А. Я. Сергеєву

І
"Імперія – країна тупаків".
Усякий рух зупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів – пісні, крики;
запнутий паланкін. Об’єкт палких
бажань уник небажаних взаємин.

В пустій кофейні позаду палат
бродяга-грек й неголений каліка
сидять за доміно. На скатертях
остиглі смужки вуличного світла,
і відголоски привітання мирно
колишуть штори. Грек, програвшись геть,
рахує драхми; переможець просить
проварене яйце і дрібку соли.

В просторій спальні сивий відкупник
оповідає молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Це такий
прелюд у них розкутішим утіхам.

ІІ
Палац

Окаменілі німфа і сатир
задивлені у глибину басейну,
чия гладінь у пелюстках троянд.
Намісник, босий, саморуч, навідлі
кривавить пику тюхтію-царю,
за трьох голубок, вчаділих у тісті
(що під роздачу пирога злетіли,
та плюхнули за мить, було, на стіл).
Зіпсуте свято, декому кар’єра.

Цар горілиць звивається на мокрій
долівці юзом під міцним коліном
Намісника. У пахощі троянд
пітніють стіни. Челядь стетеріло,
тре в позах статуй витрішками стіни.
Та камінь жодну не відобража.


В невірнім світлі повні угорі,
скорцюблені вкіл димаря від кухні,
заброда-грек з котом в обіймах бачать,
як два раби виносять зі дверей
труп кухаря, загорнений в ряднину,
і плентаються спуском до ріки.
Шурхоче рінь.
Бродяга на причілку
ховає кицин писок під пахву.

ІІІ
Покинутий хлопчиною голяр
загледівся у дзеркало – в осмуті
незбутній, геть забувши, позаяк,
намиленою голову клієнта.
"Хлопчина, певно, більше не загляне".
Клієнт при сій оказії дрімає
і споглядає суто грецькі сни:
з богами, кифаредами; борців
в гімнасіях, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
Звившись зі стіни
і давши коло, величенька муха
сіда на білу вимилену щоку
поснулого, і, борсаючись в піні,
як бідні Ксенофонтові пельтасти
в снігах вірменських, ледве що повзе
між круч, через ущелини, провалля
угору, й, оминувши жерло – рот,
забратись норовить на кінчик носа.

Грек лупає жахливим чорним оком,
і муха, з ляку дзизнувши, злітає.

IV
Посушлива опіслясвятна ніч.
У підворітті стяг, що кінська морда,
губами мне повітря. Лабіринт
порожніх вулиць опромінив місяць:
жахна потвора, видно, міцно спить.

Чимдалі стін двірця, то менше статуй,
калюж. Фасади полиша ліпнина.
У кроків опостінь зловісний звук
тим часом і беззахисний; повітря
пропахчується рибою: тропа
кінчається.
Та місячна доріжка
струмує далі. Чорна тінь фелуки
її перетинає, ніби кішка,
і розчиняється у млі, як знак,
що далі, далебі, іти не варто.

V
В наліпленій на вуличних щитах
цидулці "Можновладцям", вже відомий,
відомий люду кифаред, в серцях
і гніві, осміліло закликає
прибрати Імператора зі всіх
(передусім – розмінних, мідних) грошей.
Юрба жестикулює. Жвава юнь,
люд у сідинах, зріле чоловіцтво
й обізнані у грамоті гетери
напрочуд одностайно згідні, що
"такого досі не було" – не вельми
одначе, певні, власне, – а чого
"такого":
вчинку мужа чи холуйства.

Поезія, либонь, і поляга
в переступі відсутньої границі.

І неймовірно синій горизонт.
Прибою мірний пошум. Розімлівши,
мов ящірка весною, на сухій
гарячій брилі голий чоловік
гризе поцуплений мигдаль. Подалі
докупи скуті цепом два раби,
у намірі скупатись разом,
навзаєм помагають, сміючись,
знімати лахи.
Нестерпима спека;
і грек сповзає з каменя, білки
віч підкотивши, буцім срібні драхми
з зображенням новітніх Діоскурів.

VI
Акустика чудесна! Будівельник
не вошей поспіль бив сімнадцять літ
на Лемносі. Акустика – напрочуд.

Погідна й днина видалась. Юрбі,
що виповнила чашу стадіону,
затамувавши подих, до смаку
добірна лайка, – нею два бійці
діймають один одного в арені,
щоб, розпалившись, витягти мечі.

Мета двобою зовсім не у вбивстві,
а справедливій і логічній смерті.
Драматургія переходить в спорт.

Акустика чудова. На трибунах
самі мужі. Світило золотить
кудлатих левів в урядовій ложі.
Весь стадіон – одне велике вухо.
"Ти погань!"–"Сам ти погань"–"Гидь і погань!".

Лице Намісника, епічно схоже
зі вименем у гнійниках, сміється.

VII
Вежа

Опівдні свіжо.
Невидимий у черевині хмар
залізний шпиль муніципальній вежі
слугує иншим разом за оруддя
відлову громовиць, маяк та місце
для піднімання прапора держави.
В підмурках облаштована тюрма.

Як кимось обраховано, сукупно –
за фараонів, у добу сатрапів,
у мусульман, в епоху християнства –
сиділо або страчено було
зо шість відсотків люду на теренах.
Затим бо, літ не далі ста тому,
дід нинішнього цезаря затіяв
реформу правосуддя. Скасував
богопротивний звичай кари смертю,
та особливим приписом закону
ті шість відсотків скоротив до двох,
за ґрати запроторених, звичайно,
довічно вже. Пусте, зумисне скоїв
ти злочин чи завідомо невинний;
закон, по суті, податтю і є.

Тоді бо і побудували Вежу.

Сліпучий блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух,
стромляючи лице в ілюмінатор,
свою усмішку надсилає вниз,
сумлінному в одвідинах собаці.

VIII
Фонтан, який зображує дельфіна
в морській пучині, первісно сухий.
Цілком резонно: кам’яна рибина
у змозі обійтись і без води,
як та – без риби, тесаної з брили.

Який третейський суд – такий вердикт.
І вирокам їх притаманна сухість.

На білім тлі палацових колон
і мармурових сходин гурт засмаглих
вождів в плямистих м’ятих балахонах
чекає яви власного царя,
мов кинутий на скатерку букет –
джерельної води по вінця вази.

Цар появляється. Вожді встають
і потрясають списами. Обійми,
чоломкання, цілунки. Цáрю ледь
ніяково; рятує смага шкіри:
не так і видно набряки синюшні.

Бродяга-грек гукає хлопчака.
"Об чім вони торочать?"–"Хто, оті бо?"
"Еге". – "Йому і дякують". – "За що?"
Хлоп’я роняє з поглядом ясним:
"А за нові закони проти бідних".

ІХ

Звіринець

Решіткою, в якій томився лев
на публіці, в чавуннім варіанті
відтворюється плутаниця джунглів.

Мох. Краплі металічної роси.
Ліана, оповитий нею лотос.

Природа імітується зі тим
говінням і любов’ю, що відомі
хіба людині, котрій не одне,
де виблукатися: хащею, або
в пустелі.

X
Імператор

Атлет-леґіонер в лискучих латах,
пильнуючи за білими дверима,
зі-під яких не угава сюрчання,
рахує у вікні у двір жінок.
Йому, що очманів, на цім посту
стовбичачи, вже видається, буцім
не різні кралі мимо унизу
снують постійно, а одна, та сама.

Велика сутозлота буква М,
що прикрашає двері, видається
лиш прописною – з огляду на ту,
огрядну й розпашілу у потузі,
що засідає за дверми над пливом
води і пильна порівно до всіх
дрібниць у масі власних відображень.

Принаймні, анічим швидка вода
не гірш плодючих скульпторів, що царство
її зображеннями геть заполонили.

Прозоре, чисте дзюриво води.
Огрядний, перевернутий Верзувій
не поспішає з виверженням лави.

Достоту – все тепер повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі, для триреми вузькуватім.

Гребці колотять веслами об берег,
і кам’яниста твердь дере борти.
Ні, не скажу, що безнадійно встряли!
Рух є, ми посуваємось потрохи.
Ми правда пливемо. І нас ніхто
не здоганяє. Прикро те, що мало
нагадує це попередню швидкість!
І як тут не зітхнути за часи,
коли все рухалось доволі гладко.
Гладко.

ХІ
Світильник гасне, гнітиво чадить
уже у півпітьмі. Тоненький струмінь
сплива під стелю, білизнá чия
у мороці кромішнім перші миті
погодиться на всяку форму світла.
Нехай і кіпоть. За вікном всю ніч
в неполотім саду шумить стіною
азійська злива. Але глузд – сухий.
Такий сухий, що ледве помине
бліде холодне полум’я обіймів,
займеться сам раніше за папір
пожовклий, або хворостину.

Та стеля цього спалаху не бачить.

Ні попелу, ні кіптю по собі
не лишивши, людина йде з оселі
в сиру пітьму і дибає до хвіртки.
Але сріблястий голосок дрімлюги
наказує вертатись.
Під дощем,
вона покірно знов іде до кухні,
і, знявши пасок, висипає на
залізний стіл однині зайві драхми.
Тоді виходить.
Птаха не кричить.

ХІІ
Кордон поклавши перетнути, грек
добув місткого лантуха, а потім,
в кварталах біля ринку відловив
котів дванадцятеро(чорних). З цим,
уже кігтистим і нявкучим клунком
вночі дістався в прикордонний ліс.

Засяяв місяць, звісно, як завжди
у липні б мав. Сторожові собаки
в ущелині собі завалували
на всю; коти, й ті припинили
шкребтися у мішку і буцім стихли.

І грек промовив тихо:"В добрий час.
Афіно, не облиш мене. Іди
попереду", – а ще додав про себе:
"По цей бік од кордону покладу
шістьох котів. Ані єдиним більше".
Собака не полізе на сосну.
Солдат не переступить забобонів.

Задумка спрацювала. Повня, пси,
лантух з котами, забобони, сосни –
все діяло, як треба. Він забрався
на перевал. Але коли уже
одна нога була в чужій державі,
його здогнало те, що покидав:
пів-обернувшись, він побачив море.

Воно ледь-ледь виднілось, ген внизу.

Людина, на відміну од тварин,
покинути у змозі те, що любить,
(аби лише різнитись од тварини!)
Та викажуть, мов слина у собак,
походження її тваринне сльози:

"О, Талассо..!"
Та у підступнім світі
маячити не слід на видноті,
на перевалі, у липневу повню
мішенню стаючи. Узявши ношу,
він обережно став спускатись вниз,
вглиб континенту; і ставав назустріч
ялинний гребінь замість горизонту.




----------------

И. Бродский


Pоst aetatem nostram

А. Я. Сергееву

I

"Империя - страна для дураков".
Движенье перекрыто по причине
приезда Императора. Толпа
теснит легионеров, песни, крики;
но паланкин закрыт. Объект любви
не хочет быть объектом любопытства.

В пустой кофейне позади дворца
бродяга-грек с небритым инвалидом
играют в домино. На скатертях
лежат отбросы уличного света,
и отголоски ликованья мирно
шевелят шторы. Проигравший грек
считает драхмы; победитель просит
яйцо вкрутую и щепотку соли.

В просторной спальне старый откупщик
рассказывает молодой гетере,
что видел Императора. Гетера
не верит и хохочет. Таковы
прелюдии у них к любовным играм.

II

Дворец

Изваянные в мраморе сатир
и нимфа смотрят в глубину бассейна,
чья гладь покрыта лепестками роз.
Наместник, босиком, собственноручно
кровавит морду местному царю
за трех голубок, угоревших в тесте
(в момент разделки пирога взлетевших,
но тотчас же попадавших на стол).
Испорчен праздник, если не карьера.
Царь молча извивается на мокром
полу под мощным, жилистым коленом
Наместника. Благоуханье роз
туманит стены. Слуги безучастно
глядят перед собой, как изваянья.
Но в гладком камне отраженья нет.

В неверном свете северной луны,
свернувшись у трубы дворцовой кухни,
бродяга-грек в обнимку с кошкой смотрят,
как два раба выносят из дверей
труп повара, завернутый в рогожу,
и медленно спускаются к реке.
Шуршит щебенка.
Человек на крыше
старается зажать кошачью пасть.

III

Покинутый мальчишкой брадобрей
глядится молча в зеркало - должно быть,
грустя о нем и начисто забыв
намыленную голову клиента.
"Наверно, мальчик больше не вернется".
Тем временем клиент спокойно дремлет
и видит чисто греческие сны:
с богами, с кифаредами, с борьбой
в гимнасиях, где острый запах пота
щекочет ноздри.
Снявшись с потолка,
большая муха, сделав круг, садится
на белую намыленную щеку
заснувшего и, утопая в пене,
как бедные пельтасты Ксенофонта
в снегах армянских, медленно ползет
через провалы, выступы, ущелья
к вершине и, минуя жерло рта,
взобраться норовит на кончик носа.

Грек открывает страшный черный глаз,
и муха, взвыв от ужаса, взлетает.

IV

Сухая послепраздничная ночь.
Флаг в подворотне, схожий с конской мордой,
жует губами воздух. Лабиринт
пустынных улиц залит лунным светом:
чудовище, должно быть, крепко спит.

Чем дальше от дворца, тем меньше статуй
и луж. С фасадов исчезает лепка.
И если дверь выходит на балкон,
она закрыта. Видимо, и здесь
ночной покой спасают только стены.
Звук собственных шагов вполне зловещ
и в то же время беззащитен; воздух
уже пронизан рыбою: дома
кончаются.
Но лунная дорога
струится дальше. Черная фелукка
ее пересекает, словно кошка,
и растворяется во тьме, дав знак,
что дальше, собственно, идти не стоит.

V

В расклеенном на уличных щитах
"Послании к властителям" известный,
известный местный кифаред, кипя
негодованьем, смело выступает
с призывом Императора убрать
(на следующей строчке) с медных денег.

Толпа жестикулирует. Юнцы,
седые старцы, зрелые мужчины
и знающие грамоте гетеры
единогласно утверждают, что
"такого прежде не было" -- при этом
не уточняя, именно чего
"такого":
мужества или холуйства.

Поэзия, должно быть, состоит
в отсутствии отчетливой границы.

Невероятно синий горизонт.
Шуршание прибоя. Растянувшись,
как ящерица в марте, на сухом
горячем камне, голый человек
лущит ворованный миндаль. Поодаль
два скованных между собой раба,
собравшиеся, видно, искупаться,
смеясь, друг другу помогают снять
свое тряпье.
Невероятно жарко;
и грек сползает с камня, закатив
глаза, как две серебряные драхмы
с изображеньем новых Диоскуров.

VI

Прекрасная акустика! Строитель
недаром вшей кормил семнадцать лет
на Лемносе. Акустика прекрасна.

День тоже восхитителен. Толпа,
отлившаяся в форму стадиона,
застыв и затаив дыханье, внемлет

той ругани, которой два бойца
друг друга осыпают на арене,
чтоб, распалясь, схватиться за мечи.

Цель состязанья вовсе не в убийстве,
но в справедливой и логичной смерти.
Законы драмы переходят в спорт.

Акустика прекрасна. На трибунах
одни мужчины. Солнце золотит
кудлатых львов правительственной ложи.
Весь стадион - одно большое ухо.

"Ты падаль!" - "Сам ты падаль". - "Мразь и падаль!"
И тут Наместник, чье лицо подобно
гноящемуся вымени, смеется.

VII

Башня

Прохладный полдень.
Теряющийся где-то в облаках
железный шпиль муниципальной башни
является в одно и то же время
громоотводом, маяком и местом
подъема государственного флага.
Внутри же -- размещается тюрьма.

Подсчитано когда-то, что обычно -
в сатрапиях, во время фараонов,
у мусульман, в эпоху христианства -
сидело иль бывало казнено
примерно шесть процентов населенья.
Поэтому еще сто лет назад
дед нынешнего цезаря задумал
реформу правосудья. Отменив
безнравственный обычай смертной казни,
он с помощью особого закона
те шесть процентов сократил до двух,
обязанных сидеть в тюрьме, конечно,
пожизненно. Не важно, совершил ли
ты преступленье или невиновен;
закон, по сути дела, как налог.
Тогда-то и воздвигли эту Башню.

Слепящий блеск хромированной стали.
На сорок третьем этаже пастух,
лицо просунув сквозь иллюминатор,
свою улыбку посылает вниз
пришедшей навестить его собаке.

VIII

Фонтан, изображающий дельфина
в открытом море, совершенно сух.
Вполне понятно: каменная рыба
способна обойтись и без воды,
как та - без рыбы, сделанной из камня.
Таков вердикт третейского суда.
Чьи приговоры отличает сухость.

Под белой колоннадою дворца
на мраморных ступеньках кучка смуглых
вождей в измятых пестрых балахонах
ждет появленья своего царя,
как брошенный на скатерти букет --
заполненной водой стеклянной вазы.

Царь появляется. Вожди встают
и потрясают копьями. Улыбки,
объятья, поцелуи. Царь слегка
смущен; но вот удобство смуглой кожи:
на ней не так видны кровоподтеки.

Бродяга-грек зовет к себе мальца.
"О чем они болтают?" -- "Кто, вот эти?"
"Ага". - "Благодарят его". - "За что?"
Мальчишка поднимает ясный взгляд:
"За новые законы против нищих".

IX

Зверинец

Решетка, отделяющая льва
от публики, в чугунном варианте
воспроизводит путаницу джунглей.

Мох. Капли металлической росы.
Лиана, оплетающая лотос.

Природа имитируется с той
любовью, на которую способен
лишь человек, которому не все
равно, где заблудиться: в чаще или
в пустыне.

X

Император

Атлет-легионер в блестящих латах,
несущий стражу возле белой двери,
из-за которой слышится журчанье,
глядит в окно на проходящих женщин.
Ему, торчащему здесь битый час,
уже казаться начинает, будто
не разные красавицы внизу
проходят мимо, но одна и та же.

Большая золотая буква М,
украсившая дверь, по сути дела,
лишь прописная по сравненью с той,
огромной и пунцовой от натуги,
согнувшейся за дверью над проточной
водою, дабы рассмотреть во всех
подробностях свое отображенье.

В конце концов, проточная вода
ничуть не хуже скульпторов, все царство
изображеньем этим наводнивших.

Прозрачная, журчащая струя.
Огромный, перевернутый Верзувий,
над ней нависнув, медлит с изверженьем.

Все вообще теперь идет со скрипом.
Империя похожа на трирему
в канале, для триремы слишком узком.
Гребцы колотят веслами по суше,
и камни сильно обдирают борт.
Нет, не сказать, чтоб мы совсем застряли!
Движенье есть, движенье происходит.
Мы все-таки плывем. И нас никто
не обгоняет. Но, увы, как мало
похоже это на былую скорость!
И как тут не вздохнешь о временах,
когда все шло довольно гладко.
Гладко.

XI

Светильник гаснет, и фитиль чадит
уже в потемках. Тоненькая струйка
всплывает к потолку, чья белизна
в кромешном мраке в первую минуту
согласна на любую форму света.
Пусть даже копоть.
За окном всю ночь
в неполотом саду шумит тяжелый
азийский ливень. Но рассудок - сух.
Настолько сух, что, будучи охвачен
холодным бледным пламенем объятья,
воспламеняешься быстрей, чем лист
бумаги или старый хворост.

Но потолок не видит этой вспышки.

Ни копоти, ни пепла по себе
не оставляя, человек выходит
в сырую темень и бредет к калитке.
Но серебристый голос козодоя
велит ему вернуться.
Под дождем
он, повинуясь, снова входит в кухню
и, снявши пояс, высыпает на
железный стол оставшиеся драхмы.
Затем выходит.
Птица не кричит.

XII

Задумав перейти границу, грек
достал вместительный мешок и после
в кварталах возле рынка изловил
двенадцать кошек (почерней) и с этим
скребущимся, мяукающим грузом
он прибыл ночью в пограничный лес.

Луна светила, как она всегда
в июле светит. Псы сторожевые,
конечно, заливали все ущелье
тоскливым лаем: кошки перестали
в мешке скандалить и почти притихли.
И грек промолвил тихо: "В добрый час.

Афина, не оставь меня. Ступай
передо мной", - а про себя добавил:
"На эту часть границы я кладу
всего шесть кошек. Ни одною больше".
Собака не взберется на сосну.
Что до солдат - солдаты суеверны.

Все вышло лучшим образом. Луна,
собаки, кошки, суеверье, сосны -
весь механизм сработал. Он взобрался
на перевал. Но в миг, когда уже
одной ногой стоял в другой державе,
он обнаружил то, что упустил:

оборотившись, он увидел море.

Оно лежало далеко внизу.
В отличье от животных, человек
уйти способен от того, что любит
(чтоб только отличиться от животных!)
Но, как слюна собачья, выдают
его животную природу слезы:

"О, Талласса!.."
Но в этом скверном мире
нельзя торчать так долго на виду,
на перевале, в лунном свете, если
не хочешь стать мишенью. Вскинув ношу,
он осторожно стал спускаться вниз,
в глубь континента; и вставал навстречу

еловый гребень вместо горизонта.
<1975>
---------------------------------------------------