Осінь з зимою потиснули одна одній десниці. Поволі і дуже тихо вмирають рештки останніх осінніх днів... Уже дощ не буде коцати по дахах, мов пацьорками. Туман не загорне з пожовклим листям горобини і айстр у свій жупан. Не визирне з – під моху шапка гриба... Не гляне на тебе, людино – велетне, своїми сивими, дрібними очима. Осінь вступилася… На горах з кожним днем виростають все більші і більші снігові шапки. Дерева, наче скульптури застигли у передчутті лютої пори. Всі птахи і звіри, як казав наш сусід Гарасим – «залягли на дно». Природа, люди і той же Гарасим готувались до холодної, морозної зими.
Ох, яка ж красива і велична зима у Карпатах. Тут, вона не така, як скрізь.Тут - вона особлива, намальована найкращими художниками світу, ну… Тими, що живуть над хмарами, тому мені в дитинстві взимку ввижалися скрізь Ангели. А влітку – інша оказія. Я бачила мавок, лісовиків, русалок. Чи, то всього лише дитяча уява? Хто зна… В Карпатах трапляються справжні дива, особливо тоді, коли гори одягають білу одежину. Земля пахне смерековим молоком, зоряним пилом і надмагічним духом. У небі постійно красуються перед місяцем отари зірок, а він соромлячись час від часу ховається за хмари. Ось, глянеш угору і засмієшся, що ж то за дивина?! А зранку на срібному коні прискаче мороз і такий вже він лютий, що аж ніс відморожує. Повірте, солодкий сон від нього вмить тікає за двері.
Мені тоді було 8 років. «– 24», ще й до того всього по всьому селу гуляла метелиця. На маленькому, вузенькому ліжку, де спали я і моя бабця Марія було дуже – дуже тепло. Ліжко, як завжди пахло пряниками, які бабуся ховала під подушку і «Тройним» одеколоном, котрим вона постійно на ніч мастили собі руки і ноги. У кімнаті було певно не більше 10 градусів тепла, бо кіт, який завжди спав нам у ногах, (до слова, це єдиний Пан Коцький, який спав з нами у ліжку!)заснув на каструлі голубців, що стояли на печі. Вилізати з – під тепленької, старої ковдри зовсім не хотілося, навіть незважаючи на буркотіння у животі з божевільним криком: «Хочу їсти»!
Але зважавшись і на 1, 2, 3 – я зірвалася з ліжка і йойканням «холодно» почала одягатись. Двоє колготок, штани, 3 светри, капці, шапка, чорна шуба, і рукавиці, які одягались через шию… І ось я, наче капуста вийшла з хати. Ледве закривши двері, які ж мене малу з вітром чуть не вбили, я почимчикувала до кухні, де поралася по господарству бабуся.
- Як виспалася?Що снилося? – спиталася баба.
- Снилося баб, що я літаю! – відповіла я.
- О, то ти ростеш, певно, Ульо! – сміячись мовила старенька.
- Росту, росту! – іронізую, - а що є їсти, ба?
- Їсти є багато, але до першої зорі – не можна. Треба вже дочекатись, коли ми всі сядемо за святу вечерю!
Для мене було «найкєжчє вже дочекатися тієї вечері. Особливо, коли бачиш стільки вже готової смакоти: риба тушена, квасоля, грибочки, бурячок, саламаха…і пампушки. Пампушки – святе! Коли бабця відволікалася, я швиденько їх пхала у кишені і тікала з хати. Правда, того разу мене баба «засікла» і трохи насварила, але й дещо і повідала:
« Ти знаєш, Уляночко, шо наш Бог має записник, комусь він там пише зауваження, так як от тобі напише за пампушки, комусь дає великий і тєжкий урок, комусь - плюс, мінус, а когось взагалі з цього житя вікреслює. Так, шо старайся жити так, шоб Бозя тобі писала тільки всьо файне. Добре?»
В такі моменти я себе відчувала приреченою грішницею. Бабуся Марія була дуже мудрою, совісною і віруючою жінкою, тому з всякими грішниками, пияками чи ледарями не водилася. Біля неї завжди були, як вона казала –
« файні і людські».
Почало смеркати. Помалу нічка почала розстеляти по землі діамантовий килим снігу. І метелиця притихла до святвечора, лишень інколи давала про себе чути. Я ж постійно подавала звук. Рожевощоке дівча з довгими косами ходило навколо хати і вчило колядку.
«Сьогодні ввечері йтиму колядувати, але так як ще мала, то зі мною певно піде мама» - оповідала я бабі, що доїла корову, - Обійду все село, от увидите…»

На смарагдовому небі з’явилася перша різдвяна зірка. Час вечеряти. На столі 12 страв, так, як годиться. Тато вніс до хати дідух, бабуся - великий колач зі свічкою і свячену воду. Колач клала на стіл, запалювала у ньому свічку, пила свячену воду, передавала її по колу і починала молитися. І так робив кожен із членів сім’ї, від великого до малого. Після молитви усі віталися: «Христос ся Рождає» - «Славімо Його» і пробували головну страву святвечора – кутю. Перша ложка була за бабцею, як найстаршою і наймудрішою, а вже потім за молодими газдами, себто моїми батьками і, звісно мною. Як покоштували 12 страв - традиційно колядували. Мені як наймолодшій дозволяли першій. Ото вже була радість для мене малої, а особливо тоді, коли баба і батьки давали мені гроші. На ті 10 зароблених гривень, здавалось можна було купити будь – що, або ж дві маленькі книжечки, що коштували по 5 грн. або ж просто 100 жуйок – вибір невеликий. Після вечері ми з мамою рушили по сусідах колядувати, але спершу треба було віднести комусь вечерю за душу покійного діда Федіра.
Дід Федір – дід легенда. Справжній українець, був в УПА, мав горде прізвисько – «Верховинець», репресований до Сибіру на 10 літ, столяр на всю Гуцульщину і просто веселий чоловік, що знав «масні» історії і, як казала бабця після «тої біди», тобто оковитої, поводив себе «непорєдно». Але зранку Федьо, так казала баба за свого чоловіка, той, що мій дідо глаголив одновічну істину: «Розумний си протверезитси – дурний ніколи!».
Вийшовши з теплої хати, ніч на нас глянула страшним звіром. Мороз щипав за щоки добряче та й вітер злегка грався з нашими великими, червоними у квітки хустинами. З високих, чорних гір збігала луна рогів і трембіти. У когось чути коло хати колядники.
Моя баба вийшла на поріг, від "студені"у неї, аж ніс почервонів і руки. Старенька не зважала, поправила свого нового кожуха і почала мені наказувати: «Дивись, бережи голос, щоб ніхто не вкрав!» Колись вона розказала одну історію і відтоді я старанно виконую її настанову: «Змія часто залазить у жито і пшеницю, де співає жайворонок. І коли пташка зустрічається поглядом з гадє, вона ціпініє і вже не може співати. Так, змія спочатку з’їдає жайворонку голос, потім його очі, а потім вже й і його». Після цієї історії я довгий час боялася співати у лісі чи на сінокосах, все боялася, щоб всяке гадє не прилізло і не вкрало мій голос і мене малу не з’їло, але ж взимку змії всі сплять, тому я особливо не боялася та й мама була зі мною.
Колядка лунала з кожної хати, з димарів виповзав гречний пан - димисько, що був вбраний у запах куті, пісних голубців і пампушок. Ми ж ішли на запах, бо там де жила наша сусідка баба Ганя, по іншому йти було неможливо. Ще влітку бур’яни навколо хати повиростали, наче верби, а до зими вже стали, як смереки.
- «Ой, красна дівчино, вийди, вийди з хати» - баба Ганя не була красною дівчиною, але колядувати треба було так усім - і малим, і старим.
- «Ой, заходьте колядники до хати, заходьте» - на поріг вийшла старенька, чорна, як ніч - баба з люлькою. Одягнута стара була у вишиту сорочку, овечий кожух, зелену спідницю і чорні, високі із сукна чоботи. На голові мала велика жовту хустину, яку по чудернацьки, як на мене зав’язала, а на шиї море різних кольорових пацьорок.
- «Заходьте, дівчєта, заходьте» - припрошувала вона.
- Христос ся Рождає! – привіталися ми.
- Славімо Його!
- Дозвольте ще раз заколядувати? – спиталася я.
- Будь ласка!- відповіла господиня.
Після коляди баба Ганя традиційно дала мені гривню, то було мало, але всю ситуацію рятували пампушки з кисілем, якими вона завжди пригощала. Мама віддала Гані вечерю, та помилилася і почала припрошувати нас до столу. До жінки ніхто не приходив. Чоловік давно помер, діти всі були за кордоном, а один син, який мешкав біля неї - спився. Лишилася Ганя одна. Вірними друзями для неї стали люлька, яку вона завжди курила на своїй присьбі, а коли холодно то і коло печі в хаті і самогонка, яку вона варила краще всіх на селі. У хаті пахло ядючим тютюном і ладаном, а там де стояв стіл пахло доброю медовою настойкою, котрою стара полегку споювала мою маму. Стіл незважаючи на те, що вона жила одна від страв вгинався: тут і квасоля, і грибочки, і вареники, і оселедець…. Кутя у Гані була смачна і незвична, рецепт цієї особливої куті вона привезла з Польщі, звідки сама була родом. Відверто кажучи, Ганя – була вся особлива. Не дивно було, що Ганя і курила, то сприймалося як належне і щось невід’ємне від єства старої. А от, коли закурила на своїй призьбі моя одна «вуйна», то чуть не лишилася зубів, а розголос дійшов аж до Франківська.
Дивлячись на дзигарок, тобто годинник, на мою маму не з моєї бабою – зрозуміла, що моя коляда тут і закінчиться. Так і сталось. Але за ту ніч я стільки наслухалась і навчилась різних колядок, що до сих пір пам’ятаю. А скільки історій і бувальщин…Одна із багатьох історій закарбувалась у пам’ яті: «Почуття любові кольору світлого, яскравого, теплого. А люди є різні – темні і світлі. І тільки від тебе, дитинко залежить чи ти підеш за тьмою і загубишся, чи підеш за світлом і знайдеш любов»!Певно, тому я завжди шукала світлих і добрих людей, які несуть у своєму серці вогник любові.
Ось так, колись я поколядувала. За 11 гривень придбала маленький збірник колядок. Він до сих пір у моїй маленькій бібліотеці і я його бережу, як реліквію, як спогад, як особливу книжку Різдва. А слова і повчання моєї бабусі Марії я ніколи не забуду. Кожне її слово уже давно, наче нитками прошиті у моєму серці, голові, руках… Повчання, мовби Ангели піднімають тебе з «заметів снігу», коли ти збився з шляху. Правда, слова: «У всіх у цьому світі є господарі», я осмислила і зрозуміла, тільки тоді, коли моєї мудрої сови, трудолюбивої бджілки, жінки, що випромінювало світло не стало… А у нашу країну прийшов гість, що приніс усім темне світло смутку…», але ж добро завжди перемагає зло?!» - і це казала не тільки моя бабця.
- «Христос ся Рождає!»
- «Славімо Його»!