ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про терен
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про терен
«Цвіте терен, терен цвіте,
Та й цвіт опадає…»
Лине пісня понад світом,
В серце западає.
Слухав я та все питався,
Хто би поділився?
Що той терен? Звідки взявся?
На світ появився?
Та і чую – кажуть люди
Приповідку давню.
Поділюся, як вже буде,
Критися не стану.
Степ пустий не був ніколи,
Завжди хтось селився,
То худобу пас, то в полі
До зорі трудився.
Степ завжди був людям радий:
Прихистить, підтрима
І поможе, і порадить,
І зігріє в зиму.
Хто в степу, як слід, трудився,
Той і мав із того –
Степ усім з людьми ділився,
Що було у нього.
Жив, говорять, рід у полі
У широкій балці.
Не жалівсь на свою долю
Та на свою працю.
Орав землю, пас худобу,
Будував оселі.
Мав достаток працьовитий
Рід .Бо по окрузі
І пшениця росла, й жито,
І отава в лузі.
А були вони й до праці
І до бою вдатні.
Як, бува, присунуть ласі,
Щось пограбувати,
То отримають такого
Одкоша од роду,
Що хапають в руки ноги
Й чимскоріше ходу.
Над усе любив рід волю.
Хто в степу родився,
Хто зростав у чистім полі,
Хто із степом зжився,
Той рабом не зможе бути.
У неволі згине
Чи порве прокляті пута,
Але на коліна
Вже ні перед ким не стане,
Голову не схилить,
Сміло смерті в очі гляне
І не буде квилить.
Якось йшла орда по полю
Та ясир шукала…
Й навести ж їх сліпа доля
На ту балку мала?
Налетіли, як ті круки,
Вже й сирицю тягнуть,
Бо мершій в’язати руки
Новим рабам прагнуть.
Та зіткнувся степ із полем,
Сила проти сили.
Встали родичі у коло
Та мечі вхопили.
Жінки, діти всередині
Теж мечі тримають,
Як пробити оту стіну,
Злодії не знають.
Смертоносне теє коло
Їх не підпускає.
Вже і так, і так – нічого
Вдіяти не можуть.
Та прохають свого бога –
Може він поможе?
Тільки, мабуть, були в роду
Сильнішії боги,
Бо не зміг завдати шкоди
Роду він. Нічого
Не виходить у злодіїв,
Не візьмуть живими.
Бачить мурза, що не вдіє
Нічого із ними.
Та й рішив не тратить сили
І часу даремно,
Наказав дістати стріли
Доки ще не темно
Й непокірних постріляти
Усіх до одного,
Щоб хоча б поживу мати
Із майна якого.
Бачать люди – смерть настала
І нема рятунку,
Бо безжальная прислала
Останнього трунку.
І звернули свої очі
До свойого бога
І просити проти ночі
Почали у нього.
Щоб в степу їм вічно жити
Своїм дружнім родом,
Чи то листиком, чи цвітом,
Чи якимось плодом,
Але тут і усім родом
Вільно в степ дивитись
З ворогами і негодою
Усім разом битись,
Щоб ніякі лиходії
Їх не зачіпали,
Бо на всі злодійські дії
Одкоша достали.
Бог зачув оті молитви
Своїх діток ревних.
Стріли почали летіти
Та уже даремно,
Бо на схилі, де стояли
Люди із мечами,
Враз кущі повиростали
Та все з колючками.
І сплелися густо віттям
Цупким та здоровим,
Та й покрились білим цвітом
П’ятипелюстковим.
Подались злодії далі.
Що їм тут робити ?
Що змогли, в оселях взяли,
Кинулись по світу
Десь ясир шукати далі …
А терен розрісся,
А із часом він помалу
По степу рознісся.
Все по балках, по яругах,
По схилах дереться,
А то в полі та по лугу
Бува розростеться.
Сині ягоди терпкії
Не усім до смаку,
А всілякі лиходії
Не мають ніяку
З нього користь. Достигає,
Як морози вдарять.
Лиходії не гасають –
Вдома кості парять.
Їх не виженеш, напевно,
Ні за які гроші.
Та тоді якраз у терна
Ягоди хороші .
Добрі ж люди, що по полю
Живуть – поживають,
Можуть їсти його волю,
Лиш мороку мають,
Як ті ягоди дістати
З колючок тернових …
Про те зможу розказати
В історії новій .
Та й цвіт опадає…»
Лине пісня понад світом,
В серце западає.
Слухав я та все питався,
Хто би поділився?
Що той терен? Звідки взявся?
На світ появився?
Та і чую – кажуть люди
Приповідку давню.
Поділюся, як вже буде,
Критися не стану.
Степ пустий не був ніколи,
Завжди хтось селився,
То худобу пас, то в полі
До зорі трудився.
Степ завжди був людям радий:
Прихистить, підтрима
І поможе, і порадить,
І зігріє в зиму.
Хто в степу, як слід, трудився,
Той і мав із того –
Степ усім з людьми ділився,
Що було у нього.
Жив, говорять, рід у полі
У широкій балці.
Не жалівсь на свою долю
Та на свою працю.
Орав землю, пас худобу,
Будував оселі.
Мав достаток працьовитий
Рід .Бо по окрузі
І пшениця росла, й жито,
І отава в лузі.
А були вони й до праці
І до бою вдатні.
Як, бува, присунуть ласі,
Щось пограбувати,
То отримають такого
Одкоша од роду,
Що хапають в руки ноги
Й чимскоріше ходу.
Над усе любив рід волю.
Хто в степу родився,
Хто зростав у чистім полі,
Хто із степом зжився,
Той рабом не зможе бути.
У неволі згине
Чи порве прокляті пута,
Але на коліна
Вже ні перед ким не стане,
Голову не схилить,
Сміло смерті в очі гляне
І не буде квилить.
Якось йшла орда по полю
Та ясир шукала…
Й навести ж їх сліпа доля
На ту балку мала?
Налетіли, як ті круки,
Вже й сирицю тягнуть,
Бо мершій в’язати руки
Новим рабам прагнуть.
Та зіткнувся степ із полем,
Сила проти сили.
Встали родичі у коло
Та мечі вхопили.
Жінки, діти всередині
Теж мечі тримають,
Як пробити оту стіну,
Злодії не знають.
Смертоносне теє коло
Їх не підпускає.
Вже і так, і так – нічого
Вдіяти не можуть.
Та прохають свого бога –
Може він поможе?
Тільки, мабуть, були в роду
Сильнішії боги,
Бо не зміг завдати шкоди
Роду він. Нічого
Не виходить у злодіїв,
Не візьмуть живими.
Бачить мурза, що не вдіє
Нічого із ними.
Та й рішив не тратить сили
І часу даремно,
Наказав дістати стріли
Доки ще не темно
Й непокірних постріляти
Усіх до одного,
Щоб хоча б поживу мати
Із майна якого.
Бачать люди – смерть настала
І нема рятунку,
Бо безжальная прислала
Останнього трунку.
І звернули свої очі
До свойого бога
І просити проти ночі
Почали у нього.
Щоб в степу їм вічно жити
Своїм дружнім родом,
Чи то листиком, чи цвітом,
Чи якимось плодом,
Але тут і усім родом
Вільно в степ дивитись
З ворогами і негодою
Усім разом битись,
Щоб ніякі лиходії
Їх не зачіпали,
Бо на всі злодійські дії
Одкоша достали.
Бог зачув оті молитви
Своїх діток ревних.
Стріли почали летіти
Та уже даремно,
Бо на схилі, де стояли
Люди із мечами,
Враз кущі повиростали
Та все з колючками.
І сплелися густо віттям
Цупким та здоровим,
Та й покрились білим цвітом
П’ятипелюстковим.
Подались злодії далі.
Що їм тут робити ?
Що змогли, в оселях взяли,
Кинулись по світу
Десь ясир шукати далі …
А терен розрісся,
А із часом він помалу
По степу рознісся.
Все по балках, по яругах,
По схилах дереться,
А то в полі та по лугу
Бува розростеться.
Сині ягоди терпкії
Не усім до смаку,
А всілякі лиходії
Не мають ніяку
З нього користь. Достигає,
Як морози вдарять.
Лиходії не гасають –
Вдома кості парять.
Їх не виженеш, напевно,
Ні за які гроші.
Та тоді якраз у терна
Ягоди хороші .
Добрі ж люди, що по полю
Живуть – поживають,
Можуть їсти його волю,
Лиш мороку мають,
Як ті ягоди дістати
З колючок тернових …
Про те зможу розказати
В історії новій .
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію