Переклав і приміткував Василь Білоцерківський

Екскурс у царину історії
Навесні зацвітали білим цвітом сади, вбирався в зелень Царський сад, сонце ломилося в усі вікна, запалювало в них пожежі. А Дніпро! А заходи сонця! А Видубицький монастир на схилах! Зелене море уступами збігало до різнобарвного ласкавого Дніпра. Чорно-сині густі ночі над водою, електричний хрест Св. Володимира, що висить у вишині…
Словом, місто чудове, місто щасливе. Мати міст руських.
Але це були часи легендарні, ті часи, коли в садах найпрекраснішого міста нашої Батьківщини мешкало безжурне, юне покоління. Отоді-бо в серцях цього покоління народилася певність, що все життя мине в білому цвіту, тихо, спокійно, зорі, заходи сонця, Дніпро, Хрещатик, сонячні вулиці влітку, а взимку нехолодний, нежорсткий, великий ласкавий сніг…
…А вийшло зовсім навпаки.
Легендарні часи урвалися, і раптово, і грізно настала історія. Цілком точно можу вказати момент її появи: це було о 10 год. ранку 2 березня 1917 р., коли до Києва прийшла телеграма, підписана двома загадковими словами:
- Депутат Бубликов.
Жодна людина в Києві, за це ручаюся, не знала, щó мали означати ці таємничі 15 літер, але знаю одне: ними історія подала Києву сигнал до початку. І розпочалося і тривало протягом чотирьох років. Що за цей час відбувалося у славетному місті, жодному опису не підлягає. Ніби вельсівська анатомістична бомба вибухнула під могилами, і впродовж 1000 днів гриміло і клекотіло і палало полум’ям не лише в самому Києві, але і в його передмістях, і в його дачних місцях у радіусі 20 верст навкруги.
Коли небесний грім (адже і небесному терпінню є межа) уб’є всіх до одного сучасних письменників і з’явиться років за 50 новий, справжній Лев Толстой, буде створено дивовижну книгу про великі бої в Києві. Позискують тоді книговидавці на грандіозній пам’ятці 1917–1920 рокам.
Наразі можна сказати одне: за лічбою киян, вони мали 18 переворотів. Декотрі з теплушечних [1] мемуаристів нарахували їх 12; докладно можу повідомити, що їх було 14, причому 10 із них я особисто пережив.
У Києві не було тільки греків. Не потрапили вони до Києва випадково, бо розумне начальство їх спішно вивело з Одеси.
Останнє їхнє слово було російське слово:
- Вата!
Я їх щиро віншую, що вони не прийшли до Києва. Там би на них очікувала ще гірша вата. Немає жодних сумнівів, що їх би викинули геть. Досить згадати: німці, залізні німці в тазах на головах, прибули до Києва з фельдмаршалом Айхгорном і чудовими, туго зав’язаними обозними фурами. Поїхали вони без фельдмаршала і без фур, і навіть без кулеметів. Усе забрали в них розлючені селяни.
Рекорд побив знаменитий бухгалтер, пізніше служник союзу міст Симон Василич Петлюра. Чотири рази він з’являвся в Києві, і чотири рази його проганяли. Найостаннішими, під завісу, приїхали навіщось польські пани (ява XIV-та) з французькими дальнобійними гарматами.
Півтора місяці вони гуляли Києвом. Навчені досвідом кияни, подивившись на товсті гармати й малинові канти, впевнено мовили:
- Більшовики знову будуть скоро.
І все збулося як за написаним. На зламі другого місяця серед зовсім безхмарного неба радянська кіннота заїхала кудись, куди не треба, і пани протягом кількох годин залишили зачароване місто. Але тут належить зробити маленьку обмовку. Усі, хто раніше робили візит у Київ, йшли з нього по-доброму, обмежуючись відносно нешкідливою шестидюймовою стріляниною по Києву зі святошинських позицій. А наші європеїзовані кузени надумали пофрантити своїми вибуховими засобами й розбили три мости через Дніпро, причому Ланцюговий – ущент.
І донині з води, замість чудової споруди – гордості Києва, стирчать лише сірі понурі бики. А, поляки-поляки… Ай-яй-яй!..
Сердечне «дякую» скаже вам російський народ.
Не журіться, милі київські громадяни! Колись поляки перестануть на нас сердитися і відбудують новий міст, ще ліпший від давнього. І при цьому – своїм коштом.
Будьте певні. Тільки терпіння.


Status praesens
(Сучасний стан)
Сказати, що «Печерська немає», – це буде, мабуть, перебільшенням. Печерськ є, але будинків у Печерську на більшості вулиць немає. Стоять обшарпані руїни, і у вікнах де-не-де переплетений дріт, заржавілий, сплутаний. Якщо в сутінку пройтися безлюдними й лункими широкими вулицями – охоплять спогади. Неначе ворушаться тіні, неначе шурхотіння з землі. Здається, мигтять у перебіжці ланцюги, дрібно стукають затвори… от-от виросте з круглякової бруківки сіра, розпливчаста постать і охне сипло:
- Стій!
То майне на бігу ланцюг і тьмяно блиснуть золоті погони, то протанцює в беззвучному клусі розвідка в жупанах, у шапках з малиновими хвостами, то лейтенант у моноклі, з негнучкою спиною, то лощений польський офіцер, то з оглушливим скаженим матом пролетять, метляючи дзвонами-штанами, тіні російських матросів.
Ех, перлино – Києве! Неспокійне ти місто!..
Та це, втім, фантазія, сутінки, спомин.
Вдень, у яскравому сонці, у дивовижних парках над урвищами – великий спокій. Починають зеленіти крони каштанів, вбираються липи. Сторожі палять купи минулорічного листя, тягне димом у безлюдних алеях. Рідкісні фігурки блукають Маріїнським парком, схиляючись, читають написи на вилинялих стрічках вінків. Тут зелені бойові могилки. І щит, оторочений висохлою зеленню. На щиті понівечені люльки, уламки вимірювальних приборів, розламаний гвинт. Значить, впав у бою з висот незнаний льотчик і ліг у труну в Маріїнському парку.
У садах великий спокій. У Царському світла тиша. Будять її лише пташині перегуки та дзвінки київського комунального трамвая.
Але лавок ніде жодної. Ані навіть ознак лавочок. Більше того: повітряний міст – стрілою перекинутий між двома урвищами Царського саду – цілковито втратив усі дерев’яні частини. До останньої цурочки рознесли кияни настил на дрова. Залишився тільки залізний остов, по якому, ризикуючи своїм коштовним життям, хлопчики пробираються повзком і чіпляючись.
У самому місті теж є чималі дірки. Так, біля колиш. Царської площі на початку Хрещатика замість велетенського семиповерхового будинку стоїть обвуглений скелет. Цікаво, що найбурхливіший час будинок пережив і пропав на госпрозрахунку. За точним свідченням туземців, сталося так. Була в цій будівлі установа господарсько-продовольчого типу. І був, як належить, завідувач. І, як належить, дозавідувався він до того, що або самому пропасти, або його канцелярії згоріти. І загорілася вночі канцелярія. Злетілися, мов соколи, пожежні, які перебувають на госпрозрахунку. І вийшов завідувач, почав крутитися між мідними касками. І наче зачарував шланги. Лилася вода, гриміла лайка, лазили по драбинах, і нічого не вийшло – не обстояли канцелярії.
Але клятий вогонь, який не перебуває на госпрозрахунку і не підлягає чаклуванню, з канцелярії поліз далі й вище, і дім згорів, як солом’яний.
Кияни – народ правдивий, і всі одностайно розповідали цю історію. Але навіть коли так, усе-таки основний факт явний – будинок згорів.
Та це нічого. Київське комунальне господарство почало виказувати ознаки бурхливої енергії. З плином часу, якщо все буде, дасть Бог, добре, усе це відбудують.
І вже зараз у помешканнях Києва горить світло, з кранів тече вода, йдуть ремонти, на вулицях чисто і ходить вулицями цей самий комунальний трамвай.

Визначні місця [2]
Це київські вивіски. Що на них тільки написано – не збагнути.
Обмовляюся раз і назавжди: я з повагою ставлюся до всіх мов і наріч, але тим не менше київські вивіски необхідно переписати.
Справді, не можна ж бо відбити у слові «гомеопатическая» літеру «я» і думати, що завдяки цьому аптека перетвориться з російської на українську. Треба, врешті, домовитись, як зватиметься те місце, де стрижуть і голять громадян: «голярня», «перукарня», «цирульня» чи попросту «парикмахерская»!
Мені здається, що з чотирьох слів – «молошна», «молочна», «молочарня» і «молошная» – найбільш підхожим буде п’яте – «молочная».
Якщо я помиляюся в цьому випадку, то в основному я все-таки маю рацію – можна встановити однорідність. По-українському то по-українському. Але правильно і всюди однаково.
Бо, що, наприклад, означає «С. М. Р. іхеl» Я думав, що це прізвище. Але на блакитному тлі цілком виразні крапки після кожної з трьох перших літер. Отже, це початкові літери якихось слів? Яких?
Перехожий киянин на моє питання відповів:
- Щоб я так жив, як я це знаю.
Щó є Karacik – це зрозуміло, означає «Кравець Карасик»; «Дитячій притулок» – зрозуміле завдяки тому, що для зручності національних меншин зроблено ту-таки переклад: «Детский сад», але «смеріхел» не зрозумілий ще більше, ніж «Коуту всерокомпама», і ще більш приголомшливий, аніж «їдальня».


Населення: порядки й звичаї
Яка різка різниця між киянами й москвичами! Москвичі – зубасті, настирливі, летючі, хапливі, американізовані. Кияни - тихі, повільні й без усілякої американізації. Але людей американського складу люблять. І коли хтось у потворному жакеті з жіночими грудьми й у нахабних штанях, підтягнутих майже до колін, просто з потяга вдирається в передпокій, вони поспішають запропонувати йому чаю, і в їхніх очах якнайжвавіший інтерес. Кияни обожнюють оповіді про Москву, але жодному москвичеві я не раджу їм що-небудь розповідати. Бо, ви тільки-но вийдете за поріг, вони хором вас визнають брехуном. За вашу чисту правду.
Щойно я розкрив рота і почав безпристрасну повість, в очах моїх слухачів з’явилися такі веселі вогні, що я миттєво образився і замкнувся. Спробуйте їм пояснити щó є казино, або «Ермітаж» із циганськими хорами, або московські пивні, де випивають море пива і хори з гармоніками співають пісню про розбійника Кудеяра:
…«Господові Богу помолімося»…
щó є рух у Москві, як Меєрхольд ставить п’єси, як відбувається сполучення повітрям між Москвою і Кеніґсбергом або які хвати сидять у трестах тощо.
Київ такий тихий затон нині, темп життя такий несхожий на московський, що киянам усе це незрозуміло.
Київ стихає над північ. Вранці урядники йдуть на службу до своїх всерокомпомів [3], а дружини няньчать діток, а своячки, дивом не скорочені, напудривши носи, вирушають служити до «Ари».
«Ара» – сонце, навколо якого, наче Земля, ходить Київ. Усе населення Києва поділяється на щасливців, які п’ють какао і служать в «Арі» (1-й ґатунок людей), щасливців, які отримують з Америки штани й борошно (2-й ґатунок), і чернь, яка не має до «Ари» жодного стосунку.
Одруження завідувача «Ари» (п’яте за ліком) – подія, про яку говорять усі. Обдерта будівля Європейського готелю, біля якої стоять київські джинрикші, – великий храм, напханий салом, хініном і банками з написом «Evaporated milk».
І ось усе це закінчується. «Ара» в Києві зачиняється, завідувач-молодий у червні від’їжджає пароплавом до своєї Америки, а між своячками стоїть зубне скреготання. І справді, щó буде – невідомо. Госпрозрахунок лізе в тихий затон з усіх щілин, керуючий будинку погрожує ремонтом парового опалення і носиться з якимось аркушем, на якому написано «кошторис у золотому обчисленні».
А яке тут золоте обчислення в киян! Вони набагато бідніші за москвичів. І, скорочена, куди пхається київська панночка? Плацдарм маленький, і всекомпомів на всіх забракне.

Аскеза
Неп котиться на периферію повільно, з великим запізненням. У Києві нині те, що в Москві було наприкінці 1921 року. Київ ще не вийшов з періоду аскези. У ньому, наприклад, ще заборонено оперетку. У Києві торгують крамниці (до слова кажучи – погань), але не випирають нахабно «Ермітажі», не грають у лото на кожному перехресті й не вештаються на дутих шинах до світанку, напившись «Абрау-Дюрсо» [4].

Чутки
А зате кияни винагороджують себе чутками. Треба сказати, що в Києві ціла безодня стареньких і літніх пань, які залишилися ні з чим. Буйні бойові літа розбили родини, як ніде. Сини, чоловіки, небожі або пропали безвісти, або померли в сипняку, або опинилися в гостинному закордоні, з якого не знають, як назад вибратися, або «скорочені за штатом». Жодним компомам старенькі не потрібні, собес [5] не може їх нагодувати, бо не така установа собес, аби в ній були гроші. Стареньким справді несила, і живуть вони в дивному стані: їм здається – усе, що відбувається, – сон. Уві сні вони бачать сон інший – бажану, сподівану дійсність. У їхніх головах народжуються картини...
А кияни, треба віддати їм справедливість, газет не читають, перебуваючи у твердій певності, що там міститься «ошуканство». Але оскільки людина без інформації немислима на земній кулі, їм доводиться отримувати новини з євбазу (єврейський базар), де старенькі вимушені продавати канделябри.
Відірваність киян од Москви, їхня згубна близькість до місць, де зароджувалися всілякі Тютюнники [6], і, врешті, породжена 19-м роком певність земної непорочності є причиною того, що в телеграмах, які надсилаються з євбазу, вони не бачать нічого неймовірного.
Тому: єпископ Кентерберійський інкогніто був у Києві, аби подивитися, що там роблять більшовики (не жартую). Папа римський заявив: якщо «це не припиниться», то він піде в пустелю. Листи колишньої імператриці скомпонував Дем’ян Бідний…
Зрештою, довелося плюнути й не переконувати в іншому.

Три церкви
Це ще більш визначне, аніж вивіски. Три церкви – це забагато для Києва. Стара, жива й автокефальна, або українська.
Представники другої з них отримали від дотепних киян прізвисько:
- Живі попи.
За все своє життя я не чував влучнішого прізвиська. Воно окреслює означених представників цілковито – не тільки з боку їх належності, але й з боку рис їхнього характеру.
Жвавістю вони поступаються лише одній організації – українським попам.
І становлять повну протилежність представникам старої церкви, які не лише не виявляють жодної жвавості, але повільні, розгублені й украй понурі.
Становище таке: стара ненавидить живу й автокефальну, жива – стару й автокефальну, автокефальна – стару і живу.
Чим скінчиться корисна діяльність усіх трьох церков, серця служителів яких живляться злобою, можу сказати якнайпевніше: масовим відпадінням вірян од усіх трьох церков і впадінням їх у пучину якнайбільш голого атеїзму. І винні будуть у цьому не котрісь інші, а самі попи, які дискредитували в лоск не лише самих себе, але саму ідею віри.
У старому, прекрасному, повному понурих фресок, у Софійському соборі дитячі голоси – дисканти ніжно підносять моління українською мовою, а з царської брами виходить молодий чоловік, цілковито голений і в митрі. Змовчу про те, який вигляд має блискуча митра в поєднанні з білястим обличчям і живими неспокійними очима, аби прибічники автокефальної церкви не засмучувалися і не надумали б сердитися на мене (мушу сказати, що пишу все це зовсім не весело, а з гіркотою).
Поруч – у малій церкві, стеля якої затягнута жалобними фестонами багаторічного павутиння, служать старі по-слов’янському. Живі теж облюбували собі місця, де служать по-російському. Вони моляться за Республіку, старим належить молитися за патріарха Тихона, але цього не можна в жодному разі, і думається, що вони не так моляться, як тихо анафематствують, і, врешті, за що моляться автокефальні, я не знаю. Але підозрюю. А якщо моя здогадка справедлива, можу їм порадити не марнувати сил. Молитви не дійдуть. Бухгалтеру в Києві не бувати.
У результаті в головах київських євбазних стареньких відбулося повне затьмарення. Представники старої церкви відкрили богословські курси; кадрами слухачів стали ці самі старенькі (але ж це треба додуматися!). Сенс лекцій простий: винен в усьому потрійному гармидері – сатана.
Думка нешкідлива, на курси дивляться крізь пальці, як на установу, котра може заподіяти шкоду лише її учасникам.
Першу неприємність через ці курси отримав особисто я. Добра старенька, яка знає мене змалку,наслухавшись моїх розмов про церкви, жахнулася, принесла мені грубу книгу, яка містить тлумачення старозавітних пророцтв, – з наказом неодмінно її прочитати.
- Прочитай, – мовила вона, – і ти побачиш, що антихрист прийде 1932 року. Його царство вже настало [7].
Книгу я прочитав, і терпець мені урвався. Труснувши деяким багажем, я відповів старенькій, що, по-перше, антихрист 1932 року не прийде, а по-друге – що книгу написав безсумнівний і брудно нікчемний шарлатан.
По цьому старенька пішла до лектора курсів, переказала всю історію і слізно просила наставити мене на шлях істини.
Лектор прочитав лекцію, присвячену вже спеціально мені, з котрої вивів, як двічі два чотири, що я не хтось інший, а один із служителів і предтеч антихриста, осоромивши мене перед усіма моїми київськими знайомими.
Після цього я дав собі клятву в богословські справи не втручатися, які б вони не були – старі, живі або ж автокефальні.

Наука, література і мистецтво
Ні.
Слів для опису чорного бюста Карла Маркса, поставленого перед Думою в обрамленні білої арки, я не маю. Не знаю, який художник його створив, але це неприпустимо.
Необхідно відмовитися од думки, що зображення славетного німецького вченого може виліпити кожен, кому не ліньки.
Моя трирічна небога, вказавши на пам’ятник, ніжно говорила:
- Дядя Карла. Цорний.

Фінал
Місто чудове, місто щасливе. Над розлогим Дніпром, усе в сонячних плямах.
Нині в ньому велика втома по страшних гуркітливих літах. Спокій.
Але чую трепет нового життя. Його відбудують, знову закиплять його вулиці, і стане над річкою, яку любив Гоголь, знову царствене місто. А пам'ять про Петлюру най згине.

[1] Теплушечний – від «теплушка» – у воєнні роки: товарний вагон із піччю, призначений для перевезення людей.
[2] У цьому нарисі автор порушує проблему мовного стандарту. Йдеться про період, коли в українській мові – за відсутності єдиного і взагалі будь-якого офіційного правопису – усталювалися як нормативні ті чи ті слова, «борючись» між собою, а також із російськими відповідниками. Булгаков згадує і про деякі вивіскові «абревіатури», незрозумілі навіть освіченій людині.
[3] Абревіатура від рос.: Всероссийский комитет помощи больным и раненым красноармейцам.
[4] Російське вино типу шампанського, яке походить із Краснодарського краю.
[5] Розмовна абревіатура від рос.: Отдел социального обеспечения.
[6] Очевидно, натяк на Юрія Тютюнника – генерала-хорунжого армії УНР.
[7] Можна припустити, що під антихристом мова йде про Сталіна, який вже був при владі на момент написання цього нарису, а під приходом антихриста – голодомор 1932–1933 років.