ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
13:39
Єдина річ у Всесвіті,
яку ми дійсно можемо контролювати -
це наші думки.
У космосі нічого не пропадає.
Шлях до зірок веде багаторічне ув’язнення.
Астронавтика пахнет в’язницею.
Та й взагалі космос потрібно любити,
хоча б за те, що дарує почуття
яку ми дійсно можемо контролювати -
це наші думки.
У космосі нічого не пропадає.
Шлях до зірок веде багаторічне ув’язнення.
Астронавтика пахнет в’язницею.
Та й взагалі космос потрібно любити,
хоча б за те, що дарує почуття
2024.03.29
13:37
уява - спогади
з минулого та майбутнього
вашого втілення.
Це спогади та бачення нами
лише іншими очима.
Я часто згадую, ті дні важкі,
і з щастям розумію,
з минулого та майбутнього
вашого втілення.
Це спогади та бачення нами
лише іншими очима.
Я часто згадую, ті дні важкі,
і з щастям розумію,
2024.03.29
13:35
Заяложені слова
Дуду спішить образити тебе
І кожну хвилину шукає привід,
Щоб сказати тобі заяложені слова…
Не думаючи, що каже, що робить
Бруднить себе і всіх навколо
Набридла всім дуду брехня,
Дуду спішить образити тебе
І кожну хвилину шукає привід,
Щоб сказати тобі заяложені слова…
Не думаючи, що каже, що робить
Бруднить себе і всіх навколо
Набридла всім дуду брехня,
2024.03.29
13:35
я до серця ключ шукала.
у тому світі, де живе кохання,
але світ той був у душі закритий
і ключ знайти я не могла...
Наївність і довіра до всіх живе в мені
з'явився момент поранити і поранили мене
поки що... не зустріла тебе.
знайти шлях до серця т
у тому світі, де живе кохання,
але світ той був у душі закритий
і ключ знайти я не могла...
Наївність і довіра до всіх живе в мені
з'явився момент поранити і поранили мене
поки що... не зустріла тебе.
знайти шлях до серця т
2024.03.29
13:33
я уявила образ,
уявляє себе героєм,
але ніколи герой не буде простіше
дивуєшся часом,
як все-таки марнославні люди.
Не суть, чим вважає себе герой ...,
а суть, що герой себе вважає Богом.
Величчі своє малює картинка
уявляє себе героєм,
але ніколи герой не буде простіше
дивуєшся часом,
як все-таки марнославні люди.
Не суть, чим вважає себе герой ...,
а суть, що герой себе вважає Богом.
Величчі своє малює картинка
2024.03.29
13:33
Стародавній текст зашифрований
візерунок на грудях, на шиї, рукаві
Немов камінь у стіну замурований,
він мовчить, як пам'ять у голові.
Її вдягнувши гордість відчуваєш,
За нашу Батьківщину, за народ!
Духовний символ наш, сила роду,
візерунок на грудях, на шиї, рукаві
Немов камінь у стіну замурований,
він мовчить, як пам'ять у голові.
Її вдягнувши гордість відчуваєш,
За нашу Батьківщину, за народ!
Духовний символ наш, сила роду,
2024.03.29
13:32
Міріади частинок я розсиплю,
Ніби зоряний пил…
Нехай увесь світ вогнями мерехтить.
І любов’ю - серця щапалює.
Нехай горить вона яскраво та пристрасно,
Адже вона не небезпечна.
І ніби у мене цілий Космос живе.
Ніби зоряний пил…
Нехай увесь світ вогнями мерехтить.
І любов’ю - серця щапалює.
Нехай горить вона яскраво та пристрасно,
Адже вона не небезпечна.
І ніби у мене цілий Космос живе.
2024.03.29
13:30
Ви знаєте, я завжди думала: "Чого я хочу?"
І найчастіше все зводилося до думки,
що мені потрібна людина, в яку я закохаюся,
яка завжди буде поруч.
Який вислухає, коли треба – підтримає.
Який обійме, притисне до себе,
і ти забудеш про проблеми.
І найчастіше все зводилося до думки,
що мені потрібна людина, в яку я закохаюся,
яка завжди буде поруч.
Який вислухає, коли треба – підтримає.
Який обійме, притисне до себе,
і ти забудеш про проблеми.
2024.03.29
13:29
Гарних слів вплітаючи міріади
У небесну невпізнану таємницю
І розмовляючи вночі з чорнокрилими метеликами
Я бачила світло в далекому пеклі
Я створила пітьму в невірно - близькому раї.
В пітьмі мій голос звучить у порожнечі.
Темрява байдужа до душ у
У небесну невпізнану таємницю
І розмовляючи вночі з чорнокрилими метеликами
Я бачила світло в далекому пеклі
Я створила пітьму в невірно - близькому раї.
В пітьмі мій голос звучить у порожнечі.
Темрява байдужа до душ у
2024.03.29
13:27
А люди кажуть: «сильний народ і Україна»
А люди кажуть: «горе не болить»
А сердце плачить мов сопілка
Душа - волає та кричить про допомогу
А люди кажуть: «сильні духом»
Ще люди кажуть, що «залізні люди»
Не спокійно над моїм вухом,
А люди кажуть: «горе не болить»
А сердце плачить мов сопілка
Душа - волає та кричить про допомогу
А люди кажуть: «сильні духом»
Ще люди кажуть, що «залізні люди»
Не спокійно над моїм вухом,
2024.03.29
13:25
Мій світ - моя уява малює образи,
В яких немає істини.
Я весь час у думках,
Ніби граб у сценці.
Я відкриваю в голові одну свою реальність,
І населяють всі навколо її однією підвласною,
Змішалося думками давно,
Що було і що буде.
В яких немає істини.
Я весь час у думках,
Ніби граб у сценці.
Я відкриваю в голові одну свою реальність,
І населяють всі навколо її однією підвласною,
Змішалося думками давно,
Що було і що буде.
2024.03.29
13:09
Запальничка стихла без добавки…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
2024.03.29
13:05
Ніяк собі, о вибач, не втокмачиш,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде весна, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкоротчений мій запит!
Він сам по сОбі просто не існує,
2024.03.29
12:54
Знов гучні тривоги звуки
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Колиску з дитиною.
Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Колиску з дитиною.
Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
2024.03.29
11:45
Блакитна квітка при дорозі
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
2024.03.29
11:26
А таки... буває де-не-де,
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Диво
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Диво
Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу.
Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А вона ні в яку: сідай і ший прямо зараз, а пічкурі почекають. Удень повинна прийти сусідка, то треба аби на вікнах була обнова гарна. Знизав я плечима на ту блаж, вудки в руки і ходу на водойму.
Прийшов на обід, помив руки, глянув у дзеркало, а мій ніс обприщило! І болючі такі чиряки, що й торкнутися страшно. А жінка одразу допетрала що до чого, кинулася мене цілувати, вибачалася довго і потім пояснила, що її настрій створює могутнє біополе на квантовому рівні. У разі гніву, смутку чи обиди найбезневинніший мікроб починає бурхливо розмножуватися і перетворюється на злого хижака. Якби я розлютив берегиню серйозно - ніс і відпасти міг. Отакі пироги, братове.
Іншим разом, коли не захотів кохатися, бо страшенно втомився - на пузі третє око розплющилося. Кіт Жоржик його як уздрів, то втік і тиждень до хати не навідувався. І дуже підозріливо на мене позирав ще місяць, принюхувався.
До того ж допікав побічний ефект: цілий день я як курка дивився на землю, вишукуючи черв’яків. Добре хоч лапою не загрібав під себе. Сміх і гріх, їй Богу!
Але поступово притерлися ми з дружиною: якщо починає нервувати – треба слухати і піддакувати. І цілувати. Але щиро, бо симуляція почуттів викликає спалах образи. От тоді може і справді бути непереливки.
Сусід наш Іван і досі не знає, що з ним трапилося після того, як він заперечив моїй дружині, яка порадила негайно кропити узваром полину з часником капусту на городі, бо хрестоцвітні блішки до ранку обгризуть всі посадки під корінь.
- Не обгризуть, - одказав Іван. – Нічого ти не тямиш в городництві.
Це він берегині таке ляпнув, що вона рослин не знає! Я аж за голову схопився: жінка у мене добра, з чуйним серцем, але не любить коли принижують її природні здібності . Чхнула вона спересердя і пішла оселедця чистити. А я Іванові кажу:
- Ходімо на городи, глянемо що до чого.
Сходили. А там тих блішок – тьма-тьменна! Бігом давай калапуцяти ядидло і обприскувати саджанці. Я й свої попшукав, бо ділянки поруч. І моркву з буряком також. То така пошесть я вам скажу, що йой!
Сіли на стежці, Іван закурив. А потім якось здивовано глипнув на матню, помацав її рукою, відкрив ширінку, зазирнув і злякано прошепотів:
- Сусіде! Захворів я страшно. Десь заразу підчепив чи що? Глянь.
Глипнув. Чого ж не глипнути сусідові на причине місце. І ледь не подавився: замість кабаки у матні ворушився слонячий хобот. Невеличкий такий, сантиметрів на п’ятдесят, не більше.
Відсунувся я від Івана на пару метрів і кажу:
- Йди додому хутчій. Я зараз ліки принесу. То, мабуть, від бризкання того у тебе алергія.
Пішов чоловік згорьованим, ледь переставляючи ноги.
А я дружині влаштував сеанс терапії.
- Так не можна, дружино моя люба. Ти хоч чаклунка, але добра. Не можна тобі людей калічити, інакше силу яка дає тобі матінка природа втратиш безповоротно.
А вона в плач:
- Та не знала я, що моя образа таким боком вилізе!
- А ти контролюй свої почуття! Не забувай, що ти – дика стихія, і все що поруч з тобою - може або ожити, або зів’яти. Будеш водою холодною щоранку обливатися як Порфирій Іванов. Я тебе навчу, - одказав дружині, помовчав трохи і додав: - І взагалі – пора тобі активно людям допомагати.
- А як саме?
- Та просто: у Івана корівка не дуже здорова, пологи завжди тяжко ідуть, допоможи скотині отелитися. А в його жінки Степаниди зоб – мучається людина страшно. Судячи з усього – погані справи зі щитовидною залозою. Та в кожному дворі хтось недужий! Немає нині здорових людей.
Притихла жінка, задумалася. Видно, і справді щось розумне цього разу сказав, а не як завжди.
- А що з Іваном робити будемо? – запитав я.
- Ходімо до нього, - каже берегиня, - ось тільки вузлика зберу.
Навідалися до сусідів удвох. На подвір'ї сиділа біла як крейда Степанида Леонідівна.
- Ой сусіди, лихо в мене,- з ходу завила сусідка. – Іван помирає!
Я посміхнувся у вуса згадавши від чого Іванові приходить капець, а дружина взяла під лікоть згорьовану і жінку і сказала:
- Веди до чоловіка. Поставлю на ноги твою половину. А тобі від зоба ось це, - і подала майонезну баночку з коричнуватою рідиною. – Вип'єш на ніч усе, - і приязно посміхнулася.
- Та ти ж не лікар, наче,- засумнівалася Стенпанида.
- Лікар вона, сусідко, - запевнив я її. – І ще й який! Ось побачиш – і ти оживеш, і твій козак вже увечері побіжить як жеребець.
Жінка смикнула мене за рукав аби втихомирився і впевненим кроком рушила в хату.
Я туди не ходив, що вона там витворяла з Іваном не знаю. Але наступного дня прийшли Степанида з чоловіком у гості із суліякою міцної чачі і корзиною ковбас. Сусідку я просто не впізнав – розпашіла, задоволена, усміхнена! І щохвилини Івана в щічку цілує! А той її! Просто капець!
Гарно ми тоді посиділи, випили і закусили. Я дістав гітару і заспівав пісень, яких мене вчили ще в музичній школі за царя Гороха. І народних також. Підпилі гості настільки розчулилися, що відкрили сокровенну таємницю: у Івана ожив пра-корінь! Став як у двадцятилітнього! А оте лихе (слова не доберу) - розсмокталося як тільки ми з жінкою рушили додому. І Степанидова горлянка стала гарною як у дівки на виданні. Отакі пироги!
- Сусідко! Може, корівку глянеш? У неї ось-ось пологи, - запитала Степанида.
- Неодмінно. Прийду до сходу сонця, - одказала дружина.
- Ой, люблю я тебе! – вигукнула п’яненька товарка і чмокнула мою дружину в щоку. Давай ще вип’ємо! А ти Сашко, грай.
Корова отелилася спокійно. Молодий бичок народився здоровим, тільки з фіолетовим хвостиком, чим невимовно здивував Степаниду. До вечора хвіст став як хвіст – рудувато-білим, без ніяких веселкових кольорів. Степанида ж була ще та хвеська – миттю намолола у селі сім мішків гречаної вовни і про свою корову, і про Івана, і про зоб свій. І, мабуть, ще від себе чогось наплела, бо увечері у хаті від людей було вже тісно.
І хто скаже, що в сучасному житті немає місця берегиням, а насправді диву дивному? Збирається народець на Марс, створює станції на зворотній стороні місяця, телескопи вилупили свої ненаситні очі, позираючи аж до краю всесвіту, А розумово просунутий homo sapiens втрачає здібності бачити справжню казку. А чудесне зовсім поруч – простягни руку і поздоровкайся. Відчуй як заструмує животворне тепло крізь той дружній потиск і приязну усмішку…
А люди все йшли та йшли, несучи свої біди та негаразди. А виносили радість.
І бачив я що то добре.
Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А вона ні в яку: сідай і ший прямо зараз, а пічкурі почекають. Удень повинна прийти сусідка, то треба аби на вікнах була обнова гарна. Знизав я плечима на ту блаж, вудки в руки і ходу на водойму.
Прийшов на обід, помив руки, глянув у дзеркало, а мій ніс обприщило! І болючі такі чиряки, що й торкнутися страшно. А жінка одразу допетрала що до чого, кинулася мене цілувати, вибачалася довго і потім пояснила, що її настрій створює могутнє біополе на квантовому рівні. У разі гніву, смутку чи обиди найбезневинніший мікроб починає бурхливо розмножуватися і перетворюється на злого хижака. Якби я розлютив берегиню серйозно - ніс і відпасти міг. Отакі пироги, братове.
Іншим разом, коли не захотів кохатися, бо страшенно втомився - на пузі третє око розплющилося. Кіт Жоржик його як уздрів, то втік і тиждень до хати не навідувався. І дуже підозріливо на мене позирав ще місяць, принюхувався.
До того ж допікав побічний ефект: цілий день я як курка дивився на землю, вишукуючи черв’яків. Добре хоч лапою не загрібав під себе. Сміх і гріх, їй Богу!
Але поступово притерлися ми з дружиною: якщо починає нервувати – треба слухати і піддакувати. І цілувати. Але щиро, бо симуляція почуттів викликає спалах образи. От тоді може і справді бути непереливки.
Сусід наш Іван і досі не знає, що з ним трапилося після того, як він заперечив моїй дружині, яка порадила негайно кропити узваром полину з часником капусту на городі, бо хрестоцвітні блішки до ранку обгризуть всі посадки під корінь.
- Не обгризуть, - одказав Іван. – Нічого ти не тямиш в городництві.
Це він берегині таке ляпнув, що вона рослин не знає! Я аж за голову схопився: жінка у мене добра, з чуйним серцем, але не любить коли принижують її природні здібності . Чхнула вона спересердя і пішла оселедця чистити. А я Іванові кажу:
- Ходімо на городи, глянемо що до чого.
Сходили. А там тих блішок – тьма-тьменна! Бігом давай калапуцяти ядидло і обприскувати саджанці. Я й свої попшукав, бо ділянки поруч. І моркву з буряком також. То така пошесть я вам скажу, що йой!
Сіли на стежці, Іван закурив. А потім якось здивовано глипнув на матню, помацав її рукою, відкрив ширінку, зазирнув і злякано прошепотів:
- Сусіде! Захворів я страшно. Десь заразу підчепив чи що? Глянь.
Глипнув. Чого ж не глипнути сусідові на причине місце. І ледь не подавився: замість кабаки у матні ворушився слонячий хобот. Невеличкий такий, сантиметрів на п’ятдесят, не більше.
Відсунувся я від Івана на пару метрів і кажу:
- Йди додому хутчій. Я зараз ліки принесу. То, мабуть, від бризкання того у тебе алергія.
Пішов чоловік згорьованим, ледь переставляючи ноги.
А я дружині влаштував сеанс терапії.
- Так не можна, дружино моя люба. Ти хоч чаклунка, але добра. Не можна тобі людей калічити, інакше силу яка дає тобі матінка природа втратиш безповоротно.
А вона в плач:
- Та не знала я, що моя образа таким боком вилізе!
- А ти контролюй свої почуття! Не забувай, що ти – дика стихія, і все що поруч з тобою - може або ожити, або зів’яти. Будеш водою холодною щоранку обливатися як Порфирій Іванов. Я тебе навчу, - одказав дружині, помовчав трохи і додав: - І взагалі – пора тобі активно людям допомагати.
- А як саме?
- Та просто: у Івана корівка не дуже здорова, пологи завжди тяжко ідуть, допоможи скотині отелитися. А в його жінки Степаниди зоб – мучається людина страшно. Судячи з усього – погані справи зі щитовидною залозою. Та в кожному дворі хтось недужий! Немає нині здорових людей.
Притихла жінка, задумалася. Видно, і справді щось розумне цього разу сказав, а не як завжди.
- А що з Іваном робити будемо? – запитав я.
- Ходімо до нього, - каже берегиня, - ось тільки вузлика зберу.
Навідалися до сусідів удвох. На подвір'ї сиділа біла як крейда Степанида Леонідівна.
- Ой сусіди, лихо в мене,- з ходу завила сусідка. – Іван помирає!
Я посміхнувся у вуса згадавши від чого Іванові приходить капець, а дружина взяла під лікоть згорьовану і жінку і сказала:
- Веди до чоловіка. Поставлю на ноги твою половину. А тобі від зоба ось це, - і подала майонезну баночку з коричнуватою рідиною. – Вип'єш на ніч усе, - і приязно посміхнулася.
- Та ти ж не лікар, наче,- засумнівалася Стенпанида.
- Лікар вона, сусідко, - запевнив я її. – І ще й який! Ось побачиш – і ти оживеш, і твій козак вже увечері побіжить як жеребець.
Жінка смикнула мене за рукав аби втихомирився і впевненим кроком рушила в хату.
Я туди не ходив, що вона там витворяла з Іваном не знаю. Але наступного дня прийшли Степанида з чоловіком у гості із суліякою міцної чачі і корзиною ковбас. Сусідку я просто не впізнав – розпашіла, задоволена, усміхнена! І щохвилини Івана в щічку цілує! А той її! Просто капець!
Гарно ми тоді посиділи, випили і закусили. Я дістав гітару і заспівав пісень, яких мене вчили ще в музичній школі за царя Гороха. І народних також. Підпилі гості настільки розчулилися, що відкрили сокровенну таємницю: у Івана ожив пра-корінь! Став як у двадцятилітнього! А оте лихе (слова не доберу) - розсмокталося як тільки ми з жінкою рушили додому. І Степанидова горлянка стала гарною як у дівки на виданні. Отакі пироги!
- Сусідко! Може, корівку глянеш? У неї ось-ось пологи, - запитала Степанида.
- Неодмінно. Прийду до сходу сонця, - одказала дружина.
- Ой, люблю я тебе! – вигукнула п’яненька товарка і чмокнула мою дружину в щоку. Давай ще вип’ємо! А ти Сашко, грай.
Корова отелилася спокійно. Молодий бичок народився здоровим, тільки з фіолетовим хвостиком, чим невимовно здивував Степаниду. До вечора хвіст став як хвіст – рудувато-білим, без ніяких веселкових кольорів. Степанида ж була ще та хвеська – миттю намолола у селі сім мішків гречаної вовни і про свою корову, і про Івана, і про зоб свій. І, мабуть, ще від себе чогось наплела, бо увечері у хаті від людей було вже тісно.
І хто скаже, що в сучасному житті немає місця берегиням, а насправді диву дивному? Збирається народець на Марс, створює станції на зворотній стороні місяця, телескопи вилупили свої ненаситні очі, позираючи аж до краю всесвіту, А розумово просунутий homo sapiens втрачає здібності бачити справжню казку. А чудесне зовсім поруч – простягни руку і поздоровкайся. Відчуй як заструмує животворне тепло крізь той дружній потиск і приязну усмішку…
А люди все йшли та йшли, несучи свої біди та негаразди. А виносили радість.
І бачив я що то добре.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію