ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
2024.03.26
19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Страх
Велосипед набирав швидкість. Цьому сприяв хоч невеликий, але все ж таки спуск, а також асфальтована дорога. Яна любила такі рідкісні моменти в житті. Любила рух, мандри, їзду на велосипеді, оцей пружний вітер. Від нього дихалося легко. У грудях зростало відчуття польоту, простору, широчіні, зрештою – щастя. Ось воно поблискує золотими сонячними промінчиками на рулі, гойдається-посміхається на білому, вивернутому тополиному листочку, манить крайнебом. А що там, за ним?
Розглядаючи краєвиди, Яна незчулася, як опинилася на ґрунтовій дорозі. І коли це вона звернула вбік? Чи може, асфальт закінчився, та й не зауважила. Їхати стало важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки велосипед не почало підкидати на якихось ямках. Усе. Стоп. Зупинка. Що за ямки? Якісь сліди звірів. Навіть утоптана стежка. Дивно. Де це вона? Яна розглядається доокола. Краєвид чітко фіксується в пам’яті: ґрунтова дорога, по обидві сторони – ліс, високі сосни та ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Стає моторошно. Аж до холоду в спині. Оглядається. Позаду велике оранжеве сонце сідає на землю, щоби невдовзі от-от закотитися, заховатися, щезнути. А на тлі цього великого помаранчу зір вихоплює дві чорні горбаті тіні. Вони простують стежкою звірів, одне за одним, крок в крок, з якимось гнітючим мовчанням насуваються на дівчину. Пекуча здогадка прошиває мозок: вовки!Яна панічно хапається за руль велосипеда, намагається їхати, але… застрягає в піску. Перед нею – горб, ціла висока піщана гора, тут не поїдеш, тут треба дряпатися догори, тягнучи за собою залізне рам’я з двома колесами. Пісок настільки сипкий, що (о Боже!) вже перший подоланий метр висоти перетворюється на жахливе з’їжджання донизу. Через півгодини настане темрява… Що буде з нею? Накинуться вовки і почнуть шматувати тіло? В уяві враз постають картини переглянутих колись фільмів. І нащо вона їх дивилася? Дівчина відчуває, як страх, немов липкий спрут, прилипає до тіла, проникає всередину, наповнює кожну клітинку, чомусь залягає саме в шлунку чи то під серцем і повільно висмоктує душу.
…У тілі, скованому страхом… Яна просинається. Сон? Мозок ще працює над тим, як врятуватися. Яна знає, що вовки і не поспішають, вони бачать жертву, вони без поспіху насуваються на неї, вичікуючи, поки сяде сонце і настане темний морок. Вони винюхують страх, отой солодкий страх перед смертю. О, вони дуже добре знають цей запах. А що, як Яна все-таки витягнеться на гору ще до темноти, а тоді велосипедом донизу – мов на крилах. По піску? По піску запоре і – сальто через руль – та й на землю. А що як на дерево? Не встигне. Не вміє. Ха-ха. Дівчина бачить перед собою ошкір зубів і… зривається з ліжка. Іде до кухні, вмикає світло. Душевний, та й тілесний, ступор помалу проходить. Лише четверта ночі. Таки ночі, бо темно ще. Знову ця година. Завжди о цій порі такі сни. Зла сама на себе. Але треба ще до ранку знову снити? Розглядати продовження пригоди? Чим це закінчилось? Такий собі внутрішній хробачок, десь там у шлунку чи під серцем висуває голову і питає: «А все-таки чим це закінчилось?» Тьху! Ну ні! Дзуськи! Врешті вона сама собі панна у своїх снах. І продовження не буде.
***
– Я запізнююся. Виїжджайте без мене. Наздожену, – утовкмачувала комусь Яна, тримаючи мобільний телефон біля вуха.
– Добре. До зустрічі, – було відповіддю.
Наздоганяти намірилася поза містом, по об’їзній дорозі. А там – на бокову. Кілька останніх будинків – і розшир поля. Набирала швидкості. Легкий шурхіт коліс не заважав відчувати лету. Ну ось неначе ти птиця: хочеш – летиш у широкому просторі, а хочеш – сідаєш на землю біля соняшників, дихаєш ними, думаєш ними, живеш ними. Ловила вітер. Це не фразеологічний зворот. Насправді ловила вітер. Лицем. Грудьми. Душею. Була птицею, мала крила, небо, простір.
У якусь мить здалося, що попереду майнула командна футболка, зеленого кольору. Ану! Ще швидкості, щоб наздогнати свою команду туристів. Та ні. Здалося. Дорога пішла вгору. Тут важче їхати, перемкнула передачу. Та ось вже й плакуча верба на пагорбі з гіллям, що лежить на траві. Красуня верба! Пишна, наче пава яка! А за нею – дорога набік, до лісу.
Оддалеки вітер наніс приємний сосновий запах. Але попри оту приємність Яна відчула якусь невеличку тривогу, якийсь холодок у грудях. Ну неначе туди заліз гробачок і шпортав там, і дихав холодом: «Ну і де вони? Де вся команда? Навіть якщо вони гнали по асфальту і я не могла наздогнати, то тут, по ґрунту… Не всі так швидко їздять, є й повільніші».
…Їхати стало ще важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки…
…не зробила реверансу велосипедом: заднє колесо посунуло вбік, а переднє стало впоперек. Зіскочила. Таке буває на дуже сипкому піску.
Поруч – сліди. Велосипедні сліди. Але ж які вправні! Ні щоб де тобі хто запоров, як ото вона щойно, ані щоб де просто йшов, ведучи транспорт, бо тяжко їхати все-таки по отих піщинках, що мають властивість розповзатися в боки, коли ти на них тиснеш вагою.
З обох сторін дороги – ліс: високі сосни, ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Яні стало моторошно. Аж до холоду в спині. І чого б це? Адже не вперше отак, самій, лісом. А тут так, ніби вже була в цій ситуації: дорога, велосипед, ліс, ялинові лапи, сипкий пісок… Боже, згадала: сон. Сон в руку? Всміхнулася. Криво всміхнулася. Та які тут вовки! Хоча береженого Бог береже. У грудях потягнуло пекучим холодком самотності, знову заповз отой хробачок страху. І звідки він береться? Пам’ятала його відтоді, як ото ночами гриз душу, коли хворіла мама. Відтоді не могла вигнати з душі. Зрештою, змирилася. Напевне, так воно повинно бути: жити з ним. Ось же ж і яблука якось живуть. Хоча…
І ось зараз цей хробак страху таки змусив Яну оглянутися. Сонце, жовтогарячий м’ячик, висіло високо в небі, адже саме пообіддя. А на овиді дівчина таки побачила дві тіні. Вони швидко наближалися. Що це? Хто це? Супроти сонячного блиску неможливо було розгледіти. Врешті у тіней з’явилися руки, що тримали рулі, ноги, що крутили педалі, і широкі посмішки. «Ну от і сон в руку. Вітаю вас, рідні мої вовки!» – злетіло з уст Яни, хоча ніхто того не почув.
– От де наша згуба! А ми думали: не поїхала! – вигукували.
– Виявляється, ти нас обігнала. Але де?
– Напевне, на об’їзній.
– Ну так, ми ще були затримались. Підкачували колеса декому.
– А де інші?
– Ще там, волочать велосипеди по піску.
– А ви?
– А ми швидкі та невгамовні.
Сміялися. Жартували. Хробачок втишився і заповз у свій сховок.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Страх
Наш страх, немов химерний шовкопряд,
Що крила розпросторює надвечір.
Ми заблукали, і нема назад
Ні крику, ні рятунку, ані втечі.
М.Кіяновська
Велосипед набирав швидкість. Цьому сприяв хоч невеликий, але все ж таки спуск, а також асфальтована дорога. Яна любила такі рідкісні моменти в житті. Любила рух, мандри, їзду на велосипеді, оцей пружний вітер. Від нього дихалося легко. У грудях зростало відчуття польоту, простору, широчіні, зрештою – щастя. Ось воно поблискує золотими сонячними промінчиками на рулі, гойдається-посміхається на білому, вивернутому тополиному листочку, манить крайнебом. А що там, за ним?
Розглядаючи краєвиди, Яна незчулася, як опинилася на ґрунтовій дорозі. І коли це вона звернула вбік? Чи може, асфальт закінчився, та й не зауважила. Їхати стало важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки велосипед не почало підкидати на якихось ямках. Усе. Стоп. Зупинка. Що за ямки? Якісь сліди звірів. Навіть утоптана стежка. Дивно. Де це вона? Яна розглядається доокола. Краєвид чітко фіксується в пам’яті: ґрунтова дорога, по обидві сторони – ліс, високі сосни та ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Стає моторошно. Аж до холоду в спині. Оглядається. Позаду велике оранжеве сонце сідає на землю, щоби невдовзі от-от закотитися, заховатися, щезнути. А на тлі цього великого помаранчу зір вихоплює дві чорні горбаті тіні. Вони простують стежкою звірів, одне за одним, крок в крок, з якимось гнітючим мовчанням насуваються на дівчину. Пекуча здогадка прошиває мозок: вовки!Яна панічно хапається за руль велосипеда, намагається їхати, але… застрягає в піску. Перед нею – горб, ціла висока піщана гора, тут не поїдеш, тут треба дряпатися догори, тягнучи за собою залізне рам’я з двома колесами. Пісок настільки сипкий, що (о Боже!) вже перший подоланий метр висоти перетворюється на жахливе з’їжджання донизу. Через півгодини настане темрява… Що буде з нею? Накинуться вовки і почнуть шматувати тіло? В уяві враз постають картини переглянутих колись фільмів. І нащо вона їх дивилася? Дівчина відчуває, як страх, немов липкий спрут, прилипає до тіла, проникає всередину, наповнює кожну клітинку, чомусь залягає саме в шлунку чи то під серцем і повільно висмоктує душу.
…У тілі, скованому страхом… Яна просинається. Сон? Мозок ще працює над тим, як врятуватися. Яна знає, що вовки і не поспішають, вони бачать жертву, вони без поспіху насуваються на неї, вичікуючи, поки сяде сонце і настане темний морок. Вони винюхують страх, отой солодкий страх перед смертю. О, вони дуже добре знають цей запах. А що, як Яна все-таки витягнеться на гору ще до темноти, а тоді велосипедом донизу – мов на крилах. По піску? По піску запоре і – сальто через руль – та й на землю. А що як на дерево? Не встигне. Не вміє. Ха-ха. Дівчина бачить перед собою ошкір зубів і… зривається з ліжка. Іде до кухні, вмикає світло. Душевний, та й тілесний, ступор помалу проходить. Лише четверта ночі. Таки ночі, бо темно ще. Знову ця година. Завжди о цій порі такі сни. Зла сама на себе. Але треба ще до ранку знову снити? Розглядати продовження пригоди? Чим це закінчилось? Такий собі внутрішній хробачок, десь там у шлунку чи під серцем висуває голову і питає: «А все-таки чим це закінчилось?» Тьху! Ну ні! Дзуськи! Врешті вона сама собі панна у своїх снах. І продовження не буде.
***
– Я запізнююся. Виїжджайте без мене. Наздожену, – утовкмачувала комусь Яна, тримаючи мобільний телефон біля вуха.
– Добре. До зустрічі, – було відповіддю.
Наздоганяти намірилася поза містом, по об’їзній дорозі. А там – на бокову. Кілька останніх будинків – і розшир поля. Набирала швидкості. Легкий шурхіт коліс не заважав відчувати лету. Ну ось неначе ти птиця: хочеш – летиш у широкому просторі, а хочеш – сідаєш на землю біля соняшників, дихаєш ними, думаєш ними, живеш ними. Ловила вітер. Це не фразеологічний зворот. Насправді ловила вітер. Лицем. Грудьми. Душею. Була птицею, мала крила, небо, простір.
У якусь мить здалося, що попереду майнула командна футболка, зеленого кольору. Ану! Ще швидкості, щоб наздогнати свою команду туристів. Та ні. Здалося. Дорога пішла вгору. Тут важче їхати, перемкнула передачу. Та ось вже й плакуча верба на пагорбі з гіллям, що лежить на траві. Красуня верба! Пишна, наче пава яка! А за нею – дорога набік, до лісу.
Оддалеки вітер наніс приємний сосновий запах. Але попри оту приємність Яна відчула якусь невеличку тривогу, якийсь холодок у грудях. Ну неначе туди заліз гробачок і шпортав там, і дихав холодом: «Ну і де вони? Де вся команда? Навіть якщо вони гнали по асфальту і я не могла наздогнати, то тут, по ґрунту… Не всі так швидко їздять, є й повільніші».
…Їхати стало ще важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки…
…не зробила реверансу велосипедом: заднє колесо посунуло вбік, а переднє стало впоперек. Зіскочила. Таке буває на дуже сипкому піску.
Поруч – сліди. Велосипедні сліди. Але ж які вправні! Ні щоб де тобі хто запоров, як ото вона щойно, ані щоб де просто йшов, ведучи транспорт, бо тяжко їхати все-таки по отих піщинках, що мають властивість розповзатися в боки, коли ти на них тиснеш вагою.
З обох сторін дороги – ліс: високі сосни, ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Яні стало моторошно. Аж до холоду в спині. І чого б це? Адже не вперше отак, самій, лісом. А тут так, ніби вже була в цій ситуації: дорога, велосипед, ліс, ялинові лапи, сипкий пісок… Боже, згадала: сон. Сон в руку? Всміхнулася. Криво всміхнулася. Та які тут вовки! Хоча береженого Бог береже. У грудях потягнуло пекучим холодком самотності, знову заповз отой хробачок страху. І звідки він береться? Пам’ятала його відтоді, як ото ночами гриз душу, коли хворіла мама. Відтоді не могла вигнати з душі. Зрештою, змирилася. Напевне, так воно повинно бути: жити з ним. Ось же ж і яблука якось живуть. Хоча…
І ось зараз цей хробак страху таки змусив Яну оглянутися. Сонце, жовтогарячий м’ячик, висіло високо в небі, адже саме пообіддя. А на овиді дівчина таки побачила дві тіні. Вони швидко наближалися. Що це? Хто це? Супроти сонячного блиску неможливо було розгледіти. Врешті у тіней з’явилися руки, що тримали рулі, ноги, що крутили педалі, і широкі посмішки. «Ну от і сон в руку. Вітаю вас, рідні мої вовки!» – злетіло з уст Яни, хоча ніхто того не почув.
– От де наша згуба! А ми думали: не поїхала! – вигукували.
– Виявляється, ти нас обігнала. Але де?
– Напевне, на об’їзній.
– Ну так, ми ще були затримались. Підкачували колеса декому.
– А де інші?
– Ще там, волочать велосипеди по піску.
– А ви?
– А ми швидкі та невгамовні.
Сміялися. Жартували. Хробачок втишився і заповз у свій сховок.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію