я б сказала, що правда в кожного є: у продавчинь своя, у діток, котрі їдуть з України, своя, і в мене своя, коли я переважно хочу чути українську мову в Україні, не заперечуючи вкраплень іноземних мов

Вбивати людей за мову - це злочин. Як і за іншу віру, як і за багато яких інших інакшостей.
У забороні інших мов теж не бачу сенсу. Ну а обов'язковість української мови у всіх державних та навчальних закладах через покоління-два мусить дати результат.
Миттєвого переходу на українську, звісно не буде. Як і, сподіваюсь, повної відмови від російської мови в Україні.

є таке, Володимире... дякую за відгук

Державні і навчальні заклади обов'язково повинні перейти на українську. Відносно "всі і всюди" то вже занадто, мабуть. Людина в приватних сферах вільна розмовляти, якою хоче мовою.

Дивлячись де, Вікторіє. Я виросла в селі на Хмельниччині і там мовне питання не стояло ні в радянські часи, ні тепер. Рідна мова - українська, це на автоматі, як і знання російської і її використання при потребі. Нічого поганого в знанні іноземних мов нема.
Я живу в Росії вже 34 рік і російська мені рідною не стала попри те, що тут розмовляю тільки нею. Звідси роблю висновок: українці, котрі змалечку мали за рідну мову російську, українську рідною теж не признають, бо рідне - то з дитинства, від роду. Я б навіть зрадою назвала таке перекидання. Але користуватися українською спокійно можна і вони мусять це робити, бо ж в Україні живуть.

Тут Ви самі собі протирічите. З одного боку, Ви кажете, що вони повинні говорити українською, бо в Україні живуть, з другого – російська їм рідна, бо чули її змалечку, і «перекидання» на українську для них буде «майже зрадою». Має бути або одне, або друге. Інакше виходить замкнене коло. Чим бульше вони чутимуть російську, тим більше вона їм буде «рідна», чим більшому числу людей вона «рідна», тим більше її буде чути.
У мене інший досвід. Мої бітьки --- з Вінницьких сіл, але, як уся міська українська інтелігенція, були зросійщені, тому можна сказати, що я виросла у російськомовній сім’ї (російські колискові і т.ін.), до того ж ходила до російських дитсадків, школи. Хоча пізніше, у п’ятому класі, і була переведена до української (ми переїхали в інший район міста), вдома все одно усі розмовляли російською. Єдина засмічена суржиком українська, яку я чула, була в селах, куди я часом приїжджала до бабусь. Так було, мабуть, років до 20-ти, доки мама, пам’ятаю, якось не сказала: «А чому це ми, українці, розмовляємо між собою російською?». І тоди все змінилося. Я до того, що потрібно не стільки «змалечку чути» (бо я змалечку чула майже виключно російську), скільки зробити свідоме вольове зусилля. А чи зробиш ти це зусилля, чи ні, залежить від того, чи ти дійсно вважаєш існування свого народу принципово важливим. Якщо ні, то й знання української (і навіть деяке використання її) не мають значення. Я більше поважаю того, хто намагається постійно й усюди на території України користуватись українською, нехай і з помилками ( а це дійсно вимагає неабиякої сили волі і нечутливості до насмішок), аніж того, хто з легкістю перескакує туди-сюди, хвалячись своїм досконалим знанням обох мов і тим, що для нього через це «мовного питання не існує». Каюсь, в мене самої не завжди вистачає на це сили.
Щойно прочитала Вашу відповідь на перший коментар. У продавчині і тих студентів відповідь одна на всіх – їм питання про те, чи існуватиме українська мова (а з нею і український народ) -- «по барабану». Оце і є їхня «своя» відповідь, дуже проста.

Протиріччя нема, Вікторіє. Я написала, що рідна мова, як і Батьківщина, може бути тільки одна, і опанування іншої мови, як і переїзд до іншої країни не можуть зробити їх рідними. Те, що я прожила в Росії вдвічі більше часу, аніж в Україні, не зробило Росію для мене Батьківщиною, як і не зробило російську мову рідною. Тому я думаю, що ті громадяни України, котрі з дитинства розмовляють російською мовою і сприймають її рідною, навіть вивчивши українську мову і надалі вільно нею користуючись, навряд чи назвуть її рідною, хоча зважаючи на обставини і таке може бути.