Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Венеційські строфи (2)
Геннадію Шмакову
I
Зваляний за ніч оболок підіймає мучнистий парус.
Від поляпасів пекаря блідувата щока
узялася рум’янцями, і висвітився стеклярус
в лавці ломбардника.
Виплили сміттярі. Як патиками паркана
бігма ті шкільники, ранішні промінці
не оминають колони, аркади, пасма
водоростей, острівці.
II
Довго світає. Голий, холодний мармур
стегон нової Сюзанни супроводиться при
омовінні-зануренні стрекотом кінокамер
нових старців. Зо три
ситі голуби, знявшись зі капітелі,
на льоту обертаються в чайок: за фуете
злецька подать у вод, або поклеп постелі,
сонний, на вільгу стель.
III
Вільга вповзає в спальню, у ткань накидки
сплячої грації, що до всього глуха.
Так на хруснулу гілку з’їжуються куріпки,
і янголи – від гріха.
Чула бязь у вікні пізнає вдих і видих.
Піна блідого шовку спада і обволіка
крісло і дзеркало – засклений ніби вихід
речі з її кутка.
IV
Світло розціпить вічі вам, устриці мов; і мушлі
вух собі тетеріють від бомкань вряди-годи.
То дзвіниць череди з водопою гули
ряботять над води.
Зі прочинених вікон в ніздрі вам б’є цикорій,
кріпка кава, рам’ям лопоче бриз.
І мочає змію у зів золотий Георгій,
як у чорнило, спис.
V
День. Невагома маса її ж квадратур лазури,
полишаючи світ – синій увесь! – в тилу,
припадає до скла, як груддю до амбразури,
і присягає склу.
Кучерява орава дасть у заграві фору
шапці на крадіяці на тлі фелюг.
Місто світиться, як товчія фарфору
і битого кришталю.
VI
Шлюпки, моторні фелюги, баркаси, барки,
буцім капці непарні зі стіп Творця,
денами топчуть шпилі, пілястри, арки,
вираз ніби лиця.
Все на два множать вічі, долі окрім і сині
спитої H₂O. Як усі підсумкові "за",
в меншині полиша і її, і ріні,
ирію бірюза.
VII
Так виходять із вод, ошелешують гладдю
шкіри бугристий берег, з цвітком в руці,
так збавляються плаття, зволяючи платтю
бгатися по косі.
Так обдають вас бризками. Ті, хто безсмертні, пахнуть
водоростями, від люду різнимі узагалі,
голубів одволікши від божевільних шахмат
плацу неподалік.
VIII
Я пишу мої строфи, сидьма на білім стулі,
просто неба, взимку, собі один
в піджаку, хмільний, розсуваю скули
фразами не латин.
Стигне кава. Плеще лагуна, в сотні
бликів оку тухлу зіницю тне
за вкарбовані в пам'ять пейзажі, годні
обійтись без мене.
------------
Иосиф Бродский
Венецианские строфы (2)
Геннадию Шмакову
I
Смятое за ночь облако расправляет мучнистый парус.
От пощечины булочника матовая щека
приобретает румянец, и вспыхивает стеклярус
в лавке лихваря ика.
Мусорщики плывут. Как прутьями по ограде
школьники на бегу, утренние лучи
перебирают колонны, аркады, пряди
водорослей, кирпичи.
II
Долго светает. Голый, холодный мрамор
бедер новой Сусанны сопровождаем при
погружении под воду стрекотом кинокамер
новых старцев. Два-три
грузных голубя, снявшихся с капители,
на лету превращаются в чаек: таков налог
на полет над водой, либо -- поклеп постели,
сонный, на потолок.
III
Сырость вползает в спальню, сводя лопатки
спящей красавицы, что ко всему глуха.
Так от хрустнувшей ветки ежатся куропатки,
и ангелы -- от греха.
Чуткую бязь в окне колеблют вдох и выдох.
Пена бледного шелка захлестывает, легка,
стулья и зеркало -- местный стеклянный выход
вещи из тупика.
IV
Свет разжимает ваш глаз, как раковину; ушную
раковину заполняет дребезг колоколов.
То бредут к водопою глотнуть речную
рябь стада куполов.
Из распахнутых ставней в ноздри вам бьет цикорий,
крепкий кофе, скомканное тряпье.
И макает в горло дракона златой Егорий,
как в чернила, копье.
V
День. Невесомая масса взятой в квадрат лазури,
оставляя весь мир -- всю синеву! -- в тылу,
припадает к стеклу всей грудью, как к амбразуре,
и сдается стеклу.
Кучерявая свора тщится настигнуть вора
в разгоревшейся шапке, норд-ост суля.
Город выглядит как толчея фарфора
и битого хрусталя.
VI
Шлюпки, моторные лодки, баркасы, барки,
как непарная обувь с ноги Творца,
ревностно топчут шпили, пилястры, арки,
выраженье лица.
Все помножено на два, кроме судьбы и кроме
самоей Н2О. Но, как всякое в мире "за",
в меньшинстве оставляет ее и кровли
праздная бирюза.
VII
Так выходят из вод, ошеломляя гладью
кожи бугристой берег, с цветком в руке,
забывая про платье, предоставляя платью
всплескивать вдалеке.
Так обдают вас брызгами. Те, кто бессмертен,пахнут
водорослями, отличаясь от вообще людей,
голубей отрывая от сумасшедших шахмат
на торцах площадей.
VIII
Я пишу эти строки, сидя на белом стуле
под открытым небом, зимой, в одном
пиджаке, поддав, раздвигая скулы
фразами на родном.
Стынет кофе. Плещет лагуна, сотней
мелких бликов тусклый зрачок казня
за стремленье запомнить пейзаж, способный
обойтись без меня.
1982
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)