ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
2024.03.26
19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего
2024.03.26
10:31
Весна вже дихає на повні груди,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Обіймаючи світло
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Обіймаючи світло
Великодня п'ятниця в західноукраїнських селах оповита тишею і смутком, на жодному обійсті не бере розгону, а велемовно дрімає нехитра селянська праця. Господарі обійсть, здебільшого, неговіркі, у кожного в голові настанови панотців, що відлунюють нотами трауру, бо як інакше: в церкві Плащаниця Ісуса Христа, що засвідчила страту Сина Божого.
Західноукраїнські села вдихають на повні груди і затамовуть подих, аби почути голоси Ісусових ран, разючі та водночас зцілюючі для душ неспоганених.
Учитель початкових класів Гринь завмирає коло вікна класу, через яке видно церкву, і дослухається, ох, як дослухається до мови святої крові: так міцніє духом і позбувається нарікань на підніжки буднів і скупість особистих свят, бо усе це геть мізерне перед обрисом вічності...
- Іване Яковичу, - здригає плечі Гриня окриком дев'ятирічне, старше від однокласників циганча за другою партою, - цей урок останній сьогодні?
- Так, діти. Закінчуйте вправу, а відтак відпущу до Плащаниці усіх охочих. - тенорить Гринь і одразу визначає, що оминуть церкву троє вихованців - отой багатий запитаннями циганчук, і двоє свідків Єгови.
Двінок перерізає стрічку уроку, першокласники - за двері, а за плечима учителя, що каліграфічно виводить запис у класному журналі, сопе той же невгамовний циганчук.
- Іване Яковичу, перевірите мій зошит насамперед?
Гринь відповідає невгамовному не одразу: у пам'яті першовересень цього навчального року, який у школі прозвали циганським, бо якби не шість циганських сімей, що заїхали підводами до їхнього села і були поселені сільським головою у порожніх, давно покинутих власниками хатах, то комплектування навчальних класів у школі луснуло б, як мильна булька. На щастя, у сільській місцевості клас вважається укомплектованим, якщо у ньому не менше п'яти учнів. Отож школа житиме - як останній бастіон села, що тримає молодь у селі. Ех, коли б іще довкола цього бастіону звести інші, де б закипіла праця сотень молодих рук!
Очі Гриня упираються в циганчукові.
- Твої здібності, хлопче, обнадіюють. - кидає малому і знову пригадує першовересневі години, ті, з циганським лементом у коридорі школи і шепотом односельчан навздогін прудконогим циганчатам та їхнім батькам: пригріли злодюг, хай би їм грець, їй-богу поцуплять усе, що погано лежить.
- Іване Яковичу, то як? - аж пританцьовує циганчук. - Хочу побачити свої помилки.
Гринь неквапливо заглядає у зошит настирливого.
- Помилок немає…
- Шандором зовуть, - підказує малий, збагнувши на свій лад паузу в мові учителя.
- Дякую за підказку. - усміхається Гринь. - У тебе, кмітливий, є знаменитий тезка - великий угорський поет Шандор Петефі.
- Розкажіть про нього, Іване Яковичу! - змахує мимоволі руками циганчук, начебто хоче обійняти ними якомога більше світла у затіненому вікні.
- Не сьогодні, Шандоре. Мені пора у церкву. - підводиться з крісла Гринь. - хочу поклонитися Спасителю.
- А як він спасає? - спалахує погляд циганчука.
- Він, Ісус, - учитель. Навчає, якою стежкою йти до неба, аби не схибити. - руки Гриня теж тягнуться до віконного світла.
Подиву циганчати немає меж. Напружено розмірковує.
- Стежка мусить вести на найвищу гору, а тоді з вершини - на хмарину...
Гринь долонею приховує широкий усміх: не варто спиняти фантазію дитини: праведне відкриється їй згодом, поступово.
Зі школи виходять удвох у напрямку церкви, до якої - рукою подати, тому невдовзі уже й коло неї. Крізь навстіж відчинені двері видніється іконостас, але Плащаниці, що має бути перед ним, не видно, її заступили парафіяни.
- Іване Яковичу, Ісус у церкві? - тамує подих циганча.
- Не тільки у цій - у всіх церквах одразу, Шандоре.
У голові дитини не вкладається почуте, в очах ще більше цікавості.
- Його бачать?
- Ні, відчувають у молитвах. - Гринь кладе руку на плече співбесіднику. - До побачення, хлопче. До нашої розмови згодом повернемось.
У церкві Гриневі щемно і затишно. Склав уклінно шану Плащаниці, помолився й чекає, як і усі чоловіки, на звичне розпорядження старшого церковного брата про чергування у церкві. За спиною шурхіт. Оглянувся - у вхідних циганчук: розглядає Плащаницю, пильно-пильно роздивляється. Нараз відстрибнув од дверей і геть побіг.
- Як вам живеться, Яковичу? - запитує Гриня сусід Федір, з яким чергують з вечора до опівночі. - Ось тут, за церковним порогом, у нас благодать на душі, - продовжує, забувши отримати відповідь, - тут ми люди Божі, покірні та лагідні, а шубовснемо у буденщину, ногами тупаємо, ліктем відштовхуємо, словом ображаємо. А чому? Звикли до життєвого галопу! А хіба у галопі схаменешся? Ні, не зумієш! Бачиш перед собою одну дорогу і - стрімголов по ній, бо поганяють жінка і діти, начальство й сусіди, власні жадоба і заздрість.
Гринь подав голос для зав'язки діалогу - намарно: сусід Федір із тих, що "сідають на вуха" співбесіднику і з довбешки своєї витрушують доварене й не доварене у ній, аж допоки не похвалять себе за хвостатий монолог усмішкою чи піднятим угору пальцем.
- Я б хотів схаменутись, - розпалювався Федір, - але ж на заваді злі духи! Хочете знати, чиї вони? Будь ласка! Цих духів у себе впускають занадто рухливі.
- І балакучі, напевно. - подумав Гринь.
- Рухливим, - вигучнив торохтіння Федір, - ніколи стежити за чистотою вчинків, так, так, саме чистотою, а там, де грязно, злий дух прослизує непомітно. Спочатку сидить у людині, як миша під віником, а потім нашіптує їй про спокуси. Кому раз, кому десятки разів і, врешті, людина стає його жертвою. Ох, і розумні ці духи! Не займають полоненого ними повсякчас, а слушної нагоди чекають, аби у спину штовхнути, ножа під руку підсунути, очі на камінь спрямувати... Розізлися лишень, у відчай впади - таке за їхньою намовою скоїш, що й рід твій од тебе сахнеться! Ісус, пригадую, злих духів з людей виганяв, ще й показав, як, у свині переміщені, діють вони... А трапляється: слабшає нечись у присутності Божій, не здатна в людину проникнути. Тоді обставинами маніпулює. І так, і сяк поверне, що й неспокушеного в таращу заведе. Ото зринула у моїй голові історія, Яковичу...
Гринь підвівся з лави. Забув мобільний удома, а як без телефону в кишені у двадцять першому столітті? Його садиба он де, за два кроки. Туди й назад - за лічені хвилини. Махнув рукою оповідачу й пішов.
- Одна жінка поїхала в гості до куми. - сипав услід Гриневі й надалі оповідач. - Дорога стелилася їй попри став, оточений вербами...
Гринь зачинив за собою двері церкви і мовби прищемив носа сусідовій історії. Почулося протяжне -а-а-а-а-й! - і невдоволене сопіння. У домі Гриня вже спали, тому навшпиньки пробрався в кімнату, що слугувала кабінетом, увімкнув освітлення, ухопив і проковтнув кусень пирога, який не доїв раніше, і взявся шукати телефон. Окинув зором стіл та меблеву стінку, обмацав кілька кишень у покинутому на кріслах одязі, навіть заглянув під ліжко - як корова язиком злизала його Нокію! Сів на крісло і став пригадувати, де б міг зоставити подарунок дочки. Спохопився: звичайно на тумбі у коридорі, як і траплялося раніше... Телефон насправді знайшовся на кришці тумби. За звичкою перед тим, як покласти знахідку в кишеню, поглянув, чи немає пропущених дзвінків та повідомлень, і тільки тоді вирушив на чергування. Церква зустріла навстіж відчиненими дверима. Ніби й нічого дивного в цьому не не було, якби не відсутність у ній сусіда Федора: не відізвався на оклик - перший, другий, третій... Невже покинув церву з Плащаницею напризволяще? Господи! - запекло у грудях Гриневі. - Плащаниці теж немає! Щоб це усе означало? Щодуху у сусідський двір.
- Федоре, де ж ти?
У відповідь рев корови з хліва, на порозі якого з відром води Федорова жінка. Оглянулася.
- У великодню п'ятницю Лінда отелюється! - кричить. - Отож я з церкви свого покликала.
- Де Плащаниця? - горланить Гринь, полотніючи.
- Як це де? - знизує плечима молодиця. - Жартуєте, Яковичу?
- Хіба жартують із цим? - тремтить голос Гриня.
У хліві ще дужче реве корова й репетує господар.
- Теля застрягло в утробі! Ну, відпускай його, годувальнице!
Ошелешена побаченим жінка кидається у хлів та за мить вигулькує.
- Не до вас, Яковичу. Ідіть!
Гринь навипередки з вітром - у церкву. Може, засліпило, хай би йому грець, а вона, Плащаниця, на місці. Та де ж там! - обмацує руками стіл, на якому лежала. - Повідомити панотця. Негайно!
Панотець Микола навколішки перед іконостасом, просить прощення крадію.
- Такий гріх! Такий гріх! - бідкається після кількох прочитаних молитов. - Як те створіння Боже, що споганилось, людям у вічі погляне? Як до Творця ітиме з ложа смертного? Чи зменшать провину його молитви мої?
- Панотче Миколо, - видихає неподалік Гринь, - треба шукати Плащаницю.
- Ой, чи знайдемо? - повертає голову панотець. - Ми ж не поліцейські.
У пам'яті Гриня пропажа племінного бика односеця з пасовища. Викликав односелець поліцію, про допомогу благав. Четверо у погонах разів шість навідали постраждалого, усякі там деталі уточнювали, пригощалися, чим Бог господарю послав, а в результаті - заплатив постраждалий за пальне, що "з'їла" поліцейська машина, а про бика й думати забув.
- Малі сподівання на поліцейських - тільки те і сказав панотцеві зі згаданого, аби у церкві не нарікати, а, трохи помовчавши, припустив. - Чи не цигани наші Плащаницю викрали?
Панотець Микола підвівся з колін.
- До циганів, Іване, - совість їхню будити!
За церквою повернули в завулок, у якому найближча циганська хата. У вікнах світилося - не доведеться нікому сон псувати. На стукіт у двері відізвалася жінка.
- Кому ж там удома не сидиться?
Відповісти не встигли: моложава циганка хитнула перед ними креслатою сукнею і проспівала.
- Ой на-на! Такі пани у гості!
Панотець Микола перехрестив циганку.
- Пропала Плащаниця з церкви, жінко. Перед святим хрестом правду кажи!
- Нічого не знаю! - сукня моложавої, мовби порив хуги до колін Гриня. - У всьому роми у вас винуваті!
- Перед святим хрестом, жінко! - повторив панотець.
- Наші могли... - зніяковіла циганка.
- Хто із ваших? - пожвавішав Гринь.
- Ручаюся за домашніх. Вони не крали. - сукня-хуга заметалася знову, але уся постава циганки та очі її заперечили обман.
Попросили у жінки пробачення і попрощались.
Наступна циганська хата була неподалік. У ній також не спали. Назустріч панотцеві і Гриню вибіг і зайшовся гавкотом кудлатий пес. Відганяючи пса ломакою, дійшли до вхідних хати. Мешканці не відповіли на стукіт.
- Відчиніть, будь ласка! - попрохав панотець.
З середини хати ні звуку, а за хвилю вимкнули освітлення. Тепер уже, перекрикуючи гавкіт, наполягав на зустрічі з мешканцями Гринь. Зрештою він за чверть години кивнув панотцеві на ворота, мовляв потрібно вийти на вулицю.
- На цім обійсті велика родина. - захуткословив Гринь, коли вони з панотцем покинули циганський двір. - У літніх батьків чотири дорослих сини. Якщо причаїлись - не встигли сховати крадене!
- Пильнуватиму їх, Іване. - панотець поглянув чомусь на небо, - Мушу пильнувати, аби Плащаницю за межі обійстя не винесли, а ти, чоловіче, за підмогою біжи.
- Так, панотче Миколо. - погодився Гринь і понісся провулком. Обабіч миготіли дерева і огорожі, десь праворуч заіржав кінь, а ліворуч, у глибині села, затіяли сварку пси. Нічний спринтер не помічав нічого. Нічого, крім безлюддя, бо потрібні були йому люди - розумні та врівноважені. Хтозна, як складеться ситуація... Хтось прошмигнув попереду і притих за тином. Кажуть, у натовпі знайдеш натовп, а на безлюдді того, хто ховається. Гостре око Гриня впіймало зустрічного відразу, увімкнув ліхтарик мобільного і хутко за тин. Від побаченого оторопів: перед ним дитина, допитливе циганча... До тендітних вуст палець прикладає.
- Шандоре, - шепоче Гринь, - о такій годині на вулиці! Сам! Чому?
- Іване Яковичу, - тремтить голос циганчати, так налякали! Боявся циганів зустріти. У мене згорток... Ось там погляньте, Іване Яковичу.
Ліхтариком телефону Гринь вихоплює згорток полотна поблизу, розгортає.
- Шандоре, Плащаниця! Поцупив?
- Зі сховку батька у покинутій хаті на околиці...
- Твоя цікавість, дитино, геніальна! - руки Гриня пригорнули малого. - Але ж батько здогадається...
- Ні, не здогадається. Я вистежив його... Циганчуки уміють вистежити непомітно. А недавно, коли у домі заснули, вислизнув через вікно, аби Плащаницю під церкву...
- Наче з дорослим розмовляю. - дивується Гринь. - Далебі, у цигаських мандрах дорослішають хутчіш.
- Піду додому, - заглядає за тин циганчук, зітхнувши, і тут же запитує.
- А Бог таємниці любить, Іване Яковичу?
- Так, любить - такі, як наша з тобою, Шандоре, - мовить Гринь і ні на йоту не сумнівається, що не обманув.
10.04.2020 р.
Західноукраїнські села вдихають на повні груди і затамовуть подих, аби почути голоси Ісусових ран, разючі та водночас зцілюючі для душ неспоганених.
Учитель початкових класів Гринь завмирає коло вікна класу, через яке видно церкву, і дослухається, ох, як дослухається до мови святої крові: так міцніє духом і позбувається нарікань на підніжки буднів і скупість особистих свят, бо усе це геть мізерне перед обрисом вічності...
- Іване Яковичу, - здригає плечі Гриня окриком дев'ятирічне, старше від однокласників циганча за другою партою, - цей урок останній сьогодні?
- Так, діти. Закінчуйте вправу, а відтак відпущу до Плащаниці усіх охочих. - тенорить Гринь і одразу визначає, що оминуть церкву троє вихованців - отой багатий запитаннями циганчук, і двоє свідків Єгови.
Двінок перерізає стрічку уроку, першокласники - за двері, а за плечима учителя, що каліграфічно виводить запис у класному журналі, сопе той же невгамовний циганчук.
- Іване Яковичу, перевірите мій зошит насамперед?
Гринь відповідає невгамовному не одразу: у пам'яті першовересень цього навчального року, який у школі прозвали циганським, бо якби не шість циганських сімей, що заїхали підводами до їхнього села і були поселені сільським головою у порожніх, давно покинутих власниками хатах, то комплектування навчальних класів у школі луснуло б, як мильна булька. На щастя, у сільській місцевості клас вважається укомплектованим, якщо у ньому не менше п'яти учнів. Отож школа житиме - як останній бастіон села, що тримає молодь у селі. Ех, коли б іще довкола цього бастіону звести інші, де б закипіла праця сотень молодих рук!
Очі Гриня упираються в циганчукові.
- Твої здібності, хлопче, обнадіюють. - кидає малому і знову пригадує першовересневі години, ті, з циганським лементом у коридорі школи і шепотом односельчан навздогін прудконогим циганчатам та їхнім батькам: пригріли злодюг, хай би їм грець, їй-богу поцуплять усе, що погано лежить.
- Іване Яковичу, то як? - аж пританцьовує циганчук. - Хочу побачити свої помилки.
Гринь неквапливо заглядає у зошит настирливого.
- Помилок немає…
- Шандором зовуть, - підказує малий, збагнувши на свій лад паузу в мові учителя.
- Дякую за підказку. - усміхається Гринь. - У тебе, кмітливий, є знаменитий тезка - великий угорський поет Шандор Петефі.
- Розкажіть про нього, Іване Яковичу! - змахує мимоволі руками циганчук, начебто хоче обійняти ними якомога більше світла у затіненому вікні.
- Не сьогодні, Шандоре. Мені пора у церкву. - підводиться з крісла Гринь. - хочу поклонитися Спасителю.
- А як він спасає? - спалахує погляд циганчука.
- Він, Ісус, - учитель. Навчає, якою стежкою йти до неба, аби не схибити. - руки Гриня теж тягнуться до віконного світла.
Подиву циганчати немає меж. Напружено розмірковує.
- Стежка мусить вести на найвищу гору, а тоді з вершини - на хмарину...
Гринь долонею приховує широкий усміх: не варто спиняти фантазію дитини: праведне відкриється їй згодом, поступово.
Зі школи виходять удвох у напрямку церкви, до якої - рукою подати, тому невдовзі уже й коло неї. Крізь навстіж відчинені двері видніється іконостас, але Плащаниці, що має бути перед ним, не видно, її заступили парафіяни.
- Іване Яковичу, Ісус у церкві? - тамує подих циганча.
- Не тільки у цій - у всіх церквах одразу, Шандоре.
У голові дитини не вкладається почуте, в очах ще більше цікавості.
- Його бачать?
- Ні, відчувають у молитвах. - Гринь кладе руку на плече співбесіднику. - До побачення, хлопче. До нашої розмови згодом повернемось.
У церкві Гриневі щемно і затишно. Склав уклінно шану Плащаниці, помолився й чекає, як і усі чоловіки, на звичне розпорядження старшого церковного брата про чергування у церкві. За спиною шурхіт. Оглянувся - у вхідних циганчук: розглядає Плащаницю, пильно-пильно роздивляється. Нараз відстрибнув од дверей і геть побіг.
- Як вам живеться, Яковичу? - запитує Гриня сусід Федір, з яким чергують з вечора до опівночі. - Ось тут, за церковним порогом, у нас благодать на душі, - продовжує, забувши отримати відповідь, - тут ми люди Божі, покірні та лагідні, а шубовснемо у буденщину, ногами тупаємо, ліктем відштовхуємо, словом ображаємо. А чому? Звикли до життєвого галопу! А хіба у галопі схаменешся? Ні, не зумієш! Бачиш перед собою одну дорогу і - стрімголов по ній, бо поганяють жінка і діти, начальство й сусіди, власні жадоба і заздрість.
Гринь подав голос для зав'язки діалогу - намарно: сусід Федір із тих, що "сідають на вуха" співбесіднику і з довбешки своєї витрушують доварене й не доварене у ній, аж допоки не похвалять себе за хвостатий монолог усмішкою чи піднятим угору пальцем.
- Я б хотів схаменутись, - розпалювався Федір, - але ж на заваді злі духи! Хочете знати, чиї вони? Будь ласка! Цих духів у себе впускають занадто рухливі.
- І балакучі, напевно. - подумав Гринь.
- Рухливим, - вигучнив торохтіння Федір, - ніколи стежити за чистотою вчинків, так, так, саме чистотою, а там, де грязно, злий дух прослизує непомітно. Спочатку сидить у людині, як миша під віником, а потім нашіптує їй про спокуси. Кому раз, кому десятки разів і, врешті, людина стає його жертвою. Ох, і розумні ці духи! Не займають полоненого ними повсякчас, а слушної нагоди чекають, аби у спину штовхнути, ножа під руку підсунути, очі на камінь спрямувати... Розізлися лишень, у відчай впади - таке за їхньою намовою скоїш, що й рід твій од тебе сахнеться! Ісус, пригадую, злих духів з людей виганяв, ще й показав, як, у свині переміщені, діють вони... А трапляється: слабшає нечись у присутності Божій, не здатна в людину проникнути. Тоді обставинами маніпулює. І так, і сяк поверне, що й неспокушеного в таращу заведе. Ото зринула у моїй голові історія, Яковичу...
Гринь підвівся з лави. Забув мобільний удома, а як без телефону в кишені у двадцять першому столітті? Його садиба он де, за два кроки. Туди й назад - за лічені хвилини. Махнув рукою оповідачу й пішов.
- Одна жінка поїхала в гості до куми. - сипав услід Гриневі й надалі оповідач. - Дорога стелилася їй попри став, оточений вербами...
Гринь зачинив за собою двері церкви і мовби прищемив носа сусідовій історії. Почулося протяжне -а-а-а-а-й! - і невдоволене сопіння. У домі Гриня вже спали, тому навшпиньки пробрався в кімнату, що слугувала кабінетом, увімкнув освітлення, ухопив і проковтнув кусень пирога, який не доїв раніше, і взявся шукати телефон. Окинув зором стіл та меблеву стінку, обмацав кілька кишень у покинутому на кріслах одязі, навіть заглянув під ліжко - як корова язиком злизала його Нокію! Сів на крісло і став пригадувати, де б міг зоставити подарунок дочки. Спохопився: звичайно на тумбі у коридорі, як і траплялося раніше... Телефон насправді знайшовся на кришці тумби. За звичкою перед тим, як покласти знахідку в кишеню, поглянув, чи немає пропущених дзвінків та повідомлень, і тільки тоді вирушив на чергування. Церква зустріла навстіж відчиненими дверима. Ніби й нічого дивного в цьому не не було, якби не відсутність у ній сусіда Федора: не відізвався на оклик - перший, другий, третій... Невже покинув церву з Плащаницею напризволяще? Господи! - запекло у грудях Гриневі. - Плащаниці теж немає! Щоб це усе означало? Щодуху у сусідський двір.
- Федоре, де ж ти?
У відповідь рев корови з хліва, на порозі якого з відром води Федорова жінка. Оглянулася.
- У великодню п'ятницю Лінда отелюється! - кричить. - Отож я з церкви свого покликала.
- Де Плащаниця? - горланить Гринь, полотніючи.
- Як це де? - знизує плечима молодиця. - Жартуєте, Яковичу?
- Хіба жартують із цим? - тремтить голос Гриня.
У хліві ще дужче реве корова й репетує господар.
- Теля застрягло в утробі! Ну, відпускай його, годувальнице!
Ошелешена побаченим жінка кидається у хлів та за мить вигулькує.
- Не до вас, Яковичу. Ідіть!
Гринь навипередки з вітром - у церкву. Може, засліпило, хай би йому грець, а вона, Плащаниця, на місці. Та де ж там! - обмацує руками стіл, на якому лежала. - Повідомити панотця. Негайно!
Панотець Микола навколішки перед іконостасом, просить прощення крадію.
- Такий гріх! Такий гріх! - бідкається після кількох прочитаних молитов. - Як те створіння Боже, що споганилось, людям у вічі погляне? Як до Творця ітиме з ложа смертного? Чи зменшать провину його молитви мої?
- Панотче Миколо, - видихає неподалік Гринь, - треба шукати Плащаницю.
- Ой, чи знайдемо? - повертає голову панотець. - Ми ж не поліцейські.
У пам'яті Гриня пропажа племінного бика односеця з пасовища. Викликав односелець поліцію, про допомогу благав. Четверо у погонах разів шість навідали постраждалого, усякі там деталі уточнювали, пригощалися, чим Бог господарю послав, а в результаті - заплатив постраждалий за пальне, що "з'їла" поліцейська машина, а про бика й думати забув.
- Малі сподівання на поліцейських - тільки те і сказав панотцеві зі згаданого, аби у церкві не нарікати, а, трохи помовчавши, припустив. - Чи не цигани наші Плащаницю викрали?
Панотець Микола підвівся з колін.
- До циганів, Іване, - совість їхню будити!
За церквою повернули в завулок, у якому найближча циганська хата. У вікнах світилося - не доведеться нікому сон псувати. На стукіт у двері відізвалася жінка.
- Кому ж там удома не сидиться?
Відповісти не встигли: моложава циганка хитнула перед ними креслатою сукнею і проспівала.
- Ой на-на! Такі пани у гості!
Панотець Микола перехрестив циганку.
- Пропала Плащаниця з церкви, жінко. Перед святим хрестом правду кажи!
- Нічого не знаю! - сукня моложавої, мовби порив хуги до колін Гриня. - У всьому роми у вас винуваті!
- Перед святим хрестом, жінко! - повторив панотець.
- Наші могли... - зніяковіла циганка.
- Хто із ваших? - пожвавішав Гринь.
- Ручаюся за домашніх. Вони не крали. - сукня-хуга заметалася знову, але уся постава циганки та очі її заперечили обман.
Попросили у жінки пробачення і попрощались.
Наступна циганська хата була неподалік. У ній також не спали. Назустріч панотцеві і Гриню вибіг і зайшовся гавкотом кудлатий пес. Відганяючи пса ломакою, дійшли до вхідних хати. Мешканці не відповіли на стукіт.
- Відчиніть, будь ласка! - попрохав панотець.
З середини хати ні звуку, а за хвилю вимкнули освітлення. Тепер уже, перекрикуючи гавкіт, наполягав на зустрічі з мешканцями Гринь. Зрештою він за чверть години кивнув панотцеві на ворота, мовляв потрібно вийти на вулицю.
- На цім обійсті велика родина. - захуткословив Гринь, коли вони з панотцем покинули циганський двір. - У літніх батьків чотири дорослих сини. Якщо причаїлись - не встигли сховати крадене!
- Пильнуватиму їх, Іване. - панотець поглянув чомусь на небо, - Мушу пильнувати, аби Плащаницю за межі обійстя не винесли, а ти, чоловіче, за підмогою біжи.
- Так, панотче Миколо. - погодився Гринь і понісся провулком. Обабіч миготіли дерева і огорожі, десь праворуч заіржав кінь, а ліворуч, у глибині села, затіяли сварку пси. Нічний спринтер не помічав нічого. Нічого, крім безлюддя, бо потрібні були йому люди - розумні та врівноважені. Хтозна, як складеться ситуація... Хтось прошмигнув попереду і притих за тином. Кажуть, у натовпі знайдеш натовп, а на безлюдді того, хто ховається. Гостре око Гриня впіймало зустрічного відразу, увімкнув ліхтарик мобільного і хутко за тин. Від побаченого оторопів: перед ним дитина, допитливе циганча... До тендітних вуст палець прикладає.
- Шандоре, - шепоче Гринь, - о такій годині на вулиці! Сам! Чому?
- Іване Яковичу, - тремтить голос циганчати, так налякали! Боявся циганів зустріти. У мене згорток... Ось там погляньте, Іване Яковичу.
Ліхтариком телефону Гринь вихоплює згорток полотна поблизу, розгортає.
- Шандоре, Плащаниця! Поцупив?
- Зі сховку батька у покинутій хаті на околиці...
- Твоя цікавість, дитино, геніальна! - руки Гриня пригорнули малого. - Але ж батько здогадається...
- Ні, не здогадається. Я вистежив його... Циганчуки уміють вистежити непомітно. А недавно, коли у домі заснули, вислизнув через вікно, аби Плащаницю під церкву...
- Наче з дорослим розмовляю. - дивується Гринь. - Далебі, у цигаських мандрах дорослішають хутчіш.
- Піду додому, - заглядає за тин циганчук, зітхнувши, і тут же запитує.
- А Бог таємниці любить, Іване Яковичу?
- Так, любить - такі, як наша з тобою, Шандоре, - мовить Гринь і ні на йоту не сумнівається, що не обманув.
10.04.2020 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію