ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2021.10.17 21:23
Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці

Олександр Бобошко Заколотний
2021.10.17 18:42
У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказа

Микола Дудар
2021.10.17 18:02
Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…

Володимир Бойко
2021.10.17 17:47
Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна

Ігор Деркач
2021.10.17 15:03
Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –

Олена Музичук
2021.10.17 14:58
І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю

Іван Потьомкін
2021.10.17 13:37
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коха

Татьяна Квашенко
2021.10.17 13:08
Прощальная нежность октябрьских речных вечеров
Подарит на память перо придорожных павлинов.
Золой заметает следы от недавних костров.
А Буг не готов к холодам, от заката малинов.
А Буг хорошеет при осени – старый коньяк.
И выдержки точно ему занимат

Олена Побийголод
2021.10.17 11:06
Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Між вечірніх заклять та оплавлених свіч,
між уявних пригод та віршованих строф
жили діти книжкові, не знаючи січ,
нудячись від дитячих своїх катастроф.

Дітям завжди досадна

Петро Скоропис
2021.10.17 10:18
Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Поталою завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
він впився мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні і змагання
в двадцять о

Микола Соболь
2021.10.17 06:52
Серед осінніх листопадів
є лист написаний тобі,
який згубивсь у вертограді
де неба далі голубі.
Перекидає вітер листя
(і це, напевно, неспроста).
Борвій сьогодні, як сказився,
мого шукаючи листа…

Віктор Кучерук
2021.10.17 06:28
Ранку холодного тіні імлисті
Обволікають зволожене скло, –
Вітер поволі обскубує листя
І пожирає останнє тепло.
Тне павутина повітря і тихо
Плине мрійливо кудись навмання, –
Стукотом манять до себе горіхи
Зграю, проворного скрізь, вороння.

М Менянин
2021.10.17 02:43
Якби побачити хоч сон
де люди раді та кмітливі –
з Отцем Небесним в унісон,
відкрите серце і сміливі.
2.
Де діти бажані в батьків,
щасливі бути поруч з ними,
сприймають мудрість цих рядків,

Сергій Гупало
2021.10.16 19:31
Не вмер Антонич, ні,не вмер, не вмер!
Він десь хрущем сидить на вишнях.
І знають новичани отепер:
Хрушевий гул – його це пісня.

Гудуть хрущі – Антоничі малі,
На вишнях молодих в Новиці.
Їм знову садять вишні у селі

Олександр Сушко
2021.10.16 17:15
Читачам в Україні Останнім часом я мало читаю. Здоров’я уже не те, та й праця над новою книжкою забирає багато часу. Аж тут мій друг (теж Нобелівський лауреат) з Англії зателефонував і каже: - В Україні є такий собі літератор Олександр Сушко. Думаю,

Олена Малєєва
2021.10.16 11:37
Він посміхнувся:
Seni istiyorum, canm,
Як зачарована піду я
За ним.

Kalbimde mavi bir iek
at
Білий прапор тріпоче
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про мак
У балці степовій зіткнулися коза́ки
З чамбулом, що в набіг таємно тут збиравсь,
Схопились за шаблі́ по отамана знаку.
Та й татарва також за зброю узялась.
Татар, як мурашви, козаків лише сотня
Та в кожного в грудях ненависті вогонь.
Промовив отаман: «Що ж, помремо сьогодні.
Панове козаки, усі до одного!
А ти мерщій жени коня свого Семене,
До Січі донеси оцю невтішну вість.
Готуються нехай гостей стрічати чемно.
Нехай би він пощез,такий проклятий гість!»
І миттю козаки у лаву розгорнулись ,
Злилося у одне і «Слава !», і «Алла!»
Малинові шапки з тюрбанами зіткнулись
І смерть свої жнива невпинно почала.
Не думав отаман, що так все оберне́ться .
Ще зовсім не старий. Та доля, знать така,
Загинути отут в оцім останнім герці.
Для того й опинивсь він, власне, в козаках.
Все менше козаків лишається навколо
І в отамана вже втомилася рука.
Ніхто, на жаль, того не знатиме ніколи,
Де з смертю танцював останнього танка.
Через багато літ не ли́шиться нічого,
Все поле бою це травою поросте.
І сліду на землі не буде вже від нього,
А хочеться хоч щось залишити, проте.
Ударила стріла у груди отамана,
Думки його сумні спинились лиш на мить .
Скотився у траву і знав, що вже не встане,
Бо зовсім не відчув, що у грудях болить.
Скривавлений туман осів йому на очі.
Іще мелькали мов якіїсь тіні в нім.
І він прошепотів тоді до Бога: «Отче,
Хай залиши́ться щось тут по житті моїм!
Нехай козацька кров, що землю цю скривавить
Безвусних юнаків і козарлюг старих,
В степу цім проросте хоч квіткою яскравой,
Щоб пам’ять зберегти про тих, хто тут поліг!»
Останнє, що козак побачив перед смертю:
Десь там удалині піднявся чорний дим.
Подумав: « Що ж, тепер спокійно можу вмерти».
І сонце назавжди закрилось перед ним.
В далекому селі спинилась стара мати,
Бо защеміло щось зненацька у грудя́х.
Чи з сином щось лихе? Пішов козакувати,
Донині вже, мабуть, забув додому шлях?
Бо звісток ніяких. Чи, може,вже й загинув ?
Дістала десь в степу косою смерть лиха.
Вже скільки літ болить душа її за сином,
Ятрить тривога і на хвильку не стиха.
Десь може вже в степу лиш кісточки біліють.
Хто ж похова й піде́ могилу доглядать?
Хто ж на могилці тій та й квіточок насіє,
Щоб здалеку в степу було її видать?
У іншому селі коза́ка жде дівчи́на.
А його все нема, з походу не верта.
Виходить за село та мне в руках хустину,
В проїжджих козаків про парубка пита.
Та ніяких звісто́к. Немов пропав, небога.
Чи в іншому селі собі якусь знайшов?
Дівчина на шляху звертається до Бога:
Хай до другої та аби живий прийшов.
Хай не вона, а та вінок йому сплітає.
Чорнявому йому червоне до лиця.
Закрила очі і стоїть та уявляє.
В червоному вінку козака-молодця.
Згадати слід іще про козака Семена,
Що отаман послав зі звісткою на Січ.
Догнала і його в степу стріла скажена,
Ледь було не зустрівсь зі смертю віч на віч.
То добре: вірний кінь роботу свою знає.
Козацьку чату сам серед степів знайшов.
Що було далі він зовсім не пам’ятає.
Між смертю і життям провів багато днів.
Та тіло молоде хворобу побороло
І рана від стріли із часом зажила.
Потроху став козак сам виїжджати в поле.
Та думка увесь час в душі його шкребла:
Десь у степу лежать побиті побратими
І хочеться йому поїхати туди.
Хай через довгий час та попрощатися з ними.
Та бою де того знайти в степу сліди?
А все ж набрався сил і вирушив поволі.
Чи кінь віднайде шлях, чи доля приведе.
Не поспіша козак, прямує в чистім полі,
Надіється що все ж ту балку він знайде.
Вже їхав кілька днів і все йому здавалось,
Що балка на шляху та сама, що шукав.
Та бачив кожен раз, що серце помилялось:
Така, ж як та була, та тільки не така.
Зневірився уже, хотів назад вертати.
Та вирішив іще заїхати в одну.
І серце наче знов щось стало відчувати,
Мов вітерець йому якийсь в душі війнув.
Під’ їхав і завмер: Ох Боже ж, твоя воля!
Бо видалось йому, що балка вся в крові.
Червона кров тече у балку ту із поля.
Аж придивись - а то лиш квітки польові.
Червоні, наче кров пролита тут козацька
Як маківки шапок козацьких далебі.
«Тож, маківкою хай і буде називаться!
Подумавши, козак промовив сам собі.
Видать, Господь рішив щоб кожна крапля крові,
Яку за свій народ проли́ли козаки,
Перетворилася́ на квіти ці чудові,
Як пам’ятник живий загиблим на віки.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-04-28 18:21:46
Переглядів сторінки твору 151
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.816 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.786 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.739
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.10.14 19:54
Автор у цю хвилину відсутній