ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2020.02.25 22:51
На березі ріки я очікую мрію,
Немов спалах наднової зірки.
На березі ріки тануть сподівання,
Важким каменем ідучи на дно.
Я забув, де я і що зі мною.
Немає нікого, лише я і ріка.
І сподівання відродяться, ніби фенікс.
Вони реінкарнується з попелу.

Борис Костиря
2020.02.25 22:50
Мов голку в сіні, я шукаю
Дівчат, що загубив колись.
У соцмережах я блукаю.
Роки нечутно пронеслись.

Уводжу прізвищу у море
Інформаційних потрясінь.
І винирне пекуче горе,

Борис Костиря
2020.02.25 22:50
У натовпі як у пустелі.
Пісок покрив тебе всього.
Як відчинити дивні двері
У Всесвіт, в безмір, в божество?

Коли в юрбі когось шукаєш,
Тоді ніколи не знайдеш.
Лише незримий вічний Каїн

Борис Костиря
2020.02.25 22:49
Електроенергія покидає телефон,
Ніби серця покидає надія.
Так душа відходить від тіла.
Хто зарядить батарейки
Всередині нас?
Хто створить оази
У пустелях?
Хто заповнить безодні

Борис Костиря
2020.02.25 22:49
І ці слова, причеплені на спінінг,
І вітер запальний і молодий
Диктують письмена неопалимі,
Що виведуть із плетива завій.

Впіймати рибу, що своїм мовчанням
Дасть відповіді на безодні слів.
І прийде шепіт вічності в смеркання,

Євген Федчук
2020.02.25 21:08
Колись давно, а, може, і недавно
Жив чоловік на білім світі цім.
Веселий в міру і у міру вправний,
Мав і сімю, і затишненький дім.
Та мав недолік: забував все миттю,
Але, оскільки він про нього знав,
То живучи на білому на світі,
Весь час собі одне

Мессір Лукас
2020.02.25 19:16
Як ще я не перепросився
Перед альковом, вашим сном.
Цей сон мені колись насниться.
І я не знатиму за що.

Я бачив на плечі у вас
Колібрі, птшки, татуаж.
Про спів колібрі наостанок

Лілія Ніколаєнко
2020.02.25 19:09
Як жаль, що мрії – тільки срібний вітер:
Оманою по серцю різонув.
Вбирає тиша сльозопад із літер,
Що вирватися хочуть у весну.

Віддам печальні сповіді паперу,
Схилила б небеса… – нема кому…
Душа розтане в потойбічних сферах.

Олександр Панін
2020.02.25 16:27
У тирі мисливці
Стріляють з рушниці,
Для них полювання не жарт.
Припхалися з лісу
Мисливці - гульвіси,
В мисливцях буяє азарт.

Всі іграшки-звірі

Галина Кучеренко
2020.02.25 11:06
На масному тижні Всесвіт
Вареники ліпить із сиром....
По кризі йдемо до миру,
Яка вже за тиждень скресне.

Весна наступає дощами,
Зима опирається снігом,
Вода розриває кригу -

Олександр Бобошко Заколотний
2020.02.25 11:05
Лікуймось лютим від надмірного тепла!
Снігами білими – від надто сірих спогадів.
Зима зміцніла – та іще не допекла.
Любов до неї констатую не без подиву.

Лікуймось лютим! Водолієві пора
іще триватиме. Недовго. Тижнів зо два.
І щось нове, напевно,

Сергій Губерначук
2020.02.25 10:54
Пляшковий спосіб знайомства.

Досить виставлення півлітри самограю,
одного в’яленого нанайського в’юна
і односельця – діда Миколая,
заслуженого українського шерстяника.

Гопля! Гопля! Язиком Золя.

Олександр Сушко
2020.02.25 09:55
Незакінчена епістола...
Грім ударив, наче істина,
Час ударив - я не вистояв,
Впав на зорану ріллю.

Поруч побратими-воїни,
Лики вичорнено зорями,
Перешіптуються з мойрами

Тетяна Левицька
2020.02.25 08:32
Пастельні губи і мазок рум'янцю,
під макіяжем недосип щоденний.
Так пильно не дивися незнайомцю...
в метро на пересічну щемно...темно.

Оскаженілий протяг на зупинках
закутує у шарф людські обличчя.
То не прекрасна леді, просто жінка,

Ярослав Чорногуз
2020.02.24 23:41
Так сталося у житті двох поетів у 2011 році, що вони стали королем і королевою рими на одному із дійств поетичного фестивалю «Уманьфест», започаткованого знаною поетесою, уродженкою славного гайдамацького міста Софією Кримовською. Поетичні читання відбува

Володимир Бойко
2020.02.24 20:27
Ти збудила в мені те, що довго у серці дрімало,
Розпалила вогонь, що під попелом тихо жеврів.
Ти була весняна, як грайливі очиці конвалій,
Все було без умов, без вагань, без стрічань і без слів.

Та минула весна, літо й осінь, мов в казці, злетіли,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Тарас Ріль
2020.01.18

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Дігай (1944) / Рецензії

 Третє око майстрині
Валентина Семеняк. НА СКРИЖАЛЯХ ЧАСУ: оповідання. – Тернопіль: Джура, 2019, 304 с.
Валентина Семеняк серед сучасних письменниць краю одна з найпопулярніших. Збірка прози, котра на сьогодні є найновішою, вже отримала гарний розголос, зокрема, серед поважних літературних критиків. На мою думку, це свідчить про те, що у нашому розмаїтому, складному й неоднозначному літературному просторі творчість Валентини Семеняк посідає своє, по праву здобуте, своєрідне місце. Книга містить чотири десятки коротких оповідань з досить розгалуженою тематичною кроною (від «Булочка для…Бога» до «Мантелепа з пуделком»).
Ключова субстанція наративу Валентини Семеняк – «телепатично», а до нього слід додати « віртуально, гравітація, альфа-простір, імпульс-відповідь, астральне тіло»», а ще «чакри, кванти»… Напевно, у цьому понятійному міксті нема нічого дивного, адже сама письменниця відверто зізнається: «У будь-який момент я можу за допомогою третього ока зчитати потрібну інформацію з віртуального блокнота». І крапка!
Авторка визначально оптимістично дивиться у майбутнє. Її погляд – це стиль, інтелект плюс… наївність неофіта. Зрозуміло, що на першому місті – стиль. І однозначно, талант – обов’язкова умова для будь-якого митця. Таким чином, висновуєш, що справа не тільки в оптимізмові, а в повноті переживання моменту – «лови мить і станеш майстром» – щиро проповідує письменниця.
І ще, можливо, втеча від оточуючої дійсності в світ практично ідеальний, коли крізь гру фантазії чітко виступає зіткнення живих людських реакцій, котрі мало змінюються, адже базовий набір емоцій практично той самий від віку до віку. Про бажання вийти за рамки часу свідчать усі сюжетні зсуви реальних подій у бік фантастичного і навпаки. Письменниця сміливо переступає поріг художньої умовності й творить живе життя: « – Це та сама планета, де живуть юди? – Так, Земля. Тільки живуть тут не юди, а люди…Чи знаєш, що означає ота перша буква «л»? Любов! Про що це говорить? Про те, що значна частина людей, людства загубила не просто одну букву у слові, а Любов у серці. Відтак вони стали жорстокими, ображеними, гнівними, лісними, нетерплячими, жадібними, хтивими, нахабними, зрадливими, марнославними, улесливими, неспокійними, недбайливими. Є у них таке слово – емоції. І вони нікуди не щезають – це енергетичні субстанції, які заповнюють довколишній простір і продовжують впливати на свідомість людей. Духовне Серце закривається, перша буква розчиняється, залишається те, що залишається…» («Як у суботу над Україною янголи пролітали»).
Відчуття такої собі приватної «позачасовості» сформувало звичку вибудовувати захисні психологічні бастіони. Яснобачення кінця буття, думаю, є для письменниці творчо дієвим, адже вельми важливе саме твоє повноцінне висловлювання, так би мовити, напряму. І тут дійсно не мають ціни спонтанність й «ловитва миттєвостей», що творять «скрижалі часу»: «Всі питання щезли в одну мить. Добричу подумалося: «Заради цього таки варто жити». Він схопив писану торбу й міцно притиснув до грудей. І раптом згадав за малого хлопчину, що дуже хотів вивчитися на доброго майстра. Мовчки всміхнувся сам до себе, бо вже знав, кому в недалекому майбутньому передасть таємницю писаної торби. Із розсіяними по ній зорями, місяцем і сонцем» («Писана торба»).
Системи мотивів та образів оповідань передбачають скерованість у часі. Знаходячись у теперішньому часі й отже зважаючи на нього, авторка уявляє собі майбуття у процесі досягнення бажаного образа майбутнього. Її образне мислення найглибше пов’язане з підсвідомістю. Уміння письменниці бачити природу речей – це чисте бачення неофіта, не вельми обтяжене науковим знанням причин-наслідків, і саме інтуїція, гадаю, те саме «третє око», допомагає їй усвідомити й народити, до прикладу, досить сміливу гіпотезу про становлення української нації: «Нове покоління українців, яке сформувалося внаслідок «квантового стрибка», – одне з тих небагатьох, яке зуміло перейти в інший часовий простір і розширити свою свідомість. Колосальні зміни, які прийшли на цю територію, торкнулися кожного українця. Енергія мудрості, яка століттями спала в інформаційному просторі над цією територією, врапт почала пробуджуватися…А все тому, що вчасно накопичилася критична маса духовності, яка змогла зупинити наступ енергії матеріальності. Замість того, щоб змінювати світ довкола себе, українці почали змінюватися самі» («На скрижалях часу»).
Саме у цих висотах/глибинах вона шукає основ істини, в ім’я хай складної, але не формальної логіки буття. Це викликає до життя цікаві сюжети оповідань, оновлення словника, композиційних ритмів. Звідси – висока емоційність авторської інтонації, посилення елементів проповідництва, певна їхня патетика. Проте, це не означає втрати камерності, органічно близької темпераменту письменниці; її alter ego, не втрачаючи теплоти й індивідуальності, підживлюється новими настроями, ідеями, творчими імпульсами, тому залюбки можна назвати цю книгу гостросучасною.
Письменниця не відвертається від проблем, які «підкидає» нам життя, не соромиться бути тенденційною, навіть банальною. До прикладу, цікавою, як на мене, є оця реприза, що вплетена в езотеричний текст: «Перш ніж глина стала глиною, вона пройшла довжелезний шлях перероджень. Спочатку вона була повітрям, потім частиною чогось невидимого, далі – морською піною, скелястим берегом, піском, деревом, магмою, яка пролилася після виверження вулкана, рікою, краплею в океані, вогнем, який спопеляв усе на своєму шляху, і навіть…прахом. У ній застигли мікрочастинки праху багатьох поколінь, які жили й творили ще до часів Ноя» («Писана торба»). Під пером письменниці подібні вставки, яких насправді є багато, несподівано позбавляються ілюстративності, стають якимись дуже особистими, знаходять нове авторське тлумачення, спонукаючи до роздумів. І розумієш, що всі вони – діти плідної праці інтенсивного розумового пошуку.
Письменницьке стило Валентини Семеняк виступає своєрідним посередником між досить складними віртуальними формами існування людської свідомості й масовим читачем, котрий віддається на волю авторської фантазії, проте відчуває за нею життя в його звичайних, нормальних вимірах, відгадує реальний погляд на речі, що стаються у нашому житті. Ця метафорична «триокість» письменницького погляду дає змогу спраглому до істини читачеві побачити шлях до природної гармонії. До того ж, у книзі нашої авторки не можна не помітити досить сильного впливу східних філософських поетик. Думаю, що це не так формальний зв'язок, як фаза творчого розвитку, збагачення досвіду, котрий виявляється у структурі мислення, в уривчастій асоціативності… Як на моє відчуття, це додає прозі нашої авторки дещицю театральності всього сущого (пам'ятаєте Шекспірове: весь світ – театр…). Та можливо, завдяки усьому вищезазначеному, проза Валентини Семеняк привертає увагу, наголошуючи на головному – vivere memento – пам'ятай, що живеш!





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-01-11 14:59:17
Переглядів сторінки твору 63
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.613 / 5.27)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.597 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.773
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2020.01.11 14:59
Автор у цю хвилину відсутній