ı.

Звуть його Мартин, із наголосом на останньому складі. Із тих, котрі здатні час від часу мовити собі про себе—Мартине, але ж ти дивак, чоловіче. Й трохи навіть утішитися з такого-от казусу. У стані пост-алкогольнім, невиспаний, прочовгавши коридорами кольорів стоп-сигнальних. При відчуттєві театральнім, зі смаком до безпідставних дотепів. Жоден не знає бо, яка ж цей дотепник насправді мовчазна & похмурна істота, сливе непохитний олов’яний солдатик, на пароплаві з газетного клаптя, стічноводдям буденної зайвості.

Надвечір’я індіанської осені, надворі ще сонячно. За габаритною вітриною закладу в проміннях світла призахідного благодать—красота. Перехожих нема практично, туди й сюди вигулюється одна й та сама парочка у бейсбольних кепі, темносиніх джинсах, сталево-сірих вітрівках, попід ручку, довготелесий він, мініатюрна вона. Вслід за ними, на злотому кількаметровому припоні женуться врозтіч-ривками п’ятеро чорних повітряних кульок. І в самій локації народу не рясно.

Дві мамаші з дитями, всівшися під стінкою ліворуч, пліткують, перемикаючись часом із виховною метою на дівча й хлоп’ятко, що нудяться, та поки не ниють. Виснажений з вигляду, десь обшарпаний чим не студент із протилежного краю стійки, споживаючий сендвіч. На півдорозі від нього, за окремим столиком, млостива юнка крадькома кидає погляди за вікно й крізь Мартина та через буфетний прилавок, де хазяйнує мадмазель із фарбованим попелястим волоссям короткою стрижкою, а сережки простесенькі такі, що кільця до ключів.


ıı.

Саме ті безпредметно мрійливі погляди втягують Мартина у спомини пройдешнього літа, містечко при морі та при черговім відпочинковім сезоні. Прогулюючись проз аромати тліючої дровини, присмачені пахощами шашлично-ковбасковими, черги бажаючих пожерти, ятки й холодильні шафи, забиті веселковим розмаєм напоїв, неприродніх кольорів ласощами, що підточують безпосередню уяву, відволікаючи від роздивлянь навсібіч, поки променад роздмухує містичні вогні, настроює музичні інструменти, й тамтешнє тодішнє всяке—хіба не втілення на хвилину чогось, що звуть ‘оце воно життя’, на розсуд любителя пива й легковажно вибраних дівчат, необов’язково модельних чи всміхнених, одинокість не потребує компанії-бо, навіщо. Так, повтикати собі, при святі. Калейдоскопи вражень обертаються, барви вогні ласощі плаття обличчя терпкуватий бриз алкогольні парфуми цигарково-ванільний протяг.

Хай би за дивною логікою, далі на уявній сцені пам’ятна самотня жінка на муніципальному пляжі зі спекотним липневим мревом, на достотній відстані від комерційної сублімації, текно—синтипопу, безугавного вереску мавпятника, із якого розморені батьки насилу витягують нащадків і, без уваги до їх упирання зі щохвилинними забаганками (маа, де шаурмаа?), рішуче забираються геть. Поміж закликів продавців пахлави й креветок під мегафони нав’язливо припрошуючі бажаючих у відкрите море будь-яким чином, і нехіть щось ще читати, а йти геть ще більша нехіть, але можна медитнути на присутніх ближніх, нехай не сильно цікавих собою. Окрім тієї, що Мартин подумки охрещує монахинею на пляжі, хоча на ній не помітно жодних прикрас, що вже казати про аксесуари культу. В закритім купальнику, незворушно провівши цілий час на свому оборонному місці, вона стримано й дещо скуто вдягається в однотонний світлий відкритий брючний костюм, знову всівшися, ретельно витирає долоні зап’ястки ступні вологою серветкою, згодом взявши люстерко інспектує своє обличчя, далі витягнувши безколірну помаду, обережно підживлює вуста та повільно причісує й так бездоганно вичесане, не сильно довге волосся, ще хвилин шість. Її ледь примружені очі, маловиразні риси, меланхолійна на позір манера неначе зводять & втримують ілюзорну стіну, силове поле між її самозаглибленням і суєтою надовкола, лишаючи випадковому спостерігачеві дещицю того, що зветься збиттям із пантелику.


ııı.

На сходовій у під’їзді старого будинку історично невартісного темно & вогко, як у негра в жилетці, тхне павуками. Мов телебурмотіння нізвідки, раптовий приглушений брязкіт кухонного начиння не зрозуміти де саме. Вся пригода починає нагадувати метафору штибу histoire de l’âme, самоціль, навпомацки бентежачи випадкових примар, у сумбурі відлунь. Коли ж обоє дістаються невідомих дверей, поки дівча порпається із замками, Мартин запитує, наче мав би лишити щось за порогом, і то терміново:

“Тут постійно таке?”
“Що, темно? Будинку років двісті. Ми якось вже звикли.”
“Ми—то хто?”
“Ну, це квартира батьків.”
“А. . . .”
“Батьки померли”, відрубує вона, далі короткий скрегіт дверних завіс, її певні кроки та великодушне “— заходь.”

Трохи поспіль, увімкнене світло, кухня & там жеж відгороджена шторою ванна під умивальником, дверна пройма, простора кімната, надміру високі стелі, паркет, старожитня кахельна піч, прибирають тут явно постійно.

“Ти подібний на мого тата, знаєш. . . .”

Її голос у спину, без будь-якого продовження, сама вона щезає до кухні, лишивши гостя серед огрому помешкання не то дочекати, не то знайти самому хоч якісь пояснення. Коли Мартин за деякий час повертається на кухню, на столі—тареля зі сиром, підсушеними півпрозорими скибочками багета, жменька безкісточкових оливок у вазочці, пів бляшанки фрагментованих шпротів, келішки, хазяйка із буденною грацією розливає конвенційний коньячний ерзац, не питаючи, ніби вони обоє хтозна скільки часу вже разом, не питаючи, ніби вони обоє хтозна скільки часу вже разом, і він, немов зачарований, п’є також.

Момент, який остаточно позбавляє Мартина мови, коли присунувшись якомога ближче, вона лагідно притуляється збоку й, приобійнявши його з обох сторін, із розчуленням неголосно резюмує:

“Тато .  .  .  .  мій  тато ———”