ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Куснути чи ні?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Куснути чи ні?
Хочу вкусити дружину! Аж зуби чешуться! Мабуть так і зроблю, бо сил терпіти вже немає. Вона сама винна, що я, не дивлячись на люту любов до неї, зважився на такий відчайдушний та вельми неестетичний вчинок.
А кохана спить. Тихо сопе на батистовій ортопедичній подушці не відаючи, що збоку до неї, з вампіряцькими мислями в голові, підкрадається коханий мужчина. Ось уже зблиснули жовтаві, сточені часом ікла, в очах загорівся демонічний вогник. Але замість рвучкого укусу в сонну артерію — зронюю легкий, ледь відчутний поцілунок. І так стало млосно і приємно, наче лизнув льодяника, обмазаного персиковим варенням. Ну що ж — хай живе і пасеться моя люба на цьому світі й далі. Не зміг я справедливо покарати це небесне створіння, І хоч навіть небо шептало: “Вкуси!” - граційний гамалик милоданки лишився нерозтерзаним.
А чого це я таким кровожерливим став? - запитаєте ви.
І справді - як це можна загризти власну дружину? За які гріхи? Жінки ж апріорі — істоти безгрішні! Ну, принаймні ті, з якими я знайомий. А якщо якась жінка й согрішила, то виключно з вини чоловіка. Хіба не так?
Ось дивіться,- живе собі подружня пара, насолоджується життям. Дитинка з’явилася. Аж тут бац! - чоловіка скоротили і грошей стало замало. Що робити бідній жінці? Правильно — йти на роботу самій. Та ще й на низькооплачувану: секретаркою, прибиральницею, старшою куди пошлють. Або повертатися до вчителювання. Це найстрашніше. Своє чадо просить їсти, а ти йди чукикати і навчати уму-розуму чужих дітей. Хіба це нормально?
Приходить увечері така сердешна додому втомлена, голова болить від криків підлітків, і замість перепочинку — стає куховарити до плити, аби нагодувати дитину. А на додачу і чоловіка. А той лежить боровом на дивані і дивиться по телевізору якусь муру. А голодне чадо кричить в колисочці.
- Чоловіче! Ну невже не можна було нагодувати дитину?
- Та годував її уже. Може, гази?
- Які такі гази? Ти годував її уранці, а вже вечір! Де молочні суміші, де кашка? Чому компота не зварив?
- Е-е-е-е,- бекнув коханий муж і знову втюпився в телевізор.
Дитинку нагодовоно, помито. Тепер потрібно випрати забруднені речі, збігати до маркету, заплатити за комунальні послуги, бо скоро кінець місяця. І аж по тому сісти до учнівських зошитів перевіряти помилки, а потім ще й готувати плани уроків на завтра. Тобто вже на сьогодні. Вночі доводиться кілька разів підходити до дитинки аби приглянути за нею, підтягнути ковдру, поправити памперса, пошепотіти щось заспокійливе.
А чоловік спить як убитий, хропе так, аж павутиння під стелею дрижить.
І так кілька місяців поспіль. Наростає невдоволення. А потім стається серйозна розмова, де кохані вже не вибирають виразів. І батькування, і прокльони — все йде в хід. І хто у цьому винен — жінка? Ні, чоловік. Захотілося любові? Так працюй на благо сім’ї та не видригуйся. А як не здатен — купи собі надувну гумову Барбі та бався з нею все життя. Хіба не так?
А жінки ламаються, забувають про себе, стають нещасними. І одинокими. Живуть без чоловіків усе життя, звикнувши до нестатків та несправедливості.
Вийшов з хати вантажити гній на хуру. Аж тут вулицею суне мара — мій сусід Іван Смоктун. Чалапає з нічного чергування на заводі, де він сторожує. Заводу там уже давно немає, але є пилорама та гори краденого лісу. Звечора до нього приходить кум і вони удвох починають охороняти об’єкт: спочатку розпивають чекушку казьонки, а потім пляшку чикилдихи. Поночі бігають до Гарбузихи підкупити ще одну. А уранці, після зміни, вилазять з будки охоронця навкарачки.
- Що, Миколо? Тяжка сьогодні нічка видалася? - питаю в сусіда, коли той проповзає повз мою хату.
- Ой, і не питай,- відповідає той неслухняним язиком.
- Сьогодні ж оранка, треба гній розкидувати. А ти п’яний як чіп! - кажу йому.
- А-а-а-а. Хай жінка розкидає, вона у мене стожильна,- одказує Микола і падає носом у баюру.
А в його дружини здоров’я на такі фізичні вправи немає. Є пахова грижа і протрузії в хребті. А синок у столиці працює, до батьків навідується раз на рік. І тільки аби виклянчити грошей.
Сплюнув я спересердя, взяв вила в сараї та потрюхикав на Степанидине поле гній розкидати. А Микола встряг головою в тин і хропе. Приходжу на поле, а Степанида вже там.
- Сядь на стежці, не заважай,- кажу сусідці і починаю розтрушувати купки по ріллі. Ледь устиг все зробити, добре що тракторист приїхав через три години.
Степанида сотенну купюру намагалася до кишені увіпхнути. Кажу їй:
- Не ображай мене, сусідко. Я тобі щиро допомагаю, не за гроші. Ходімо тепер твого чоловіка додому доцургичемо, доки йому собаки штани не полатали.
То хто в тому винен, що чоловік у неї горілку любить — жінка? Чоловік винен. Він скалічив життя цій горопашній. Все життя за ним кавалки підбирає.
Проходимо Байстрюкове обійстя. Нова хата, обкладена дорогою цеглою під мармур, спорткар посеред двору за півмільйона доларів. З десяток молодих весталок веселою зграйкою бігають просторим ворищем. За півроку обнесе його Байстрюк десятиметровим парканом і сусіди вже не зможуть підглядати що там діється. А діється вельми і вельми неприємне. Сутенерство — ось чим займається цей “благородний” муж. Постачає для сексуальних розваг дівчаток в столичні готелі-борделі. Кажуть - товар і за кордон постачає. Кого туди доправить — вже не повертається ніколи. Бере виключно тих, хто від нестатків готовий на все. А таких немало.
Жалілися односельці селищному голові на п’яні оргії, а той тільки руками розводить: “Нічого вдіяти не можу, якщо зачеплю — приїдуть бандюки і селищну раду спалять”.
Перестрів якось одну з рабинь Байстрюка в крамниці, кажу:
- Тікай, дочко, від свого чорта. Не барися, інакше буде біда.
А вона скрушно зітхнула та каже:
- Гірше не буде. Я з сім’ї втекла. Їсти часто не було чого, батько бив щодня і мене, і братика. Обидві руки зламав мені в зап’ястках. Часто на ланцюгу тримав у підвалі. Бувало і гвалтував. А тут і годують, і виспатися дають, і гроші з’явилися.
- А що через десять років буде, ти подумала?
- А нащо так далеко заглядувати? Може через місяць я від коронавірусу помру. Або ця дурнувати влада державу розвалить. А ви кажете — через десять років.
Що їй сказати? Аби шукала чоловіка, який її любитиме та про неї дбатиме? Це у індійських фільмах рожеві хеппі енди, а в справжньому житті все не так. Понурив погляд, аж бачу — її щиколотки та ікри аж чорні від крововиливів.
- А це що таке? - питаю дівчину.
- Хотіла втекти, але...
На папірчику хутко писнув номер свого телефону. Кажу:
- Надумаєш зникнути з пекла в якому опинилася — телефонуй. Ніхто не довідається. Матимеш новий паспорт. Жити будеш на західній Україні. Роботу теж отримаєш. Але якщо зважишся порвати з минулим. Якщо ж ні - будеш і далі обслуговувати покидьків.
Уночі дівчина зателефонувала. Дружина прокинулася, питає:
- Це хто?
- Одна з сексуальних рабинь нашого сусіда. Зараз прийде до нас. Зв’яжуся зараз з Остапом аби зустрів її у Львові. Він там заступником голови обласного СБУ працює. Одвезу її туди сам, прямо зараз. Бо ці вилупки почнуть пошуки вже вранці, перевернуть тут кожен камінь. А від влади користі нуль.
Завів старі “Жигулі”, прогрів двигуна. Підлив гасу в бензобак, перевірив рівень мастила.
Дівчина прибігла в одній нічній сорочці та капцях на босу ногу. А разом з нею ще двійко подружок, вдягнених як і вона. Моя дружина порилася в речах, знайшла пару підходящих спортивних костюмів, куртки та споднє. Нагодувала дітей од пуза, а я взяв з собою пару тисяч гривень на дорогу.
Сонце зійшло, коли ми були вже за Немировим.
Повернувся того ж дня, увечері. А в хаті вже сидять дяді з золотими ланцюгами, нунчаками граються. Мабуть, якась добра душа вже про нас щось наплела.
- Так гдє наши мачалкі, чувак? - питає один з них.
- Хрест на пузі, звьозди на колєнях, не знаю,- одказую допитливим візитерам.
Ті перезирнулися і вирішили взятися за мене всерйоз.
- Ти што думаєш, ми іскать нє умеєєм? - і не очікуючи відповіді як торохне мене кулаком по кумполу.
Не знали чоловіки, що тут обійстя не простих людей, а чаклунське гніздо. Жінка моя мольфарка, я — її учень небезталанний. І кіт Жоржик у нас теж казковий. Може перевтілюватися, якщо його просить моя золота дружина. І коли я почув до болю знайоме “Жоржик! Чужі” - вже знав що станеться. Кіт виріс до розмірів слоненяти і хутко кинувся на візитерів. Один удар лапою — і дядя з нунчаками вилетів у вікно. Другий удар - і його напарник виламав головою вхідні двері. Ревнувши на все село, розлютований котяра чкурнув надвір за бандюками продовжувати екзекуцію, а дружина побігла за бодягою аби прикласти мені до побитої голови компреса. А я після лікарських маніпуляцій пішов до клуні, витягнув старі дубові двері і взявся ставити їх навзаєм потрощених. Поставив їх — узявся за вікно.
Увечері завітала районна поліція. Чоловік двадцять, а може й більше, ми не рахували. Разом з гицелями та санітарно-епідеміологічною службою.
- Доброго вечора. До нас надійшла скарга, що ви дикого тигра на людей нацьковуєте. Ану показуйте вольєр з твариною! — вимогливо пискнув капітан.
- Ніяких у нас тигрів немає. А кіт у нас звичайний, рудий,- одказує жінка. Он, дивіться.
З-за дверей на незнайомців опасливо визирав Жоржик, перевальцем підійшов до капітана, підняв хвоста і дав на казенні штани пахучу цівку.
- Ах ти ж паразит! - вигукнув той і одскочив у сторону.
- А може він скажений? Ми його у вас вилучаємо, перевіримо на наявність хвороби,- одказує гицель і просовує поперед себе сачка з сіткою для ловитви диких тварин.
- Ніякий він не скажений,- одказує жінка. Ось санітарний паспорт мого кота, в ньому вказані всі щеплення, які йому робили ветеринари. Так що беріть свій сачок і зловіть краще туди нашого сусіда-сутенера. Він своїм працівницям ніяких щеплень від хвороб нехороших не робить. І сам вже заразний давно. Куди тільки влада дивиться.
Погомоніли ми ще трохи для годиться, посперечалися та й розбрелися у своїх справах: поліція — ловити бомжів, кіт Жоржик — ловити бліх, а ми з дружиною — ловити задоволення від спілкування одне з одним.
Тьху! Забув сказати чому хотів куснути власну дружину! Грошей відклав я трішки аби видати книжку власних опусів. А вона знайшла заначку і...купила за них нову відьомську мітлу, виготовлену в Толедо. У зв’язку з коронавірусом на них нині скидка велика. Я б і так дав, бо така мітла — річ украй необхідна в нашому господарстві. Але ж вона мене не попередила, що грошей на найближчий місяць у нас не буде. Ось що прикро.
А потім подумав, що важливіше: книжка чи мітла? Звичайно мітла! І мови бути не може. А куснути її я таки хотів. Може, й мене трохи її екзорцизмами зачепило, коли вона Жоржика робила кровожерливим упирякою? Як ви гадаєте?
12.04.2020р.
А кохана спить. Тихо сопе на батистовій ортопедичній подушці не відаючи, що збоку до неї, з вампіряцькими мислями в голові, підкрадається коханий мужчина. Ось уже зблиснули жовтаві, сточені часом ікла, в очах загорівся демонічний вогник. Але замість рвучкого укусу в сонну артерію — зронюю легкий, ледь відчутний поцілунок. І так стало млосно і приємно, наче лизнув льодяника, обмазаного персиковим варенням. Ну що ж — хай живе і пасеться моя люба на цьому світі й далі. Не зміг я справедливо покарати це небесне створіння, І хоч навіть небо шептало: “Вкуси!” - граційний гамалик милоданки лишився нерозтерзаним.
А чого це я таким кровожерливим став? - запитаєте ви.
І справді - як це можна загризти власну дружину? За які гріхи? Жінки ж апріорі — істоти безгрішні! Ну, принаймні ті, з якими я знайомий. А якщо якась жінка й согрішила, то виключно з вини чоловіка. Хіба не так?
Ось дивіться,- живе собі подружня пара, насолоджується життям. Дитинка з’явилася. Аж тут бац! - чоловіка скоротили і грошей стало замало. Що робити бідній жінці? Правильно — йти на роботу самій. Та ще й на низькооплачувану: секретаркою, прибиральницею, старшою куди пошлють. Або повертатися до вчителювання. Це найстрашніше. Своє чадо просить їсти, а ти йди чукикати і навчати уму-розуму чужих дітей. Хіба це нормально?
Приходить увечері така сердешна додому втомлена, голова болить від криків підлітків, і замість перепочинку — стає куховарити до плити, аби нагодувати дитину. А на додачу і чоловіка. А той лежить боровом на дивані і дивиться по телевізору якусь муру. А голодне чадо кричить в колисочці.
- Чоловіче! Ну невже не можна було нагодувати дитину?
- Та годував її уже. Може, гази?
- Які такі гази? Ти годував її уранці, а вже вечір! Де молочні суміші, де кашка? Чому компота не зварив?
- Е-е-е-е,- бекнув коханий муж і знову втюпився в телевізор.
Дитинку нагодовоно, помито. Тепер потрібно випрати забруднені речі, збігати до маркету, заплатити за комунальні послуги, бо скоро кінець місяця. І аж по тому сісти до учнівських зошитів перевіряти помилки, а потім ще й готувати плани уроків на завтра. Тобто вже на сьогодні. Вночі доводиться кілька разів підходити до дитинки аби приглянути за нею, підтягнути ковдру, поправити памперса, пошепотіти щось заспокійливе.
А чоловік спить як убитий, хропе так, аж павутиння під стелею дрижить.
І так кілька місяців поспіль. Наростає невдоволення. А потім стається серйозна розмова, де кохані вже не вибирають виразів. І батькування, і прокльони — все йде в хід. І хто у цьому винен — жінка? Ні, чоловік. Захотілося любові? Так працюй на благо сім’ї та не видригуйся. А як не здатен — купи собі надувну гумову Барбі та бався з нею все життя. Хіба не так?
А жінки ламаються, забувають про себе, стають нещасними. І одинокими. Живуть без чоловіків усе життя, звикнувши до нестатків та несправедливості.
Вийшов з хати вантажити гній на хуру. Аж тут вулицею суне мара — мій сусід Іван Смоктун. Чалапає з нічного чергування на заводі, де він сторожує. Заводу там уже давно немає, але є пилорама та гори краденого лісу. Звечора до нього приходить кум і вони удвох починають охороняти об’єкт: спочатку розпивають чекушку казьонки, а потім пляшку чикилдихи. Поночі бігають до Гарбузихи підкупити ще одну. А уранці, після зміни, вилазять з будки охоронця навкарачки.
- Що, Миколо? Тяжка сьогодні нічка видалася? - питаю в сусіда, коли той проповзає повз мою хату.
- Ой, і не питай,- відповідає той неслухняним язиком.
- Сьогодні ж оранка, треба гній розкидувати. А ти п’яний як чіп! - кажу йому.
- А-а-а-а. Хай жінка розкидає, вона у мене стожильна,- одказує Микола і падає носом у баюру.
А в його дружини здоров’я на такі фізичні вправи немає. Є пахова грижа і протрузії в хребті. А синок у столиці працює, до батьків навідується раз на рік. І тільки аби виклянчити грошей.
Сплюнув я спересердя, взяв вила в сараї та потрюхикав на Степанидине поле гній розкидати. А Микола встряг головою в тин і хропе. Приходжу на поле, а Степанида вже там.
- Сядь на стежці, не заважай,- кажу сусідці і починаю розтрушувати купки по ріллі. Ледь устиг все зробити, добре що тракторист приїхав через три години.
Степанида сотенну купюру намагалася до кишені увіпхнути. Кажу їй:
- Не ображай мене, сусідко. Я тобі щиро допомагаю, не за гроші. Ходімо тепер твого чоловіка додому доцургичемо, доки йому собаки штани не полатали.
То хто в тому винен, що чоловік у неї горілку любить — жінка? Чоловік винен. Він скалічив життя цій горопашній. Все життя за ним кавалки підбирає.
Проходимо Байстрюкове обійстя. Нова хата, обкладена дорогою цеглою під мармур, спорткар посеред двору за півмільйона доларів. З десяток молодих весталок веселою зграйкою бігають просторим ворищем. За півроку обнесе його Байстрюк десятиметровим парканом і сусіди вже не зможуть підглядати що там діється. А діється вельми і вельми неприємне. Сутенерство — ось чим займається цей “благородний” муж. Постачає для сексуальних розваг дівчаток в столичні готелі-борделі. Кажуть - товар і за кордон постачає. Кого туди доправить — вже не повертається ніколи. Бере виключно тих, хто від нестатків готовий на все. А таких немало.
Жалілися односельці селищному голові на п’яні оргії, а той тільки руками розводить: “Нічого вдіяти не можу, якщо зачеплю — приїдуть бандюки і селищну раду спалять”.
Перестрів якось одну з рабинь Байстрюка в крамниці, кажу:
- Тікай, дочко, від свого чорта. Не барися, інакше буде біда.
А вона скрушно зітхнула та каже:
- Гірше не буде. Я з сім’ї втекла. Їсти часто не було чого, батько бив щодня і мене, і братика. Обидві руки зламав мені в зап’ястках. Часто на ланцюгу тримав у підвалі. Бувало і гвалтував. А тут і годують, і виспатися дають, і гроші з’явилися.
- А що через десять років буде, ти подумала?
- А нащо так далеко заглядувати? Може через місяць я від коронавірусу помру. Або ця дурнувати влада державу розвалить. А ви кажете — через десять років.
Що їй сказати? Аби шукала чоловіка, який її любитиме та про неї дбатиме? Це у індійських фільмах рожеві хеппі енди, а в справжньому житті все не так. Понурив погляд, аж бачу — її щиколотки та ікри аж чорні від крововиливів.
- А це що таке? - питаю дівчину.
- Хотіла втекти, але...
На папірчику хутко писнув номер свого телефону. Кажу:
- Надумаєш зникнути з пекла в якому опинилася — телефонуй. Ніхто не довідається. Матимеш новий паспорт. Жити будеш на західній Україні. Роботу теж отримаєш. Але якщо зважишся порвати з минулим. Якщо ж ні - будеш і далі обслуговувати покидьків.
Уночі дівчина зателефонувала. Дружина прокинулася, питає:
- Це хто?
- Одна з сексуальних рабинь нашого сусіда. Зараз прийде до нас. Зв’яжуся зараз з Остапом аби зустрів її у Львові. Він там заступником голови обласного СБУ працює. Одвезу її туди сам, прямо зараз. Бо ці вилупки почнуть пошуки вже вранці, перевернуть тут кожен камінь. А від влади користі нуль.
Завів старі “Жигулі”, прогрів двигуна. Підлив гасу в бензобак, перевірив рівень мастила.
Дівчина прибігла в одній нічній сорочці та капцях на босу ногу. А разом з нею ще двійко подружок, вдягнених як і вона. Моя дружина порилася в речах, знайшла пару підходящих спортивних костюмів, куртки та споднє. Нагодувала дітей од пуза, а я взяв з собою пару тисяч гривень на дорогу.
Сонце зійшло, коли ми були вже за Немировим.
Повернувся того ж дня, увечері. А в хаті вже сидять дяді з золотими ланцюгами, нунчаками граються. Мабуть, якась добра душа вже про нас щось наплела.
- Так гдє наши мачалкі, чувак? - питає один з них.
- Хрест на пузі, звьозди на колєнях, не знаю,- одказую допитливим візитерам.
Ті перезирнулися і вирішили взятися за мене всерйоз.
- Ти што думаєш, ми іскать нє умеєєм? - і не очікуючи відповіді як торохне мене кулаком по кумполу.
Не знали чоловіки, що тут обійстя не простих людей, а чаклунське гніздо. Жінка моя мольфарка, я — її учень небезталанний. І кіт Жоржик у нас теж казковий. Може перевтілюватися, якщо його просить моя золота дружина. І коли я почув до болю знайоме “Жоржик! Чужі” - вже знав що станеться. Кіт виріс до розмірів слоненяти і хутко кинувся на візитерів. Один удар лапою — і дядя з нунчаками вилетів у вікно. Другий удар - і його напарник виламав головою вхідні двері. Ревнувши на все село, розлютований котяра чкурнув надвір за бандюками продовжувати екзекуцію, а дружина побігла за бодягою аби прикласти мені до побитої голови компреса. А я після лікарських маніпуляцій пішов до клуні, витягнув старі дубові двері і взявся ставити їх навзаєм потрощених. Поставив їх — узявся за вікно.
Увечері завітала районна поліція. Чоловік двадцять, а може й більше, ми не рахували. Разом з гицелями та санітарно-епідеміологічною службою.
- Доброго вечора. До нас надійшла скарга, що ви дикого тигра на людей нацьковуєте. Ану показуйте вольєр з твариною! — вимогливо пискнув капітан.
- Ніяких у нас тигрів немає. А кіт у нас звичайний, рудий,- одказує жінка. Он, дивіться.
З-за дверей на незнайомців опасливо визирав Жоржик, перевальцем підійшов до капітана, підняв хвоста і дав на казенні штани пахучу цівку.
- Ах ти ж паразит! - вигукнув той і одскочив у сторону.
- А може він скажений? Ми його у вас вилучаємо, перевіримо на наявність хвороби,- одказує гицель і просовує поперед себе сачка з сіткою для ловитви диких тварин.
- Ніякий він не скажений,- одказує жінка. Ось санітарний паспорт мого кота, в ньому вказані всі щеплення, які йому робили ветеринари. Так що беріть свій сачок і зловіть краще туди нашого сусіда-сутенера. Він своїм працівницям ніяких щеплень від хвороб нехороших не робить. І сам вже заразний давно. Куди тільки влада дивиться.
Погомоніли ми ще трохи для годиться, посперечалися та й розбрелися у своїх справах: поліція — ловити бомжів, кіт Жоржик — ловити бліх, а ми з дружиною — ловити задоволення від спілкування одне з одним.
Тьху! Забув сказати чому хотів куснути власну дружину! Грошей відклав я трішки аби видати книжку власних опусів. А вона знайшла заначку і...купила за них нову відьомську мітлу, виготовлену в Толедо. У зв’язку з коронавірусом на них нині скидка велика. Я б і так дав, бо така мітла — річ украй необхідна в нашому господарстві. Але ж вона мене не попередила, що грошей на найближчий місяць у нас не буде. Ось що прикро.
А потім подумав, що важливіше: книжка чи мітла? Звичайно мітла! І мови бути не може. А куснути її я таки хотів. Може, й мене трохи її екзорцизмами зачепило, коли вона Жоржика робила кровожерливим упирякою? Як ви гадаєте?
12.04.2020р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію