ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2020.04.06 10:19
Те, що вам зараз розкажу — велика таємниця. Тому мусите її тримати при собі до Страшного суду. Ну, а якщо нестерпно, аж до гикавки, закортить поділитися цим тягарем знань, — так і бути, благовіщайте, дозволяю. Але тільки власним дружинам і чоловікам,

Сергій Губерначук
2020.04.06 09:36
Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
закутаних у превелебну ніч нечутно, –
на тиші днів нових, між проявів тонких,
радію світлу я і посміхаюсь чудно.

Достатньо вітру й трав, розпатланих по нім,
аби згадати все до кінчиків коріння,
коли конем-во

Алла Даниленко
2020.04.06 08:58
А наостанок я скажу:
Бувай, не обіцяй кохати!
Здається, з розуму зійшла,
Йду до найвищої розплати.

Як ти кохав! Але згубив.
І все навколо спорожніло.
Не в тому справа, що згубив.

Ярослав Чорногуз
2020.04.06 07:55
Укривши світ габою голубою,
Весна ішла у чарівній обнові…
А ми були, як лебеді, з тобою
В смарагдовому озері любові.

Його розхвилював бурхливий вітер –
Аж бризки золоті навкруг летіли.
І шал кохання підіймав над віти,

Віктор Кучерук
2020.04.06 05:01
Жар світання синизною
Освітляє височінь, –
Ти прощаєшся зі мною
Метушливо, наче тінь.
Від задухи меркнуть зорі
І здригаються серця, –
Ти зітхаєш сумно з хворим
Трохи виразом лиця.

Микола Соболь
2020.04.06 03:11
Усе впирається в межу:
Для відьми маю помело
І брагу хлопцям на село,
Ярке для клоуна шатро,
Для любки, звісно, пісню про…
А, що я дурню докажу?

Тому, ні доводів, ні фактів.

Володимир Бойко
2020.04.05 23:14
Суд його ловив, та не спіймав. Війна війною, а бізнес «по понятіям». Коли не знаєте, як робити, то робіть, як знаєте. Справжні шанувальники жінок менше як тричі не п’ють. Можна писати як на тверезу, так і на п’яну голову. Аби лиш голова бу

Микола Дудар
2020.04.05 20:15
Паралельні світи семи нотам дотичні…
Кілька кроків по всесвіту… Що я несу?
Це єдиний у нотах забутого звичай…
Потаємних думок - передбачений сум

Паралелі життя… та читав Сведенборга
Років сорок тому… запізнивсь посланець
Не до сну котру ніч, як по

Ніна Виноградська
2020.04.05 20:11
Було усяких у моїй державі,
Із заходу і сходу тут були.
Та ми в свої світлиці, Боже правий,
Чужинців вже на покуть привели!

А їм начхати на святі ікони,
На рушники, на хліб і на пісні.
Вони не мають честі, їх закони –

Тетяна Левицька
2020.04.05 19:43
Люби мене мовчки, коханий, люби,
хай тиша замре на півслові.
Лиш ніжності дотики, серця скарби,
платівки мелодій любові.

Всі зайві слова, тільки погляд зорить
в смарагдовім озері зримо.
Душа відлетіла за обрій на мить

Матвій Смірнов
2020.04.05 19:32
О мадам, як пасує вам ніжно-зелена маска ця,
Що підкреслює ваших очей дивовижний колір!
Потанцюймо - а сонце нехай собі опускається
На порожні макети вулиць, трамвайні колії
Без трамваїв, зачинені супермаркети,
На укриті травою футбольне поле і цвин

Євген Федчук
2020.04.05 19:01
Було це у далекі ті віки,
Що й Біблія про них іще не знає,
Тож дещо інше нам розповідає,
Як вийшли ми з-під Божої руки.
Адам спочатку, а, по тому, Єва…
Та я почув історію і в ній
По іншому складався хід подій
При коренях людського роду Древа.

Олександр Панін
2020.04.05 16:10
Клубок вогню, мов яструб,
впав нізвідки,
Нещадний, злий,
затьмарив Сонце,
хоч лише на мить...

Він світлом цим
багряно-чорним

Вікторія Лимарівна
2020.04.05 12:39
Безлюдно повсюди, тривожно.
Весняний лиш радує цвіт.
Загрозу відчув зараз кожний.
Здригається в розпачі світ.

Цей вірус прийшов із Китаю.
З шаленою швидкістю зріс.
Раніше про нього не знали.

Домінік Арфіст
2020.04.05 12:17
море – мармур…інока келія…
відпускає мені гріхи
мерехтінням святого Ельма
вистеляє мені шляхи…
море вилилось мені в душу
і влилося в очі мої
заховало мене у мушлю
і заповнило по краї…

Іван Потьомкін
2020.04.05 10:21
Давно уже слышал я и читал о том, что, почуяв приближение смерти, слоны уходят из стада и умирают в одиночестве. Не довелось, правда, видеть в передачах о животных, как уходящие в мир иной при этом прощаются с родными и близкими. А вот совсем недавно пока
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тамдедобре Тамдедобре
2020.01.31

Сергій СергоЗар
2020.01.30

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Артур Сіренко (1965) / Проза / Петрогліфи

 Етюд безсніжної зими

«… Моя рука
Виводить ці рядки в напівімлі…»

(Гійом Аполлінер)

Образ твору Цієї безсніжної зими душа прагне липкої прози – солодкавої і тяглої, наче медова офіра. Хочеться писати річкові есеї – непередбачливі, як гірські потоки. Хоча кожен потік передбачливо вливається в затоку свідомості. Але жадається саме творити есеї – втілювати їх громади слів на папір – білий як сніг – якого бракує, якого нема. І то саме есеї – не готичні новели густою палітрою свинцево-оливних фарб Франсіско Хосе де-Гойї, і не сюжетні оповідки неврозів модернової людини – жовті, як кульбаби в травні, і навіть не важкі декадентські романи, що тонуть залізними дірявими кораблями у глибині часу, важкі, як сира земля, а саме легкі повітряні есеї. Є в них щось бджолине, щось воскове – ліпи що хочеш. Хоч коника осідланого (скачи собі за синій виднокіл), хоч ляльку сліпу (розмовляй з нею про що хочеш), хоч свічку (яку будеш потім спалювати вогнищем чергового автодафе, розрізаючи темряву ножем охряного гострого світла.

Зимові есеї – це окрема тема у нашому поствізантійському світі. Хоч дехто і впевнений, що це хворе дитя варварства і ромейських апологетів (Візантія – хто ж іще) десь ще агонізує. Десь – у неправильних хворих землях. Але де там – то хазари, Золота Орда, охрещено чудь. Це Воно агонізує. І так легко передбачати майбутнє – бо все повторюється. І все вже було. І це так гостро відчувається, коли зима безсніжна і все оголено, ну геть все – нерви, люди, дерева, кам’яні будинки, степ, людське безглуздя.

Зимові есеї особливо соковиті і смакують опівночі, коли хочеться гарячого чаю і теплих думок. Вони як зимові яблука, що долежали в пивниці до своєї пізньої стиглості – і не замерзли, і не попсувались чорнотою, а налились цукром. Зимові есеї – вони як бджоли, що несуть цілющий мед у вулики нашої свідомості. Саме бджоли, а не різнобарвні важкі джмелі, що прокидаються раніше за всіх і збирають те, що іншим не вольно. Джмелі – то повісті. Я часом думав, що зимові бджоли – то сніжинки морозного снігопаду – жалкІ літуни вуликів зими. Але де там – то есеї. Ми ж бо не двірники і не охоронці зимівників – ми творці текстів.

Кожен есей – а зимовий особливо – має бути в якомусь контексті. Цим контекстом може бути епоха – час. Або хоча б годинник на руці – часомір. Мірило того, що виникло раніше всього сущого. Чи не вперше в історії нині народжуються есеї без контексту. Есеї самі по собі. Які можуть однаково бриніти прозорими крилами, що в епоху Нерона, що в часи графа Каліостро. Ми до цього не звикли. Нам це як лезом по пучках безіменних пальців: і боляче, і недоречно, і не зрозуміло за що. І головне – мордує питання – навіщо?

Може нам і важко про це думати і писати, але ще важче було їм – тутешнім есеїстам ХІ століття. За спиною вічний неспокій, а попереду нескінченне угро-фінське море: дикий край, що не мав історії. Ні початку, ні точки відліку, ні теперішнього, а значить, і ні майбутнього теж. У нас хоч була візантійська точка відліку – чужа, але усвідомлення першопочатку. А там? Там – де сонце забарилось визирнути з-за виднокраю? Майбутнє там стає минулим навіть і не почавшись. О, навіщо, навіщо, ми принесли в той край сенс? Невже для того, щоб той світ зліпившись і отримавши якусь форму, вже напівцивілізований перетворився на пухлину нещасної планети і зжер нас?

Минулі п’ять років з хвостиком були роками світу Ернеста Гемінгвея. Все тут знайшлося і знайшло себе. І дзвін, що гудить по тобі, і Україна, що перетворилась на острів в Океані, і нескінченна корида – пісок і жадібні очі юрби, і свято, яке завжди з тобою – бо кожен день як останній, а значить свято… Ще трохи «Снігів Кіліманджаро» - бо сенс знайдено і одкровення прийде, нехай хоч і в останню мить, і трохи «Прощавай, зброє» - після демобілізації, звісно. Ну, трохи ще Ремарка, так, на додаток, бо на східному фронті без змін. Нині ж час «Боярині» Лесі Українки і ще більше Гійома Аполлінера – всього, від «Алкоголів» до останніх сумних верлібрів. Хоча Дніпро ледь-ледь нагадує Сену, і міст Мірабо ніхто над ним не збудує. Але вже є ностальгуючі закохані на цьому неіснуючому мості і все те, що звучить у пізнього Аполлінера – нинішній літературний світ – це чорнильниця, яку зробили з гільзи. Її не хочуть приймати на пошті, коли автор раптом захотів свої фронтові спогади відправити додому запаковуючи їх замість картону чи поштового паперу в старі газети. І лишається, як старий солдат Гійом, писати листи Лу – існуючій чи неіснуючій – байдуже. Бо листи в порожнечу. Може вона зрозуміє, які квіти цвітуть біля шанців на війні, як читається Дікенс під звуки ворожої канонади. А потім раптом сказати:

«Та я не скаржусь я радію долі
Наперекір всьому наперекір тобі
Я поверну ще поверну втікачку Лу…»

І писати саме так – без розділових знаків. Бо і без тебе вже розділили тексти на «до» і «після». Вже і без тебе вкрали в тебе найдорожче і продовжують красти, що лишилось. Там – у мішку спогадів. А рідний край? Отой, де Савур-могила? Отой степовий і незабутній, отой – наш. Невже теж як Аполлінер:

«Радісінький що виїхав не вернуся назад
Хоч за чотири дні втомився від дороги
Повір я не в зажурі я веселий так
Щасливий і сміюсь римуючи рядки…»

Невже ми ще здатні бути щасливими після всього пережитого? Тоді чому нічого не забувається, а інколи і не пишеться?

Таке відчуття, що снігу не буде вже ніколи. Хіба що в Антарктиді, і то дозовано. Собача зірка Сіріус перестала бути містичною – перетворилась просто на холодне око Порожнечі, що глипає на нас неприкаянних і віщує собачі дні – нові злі часи. Добре хоч перетворився з Невблаганного на мале цуценя. Великий Пес став віщуном мисливця, а страх десь там – бігає малим песиком. На нього ніхто не зважає. Не боїться ніхто і нічого. З вічним тем для есеїв та верлібрів лишилися теми Смерті та Вічності. Може тому, що безсніжною зимою пасує писати про неіснуюче: ніякої смерті немає – то все ілюзія. І все має свій кінець, навіть Вічність. Парадоксально, але факт.

«Прощай моя Лу прощай
Небо сивіє…»

Це тоді і це в нього небо сивіло. А в нас воно вже давно посивіло. І ми чекаємо невідомо чого – може того, що напишуться нові тексти. Колись вони писалися кров’ю на снігу. А нині де там того снігу. Хіба читати Петрарку і мріяти. Про Вітчизну Загірну.

«І ось я небесного кольору до самого вечора
Зіллюсь з небокраєм і добре так на душі…»

Отак. І ніяк інакше. Думати про захмарне, коли все це триває. Це. Це в Аполлінера була «нудьга осені», бо дощава зима в Провансі зазвичай. А в нас не Прованс – не мрійте. «Тобі в старому світі стало душно…» Справді задуха – хоч і зима, а задуха. Гійому там – в світі модерну, який чомусь раптом постарів, а мені нині – коли все старе, нікчемне, віджиле вилізло на поверхню. І хочеться хоча б в світі літературних фантазій це здолати. Нині тексти компактні – словам тісно. Слова задихаються в оцій гущавині сенсу і змісту. Всі ми тутешні і для нас Сена – то річка вітчизняної копії Парижу – якщо не Бистриця, то Уж або Буг. Місцевий Мірабо лишився аристократом духу і його манери республіканця награні. Про монархізм він щось чув, але це настільки протирічить його анархічному вихованню, що годі думати про роялістську змову. Хтось знає, що Вітчизна загрожена, але робить вигляд, що його не цікавить ніщо крім горнятка кави. Хтось про це репетує мало не щоденно, але саме поняття «Вітчизна» в його голові туманне. Але є ще люди, які творять Вітчизну в своїх текстах. І є люди, які підуть на смерть за неї, якщо знову це буде потрібно. Такі от реалії безсніжної зими. А ви кажете, що примули знову цвітуть на клумбах – і то серед січня.

За поребриком, звісно, суцільний Кафка та Оруел – і морок абсурду гусне. Але я не про це. Я про те, що нині наше життя це продовження тексту, а текст це продовження нашого життя. Ми пишемо літературні твори не тільки на папері чи моніторі, але і на білих сторінках дня і чорних сторінках ночі. А в кого який виходить текст – це вже залежить від сміливості і чесності автора. Бо ми люди модернізму. Ми живемо після епохи модерн. Постмодернізм проминув як марево, як тінь, як видиво веселки після дощу – ми навіть не встигли зрозуміти що це.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-01-18 13:45:22
Переглядів сторінки твору 71
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.650 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.380 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.796
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
Автор востаннє на сайті 2020.03.26 14:32
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Роса (Л.П./М.К.) [ 2020-01-19 22:12:38 ]
Вартісна річ. Не для розваги писано. І не для того, щоб читачеві емоції полоскотати. Початок – наче ні до чого не зобов’язуюча прогулянка вздовж прозорого струмка, а далі – входиш у воду – і вже й не помічаєш, що це вже й не струмок, а потік, у котрому не поплаваєш човником, спостерігаючи зорі, а маєш іти по воді, а вона штовхатиме тебе у спину, навіть подеколи збиватиме з ніг, тож роззирайся і обмірковуй свій шлях, бо маєш справу з цілим табуном течій, що вирують кожна сама по собі, водночас поєднуючись у єдиному пориві таки збити з ніг самовпевненого заброду і хоч трошки навчити помічати не тільки бажану душі красу, а й власну недосконалість. Але уже маєш мету – дійти до кінця. І зрозуміти, чому вода має присмак полину і болю… «Але є ще люди, які творять Вітчизну в своїх текстах. І є люди, які підуть на смерть за неї, якщо знову це буде потрібно… що нині наше життя це продовження тексту, а текст це продовження нашого життя. Ми пишемо літературні твори не тільки на папері чи моніторі, але і на білих сторінках дня і чорних сторінках ночі. А в кого який виходить текст – це вже залежить від сміливості і чесності автора.» - саме виринуло у кінці голою правдою життя, від якої так багато бажаючих заховатись у своїх текстах…