялте


История, рассказанная ниже,
правдива. К сожаленью, в наши дни
не только ложь, но и простая правда
нуждается в солидных подтвержденьях
и доводах. Не есть ли это знак,
что мы вступаем в совершенно новый,
но грустный мир? Доказанная правда
есть, собственно, не правда, а всего
лишь сумма доказательств. Но теперь
не говорят "я верю", а "согласен".

В атомный век людей волнует больше
не вещи, а строение вещей.
И как ребенок, распатронив куклу,
рыдает, обнаружив в ней труху,
так подоплеку тех или иных
событий мы обычно принимаем
за самые событья. В этом есть
свое очарование, поскольку
мотивы, отношения, среда
и прочее - все это жизнь. А к жизни
нас приучили относиться как
к объекту наших умозаключений.

И кажется порой, что нужно только
переплести мотивы, отношенья,
среду, проблемы - и произойдет
событие; допустим - преступленье.
Ан нет. За окнами - обычный день,
накрапывает дождь, бегут машины,
и телефонный аппарат (клубок
катодов, спаек, клемм, сопротивлений)
безмолвствует. Событие, увы,
не происходит. Впрочем, слава богу.

Описанное здесь случилось в Ялте.
Естественно, что я пойду навстречу
указанному выше представленью
о правде - то есть стану потрошить
ту куколку. Но да простит меня
читатель добрый, если кое-где
прибавлю к правде элемент искусства,
которое, в конечном счете, есть
основа всех событий (хоть искусство
писателя не есть искусство жизни,
а лишь его подобье).
Показанья
свидетелей даются в том порядке,
в каком они снимались. Вот пример
зависимости правды от искусства,
а не искусства - от наличья правды.

1

"Он позвонил в тот вечер и сказал,
что не придет. А мы с ним сговорились
еще во вторник, что в субботу он
ко мне заглянет. Да, как раз во вторник.
Я позвонил ему и пригласил
его зайти, и он сказал: "В субботу".
С какою целью? Просто мы давно
хотели сесть и разобрать совместно
один дебют Чигорина. И все.
Другой, как вы тут выразились, цели
у встречи нашей не было. При том
условии, конечно, что желанье
увидеться с приятным человеком
не называют целью. Впрочем, вам
видней... но, к сожалению, в тот вечер
он, позвонив, сказал, что не придет.
А жаль! я так хотел его увидеть.

Как вы сказали: был взволнован? Нет.
Он говорил своим обычным тоном.
Конечно, телефон есть телефон;
но, знаете, когда лица не видно,
чуть-чуть острей воспринимаешь голос.
Я не слыхал волнения... Вообще-то
он как-то странно составлял слова.
Речь состояла более из пауз,
всегда смущавших несколько. Ведь мы
молчанье собеседника обычно
воспринимаем как работу мысли.
А это было чистое молчанье.
Вы начинали ощущать свою
зависимость от этой тишины,
и это сильно раздражало многих.
Нет, я-то знал, что это результат
контузии. Да, я уверен в этом.
А чем еще вы объясните... Как?
Да, значит, он не волновался. Впрочем,
ведь я сужу по голосу и только.
Скажу во всяком случае одно:
тогда во вторник и потом в субботу
он говорил обычным тоном. Если
за это время что-то и стряслось,
то не в субботу. Он же позвонил!
Взволнованные так не поступают!
Я, например, когда волнуюсь... Что?
Как протекал наш разговор? Извольте.
Как только прозвучал звонок, я тотчас
снял трубку. "Добрый вечер, это я.
Мне нужно перед вами извиниться.
Так получилось, что прийти сегодня
я не сумею". Правда? Очень жаль.
Быть может, в среду? Мне вам позвонить?
Помилуйте, какие тут обиды!
Так до среды? И он: "Спокойной ночи".
Да, это было около восьми.
Повесив трубку, я прибрал посуду
и вынул доску. Он в последний раз
советовал пойти ферзем Е-8.
То был какой-то странный, смутный ход.
Почти нелепый. И совсем не в духе
Чигорина. Нелепый, странный ход,
не изменявший ничего, но этим
на нет сводивший самый смысл этюда.
В любой игре существенен итог:
победа, пораженье, пусть ничейный,
но все же - результат. А этот ход -
он как бы вызывал у тех фигур
сомнение в своем существованьи.
Я просидел с доской до поздней ночи.
Быть может, так когда-нибудь и будут
играть, но что касается меня...
Простите, я не понял: говорит ли
мне что-нибудь такое имя? Да.
Пять лет назад мы с нею разошлись.
Да, правильно: мы не были женаты.
Он знал об этом? Думаю, что нет.
Она бы говорить ему не стала.
Что? Эта фотография? Ее
я убирал перед его приходом.
Нет, что вы! вам не нужно извиняться.
Такой вопрос естественен, и я...
Откуда мне известно об убийстве?
Она мне позвонила в ту же ночь.
Вот у кого взволнованный был голос!"

2

"Последний год я виделась с ним редко,
но виделась. Он приходил ко мне
два раза в месяц. Иногда и реже.
А в октябре не приходил совсем.
Обычно он предупреждал звонком
заранее. Примерно за неделю.
Чтоб не случилось путаницы. Я,
вы знаете, работаю в театре.
Там вечно неожиданности. Вдруг
заболевает кто-нибудь, сбегает
на киносъемку - нужно заменять.
Ну, в общем, в этом духе. И к тому же
- к тому ж он знал, что у меня теперь...
Да, верно. Но откуда вам известно?
А впрочем, это ваше амплуа.
Но то, что есть теперь, ну, это, в общем,
серьезно. То есть я хочу сказать,
что это... Да, и несмотря на это
я с ним встречалась. Как вам объяснить!
Он, видите ли, был довольно странным
и непохожим на других. Да все,
все люди друг на друга непохожи.
Но он был непохож на всех других.
Да, это в нем меня и привлекало.
Когда мы были вместе, все вокруг
существовать переставало. То есть,
все продолжало двигаться, вертеться --
мир жил; и он его не заслонял.
Нет! я вам говорю не о любви!
Мир жил. Но на поверхности вещей
- как движущихся, так и неподвижных -
вдруг возникало что-то вроде пленки,
вернее - пыли, придававшей им
какое-то бессмысленное сходство.
Так, знаете, в больницах красят белым
и потолки, и стены, и кровати.
Ну, вот представьте комнату мою,
засыпанную снегом. Правда, странно?
А вместе с тем, не кажется ли вам,
что мебель только выиграла б от
такой метаморфозы? Нет? А жалко.
Я думала тогда, что это сходство
и есть действительная внешность мира.
Я дорожила этим ощущеньем.

Да, именно поэтому я с ним
совсем не порывала. А во имя
чего, простите, следовало мне
расстаться с ним? Во имя капитана?
А я так не считаю. Он, конечно,
серьезный человек, хоть офицер.
Но это ощущенье для меня
всего важнее! Разве он сумел бы
мне дать его? О Господи, я только
сейчас и начинаю понимать,
насколько важным было для меня
то ощущенье! Да, и это странно.
Что именно? Да то, что я сама
отныне стану лишь частичкой мира,
что и на мне появится налет
той патины. А я-то буду думать,
что непохожа на других!.. Пока
мы думаем, что мы неповторимы,
мы ничего не знаем. Ужас, ужас.

Простите, я налью себе вина.
Вы тоже? С удовольствием. Ну, что вы,
я ничего не думаю! Когда
и где мы познакомились? Не помню.
Мне кажется, на пляже. Верно, там:
в Ливадии, на санаторском пляже.
А где еще встречаешься с людьми
в такой дыре, как наша? Как, однако,
вам все известно обо мне! Зато
вам никогда не угадать тех слов,
с которых наше началось знакомство.
А он сказал мне: "Понимаю, как
я вам противен, но..." - что было дальше,
не так уж важно. Правда, ничего?
Как женщина, советую принять
вам эту фразу на вооруженье.
Что мне известно о его семье?
Да ровным счетом ничего. Как будто,
как будто сын был у него - но где?
А впрочем, нет, я путаю: ребенок
у капитана. Да, мальчишка, школьник.
Угрюм; но, в общем, вылитый отец...
Нет, о семье я ничего не знаю.
И о знакомых тоже. Он меня
ни с кем, насколько помню, не знакомил.
Простите, я налью себе еще.
Да, совершенно верно: душный вечер.

Нет, я не знаю, кто его убил.
Как вы сказали? Что вы! Это - тряпка.
Сошел с ума от ферзевых гамбитов.
К тому ж они приятели. Чего
я не могла понять, так этой дружбы.
Там, в ихнем клубе, они так дымят,
что могут завонять весь южный берег.
Нет, капитан в тот вечер был в театре.
Конечно, в штатском! Я не выношу
их форму. И потом мы возвращались
обратно вместе.
Мы его нашли
в моем парадном. Он лежал в дверях.
Сначала мы решили - это пьяный.
У нас в парадном, знаете, темно.
Но тут я по плащу его узнала:
на нем был белый плащ, но весь в грязи.
Да, он не пил. Я знаю это твердо;
да, видимо, он полз. И долго полз.
Потом? Ну, мы внесли его ко мне
и позвонили в отделенье. Я?
Нет - капитан. Мне было просто худо.

Да, все это действительно кошмар.
Вы тоже так считаете? Как странно.
Ведь это ваша служба. Вы правы:
да, к этому вообще привыкнуть трудно.
И вы ведь тоже человек... Простите!
Я неудачно выразилась. Да,
пожалуйста, но мне не наливайте.
Мне хватит. И к тому ж я плохо сплю,
а утром - репетиция. Ну, разве
как средство от бессонницы. Вы в этом
убеждены? Тогда - один глоток.
Вы правы, нынче очень, очень душно.
И тяжело. И совершенно нечем
дышать. И все мешает. Духота.
Я задыхаюсь. Да. А вы? А вы?
Вы тоже, да? А вы? А вы? Я больше --
я больше ничего не знаю. Да?
Я совершенно ничего не знаю.
Ну, что вам нужно от меня? Ну, что вы...
Ну, что ты хочешь? А? Ну что? Ну что?"

3

"Так вы считаете, что я обязан
давать вам обьяснения? Ну, что ж,
обязан так обязан. Но учтите:
я вас разочарую, так как мне
о нем известно безусловно меньше,
чем вам. Хотя того, что мне известно,
достаточно, чтобы сойти с ума.
Вам это, полагаю, не грозит,
поскольку вы... Да, совершенно верно:
я ненавидел этого субьекта.
Причины вам, я думаю, ясны.
А если нет - вдаваться в обьясненья
бессмысленно. Тем более, что вас,
в конце концов, интересуют факты.
Так вот: я признаю, что ненавидел.

Нет, мы с ним не были знакомы. Я -
я знал, что у нее бывает кто-то.
Но я не знал, кто именно. Она,
конечно, ничего не говорила.
Но я-то знал! Чтоб это знать, не нужно
быть Шерлок Холмсом, вроде вас. Вполне
достаточно обычного вниманья.
Тем более... Да, слепота возможна.
Но вы совсем не знаете ее!
Ведь если мне она не говорила
об этом типе, то не для того,
чтоб что-то скрыть! Ей просто не хотелось
расстраивать меня. Да и скрывать
там, в общем, было нечего. Она же
сама призналась - я ее припер
к стене - что скоро год, как ничего
уже меж ними не было... Не понял --
поверил ли я ей? Ну да, поверил.
Другое дело, стало ли мне легче.

Возможно, вы и правы. Вам видней.
Но если люди что-то говорят,
то не за тем, чтоб им не доверяли.
По мне, само уже движенье губ
существенней, чем правда и неправда:
в движеньи губ гораздо больше жизни,
чем в том, что эти губы произносят.
Вот я сказал вам, что поверил; нет!
Здесь было нечто большее. Я просто
увидел, что она мне говорит.
(Заметьте, не услышал, но увидел!)
Поймите, предо мной был человек.
Он говорил, дышал и шевелился.
Я не хотел считать все это ложью,
да и не мог... Вас удивляет, как
с таким подходом к человеку все же
я ухитрился получить четыре
звезды? Но это - маленькие звезды.
Я начинал совсем иначе. Те,
с кем начинал я, - те давно имеют
большие звезды. Многие и по две.
(Прибавьте к вашей версии, что я
еще и неудачник; это будет
способствовать ее правдоподобью.)
Я, повторяю, начинал иначе.
Я, как и вы, везде искал подвох.
И находил, естественно. Солдаты
такой народ - все время норовят
начальство охмурить... Но как-то я
под Кошице, в сорок четвертом, понял,
что это глупо. Предо мной в снегу
лежало двадцать восемь человек,
которым я не доверял, - солдаты.
Что? Почему я говорю о том,
Что не имеет отношенья к делу?
Я только отвечал на ваш вопрос.

Да, я - вдовец. Уже четыре года.
Да, дети есть. Один ребенок, сын.
Где находился вечером в субботу?
В театре. А потом я провожал
ее домой. Да, он лежал в парадном.
Что? Как я реагировал? Никак.
Конечно, я узнал его. Я видел
их вместе как-то раз в универмаге.
Они там что-то покупали. Я
тогда и понял...
Дело в том, что с ним
я сталкивался изредка на пляже.
Нам нравилось одно и то же место -
там, знаете, у сетки. И всегда
я видел у него на шее пятна...
Те самые, ну, знаете... Ну, вот.
Однажды я сказал ему - ну, что-то
насчет погоды, - и тогда он быстро
ко мне нагнулся и, не глядя на
меня, сказал: "Мне как-то с вами неохота",
и только через несколько секунд
добавил: "разговаривать". При этом
все время он смотрел куда-то вверх.
Вот в ту минуту я, клянусь вам, мог
убить его. В глазах моих стемнело,
я ощутил, как заливает мозг
горячая волна, и на мгновенье,
мне кажется, я потерял сознанье.
Когда я наконец пришел в себя,
он возлежал уже на прежнем месте,
накрыв лицо газетой, и на шее
темнели эти самые подтеки...
Да, я не знал тогда, что это - он.
По счастью, я еще знаком с ней не был.

Потом? Потом он, кажется, исчез:
я как-то не встречал его на пляже.
Потом был вечер в доме офицеров,
и мы с ней познакомились. Потом
я увидал их там в универмаге...
Поэтому его в субботу ночью
я сразу же узнал. Сказать вам правду,
я до известной степени был рад.
Иначе все могло тянуться вечно,
и всякий раз после его визитов
она была немного не в себе.
Теперь, надеюсь, все пойдет как надо.
Сначала будет малость тяжело,
но я-то знаю, что в конце концов
убитых забывают, и к тому же
мы, видимо, уедем. У меня
есть вызов в Академию. Да, в Киев.
Ее возьмут в любой театр, а сын
с ней очень дружит. И возможно, мы
с ней заведем и своего ребенка.
Я - хахаха - как видите, еще...
Да, я имею личное оружье.
Да нет, не "стечкин" - просто у меня
еще с войны трофейный "парабеллум".
Ну да, раненье было огнестрельным".

4

"В тот вечер батя отвалил в театр,
а я остался дома вместе с бабкой.
Ага, мы с ней смотрели телевизор.
Уроки? Так ведь то ж была суббота!
Да, значит телевизор. Про чего?
Сейчас уже не помню. Не про Зорге?
Ага, про Зорге! Только до конца
я не смотрел - я видел это раньше.
У нас была экскурсия в кино.
Ну вот... С какого места я ушел?
Ну, это там, где Клаузен и немцы.
Верней, японцы... и потом они
еще плывут вдоль берега на лодке.
Да, это было после девяти.
Наверно. Потому что гастроном
они в субботу закрывают в десять,
а я хотел мороженого. Нет,
я посмотрел в окно - ведь он напротив.
Да, и тогда я захотел пройтись.
Нет, бабке не сказался. Почему?
Она бы зарычала - ну, пальто,
перчатки, шапка - в общем, все такое.
Ага, был в куртке. Нет, совсем не в этой,
а в той, что с капюшоном. Да, она
на молнии.
Да, положил в карман.
Да нет, я просто знал, где ключ он прячет...
Конечно, просто так! И вовсе не
для хвастовства! Кому бы стал я хвастать?
Да, было поздно и вообще темно.
О чем я думал? Ни о чем не думал.
По-моему, я просто шел и шел.

Что? Как я очутился наверху?
Не помню... в общем, потому что сверху
спускаешься когда, перед тобой
все время - гавань. И огни в порту.
Да, верно, и стараешься представить,
что там творится. И вообще когда
уже домой - приятнее спускаться.
Да, было тихо и была луна.
Ну, в общем было здорово красиво.
Навстречу? Нет, никто не попадался.
Нет, я не знал, который час. Но "Пушкин"
в субботу отправляется в двенадцать,
а он еще стоял -- там, на корме,
салон для танцев, где цветные стекла,
и сверху это вроде изумруда.
Ага, и вот тогда...
Чего? Да нет же!
Еенный дом над парком, а его
я встретил возле выхода из парка.
Чего? А вообще у нас какие
с ней отношения? Ну как - она
красивая. И бабка так считает.
И вроде ничего, не лезет в душу.
Но мне-то это, в общем, все равно.
Папаша разберется...
Да, у входа.
Ага, курил. Ну да, я попросил,
а он мне не дал, и потом... Ну, в общем,
он мне сказал: "А ну катись отсюда"
и чуть попозже - я уж отошел
шагов на десять, может быть, и больше -
вполголоса прибавил: "негодяй".
Стояла тишина, и я услышал.
Не знаю, что произошло со мной!
Ага, как будто кто меня ударил.
Мне словно чем-то залило глаза,
и я не помню, как я обернулся
и выстрелил в него! Но не попал:
он продолжал стоять на прежнем месте
и, кажется, курил. И я... и я...
Я закричал и бросился бежать.
А он - а он стоял...
Никто со мною
так никогда не говорил! А что,
а что я сделал? Только попросил.
Да, папиросу. Пусть и папиросу!
Я знаю, это плохо. Но у нас
почти все курят. Мне и не хотелось
курить-то даже! Я бы не курил,
я только подержал бы... Нет же! нет же!
Я не хотел себе казаться взрослым!
Ведь я бы не курил! Но там, в порту,
везде огни и светлячки на рейде...
И здесь бы тоже... Нет, я не могу
как следует все это... Если можно,
прошу вас: не рассказывайте бате!
А то убьет... Да, положил на место.
А бабка? Нет, она уже уснула.
Не выключила даже телевизор,
и там мелькали полосы... Я сразу,
я сразу положил его на место
и лег в кровать! Не говорите бате!
Не то убьет! Ведь я же не попал!
Я промахнулся! Правда? Правда? Правда?!"

5

Такой-то и такой-то. Сорок лет.
Национальность. Холост. Дети -- прочерк.
Откуда прибыл. Где прописан. Где,
когда и кем был найден мертвым. Дальше
идут подозреваемые: трое.
Итак, подозреваемые - трое.
Вообще, сама возможность заподозрить
трех человек в убийстве одного
весьма красноречива. Да, конечно,
три человека могут совершить
одно и то же. Скажем, съесть цыпленка.
Но тут - убийство. И в самом том факте,
что подозренье пало на троих,
залог того, что каждый был способен
убить. И этот факт лишает смысла
все следствие -- поскольку в результате
расследованья только узнаешь,
кто именно; но вовсе не о том, что
другие не могли... Ну что вы! Нет!
Мороз по коже? Экий вздор! Но в общем
способность человека совершить
убийство и способность человека
расследовать его - при всей своей
преемственности видимой -- бесспорно
не равнозначны. Вероятно, это
как раз эффект их близости... О да,
все это грустно...
Как? Как вы сказали?!
Что именно само уже число
лиц, на которых пало подозренье,
объединяет как бы их и служит
в каком-то смысле алиби? Что нам
трех человек не накормить одним
цыпленком? Безусловно. И, выходит,
убийца не внутри такого круга,
но за его пределами. Что он
из тех, которых не подозреваешь?!
Иначе говоря, убийца - тот,
кто не имеет повода к убийству?!
Да, так оно и вышло в этот раз.
Да-да, вы правы... Но ведь это... это...
Ведь это -- апология абсурда!
Апофеоз бессмысленности! Бред!
Выходит, что тогда оно - логично.
Постойте? Объясните мне тогда,
в чем смысл жизни? Неужели в том,
что из кустов выходит мальчик в куртке
и начинает в вас палить?! А если,
а если это так, то почему
мы называем это преступленьем?
И, сверх того, расследуем! Кошмар.
Выходит, что всю жизнь мы ждем убийства,
что следствие - лишь форма ожиданья,
и что преступник вовсе не преступник,
и что...
Простите, мне нехорошо.
Поднимемся на палубу; здесь душно...
Да, это Ялта. Видите, вон там -
там этот дом. Ну, чуть повыше, возле
мемориала... Как он освещен!
Красиво, правда?.. Нет, не знаю, сколько
дадут ему. Да, это все уже
не наше дело. Это - суд. Наверно,
ему дадут... Простите, я сейчас
не в силах размышлять о наказаньи.
Мне что-то душно. Ничего, пройдет.
Да, в море будет несравненно легче.
Ливадия? Она вон там. Да-да,
та группа фонарей. Шикарно, правда?
Да, хоть и ночью. Как? Я не расслышал?
Да, слава Богу. Наконец плывем.

___

"Колхида" вспенила бурун, и Ялта -
с ее цветами, пальмами, огнями,
отпускниками, льнущими к дверям
закрытых заведений, точно мухи
к зажженным лампам, - медленно качнулась
и стала поворачиваться. Ночь
над морем отличается от ночи
над всякой сушею примерно так же,
как в зеркале встречающийся взгляд -
от взгляда на другого человека.
"Колхида" вышла в море. За кормой
струился пенистый, шипящий след,
и полуостров постепенно таял
в полночной тьме. Вернее, возвращался
к тем очертаньям, о которых нам
твердит географическая карта.
январь-февраль 1969г
-----------------------------------------------