Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Про найвдалішу ліричну комедію радянських часів
Саме до жанру ліричної комедії я відніс би "Службовий роман", хоча, здавалося б, "Іронія долі або…", поставлена тим же режисером, як на мене, скоріше мелодрама. І хоча "там" і "там" – happy end (у "Службовому романі" він нарочито підкреслений словами на повний екран, що через 9 місяців у сім’ї Новосельцевих було вже три хлопчики), але справа не в тім. Дещо комічне саме (початкове) становище кожного з персонажів. Кожен має свою ідею фікс, яка протягом певного часу зазнала певних змін. І змін теж дещо комічного характеру.
Калугіна Людмила Прокоф’ївна (36 років), незаміжня, директор великого статистичного закладу. Принципова. Серйозно ставиться до своєї роботи. Для інших – "зациклена". "Приходить у свій кабінет раніше від всіх і йде з нього пізніше за всіх", що викликає у більшості співробітників сміх, жарти і кепкування – але здебільшого – це страх, це почуття страху виразити своє пряме ставлення до свого директора як до людини. Вбачаючи в Калугіній свого прямого начальника, вони поза очі ніжно називають її "наша мимра". А в неї своє життя з глибокою душевною раною – десь посередині чи збоку! – колись вона любила. А тепер? Строгий костюм. Окуляри у товстій немодній оправі, зализане назад, мов у старої, волосся…
Самохвалов (актор Олег Басілашвілі) – заступник Калугіної. Вибився в люди. Посів вакантне місце. Кар’єрист. Грається в багату людину. І це теж смішно (до речі, прізвище говорить саме за себе), адже всі ці історії з листами, підмовляннями Новосельцева "приударити за Калугіною", щоб отримати місце начальника відділу – на рівні пліток, які точаться в будь-якому нашому колективі. Звичайно, для Калугіної – це трагедія, але це вже лірика, про яку ми поговоримо пізніше.
Рижова Ольга Петрівна (актриса Світлана Немоляєва). Жінка, обтяжена життям, яке душевно полегшується з появою Самохвалова і ще більше обважнюється з його підлою зрадою. І знову – постійні проштовхування в електричках (живе за містом) і плітки про те, "як можна! Сину 14 років. Чудовий чоловік! Можливість їздити на курорти!" А вона живе любов’ю, своєю…
Новосельцев Анатолій Єфремович – "холостяк з двома дітьми" – так характеризує його Вірочка, секретар Калугіної, коли та наводить про нього довідки. Посередній статистичний працівник, який піддається на умовляння Самохвалова, а врешті не стільки "поправляє своє матеріальне становище", скільки закохується у нову, досі незнану і небачену, вродливу, модну, розумну жінку. І немає нічого більш повчального, стосовно цього образу, як вистраждане вміння відстоювати свою любов, свої погляди на любов…
І, нарешті, Вірочка – здавалося б, дещо відособлений образ у цій когорті, але ні, ні, ні. "Вірочко, ви все про всіх знаєте…" – багатозначно каже директриса. "У мене така професія…" – без особливого застереження відповідає та. "Хорошенька, як всі жінки і допитлива, як усі секретарші," – так зазначає автор п’єси (за якою вже пізніше було знято цей фільм) Еміль Брагінський у короткій довідці на початку. І, мабуть, недарма. Адже вона вчить усіх жити (хоча у самої не все так просто у стосунках із черговими коханцями), і це теж смішно. І не в останню чергу тому, що в цій ролі виступила чудова актриса Лія Ахеджакова – та, що "в усіх ролях однакова", але вона…
Не знаю, чи варто описувати події, які відбулися і не відбулися у фільмі, – усі його бачили і знають. Гадаю, що на закінчення досить поділитися деякими думками, які випливають самі собою.
Автори сценарію Еміль Брагінський і Ельдар Рязанов (останній – режисер-постановник) дуже багато підмітили і зафіксували так, щоб мої (наші) враження від фільму були якомога сильнішими і довшими у часі. І, звичайно, це трапилося не без допомоги операторів і чудової роботи художника-постановника. Адже всі події відбуваються в деякому статистичному закладі, досить повторювано (прийшли на роботу – пішли з роботи) приблизно протягом тижня в часі: від чого виникає деяка театралізованість обстановки, де рух не так вже й легко, здавалося б, можна підловити, він розсіяний, змашинований, від чого міг би взагалі і не відбуватися.
Героїв усього шестеро. (До речі, забув до ряду згадати ще одну героїню Шурочку, робота якої (профспілкової діячки) полягала у збиранні коштів на дні народження, свята, похорони (живих людей) та на повчання різних Рижових, які зійшли з трудової колії через свої несерйозні душевні роздирання. Але це вже не суть важливо). Важливо, що в мене складається враження, що події проходять у великому колективі, де кожен епізод – нюанс великої гри.
Звичайно, погано, що плівка Шосткінська, але добре, що звернень "Товарищи!" набагато менше, ніж в інших фільмах того часу. Добре, що я від самого словосполучення "Службовий роман" згадую своє дитинство, коли важко було дістати зайвого квиточка, коли протискувався між дорослих, і сідав з роззявленим ротом комусь на руки, Боярку і дерева високі-високі в цвіту.
P.S. І завжди музика, незалежно від того – були то пісні у виконанні А. Фрейндліх чи поезія, що завжди вдало лягала на мелодію, нагадувала про невиправну ліричність "наших" комедій…
Червень 1994 р., Київ
"…життя з глибокою душевною раною –
десь посередині чи збоку!"
Сергій Губерначук
Поранене життя
Так посередині, чи збоку?
Чи поступово, чи з наскоку?
З життям сумісна все ж? Чи ні?
Чи в білім світі, чи в труні?
І рана ця у нас в житті,
в житті в гріхах і в каятті,
або в житті без каяття…
Невже оце і є життя?
І рана в центрі – рана в серці,
що п’є відерце за відерцем
кров нашу. Кров та витікає
відразу – серце ж рану має.
А рана на периферії –
то рана в нервах, рана в мріях.
Наносить рани нам буття.
Поранене усе життя.
Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
__________________________________
"…події, які відбулися і не відбулися…"
Сергій Губерначук
Ты согласись: не всё, что состоялось,
навечно в нашей памяти осталось.
Но часто помнит то, что не сбылось,
и без чего всё в жизни обошлось,
но без чего на жизни есть прореха.
Когда желают в жизни нам успеха,
успех сквозь ту прореху выпадает.
Он где-то на обочине страдает,
и фактом совершившимся не станет.
Прореха есть – и жизнь тебя обманет.
Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
__________________________________
"Кожен має свою ідею фікс..."
Сергій Губерначук
Ідея-фікс
У кожного своя ідея-фікс.
І кожен сам в собі її годує.
Вона у когось – потойбічний Стікс,
що хвилями вогню свого чарує,
але була пожежею і є…
Ідея-фікс – ідея навіжена.
Вона з’їдає душу, розум п’є,
і обпікає полум’ям шаленим.
Вона як той нікчемний злий тарган,
засів що в мозку, як солдат в окопі,
але завжди готова на таран
в усій несамовитості і злобі.
Ідея-фікс – цунамі-ураган –
і той до неба хвилю підіймає.
Ідея-фікс бушує як буран…
Вона в безодню – з нами – поринає.
Ідея-фікс у кожного своя,
і вибухне вона от-от фугасом:
– На цій війні командувати я
повинна! І війна ця – в вас – не згасне!
Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
__________________________________
"…вистраждане вміння відстоювати свою любов,
свої погляди на любов…"
Сергій Губерначук
Не циники будут на душу влиять…
Не стану души своей им отдавать…
Ведь выжгут до пепла, в песок разотрут.
Не дать это сделать – огромнейший труд…
Хоть душу готова пред всеми раскрыть,
не каждого в душу могу я впустить.
Кому-то – лишь издали часть уделю.
Я знаю любовь, потому что люблю.
Люблю! Потому и смогу отстоять
Любовь! Я её не желаю терять…
Любовь Бог не делит! Любовь умножает!
На всех нас любви этой Божьей хватает.
Любви моей тоже даст Бог умножаться.
Страданья придут… Мне ль на них обижаться?!
Любовь и в страданиях не прекращается:
в страданьях любовь только лишь закаляется…
Коль гибнет любовь – не страданья то были,
а лишь суета… Сами мы погубили
любовь суетой, отношеньем циничным…
Любовь не желает к тому быть привычной.
Она не способна со всем этим жить.
Господь, помоги мне любовь сохранить!
Ольга Діденко-Шипкова,
25 січня 2020 р., Київ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)