ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Шах-Джахан
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Шах-Джахан
«Химерна штука, все-таки, життя.
Які б не бу́ли – чесні чи лукаві,
Сьогодні ви у величі і славі,
А завтра під ногами, як сміття.
І чому так – піди-но, розбери?
Чи то своїми робимо руками?
Чи небеса постійно грають з нами
Якоїсь нам неві́домої гри?»
Так думав у темниці Шах-Джахан,
Старий і хворий, неміччю закутий,
Не від тілесних, від душевних ран
Так постарів він. Усіма забутий,
Мав вдосталь він на роздуми часу́.
Там, за стіною дні міняли ночі,
Стирало сонце вранішню росу,
Але не зазирало в його очі.
Бо в цій похмурій камері, однак,
Що день, що ніч – і холодно, і темно.
Хоч би якиїсь незнайомий знак
Серед всього обридлого! Даремно!
Туди три кроки, стільки ж і назад,
Як не ступай – не зміниться нічого.
Йому, що звик до величі палат,
Так було важко звикнути до цього.
Він мав усе. У землях навкруги
Його – тоді Великого Могола,
Любив народ, боялись вороги…
Яка примхлива і жорстока доля!
Він мав усе…Та хай би і не мав
Багатства, слави – був би й так щасливий,
Бо він найкращу жінку покохав
Мумтаз Махал. Була така красива,
Що був не в силах відвести очей.
З її ім’ям лягав і прокидався.
Без неї в нього не було ночей.
Він на других жінок не зазирався,
Бо в нього в серці була лиш вона.
Які вони тоді щасливі бу́ли!
Їх розлучила доля чи війна.
Вона навік в його руках заснула.
Чому він не пішов за нею вслід?
Чому лишився? Що його тримало?
Оцей жорстокий недолугий світ,
В якому зла і підлості чимало?
Вона пішла і серце узяла
Його з собою. Не життя, а мука.
Душа, не знати як, іще жила,
Переживала з милою розлуку.
Але він жив. Він жив і будував
Найкращу усипальницю на світі.
Він кожен камінь подумки вкладав,
Аби душа її могла радіти.
І виріс незрівняний Тадж-Махал,
Такий прекрасний, як його кохана…
І поцілунки, і любовний шал
Немов учора, лиш на нього гляне.
Єдине, що він бачить із вікна
В’язниці – наче хмарка білий
Той мавзолей. Вона десь там одна
І він один. Немає в світі сили,
Яка б вернула давні ті часи
І зраду сина рідного спинила.
Вона над батьком, наче меч висить,
І, навіть, дивно, як іще не вбила.
Години вибудовуються в дні,
А день по дні сплітаються у роки.
Одне вікно маленьке у стіні
І домовина усього в три кроки..
Колись в безмежній величі своїй
Він страх ім’ям одним навколо сіяв.
Тепер він хто? Єдино, що живий,
Але життя у ньому ледве тліє.
Годинами він дивиться в вікно,
Без сподівань. Піддавсь жорстокій долі.
Йому тепер, здається, все одно.
Душа у тілі помира поволі.
І лине, лине без кінця туди,
Де вже чека, як прихисток останній,
Від злої долі, горя і біди
Великий храм їх чистого кохання.
Які б не бу́ли – чесні чи лукаві,
Сьогодні ви у величі і славі,
А завтра під ногами, як сміття.
І чому так – піди-но, розбери?
Чи то своїми робимо руками?
Чи небеса постійно грають з нами
Якоїсь нам неві́домої гри?»
Так думав у темниці Шах-Джахан,
Старий і хворий, неміччю закутий,
Не від тілесних, від душевних ран
Так постарів він. Усіма забутий,
Мав вдосталь він на роздуми часу́.
Там, за стіною дні міняли ночі,
Стирало сонце вранішню росу,
Але не зазирало в його очі.
Бо в цій похмурій камері, однак,
Що день, що ніч – і холодно, і темно.
Хоч би якиїсь незнайомий знак
Серед всього обридлого! Даремно!
Туди три кроки, стільки ж і назад,
Як не ступай – не зміниться нічого.
Йому, що звик до величі палат,
Так було важко звикнути до цього.
Він мав усе. У землях навкруги
Його – тоді Великого Могола,
Любив народ, боялись вороги…
Яка примхлива і жорстока доля!
Він мав усе…Та хай би і не мав
Багатства, слави – був би й так щасливий,
Бо він найкращу жінку покохав
Мумтаз Махал. Була така красива,
Що був не в силах відвести очей.
З її ім’ям лягав і прокидався.
Без неї в нього не було ночей.
Він на других жінок не зазирався,
Бо в нього в серці була лиш вона.
Які вони тоді щасливі бу́ли!
Їх розлучила доля чи війна.
Вона навік в його руках заснула.
Чому він не пішов за нею вслід?
Чому лишився? Що його тримало?
Оцей жорстокий недолугий світ,
В якому зла і підлості чимало?
Вона пішла і серце узяла
Його з собою. Не життя, а мука.
Душа, не знати як, іще жила,
Переживала з милою розлуку.
Але він жив. Він жив і будував
Найкращу усипальницю на світі.
Він кожен камінь подумки вкладав,
Аби душа її могла радіти.
І виріс незрівняний Тадж-Махал,
Такий прекрасний, як його кохана…
І поцілунки, і любовний шал
Немов учора, лиш на нього гляне.
Єдине, що він бачить із вікна
В’язниці – наче хмарка білий
Той мавзолей. Вона десь там одна
І він один. Немає в світі сили,
Яка б вернула давні ті часи
І зраду сина рідного спинила.
Вона над батьком, наче меч висить,
І, навіть, дивно, як іще не вбила.
Години вибудовуються в дні,
А день по дні сплітаються у роки.
Одне вікно маленьке у стіні
І домовина усього в три кроки..
Колись в безмежній величі своїй
Він страх ім’ям одним навколо сіяв.
Тепер він хто? Єдино, що живий,
Але життя у ньому ледве тліє.
Годинами він дивиться в вікно,
Без сподівань. Піддавсь жорстокій долі.
Йому тепер, здається, все одно.
Душа у тілі помира поволі.
І лине, лине без кінця туди,
Де вже чека, як прихисток останній,
Від злої долі, горя і біди
Великий храм їх чистого кохання.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію