ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про клопів-москалів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про клопів-москалів
Спинилось сонце, з місця ані руш,
Неначе час спинив Господь навмисно.
Живе усе в степу сховалось, звісно.
Над річкою в тіні старезних груш
Усілись двоє: дід старий та сивий
І хлопчик, десь, мабуть, зо десять літ.
Дістали з торби хліба на обід,
Дві цибулини, яблука і сливи.
Обід не надто, але що було.
Поїли та водичкою запи́ли.
Дід задрімав (дорога утомила),
Натягши капелюха на чоло.
А хлопцеві о цій порі не спиться,
Сидить, очима навкруги блука,
Немов чогось цікавого шука,
На чому міг би погляд зупиниться.
Аж дивиться: під грушею якісь
Комахи дивні, всі червоно-чорні,
Туди-сюди мотаються проворно.
І він тихенько: «Діду, подивись!
А що то за комахи? Діду! Діду!»
Спросоння дід щось тихо пробурчав,
Поглянув одним оком, помовчав
«То клоп-москаль, онучку». – врешті видав.
Та й знов у сон. Але не тут було.
Онука вже цікавість розібрала.
« А чому москалями їх назвали?
Я ж бачив москалів. Вони в село
Колись до нас приходили, стояли.
Не схожі зовсім на оцих комах!..»
І діду, хоч кортіло спати страх,
Все ж довелось прокинутись: «Чували
Малі ми ще од діда про таке,
Що років сто відтоді вже минуло,
То ще в часи по смерті Хмеля бу́ло.
А врем’я, кажуть, то було гірке.
Хмель Україну в ляхів відібрав,
Пішов в Москви просити допомоги,
А ті рішили за спиною в нього,
Позбавити нас вольностей і прав.
Налізли в Україну, як клопи.
Не скільки нас від ляхів захищали,
Як грабували, землю відбирали,
Топтали все, де лиш москаль ступив.
І, коли Хмеля врешті-решт не стало,
Вони рознахабніли взагалі:
Нас ледь не гонять з нашої землі.
А з гетьмана Юрася толку мало.
Тож гетьманом Іван Виговський став.
Почав він дружбу з ляхами водити,
Щоб знову нам під ляхами ходити,
Але, при тому, мати більше прав.
Коли про це дізнались москалі,
На нас послали величезне військо,
Не жаліли й не милували, звісно,
Велися, наче на чужій землі.
Обсіли Київ, Конотоп взяли
В тісну облогу. Що його робити?
Чим гетьману таку громаду бити?
Спочатку ляхи поміч подали,
Орда прийшла татарська на підмогу.
Зібралось війська чималенько в нього
І всі тоді під Конотоп пішли.
А москалі обсіли Конотоп,
Що ані вийти, ні зайти у нього.
І кожен день стискається облога,
І усе менше в місті сили, щоб
Триматися. Виговський же неспішно
Свої війська під Конотоп привів.
Не кинувся одраз на москалів,
Аби на гірше у бою не вийшло.
Спочатку зважив все і зрозумів,
Тоді татар у засідку відправив,
Своїх через Сосницю переправив
(Так річка прозивалася) й велів
Супроти москалів, ударить з ходу.
Ну, звісно, в тих переполох здійнявсь,
Московський табір зворушивсь, піднявсь
Й почав тіснити козаків до броду
Й до мосту, по якім ті перейшли.
Ті, в паніці,неначе, відступали.
Насправді ж заманити військо мали.
Гармати вже зготовані були.
Виговський з військом за мостом чекав.
І почалася колотнеча люта.
Пруть москалі, не хочуть, навіть, чути,
Що їх спроможна зупинить ріка.
Зачервоніло поле від стрільців,
Які червоні одягли каптани.
Все червоніє, куди око гляне
Уже від них червоно і в ріці…
І в розпал бою вимчала Орда
На москалів ударила із тилу.
Отут година помсти наступила.
Москальське військо, наче череда,
Туди-сюди металося по полю,
Але тікати не було куди.
Одні напились в болотах води,
А іншим шабля вирішила долю.
Кому вдалось лишитися живим,
В Москальщину скоріше подалися.
Три дні татари слід у слід неслися.
Тож мало хто вернувся в рідний дім.
Багато хто там смерть свою зустрів,
Ще більше по дорозі десь поділись.
Тож кажуть люди, що перетворились
Вони на цих москаликів-клопів.
Бо тільки так могли порятуватись
Аби їх куля й шабля не знайшли…»
Поглянув дід на сонце. «Ну, пішли,
Села потрібно до темна дістатись».
Неначе час спинив Господь навмисно.
Живе усе в степу сховалось, звісно.
Над річкою в тіні старезних груш
Усілись двоє: дід старий та сивий
І хлопчик, десь, мабуть, зо десять літ.
Дістали з торби хліба на обід,
Дві цибулини, яблука і сливи.
Обід не надто, але що було.
Поїли та водичкою запи́ли.
Дід задрімав (дорога утомила),
Натягши капелюха на чоло.
А хлопцеві о цій порі не спиться,
Сидить, очима навкруги блука,
Немов чогось цікавого шука,
На чому міг би погляд зупиниться.
Аж дивиться: під грушею якісь
Комахи дивні, всі червоно-чорні,
Туди-сюди мотаються проворно.
І він тихенько: «Діду, подивись!
А що то за комахи? Діду! Діду!»
Спросоння дід щось тихо пробурчав,
Поглянув одним оком, помовчав
«То клоп-москаль, онучку». – врешті видав.
Та й знов у сон. Але не тут було.
Онука вже цікавість розібрала.
« А чому москалями їх назвали?
Я ж бачив москалів. Вони в село
Колись до нас приходили, стояли.
Не схожі зовсім на оцих комах!..»
І діду, хоч кортіло спати страх,
Все ж довелось прокинутись: «Чували
Малі ми ще од діда про таке,
Що років сто відтоді вже минуло,
То ще в часи по смерті Хмеля бу́ло.
А врем’я, кажуть, то було гірке.
Хмель Україну в ляхів відібрав,
Пішов в Москви просити допомоги,
А ті рішили за спиною в нього,
Позбавити нас вольностей і прав.
Налізли в Україну, як клопи.
Не скільки нас від ляхів захищали,
Як грабували, землю відбирали,
Топтали все, де лиш москаль ступив.
І, коли Хмеля врешті-решт не стало,
Вони рознахабніли взагалі:
Нас ледь не гонять з нашої землі.
А з гетьмана Юрася толку мало.
Тож гетьманом Іван Виговський став.
Почав він дружбу з ляхами водити,
Щоб знову нам під ляхами ходити,
Але, при тому, мати більше прав.
Коли про це дізнались москалі,
На нас послали величезне військо,
Не жаліли й не милували, звісно,
Велися, наче на чужій землі.
Обсіли Київ, Конотоп взяли
В тісну облогу. Що його робити?
Чим гетьману таку громаду бити?
Спочатку ляхи поміч подали,
Орда прийшла татарська на підмогу.
Зібралось війська чималенько в нього
І всі тоді під Конотоп пішли.
А москалі обсіли Конотоп,
Що ані вийти, ні зайти у нього.
І кожен день стискається облога,
І усе менше в місті сили, щоб
Триматися. Виговський же неспішно
Свої війська під Конотоп привів.
Не кинувся одраз на москалів,
Аби на гірше у бою не вийшло.
Спочатку зважив все і зрозумів,
Тоді татар у засідку відправив,
Своїх через Сосницю переправив
(Так річка прозивалася) й велів
Супроти москалів, ударить з ходу.
Ну, звісно, в тих переполох здійнявсь,
Московський табір зворушивсь, піднявсь
Й почав тіснити козаків до броду
Й до мосту, по якім ті перейшли.
Ті, в паніці,неначе, відступали.
Насправді ж заманити військо мали.
Гармати вже зготовані були.
Виговський з військом за мостом чекав.
І почалася колотнеча люта.
Пруть москалі, не хочуть, навіть, чути,
Що їх спроможна зупинить ріка.
Зачервоніло поле від стрільців,
Які червоні одягли каптани.
Все червоніє, куди око гляне
Уже від них червоно і в ріці…
І в розпал бою вимчала Орда
На москалів ударила із тилу.
Отут година помсти наступила.
Москальське військо, наче череда,
Туди-сюди металося по полю,
Але тікати не було куди.
Одні напились в болотах води,
А іншим шабля вирішила долю.
Кому вдалось лишитися живим,
В Москальщину скоріше подалися.
Три дні татари слід у слід неслися.
Тож мало хто вернувся в рідний дім.
Багато хто там смерть свою зустрів,
Ще більше по дорозі десь поділись.
Тож кажуть люди, що перетворились
Вони на цих москаликів-клопів.
Бо тільки так могли порятуватись
Аби їх куля й шабля не знайшли…»
Поглянув дід на сонце. «Ну, пішли,
Села потрібно до темна дістатись».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію