М. Б.

"Ходім, Ісаче. Чув? Додай ходи".
"Авжеж іду". – Луна у вітах мокрих
пірнає в ніч під пелену сльоти,
як пліт прудкий – туди, де гасне окрик.

Розмовне Ісаак тамує звук.
Ні тінь його, ні дух(стріла в падінні)
не ремствують з поталою у букв
в пустих устах (оплоті тої тіні).
І більш катма – іди, шукай–свищи.
Вряди-годи – краплини, крихи, малість.
Ісак – лишень огарок від свічі,
що дотіль Ісааком називалась.
І звук насилу виголосить крик:
"Ісак! Ісак!" – і млу дійма відлунням:
"Ісак! Ісак!" – і гніт курить, іскрить,
і спалах повістить про сніп огню в нім.

І геть осібним робом – Авраам.
Горби, кущі, друзяк, вражин – огребом
в хори зібгати, цвинтар, віти, храм –
і щоб волав той гурт до нього ревом –
їм відгуку не буде. Ніби слух
у пелені червоній мізків зрікся,
тоді, як голосний згубився звук
і приголос з вимови поглумився.
Затятий в кривді, замість граду стріл,
він шле на них мовчанку горла, мозку.
Не свічка тут, корчак дотла згорів.
Галуззя пук. До чого відра воску?

"Ходімо, Ісааче!". – "Вжеж, іду".
"Додай ходи". – І згук несе за вітром.
"Чого це ти відстав?!" – "Зажди". – "Я жду".
(Свіча горить і нітить морок світлом).
"Ходімо, не барись". – "Еге ж, біжу"
Зі сходу суне хмар німотне військо.
"Чого ти став?" – "Пісок січе, кажу".
"Не відставай". – "Ні-ні". – "Ходи, не бійся".

В пустелі Ісаак та Авраам
четверту поспіль днину діловито
бредуть і гублять лік її горбам,
для стіп – глевкій, в’язкій подобі тіста.
Та то – пісок. Цупкий-цупкий пісок.
У нім трава (торкни – кривавить палець),
чий корінь, – був чи ні, – давно відсох.
Повзти в піску – усе, що їй зосталось.
Безбарвні в неї парості, бліді.
Казати зайве – відки взятись соку
в цій парості? У цім піску – воді?
На смак трава нагадує осоку.
Довкіл піски. Горби пісків. Поля.
Горби пісків. Ні ліку їм, ні міри.
Точніш – моря. Внизу, на дні – земля.
Так глибоко, що годі йняти віри...
Горби пісків. Барханів. Дюн. Могил.
Над ними неба випукле склепіння.
Крокує Авраам. Долає схил
за батьком Ісаак. На захід з півдня
вертає сонце, світить наздогін.
Кружля пісок. Набрався вітер сили.
Горби, горби – ні меж, ані відмін.
"Ти хмиз пильнуєш, сину?" – "Онде, цілий".
Нахлине хвиля спінена, й – назад.
Як балачки пусті – вщуха одразу.
Від берега поцупить ріні п’ядь,
уривком думки, ні – мов куцу фразу.
І де той брег? – дрібні хіба сліди
цих мандрівців, – мана і примха ока
натомість стрічки щирцю край води.
Ба, нетривка, оманна пінна кромка.
Лиш кручі хвиль і хлані глибини.
І – справа, зліва – світло, темно, мутно.
І двійко мандрівців – човни, човни,
імла кренить, здіймає дибки судно.
"А трут у тебе, батьку?" – "Онде, – трут".
Зникає тінь, не видно проти світла.
Горбатячи обох, їм спини труть
крізь одягу тканину в’язки віття.

Крім віття, Авраам несе ще міх
з густим вином, а Ісаак – у кожній
криниці воду брав, черпав, де міг.
Пізнаєтé їх, двійко подорожніх?
Зі сходу хмари застять неба звід.
Висмикує з них вітер піки, шпички.
Зубчастий фронт, лапаті мітли віт
над Ісааком, – в цілий ліс завбільшки...
Згасає просвіт, мов у нім зійшлись
потвори з лісу, – стали спина в спину.
Тепер вони додолу – стрімко вниз –
помчать в піски, – крилаті тіні кинуть.
І ліс росте. Зубці уверх повзуть...
І мандрівців, як лоді в морі, зносить,
здійма і поглина імли могуть...
І огнище освітить їх невдовзі...

...а ще я пам’ятаю: є гора,
там є стежа, над нею вишень арка
квітує, п’є тумани спозарань:
там озеро в її підніжжі, largo
хлюпоче хвиля, шелестить трава.
Стежа пуста, на ній години поспіль
слідів, крім тіней листя, і нема,
а восени і лист лягає окіл.
Туман крадеться. Зблискує мисок.
Мишва гризе білене стовбурище.
І віти, пильно вдивлені в пісок,
схиляються до нього ближче, нижче.
І мов пороба роду їх отут –
найти покревну тінь у сонмах тіней.
Додолу виснуть, туляться – впритул
як до посестер в тузі обопільній.
Дзумить оса, озерна гладь блищить,
осяє повня гіль тонких корогву,
дволиста тінь, як цифра 8, – вмить
в шалений раж лічби жбурля діброву...

Зненацька Авраам набрів корча...
Стелились його віти низько-низько.
Змикався обрій, ніби означав,
що добіга кінця і ця мандрівка.
"Це недалеко", – вчулося йому
за крок, та Авраам, незрячий наче б,
зробив ще кроків декілька у тьму.
І дійсно, – Ісаак цього не бачив.
Він бачив тільки небо, – там, вгорі,
де вниз корінням висіли огроми
дрімучих нетрів – виблиском зорі
мигав униз(крізь них) прозорий промінь.

Ще однієї. Здалека, повз них
грудки "землі", чіпляючись в "корінні",
повзли за обрій. Ліс химерний зник...
Нарешті небокрай над ним розвиднів.
Лишень тепер (о, подив у хлоп’я ...)
корча і він узрів (...в очицях жвавих).
Він кинув хмиз, заціп, як стій, і м’яв
знічев’я жмут листків, стояв і м’яв їх.

Корч, власне, потурав роям видінь.
На тінь шатра скидався він, на ризу,
на вибух, дельти рік, пучки промінь,
на колесо, – лишень із віссю знизу.
Не кажучи про плоть, – він плоті свій.
Кинь погляд – вбачиш руку в змійках судин.
Візьміть нарід – всього його розвій,
а він зі свистом мчить з усіх усюдин.
З рукою схожий він, на сотні рук.
(на всяку плоть, – безмовну буцім зовні,
а вдалу зростом і на виднокруг).
Свічок пухнастих весни його повні.
"Ходи, не стій". – (під шапки темний дах).
"Мерщій ходи". – (сховати кожне око).
"Ходи". – "Зажди". – "Ходімо, чуєш?". – "Так".
"Ходімо хутко". – "Зараз". – "Вже не довго".
Він схожий на гніздо, чиїх пташат
окрилене єство вітають віти.
Ще з кров’ю схожий він – на той же кшталт,
і кров,і пагін – конче мусять бігти.
А над усе – не плоті вторить він.
Усі стежки душі, – смутні, осяйні
наслідує і трепет гіль, і гін.
Біжать стежки... А ким і нащо звані?..
Біжать гуртом, біжать на власний лад.
І жодній жодну годі перетнути.
Бодай вночі зімкнутись норовлять.
В них зігнуті суглоби, лист зігнутий.
Змикаються і притьма пріч спішать.
Пірнають в порожнечу, в голу поніч,
а ті, що прагнуть геть, – тріщать, тріщать,
І падають – і онде – хмиз для огнищ...
І торсає горішні вітер вниз.
І решта – рвучко – щойно ближче свисне,
сахається назад – зростись, сплестись,
немов яка пружина в жмут їх тисне.
Все прагне жити – тут і досхочу:
в подобі гіль, пустелі дивовижній,
не гілля вітровій тріпнув корчу,
а вид життя – по всій землі розбіжний.
Не просто образ гіль, – о, ні – увесь,
весь білий світ в подобі їхній, ними
піднісся до обвітрених небес.
"Чув, Ісааче. – Чом стоїш? – Ходімо".
Хто? Корч. Що? Корч. Більш коренів – катма.
Один керунок – чин питомих значень.
"К" з "Ч" – гілки ("Ч" – падає сама).
Над "О", над "Р" – витає рій тлумачень.
У гілки "К" – у дві лозини хват,
а гілка "Ч" – одним чіпля суглобом.
Та ось урок: пора упізнавать
слова буквально, згідно їх складовим.
"Чув, Ісааче". – "Вжеж, – іду, іду".
(Хлопчина наздогінці розпалився,
пригубив з глека, спивши на ходу,
але спіткнувся – той упав, розбився).
Ніч. Обік Авраама Ісаак
ступає по бархану в довгім платті.
Сріблить їх сяйно місяця мідяк,
гаптує їх сліди в сипучім златі.
Горби, горби. Ушир і далечінь
катма чогось вречевленого в тверді.
Усе хитке, тремке, – як батька тінь.
Неясний гул росте в небеснім свердлі.
Блищать зірки, синіє гуща мли.
Суцільна тінь; ущух наразі вітер.
"Далеко, батьку, йти?" – "Вважай, дійшли", –
той відповів і спраглі губи витер.
З бархана на бархан і знов – униз,
частіш, пильніше зиркаючи обіч,
бредуть вони. Корчі простерлись ниць,
але німують: люди зовсім поруч.
Та Авраам збагнув оте умить:
вони дійшли, він ямки мітить капцем.
Трава у млі до нього шарудить.
Він квапить сина: щось керує старцем.
"Чув, Ісааче? Чом пристав? Я жду".
Той так напружив зір, що дивні речі
привиділись йому. Аж ось – "Іду.
Я ніби чув, що кущ до мене шепче".
"Ходімо", – Авраам прискорив крок.
Налився місяць, виткались сузір’я
між решти оку видимих зірок.
Запала тиша... В ній – бринить повітря.
Пісок. Пітьма. Корчі простерлись ниць.
Взнаки далась утома. Край знеможу.
Йдуть згорблені. Не видно навіть лиць.
...І Авраам до ніг скидає ношу.

Вони сидять... Над огнищем – етер
ядучий дим ковта. Ненатлу пащу
бездонний простір іскрам розпростер.
Ламає Ісаак сухе гілляччя.
Навколішки, подавшись наперед,
у попелі ворушить головешки.
Та батько за рукав його бере:
"Той хмиз на ранок нам, – утям, урешті.
Зірви трави",– спроквола, Ісаак,
непослух ніг укоськуючи й зору,
бреде туди, де млою діл набряк,
відтіль, де дим цівками вивсь угору.
... Відламані гілки в задумі: смерть
здогнала їх, тепер близька на часі
утрата не того, що плоть, а твердь;
та невтямки їм вислід у здогадці...
... Відтяті гілі сплять і бачать сон,
тривалий сон в пісках зігрітих, світлих.
Та сон от-от припиниться, – вогонь
охопить їх, поглине, спопелить їх.
І лиш тоді, як попіл їх зітруть
у мливо ці піски в пустельних жорнах,
тоді вони достоту, справді вмруть,
загинуть, щезнуть, стануть прах і порох.
Без жодних обопільних скріп і пут,
далеку свого лісу зграю вовчу
Без жодних обопільних скріп і пут,
далеку свого лісу зграю вовчу
розсіює пустельна мла розпуть,
і дрож пройма гілчасту поторочу.
...Вернувся Ісаак, приніс траву.
На пальці Авраам накинув шматку:
"Подай сюди. Я сам її порву".
Язик вогню лизнув долоню батьку.
Ледь висвітліло. Вивітрився страх.
По тому вітер углики роздмухав.
"А хмиз навіщо зрана?" – Ісаак
у батька запитав, окріплий духом.
"На те, що і вело обох сюди
(ти плівся, здоганяв назирці, бігма,
тепер ми тут – у кроці до біди)
ягня закласти там, де гусне пíтьма.
Не здибав олтаря, – межи горбів,
де рвав траву?" – "Ба, ні. Одні піски лиш
чорніють так, що я оторопів.
Один пісок". – "Гаразд. Вина не зіп’єш?"
І Авраам стиска в правиці міх,
і горлом цебенить вже вільга тепла;
до неба вічі звівши, син притих:
усе гучніше відти скрегіт свердла.
"Достатньо бо" – схилився до вогню,
рот п’ястуком утер, обважнів якось.
Хилити почало з тепла до сну.
Він звів, потерши, вічі: "Де тут агнець?"
Жар углів дав поживу очесам.
У відповідь почув він (вихрип, клекіт):
"В пустелі цій... Бог милостивий... Сам
ягня укаже... Бог... Еге ж… угледить..."
Горить вогонь. І віч отця янтар
вилискує вогнем, вогонь – як погляд.
Блищить зоря. Все ближче сонний цар
до Ісаака. Ось він, майже поряд.
"Там требище днедавнє... І віки"
споруді цій… І зведена хто-зна ким..."
Пітьма гойдає здиблені піски,
неначе кущ не став нікому знаком...

Хмиз вижеврів, зотлів. Лишень чадить
натужно дим до зоряного неба.
Усюди спокій. Все довкола спить.
Не спить лиш Авраам. Бо є потреба.
Спить Ісаак і бачить сон такий:
до нього корч у тиші хилить гілі.
Ба, ледве він простяг обі руки,
як ті сахнулись геть, затріпотіли...
Хто:Корч. Що:Корч. Більш коренів – катма.
Берім крупніш, буквальніш, докорінніш.
"К" з "Ч" – гілки ("Ч" – падає сама).
"О" з "Р" – за жодну згадану не приймеш.
Ці віти всі, всі відрухи душі
змикаються вві сні, товпляться, б’ються.
У моторошній тиші, в метушні
скидаються німі і горі рвуться...
І ось до нього шпичку корч підніс.
Він далі бачить: там, де темно, млисто,
нанесений сюди докупи хмиз
до гіль живих приріс, укрився ли́стом.
Ось гілля в гін пустилось навсібіч.
Ось листя до лиця все ближче, ближче.
Земля блищить і корч над нею – в ніч
підносить перед ним своє величчя.
Що ж "О" та "Р"? – а КОРЧ рвонув до хмар.
Що ж "О" та "Р"? – в шалений ринув танець.
Нарешті він збагнув: ОлтаР, ОлтаР,
і "О"– лежить на "Р", немов той агнець.
Так ось що КОРЧ: К, О, і Р, і Ч.
Гілки кренить горішнім звієм вітру
у всі боки, як раптом – шарпа сТОРЧ,
судомить, КОРЧить зламані допіру...
Бере належне ТРебищу і квит.
Тут сни гілок – суЧКам взірець і приклад.
Тут буква "Т" – від випростаних віт
над сонмом олТарів – що хресТ на вигляд.
І віття обійма його, зове...
І віти, бачить він, все довші, довші...
Земля блищить, над нею – він пливе...

... Тьмянішають зірки. Кончину ночі
край неба повістив, а морок – зблід,
і Авраам, зв’язавши сонне тіло,
відніс його у місце, відки слід
сюди петляв, – де віття ледве тліло.
Туди він хмиз давно переносив,
і, верхи нього, сина в смертне ложе
поклав, як у жахній поробі снив,
ба, – жодна ява з цим була не схожа.
Вернувся, тицьнув вуглям вовни пук.
Той спалахнув, обдав долоню жаром,
і, обволікши смородом, притух;
і Авраам – ножа з коротким жалом
узяв до рук (отам, де кілька діб
лежав той ніж – у теплім хлібнім лоні,
після, як на скибки покраяв хліб).
Узявши ніж, поглянув на долоні:
в одній – кинджал, у другій – рідна плоть.
Сказав "Пора...", – і остовпів, нетяга,
заледь прошепотів: "Рятуй, Господь"...
Із-за бархана хутко вийшов янгол.
"Не треба" – наказав його руці.
І Авраам, заскочений належним,
спітнів ураз од ліктя у правці;
ніж долі впав і блимнув тьмаво лезвом.
“Доволі, Аврааме. Міцно втям –
тепер позаду все. І небу в радість
оправдувати випробу життям.
Кінчимо з цим. Потрібно повертатись.
Ходім туди, де сум серця щемить.
Нехай усяк вас бачить і радіє.
Ходім туди, де поблиск рік затьмить
твого ножа, та ран не заподіє.
Ходім туди, де зелені долин
удоста для отар і в сновидіннях
ошатних шатер – день, число коли
дітей твоїх сягне числа піщинок..."
А ще я памятаю: є гора,
ручай збігає з кручі, в’ється гаєм.
Береться зранку парою кора
дерев, а вітерець їх обвіває.
Трава в підніжжі з русла шумно п’є.
І вітер віє – гне гаї додолу.
В землі сирій торішній лист гниє,
а зелень угорі нуртує вволю.
Шумують весни літеплом дощів.
Гайнуть роки – гай визеленить гілі
вкорінених в землі дерев, кущів.
Хуткі хмарки майнуть на небосхилі.
Блищать у млі нічній зірок рої,
оздобою склепіння, часто, густо.
Течуть у зелен-луках ручаї,
туман досвітній каже, де їх русла...
"Ходім туди, де всі кущі мовчать.
Де віт сухих нема, де птахи звили
гніздо з трави, а віти для багать
беруть в куща нечасто, ще живими.
Імла сповила мозок твій – ще б пак!
Це – барви смерті. Тут вони не чинні.
Тут кожен кущ явля пустелі знак
стремління горі, всупереч рівнині.
Розгледь небесний кущ: на ньому квіт.
Глянь горі, Аврааме, – морок витлів.
Поглянь, як діл убрався в розмаїт.
Скажи мені – ходімо". Знявся вітер...
"Ходімо, Аврааме, до твоїх
країв, де твій нарід і віра кревна,
де все, що є – є плоттю й духом їх,
бодай стократ усе мінить імена.
Їх більше стане, кріпше їхню в’язь
пов’яже слідом тіні денній сутінь.
Та всяке слово знати ясно дасть,
чия у нім зернина першосуті.
Спаде роса відлунь з імень, з кущак,
з трави полів, і ліс на тлі блакиті
майне, як Авраам, як Ісаак...
Ходімо. Ти діждав цієї миті.
Край, Аврааме, випроби. Мовчи.
Ножа я взяв – хліби він справно крає.
Уже світанок висріблив кущі.
Ходімо, Ісааків сон збігає...
Доволі, Аврааме. Без вагань.
Ти іспит склав. Кінчімо. Годі. Крапка.
Не бійся. Відкривай обличчя. Встань.
Пора іти будити Ісаака".

Біліють шатра, окіл – тьма овець,
їх тьма і тьма – отар усюдисущих
тут товпиться – між тими, що з небес
одіб’ються в околишніх калюжах.
Димлять багаття. Вариво бурлить.
Кісток ждуть пси. Птахи піють ранкові.
З червоних лиць тече гарячий піт.
Лунає відусіль гортанний говір.
На схилах вівці. Обіч – тіні туч.
Керуються по сонцю їхні гýрти.
Збігають ручаї з лискучих круч.
Під кручею сплять стомлені верблюди.
Довкіл багать рояться хмари мух.
Сокири цюкіт. Ґедзь дзумить щось вівці.
З гори в долину дивиться пастух.
Біліють шатра; легшить труд зіниці
їх біла повсть на дотики промінь.
Жіночі руки видні в світлі білім.
Воно сочиться з просвітів, щілин.
Його цівки усюди – мішма з пилом.
Де дошка трісне, – протяг узнаки.
Всихає деревина – здовж і втовшки.
А ледь зітнуться в розбраті сучки,
нема потали згірш, як тої дошки.
Яких порід та дошка не була,
пусте усе, що падає у вічі.
Коли у ній безумствує смола,
геж, кепські її справи, безутішні.
Смола усохла, витекла уся,
пішла назовні. Годі стало місця
для порожнеч у тріщині з торця.
І годі знати – де яка чаїться.
А ледь ввіткнеш ножа (аби ж – углиб),
як втямиш, що над ним не маєш влади.
Збагне і він – в яку халепу влип,
затнеться, стане сіпатись, виляти.
А ледь посміє вістрям цей бідак
чіпати суччя, явлене надрізом,
як лезо миттю випише зиґзаґ
і дошка розчахнеться навпіл з тріском.
І тріщинам не менше гіль кортить
розбігтись, розплестись, явити норов:
щодня тріщить одна – "мерщій пустіть",
і прах смоли заліг у чорних порах.
Їх зовні ніби сніг припорошив.
Одна чи дві чорніють в онімінні.
І "вхід" в цей "дім" – погуба для ножів,
серед пітьми волокон в деревині
вичікують сучки, тамують гнів.
І ніж завжди (що цей, що – перший-ліпший)
холоп на побігеньках – двох панів –
долоні й дошки (себто – хто сильніший).
Умовчимо, в чиїх очах, однак,
тамті цівки проміння одіб’ються.
Отам, де сплять верблюди, Ісаак
бесідує зі ватагом прибульців...
Чадять багаття, кружать сотні птиць.
Казиться ґедзь, кричить вівця з галяви.
Від лиць розчервонілих жар пахтить.
Діл вибілили шатер білі плями.
Отари розбрелись. Могильний дім
стирчить собі. Ручай траву колише.
Він стрепенувся: там, де в’ється дим,
(він не обчувся, – ні) його хтось кличе.
Він бачить: шатра вітру лопотять,
товпиться люд, зі сходу сунуть тучі.
Кружляють псячі зграї круг багать,
шумлять кущí, обставши білі кýщі.
Він бачить поле; одалік шатра
жінок у тіні смокв. Рука далека
махає гіллю, кличучи царя:
"Ходімо, Ісааче". – "Так, Реввеко".

"Ходім, Ісаче. – Чув? – Додай ходи".
У відповідь – "Іду" – пірна між мокрих
гілок у гущу темені й сльоти,
мов пліт прудкий, – туди, де гасне окрик.
"Ісаче, не відстань". – "Ні-ні". – "Ходім".
Берези віть негайно розпрямилась.
"Ісаче, пам’ятаєш, де твій дім?"–
"Авжеж, найду". – "Не відставай". – "Не бійтесь".
"Ходім". – "Стривай" – "Ходімо, чуєш?" – "Так".
"Мерщій ходи" – (сховати кожне око).
"Ходи, не стій" – (під шапки темний дах).
"Ходімо хутко". – "Зараз". – "Вже не довго".

Розмовне Ісаак тамує звук.
Одначе не одну набуде якість,
якими звуки "букві" замість "букв"
утричі переплатять, щоб сховатись.
Сполучник "І" не сходить з наших уст.
Він числа чину-дії в мові множить.
Він уникає наслідків, як плюс,
чиїх доданків крики не тривожать.
Ще б пак – ніяких вух не пройняло
тим гуком і не пройме жодне вухо.
Що значить "С" – відомо букві "О":
Олтар з хреСтом вузли в’язали туго.
А буква "А" між букв – стара, що світ.
Гортанний звук, з сусідами відвертий.
Геж, узнаки добірний родовід:
зойк немовляти, стогін передсмертний.
З’єднай їх – вдвоє, втроє – А–А–А,
і, нехтуючи реченнями, звуки,
на всі лади кидаючи слова,
зійдуть непогамовним криком муки:
"У полум’ї тріщать суглоби "К",
прямцем на "А" іде страшна заграва".
Та жодна не здійме ножа рука –
покласти мукам край – катма Абрама.
Із уст іще півімені стирчить,
як решту встигло полум’я пожерти.

І СоннА жертвА в полум’ї Кричить.
Упізнає, хто-небудь, ім’я жертви?

Періщить дощ, вода в яру дзюрчить,
мов хто плачем зайшовся, милосердий,
невидимий. – "Агов!" – усе мовчить...

"Ходім, Ісаче". – "Чув, як я гукав?
Не відставай. – Поквапся якомога.
Куди ти дівся? – Годі цих забав.
І квапся, – чуєш?" – "Чую".– "Вже недовго".

Дощ ллється прямовисно. Струм води
по стовбурах збігає, миє кіпоть.
Весною сонця листю, як завжди,
перепадає більше, аніж зіп’ють
листки улітку з повені промінь,
хоч і блідіші літніх трави нині.
А там, куди упала листя тінь,
вони допіру – майже, як у липні.
Тамує спрагу парості земля,
видніша, де трава не так яскрава.
Безшумний потяг мчить і тне поля,
похилені до рейок – спершу справа,
по тому – зліва – зранку, день і ніч,
димами стеле нить стальної вісі –
і кажуть з вікон вирази облич,
що їй нема кінця, як цифрі 8.
Він утинає здовж її вінці
в яругах, нивах, гумен огорожах.
Обрубані об рейки хвиль кінці
злітають до небесних піль порожніх.
Крізь цифру 8 – крила вітряка,
крізь лопаті стальні гвинтів небесних
він мчить вперед – керує ним рука,
і світла сніп січе пітьму по кресах.
Те саме світло б’є, нуртує в нім,
та він мов знавіснів, знесамовитів
в прожекторовій чаші, мов сп’янів:
у сніп джгутом поклав себе скрутити.
Тне потяг ніч, і повен снів-химер.
Однак не мара – пагори під ними...
Як хвилі, перед ним – униз, уверх
втинає млу проміння ламп рівнини.
Не угаває дощ, січе навскіс,
віконниці полоще, в шиби косить.
По ринвах цебенить і хвище вниз.
Кути підмоклих стін дахи підносять.
Одна свіча палає у вікні.
Холодний дощ тонку періщить раму.
І, мов із-під води, при самім дні
б’ють сполохи свічі в скляну мембрану.
Вогонь тремтить, і морок все зробив,
щоб він померк, почез, лишився плоті.
Порожній двір о цій порі доби,
німує в цеглі стін вікно напроти.
Двір замкнений, двірник п’яний, як чіп.
Гойдає дощ замки воріт холодних.
Горить свіча у пошуках ключів.
Як води повеневі, гасить огник
залізо хвиль, – защіпок, клямок флот
гойда це море, в мірному мінорі
співають засув, гак, гайки і болт,
лише медуз-ключів – не чути в хорі.
Нехай там що – а пломінь тне пітьму
крізь пелену дощу, крізь цеглу й дошку
всю ніч зове у поміч всіх – тому,
що в нім тепер палає – воску, воску.
Паркан дощатий. Три замки в дверях.
Шпарин катма. Ключа ніхто не вийме.
Не видно дна у мороку морях.
Відкрий вікно – він і тебе обійме.
І годі кроку далі цих воріт.
(Замок у люті стисни якомога)
Та хай там що – вона горить, горить.
І пожирає більш життя самого...

Прийшла лисиця. Струми водяні
збігають склом, масні очиці гасять.
І видно їй – горить свіча на дні,
і довжелезні тіні стіну красять.
Стоїть лисиця. Зирка з-за плеча.
Посвистує, і чутно в тому свисті
подобу слів. І тут горить свіча.
Посвітачеві личать бджоли, листя.
Усюди бджоли, крильця, квіти, пил,
а центром усьому пейзажу з міді
корзина, і лежать у ній плоди,
у бісері чеканки ледь помітні,
як зерня груш. І сам язик свічний,
не певен, чи осінений спасінням,
тремтить і жде кінця у млі нічній,
як літній лист в гаю пустім, осіннім...

© "Всесвіт" №9-10, 2011 рік
редакція перекладу 2020р.
---------------------------------------------------

Иосиф Бродский

Исаак и Авраам

М. Б.
"Идем, Исак. Чего ты встал? Идем".
"Сейчас иду". - Ответ средь веток мокрых
ныряет под ночным густым дождем,
как быстрый плот - туда, где гаснет окрик.

По-русски Исаак теряет звук.
Ни тень его, ни дух (стрела в излете)
не ропщут против буквы вместо двух
в пустых устах (в его последней плоти).
Другой здесь нет -- пойди ищи-свищи.
И этой также -- капли, крошки, малость.
Исак вообще огарок той свечи,
что всеми Исааком прежде звалась.
И звук вернуть возможно - лишь крича:
"Исак! Исак!" - и это справа, слева:
"Исак! Исак!" - и в тот же миг свеча
колеблет ствол, и пламя рвется к небу.

Совсем иное дело - Авраам.
Холмы, кусты, врагов, друзей составить
в одну толпу, кладбища, ветки, храм -
и всех потом к нему воззвать заставить -
ответа им не будет. Будто слух
от мозга заслонился стенкой красной
с тех пор, как он утратил гласный звук
и странно изменился шум согласной.
От сих потерь он, вместо града стрел,
в ответ им шлет молчанье горла, мозга.
Здесь не свеча - здесь целый куст сгорел.
Пук хвороста. К чему здесь ведра воска?

"Идем же, Исаак". - "Сейчас иду".
"Идем быстрей". - Но медлит тот с ответом.
"Чего ты там застрял?" - "Постой". - "Я жду".
(Свеча горит во мраке полным светом).
"Идем. Не отставай". - "Сейчас, бегу".
С востока туч ползет немое войско.
"Чего ты встал?" - "Глаза полны песку".
"Не отставай". - "Нет-нет". - "Иди, не бойся".

В пустыне Исаак и Авраам
четвертый день пешком к пустому месту
идут одни по всем пустым холмам,
что зыблются сродни (под ними) тесту.
Но то песок. Один густо песок.
И в нем трава (коснись - обрежешь палец),
чей корень - если б был - давно иссох.
Она бредет с песком, трава-скиталец.
Ее ростки имеют бледный цвет.
И то сказать - откуда брать ей соки?
В ней, как в песке, ни капли влаги нет.
На вкус она - сродни лесной осоке.
Кругом песок. Холмы песка. Поля.
Холмы песка. Нельзя их счесть, измерить.
Верней - моря. Внизу, на дне, земля.
Но в это трудно верить, трудно верить.
Холмы песка. Барханы - имя им.
Пустынный свод небес кружит над ними.
Шагает Авраам. Вослед за ним
ступает Исаак в простор пустыни.
Садится солнце, в спину бьет отца.
Кружит песок. Прибавил ветер скорость.
Холмы, холмы. И нету им конца.
"Сынок, дрова с тобою?" - "Вот он, хворост".
Волна пришла и вновь уходит вспять.
Как долгий разговор, смолкает сразу,
от берега отняв песчинку, пядь
остатком мысли - нет, остатком фразы.
Но нет здесь брега, только мелкий след
двух путников рождает сходство с кромкой
песка прибрежной, - только сбоку нет
прибрежной пенной ленты - нет, хоть скромной.
Нет, здесь валы темны, светлы, черны.
Здесь море справа, слева, сзади, всюду.
И путники сии - челны, челны,
вода глотает след, вздымает судно.
"А трут, отец, с тобою?" - "Вот он, трут".
Не видно против света, смутно эдак...
Обоих их склоняя, спины трут
сквозь ткань одежд вязанки темных темных веток.
Но Авраам несет еще и мех
с густым вином, а Исаак в дорогу,
колодцы встретив, воду брал из всех.
На что они сейчас похожи сбоку?
С востока туча застит свод небес.
Выдергивает ветер пики, иглы.
Зубчатый фронт, как будто черный лес,
над Исааком, все стволы притихли.
Просветы гаснут. Будто в них сошлись
лесные звери - спины свет закрыли.
Сейчас они - по вертикали - вниз
помчат к пескам, раскинут птицы крылья.
И лес растет. Вершины вверх ползут...
И путники плывут, как лодки в море.
Барханы их внизу во тьму несут.
Разжечь костер им здесь придется вскоре.

Еще я помню: есть одна гора.
Там есть тропа, цветущих вишен арка
висит над ней, и пар плывет с утра:
там озеро в ее подножьи, largo
волна шуршит и слышен шум травы.
Тропа пуста, там нет следов часами.
На ней всегда лежит лишь тень листвы,
а осенью -- ложатся листья сами.
Крадется пар, вдали блестит мысок,
беленый ствол грызут лесные мыши,
и ветви, что всегда глядят в песок,
склоняются к нему все ближе, ниже.
Как будто жаждут знать, что стало тут,
в песке тропы с тенями их родными,
глядят в упор, и как-то вниз растут,
сливаясь на тропе навечно с ними.
Пчела жужжит, блестит озерный круг,
плывет луна меж тонких веток ночи,
тень листьев двух, как цифра 8, вдруг
в безумный счет свергает быстро рощу.

Внезапно Авраам увидел куст.
Густые ветви стлались низко-низко.
Хоть горизонт, как прежде, был здесь пуст,
но это означало: цель их близко.
"Здесь недалеко", - куст шепнул ему
почти в лицо, но Авраам, однако,
не подал вида и шагнул во тьму.
И точно - Исаак не видел знака.
Он, голову подняв, смотрел туда,
где обнажались корни чащи мрачной,
разросшейся над ним - и там звезда
средь них (корней) зажгла свой свет прозрачный.
Еще одна. Минуя их, вдали
комки "земли" за "корнем" плыли слепо.
И наконец они над ним прошли.
Виденье леса прочь исчезло с неба.
И только вот теперь он в двух шагах
заметил куст (к отцу почуяв зависть).
Он бросил хворост, стал и сжал в руках
бесцветную листву, в песок уставясь.

По сути дела, куст похож на все.
На тень шатра, на грозный взрыв, на ризу,
на дельты рек, на луч, на колесо --
но только ось его придется книзу.
С ладонью сходен, сходен с плотью всей.
При беглом взгляде ленты вен мелькают.
С народом сходен - весь его рассей,
но он со свистом вновь свой ряд смыкает.
С ладонью сходен, сходен с сотней рук.
(Со всею плотью - нет в нем только речи,
но тот же рост, но тот же мир вокруг).
Весною в нем повсюду свечи, свечи.
"Идем скорей". - "Постой". - "Идем". - "Сейчас".
"Идем, не стой", - (под шапку, как под крышу).
"Давай скорей", - (упрятать каждый глаз).
"Идем быстрей. Пошли". - "Сейчас". - "Не слышу".
Он схож с гнездом, во тьму его птенцы,
взмахнув крылом зеленым, мчат по свету.
Он с кровью схож - она во все концы
стремит свой бег (хоть в нем возврата нету).
Но больше он всего не с телом схож,
а схож с душой, с ее путями всеми.
Движенье в них, в них точно та же дрожь.
Смыкаются они, а что в их сени?
Смыкаются и вновь спешат назад.
Пресечь они друг друга здесь не могут.
Мешаются в ночи, вблизи скользят.
Изогнуты суставы, лист изогнут.
Смыкаются и тотчас вспять спешат,
ныряют в темноту, в пространство, в голость,
а те, кто жаждет прочь - тотчас трещат
и падают - и вот он, хворост, хворост.
И вновь над ними ветер мчит свистя.
Оставшиеся - вмиг - за первой веткой
склоняются назад, шурша, хрустя,
гонимые в клубок пружиной некой.
Все жаждет жизни в этом царстве чувств:
как облик их, с кустом пустынным схожий,
колеблет ветер здесь не темный куст,
но жизни вид, по всей земле прохожий.
Не только облик (чувств) - должно быть, весь
огромный мир -- грубей, обширней, тоньше,
стократ сильней (пышней) - столпился здесь.
"Эй, Исаак. Чего ты встал? Идем же".
Кто? Куст. Что? Куст. В нем больше нет корней.
В нем сами буквы больше слова, шире.
"К" с веткой схоже, "У" - еще сильней.
Лишь "С" и "Т в другом каком-то мире.
У ветки "К" отростков только два,
а ветка "У" - всего с одним суставом.
Но вот урок: пришла пора слова
учить по форме букв, в ущерб составам.
"Эй, Исаак!" - "Сейчас, иду. Иду".
(Внутри него горячий пар скопился.
Он на ходу поднес кувшин ко рту,
но поскользнулся, - тот упал, разбился).
Ночь. Рядом с Авраамом Исаак
ступает по барханам в длинном платье.
Взошла луна, и каждый новый шаг
сверкает, как сребро в песчаном злате.
Холмы, холмы. Не видно им конца.
Не видно здесь нигде предметов твердых.
Все зыбко, как песок, как тень отца.
Неясный гул растет в небесных сверлах.
Блестит луна, синеет густо даль.
Сплошная тень, исчез бесследно ветер.
"Далеко ль нам, отец?" - "О нет, едва ль",
не глядя, Авраам тотчас ответил.
С бархана на бархан и снова вниз,
по сторонам поспешным шаря взглядом,
они бредут. Кусты простерлись ниц,
но все молчат: они идут ведь рядом.
Но Аврааму ясно все и так:
они пришли, он туфлей ямки роет.
Шуршит трава. Теперь идти пустяк.
Они себе вот здесь ночлег устроят.
"Эй, Исаак. Ты вновь отстал. Я жду".
Он так напряг глаза, что воздух сетчат
почудился ему - и вот: "Иду.
Мне показалось, куст здесь что-то шепчет".
"Идем же". - Авраам прибавил шаг.
Луна горит. Все небо в ярких звездах
молчит над ним. Простор звенит в ушах.
Но это только воздух, только воздух.
Песок и тьма. Кусты простерлись ниц.
Все тяжелей влезать им с каждым разом.
Бредут, склонясь. Совсем не видно лиц.
...И Авраам вязанку бросил наземь.

Они сидят. Меж них горит костер.
Глаза слезятся, дым клубится едкий,
а искры прочь летят в ночной простор.
Ломает Исаак сухие ветки.
Став на колени, их, склонясь вперед,
подбросить хочет: пламя стало утлым.
Но за руку его отец берет:
"Оставь его, нам хворост нужен утром.
Нарви травы". - Устало Исаак
встает и, шевеля с трудом ногами,
бредет в барханы, где бездонный мрак
со всех сторон, а сзади гаснет пламя.
Отломленные ветки мыслят: смерть
настигла их - теперь уж только время
разлучит их, не то, что плоть, а твердь;
однако, здесь их ждет иное бремя.
Отломленные ветви мертвым сном
почили здесь - в песке нагретом, светлом.
Но им еще придется стать огнем,
а вслед за этим новой плотью - пеплом.
И лишь когда весь пепел в пыль сотрут
лавины сих песчаных орд и множеств, --
тогда они, должно быть, впрямь умрут,
исчезнув, сгинув, канув, изничтожась.
Смерть разная и эти ветви ждет.
Отставшая от леса стая волчья
несется меж ночных пустот, пустот,
и мечутся во мраке ветви молча.
Вернулся Исаак, неся траву.
На пальцы Авраам накинул тряпку:
"Подай сюда. Сейчас ее порву".
И быстро стал крошить в огонь охапку.
Чуть-чуть светлей. Исчез из сердца страх.
Затем раздул внезапно пламя ветер.
"Зачем дрова нам утром?" - Исаак
потом спросил и Авраам ответил:
"Затем, зачем вообще мы шли сюда
(ты отставал и все спешил вдогонку,
но так как мы пришли, пришла беда) --
мы завтра здесь должны закласть ягненка.
Не видел ты алтарь там, как ходил
искать траву?" - "Да что там можно видеть?
Там мрак такой, что я от мрака стыл.
Один песок". -- "Ну, ладно, хочешь выпить?"
И вот уж Авраам сжимает мех
своей рукой, и влага льется в горло;
глаза же Исаака смотрят вверх:
там все сильней гудят, сверкая, сверла.
"Достаточно", - и он отсел к огню,
отерши рот коротким жестом пьяниц.
Уж начало тепло склонять ко сну.
Он поднял взгляд во тьму - "А где же агнец?"
Огонь придал неясный блеск глазам,
услышал он ответ (почти что окрик):
"В пустыне этой... Бог ягненка сам
найдет себе... Господь, он сам усмотрит..."
Горит костер. В глазах отца янтарь.
Играет взгляд с огнем, а пламя - с взглядом.
Блестит звезда. Все ближе сонный царь
подходит к Исааку. Вот он рядом.
"Там жертвенник давнишний. Сложен он
давным-давно... Не помню кем, однако".
Холмы песка плывут со всех сторон,
как прежде, - будто куст не подал знака.

Горит костер. Вернее, дым к звезде
сквозь толщу пепла рвется вверх натужно.
Уснули все и вся. Покой везде.
Не спит лишь Авраам. Но так и нужно.
Спит Исаак и видит сон такой:
Безмолвный куст пред ним ветвями машет.
Он сам коснуться хочет их рукой,
но каждый лист пред ним смятенно пляшет.
Кто: Куст. Что: Куст. В нем больше нет корней.
В нем сами буквы больше слова, шире.
"К" с веткой схоже, "У" - еще сильней.
Лишь "С" и "Т" - в другом каком-то мире.
Пред ним все ветви, все пути души
смыкаются, друг друга бьют, толпятся.
В глубоком сне, во тьме, в сплошной тиши,
сгибаются, мелькают, ввысь стремятся.
И вот пред ним иголку куст вознес.
Он видит дальше: там, где смутно, мглисто
тот хворост, что он сам сюда принес,
срастается с живою веткой быстро.
И ветви все длинней, длинней, длинней,
к его лицу листва все ближе, ближе.
Земля блестит, и пышный куст над ней
возносится пред ним во тьму все выше.
Что ж "С и "Т" - а КУст пронзает хмарь.
Что ж "С и "Т" - все ветви рвутся в танец.
Но вот он понял: "Т" - алтарь, алтарь,
А "С" лежит на нем, как в путах агнец.
Так вот что КУСТ: К, У, и С, и Т.
Порывы ветра резко ветви кренят
во все концы, но встреча им в кресте,
где буква "Т" все пять одна заменит.
Не только "С" придется там уснуть,
не только "У" делиться после снами.
Лишь верхней планке стоит вниз скользнуть,
не буква "Т" - а тотчас КРЕСТ пред нами.
И ветви, видит он, длинней, длинней.
И вот они его в себя прияли.
Земля блестит - и он плывет над ней.
Горит звезда...
На самом деле - дали
рассвет уже окрасил в желтый цвет,
и Авраам, ему связавши тело,
его понес туда, откуда след
протоптан был сюда, где пламя тлело.
Весь хворост был туда давно снесен,
и Исаака он на это ложе
сложил сейчас - и все проникло в сон,
но как же мало было с явью схоже.
Он возвратился, сунул шерсть в огонь.
Та вспыхнула, обдавши руку жаром,
и тотчас же вокруг поплыла вонь;
и Авраам свой нож с коротким жалом
достал (почти оттуда, где уснул
тот нож, которым хлеб резал он в доме...)
"Ну что ж, пора", - сказал он и взглянул:
на чем сейчас лежат его ладони?
В одной -- кинжал, в другой -- родная плоть.
"Сейчас соединю..." - и тут же замер,
едва пробормотав: "Спаси, Господь". -
Из-за бархана быстро вышел ангел.

"Довольно, Авраам", - промолвил он,
и тело Авраама тотчас потным
внезапно стало, он разжал ладонь,
нож пал на землю, ангел быстро поднял.
"Довольно, Авраам. Всему конец.
Конец всему, и небу то отрадно,
что ты рискнул, - хоть жертве ты отец.
Ну, с этим все. Теперь пойдем обратно.
Пойдем туда, где все сейчас грустят.
Пускай они узрят, что в мире зла нет.
Пойдем туда, где реки все блестят,
как твой кинжал, но плоть ничью не ранят.
Пойдем туда, где ждут твои стада
травы иной, чем та, что здесь; где снится
твоим шатрам тот день, число когда
твоих детей с числом песка сравнится.
Еще я помню: есть одна гора.
В ее подножьи есть ручей, поляна.
Оттуда пар ползет наверх с утра.
Всегда шумит на склоне роща рьяно.
Внизу трава из русла шумно пьет.
Приходит ветер -- роща быстро гнется.
Ее листва в сырой земле гниет,
потом весной опять наверх вернется.
На том стоит у листьев сходство тут.
Пройдут года - они не сменят вида.
Стоят стволы, меж них кусты растут.
Бескрайних туч вверху несется свита.
И сонмы звезд блестят во тьме ночей,
небесный свод покрывши часто, густо.
В густой траве шумит волной ручей,
и пар в ночи растет по форме русла.
Пойдем туда, где все кусты молчат.
Где нет сухих ветвей, где птицы свили
гнездо из трав. А ветви, что торчат
порой в кострах - так то с кустов, живые.
Твой мозг сейчас, как туча, застит мрак.
Открой глаза - здесь смерти нет в помине.
Здесь каждый куст - взгляни - стоит, как знак
стремленья вверх среди равнин пустыни.
Открой глаза: небесный куст в цвету.
Взгляни туда: он ждет, чтоб ты ответил.
Ответь же, Авраам, его листу -
ответь же мне - идем". Поднялся ветер.
"Пойдем же, Авраам, в твою страну,
где плоть и дух с людьми - с людьми родными,
где все, что есть, живет в одном плену,
где все, что есть, стократ изменит имя.
Их больше станет, но тем больший мрак
от их теней им руки, ноги свяжет.
Но в каждом слове будет некий знак,
который вновь на первый смысл укажет.
Кусты окружат их, поглотит шаг
трава полей, и лес в родной лазури
мелькнет, как Авраам, как Исаак.
Идемте же. Сейчас утихнет буря.
Довольно, Авраам, испытан ты.
Я нож забрал - тебе уж он не нужен.
Холодный свет зари залил кусты.
Идем же, Исаак почти разбужен.
Довольно, Авраам. Испытан. Все.
Конец всему. Все ясно. Кончим. Точка.
Довольно, Авраам. Открой лицо.
Достаточно. Теперь все ясно точно".

Стоят шатры, и тьма овец везде.
Их тучи здесь, - нельзя их счесть. К тому же
они столпились здесь, как тучи те,
что отразились тут же рядом в луже.
Дымят костры, летают сотни птиц.
Грызутся псы, костей в котлах им вдоволь.
Стекает пот с горячих красных лиц.
Со всех сторон несется громкий говор.
На склонах овцы. Рядом тени туч.
Они ползут навстречу: солнце встало.
Свергаются ручьи с блестящих круч.
Верблюды там в тени лежат устало.
Шумят костры, летают тыщи мух.
В толпе овец оса жужжит невнятно.
Стучит топор. С горы глядит пастух:
шатры лежат в долине, словно пятна.
Сквозь щелку входа виден ком земли.
Снаружи в щель заметны руки женщин.
Сочится пыль и свет во все углы.
Здесь все полно щелей, просветов, трещин.
Никто не знает трещин, как доска
(любых пород - из самых прочных, лучших, -
пускай она толста, длинна, узка),
когда разлад начнется между сучьев.
В сухой доске обычно трещин тьма.
Но это все пустяк, что есть снаружи.
Зато внутри - смола сошла с ума,
внутри нее дела гораздо хуже.
Смола засохла, стала паром вся,
ушла наружу. В то же время место,
оставленное ей, ползет кося, -
куда, -- лишь одному ему известно.
Вонзаешь нож (надрез едва ль глубок)
и чувствуешь, что он уж в чей-то власти.
Доска его упорно тянет вбок
и колется внезапно на две части.
А если ей удастся той же тьмой
и сучья скрыть, то бедный нож невольно,
до этих пор всегда такой прямой,
вдруг быстро начинает резать волны.
Все трещины внутри сродни кусту,
сплетаются, толкутся, тонут в спорах,
одна из них всегда твердит: "расту",
и прах смолы пылится в темных порах.
Снаружи он как будто снегом скрыт.
Одна иль две - чернеют, словно окна.
Однако, "вход" в сей дом со "стенкой" слит.
Поземка намела сучки, волокна.
От взора скрыт и крепко заперт вход.
Но нож всегда (внутри, под ней, над нею)
останется слугою двух господ:
ладони и доски' -- и кто сильнее...
Не говоря о том уж, "в чьих глазах".
Пылится свет, струясь сквозь щелку эту.
Там, где лежат верблюды, Исаак
с каким-то пришлецом ведет беседу.
Дымят костры, летают сотни птиц.
Кричит овца, жужжит оса невнятно.
Струится пар с горячих красных лиц.
Шатры лежат в долине, словно пятна.
Бредут стада. Торчит могильный дом.
Журчит ручей, волна траву колышет.
Он встрепенулся: в воздухе пустом
он собственное имя снова слышит.
Он вдаль глядит: пред ним шатры лежат,
идет народ, с востока туча идет.
Вокруг костров, как в танце, псы кружат,
шумят кусты, и вот бугор он видит.
Стоит жена, за ней шатры, поля.
В ее руке -- зеленой смоквы ветка.
Она ей машет и зовет царя:
"Идем же, Исаак". - "Идем, Ревекка".

"Идем, Исак. Чего ты встал? Идем".
"Сейчас иду", ответ средь веток мокрых
ныряет под ночным густым дождем,
как быстрый плот, - туда, где гаснет окрик.
"Исак, не отставай". - "Нет, нет, иду"".
(Березка проявляет мощь и стойкость.)
"Исак, ты помнишь дом?" - "Да-да, найду".
"Ну, мы пошли. Не отставай". - "Не бойтесь".
"Идем, Исак". - "Постой". - "Идем". - "Сейчас".
"Идем, не стой" - (под шапку, как под крышу).
"Давай скорей", - (упрятать каждый глаз).
"Идем быстрей. Идем". - "Сейчас". - "Не слышу".

По-русски Исаак теряет звук.
Зато приобретает массу качеств,
которые за "букву вместо двух"
оплачивают втрое, в буквах прячась.
По-русски "И" - всего простой союз,
который числа действий в речи множит
(похожий в математике на плюс),
однако, он не знает, кто их сложит.
(Но суммы нам не вложено в уста.
Для этого: на свете нету звука).
Что значит "С", мы знаем из КУСТА:
"С" - это жертва, связанная туго.
А буква "А" - средь этих букв старик,
союз, чтоб между слов был звук раздельный.
По существу же, - это страшный крик,
младенческий, прискорбный, вой смертельный.
И если сдвоить, строить: ААА,
сложить бы воедино эти звуки,
которые должны делить слова,
то в сумме будет вопль страшной муки:
"Объяло пламя все суставы "К"
и к одинокой "А" стремится прямо".
Но не вздымает нож ничья рука,
чтоб кончить муку, нет вблизи Абрама.
Пол-имени еще в устах торчит.
Другую половину пламя прячет.

И СновА жертвА на огне Кричит:
Вот то, что "ИСААК" по-русски значит.

Дождь барабанит по ветвям, стучит,
как будто за оградой кто-то плачет
невидимый. "Эй, кто там?" -- Все молчит.

"Идем, Исак". - "Постой". - "Идем". - "Сейчас".
"Идем, не стой". Долдонит дождь о крышу.
"Давай скорей! Вот так с ним каждый раз.
Идем быстрей! Идем". - "Сейчас". - "Не слышу".

Дождь льется непрерывно. Вниз вода
несется по стволам, смывает копоть.
В самой листве весенней, как всегда,
намного больше солнца, чем должно быть
в июньских листьях, - лето здесь видней
вдвойне, - хоть вся трава бледнее летней.
Но там, где тень листвы висит над ней,
она уж не уступит той, последней.
В тени стволов ясней видна земля,
видней в ней то, что в ярком свете слабо.
Бесшумный поезд мчится сквозь поля,
наклонные сначала к рельсам справа,
а после - слева - утром, ночью, днем,
бесцветный дым клубами трется оземь --
и кажется вдруг тем, кто скрылся в нем,
что мчит он без конца сквозь цифру 8.
Он режет - по оси - ее венцы,
что сел, полей, оград, оврагов полны.
По сторонам - от рельс - во все концы
разрубленные к небу мчатся волны.
Сквозь цифру 8 - крылья ветряка,
сквозь лопасти стальных винтов небесных,
он мчит вперед - его ведет рука,
и сноп лучей скользит в лучах окрестных.
Такой же сноп запрятан в нем самом,
но он с какой-то страстью, страстью жадной,
в прожекторе охвачен мертвым сном:
как сноп жгутом, он связан стенкой задней.
Летит состав, во тьме не видно лиц.
Зато холмы - холмы вокруг не мнимы,
и волны от пути то вверх, то вниз
несутся, как лучи от ламп равнины.
Дождь хлещет непрестанно, Все блестит.
Завеса подворотни, окна косит,
по желобу свергаясь вниз, свистит.
Намокшие углы дома возносят.
Горит свеча всего в одном окне.
Холодный дождь стучит по тонкой раме.
Как будто под водой, на самом дне
трепещет в темноте и жжется пламя.
Оно горит, хоть все к тому, чтоб свет
угас бы здесь, чтоб стал незрим, бесплотен.
Здесь в темноте нигде прохожих нет,
кирпич стены молчит в стене напротив.
Двор заперт, дворник запил, ночь пуста.
Раскачивает дождь замок из стали.
Горит свеча, и виден край листа.
Засовы, как вода, огонь обстали.
Задвижек волны, темный мрак щеколд,
на дне - ключи - медузы, в мерном хоре
поют крюки, защелки, цепи, болт:
все это - только море, только море.
И все ж она стремит свой свет во тьму,
призыв к себе (сквозь дождь, кирпич, сквозь доску).
К себе ль? - О нет, сплошной призыв к тому,
что в ней горит. Должно быть, к воску, к воску.
Забор дощатый. Три замка в дверях.
В нем нет щелей. Отсюда ключ не вынут.
Со всех сторон царит бездонный мрак.
Открой окно - и тотчас волны хлынут.
Засов гремит и доступ к ней закрыт.
(Рукой замок в бессильной злобе стисни.)
И все-таки она горит, горит.
Но пожирает нечто, больше жизни.
Пришла лиса, блестят глаза в окне.
Пред ней стекло, как волны, блики гасит.
Она глядит - горит свеча на дне
и длинными тенями стены красит.
Пришла лиса, глядит из-за плеча.
Чуть-чуть свистит, и что-то слышно в свисте
сродни словам. И здесь горит свеча.
Подсвечник украшают пчелы, листья.
Повсюду пчелы, крылья, пыль, цветы,
а в самом центре в медном том пейзаже
корзина есть, и в ней лежат плоды,
которые в чеканке меньше даже
семян из груш. - Но сам язык свечи,
забыв о том, что можно звать спасеньем,
дрожит над ней и ждет конца в ночи,
как летний лист в пустом лесу осеннем.

<1963>