В'яви, що війна закінчена, що запанував мир.
Що ти іще відбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
або дрізд, а не юнкерс щебече на гілці "чи-р-р-р".
Що за вікнами – не руїна міста, але бароко
площ його; пальми, пінії, магнолії, чіпкий плющ,
лавр. Що чавунна в'язь, де повадилася скучати
повня, якось, та стримала натиск мімози, плюс
вибух агав. Що життя треба знов почати.

Люди виходять з кімнат зі стільцями, як буква "б"
чи м’який буцім знак, мало у чім споможні їм.
Ні селу вони, ані місту, за винятками себе,
плитняка бруковиці та вправ зі множенням.
Річ в гегемонії статуй. Або – порожні їх ніш.
Себто, якщо не святість, то принаймні, синонім.
В'яви, що усе це – правда. В'яви, що ти бубониш
за своє, ведучи об нім, зайвім тобі, стороннім.

Життя починають наново саме отак – з картин
виверження вулкану, шлюпки, що боре бурю.
Зі чуття наодинці з ними, що ти один
бачиш цю катастрофу. Вражінь, що під натуру
доволі у тон підібрані канапа і ліпота
в жовтій китайській вазі, чашка спитої кави.
Волаючі барви квітів, їх зів’ялі уста
чутливі до катастроф, і мають на те підстави.

Будь-яка річ вразлива. І мислимі, і яві
належні, однак забудуться. Вони взагалі холопи
мислей. Готові форми їх, узяті у голові,
їх пов'язаність місцем, якости Пенелопи,
опінії за майбутнє. Засвіт піє когýт.
У новім житті, у готелі, поплескавшись у ванні,
загорнений в простирадло, триножитимеш і тут
чотириногі меблі, металеві і дерев’яні.

В'яви, що епос кінчиться ідилією. Що слова –
такі собі облизні полум’я: монологу,
що пожадливо жер, як дрівця, ліпших за тебе; а
у тобі неважнецьку заважив змогу,
мало тепла. І гаруєш ото тепер.
Ото бо й не потерпаєш так, здибавши незворушні
гурти помон, вертумнів, венер, церер.
Ото бо і на устах твоїх тільки пісні пастуші.

Годі уже оправдуватись. Як не крапи тузи,
нез'ясовних мастей валетів не змести зі столу.
В'яви, що проникливий голос байдужий до сльози,
любови бодай до чогось, остраху, болю.
В'яви, що часом по радіо ловиш забутий гімн.
В'яви, що на кожну літеру здибуєш цілу свиту
букв, що укластись волять у "бетсі", у "ібрагім",
і перо полишає межі смислу та алфавіту.

Сутінь у новоденні. Хуткі на "ц" цвіркунці;
класика перспективи, бракує хіба що танка
чи то – сирого туману наприкінці;
голий паркет, неспосібний віддатись танго.
Миті в житті новому марно гукати "стій":
це зведе нанівець її, змахне, як хмарку.
Та вистачить глянцю рис твоїх, щоб і на тій
їх стороні здоровити всіх і ліпити марку.

Білі стіни кімнати біліші за біль снігів
у кинутім напустити жаху їм, вочевидьки,
погляді, наготові пуститись і берегів,
за нестачі у спектрі напівтонів розцвітки.
Аніщо річ не вибача так, як ті скрушні
місцини, де річ скінчилась. Чіткість у прикінцевім
наверненні зору – буцім до порожні,
до безпредметних ландшафтів і є мистецтвом.

Оболок у новім житті кращий за сонце. Дощ,
ідучи без угаву і просвіту – в поміч вікнам.
Вочевидьки, і потяг, якого не ждеш також
на пероні в плащі, прибуде належним чином.
Там, де є обрій – вітрило йому суддя.
Око знайде і змилок – на мить, у собі не певну.
І хто б тебе не гукав – "ти хто?", ти кажи: "хто я?
а ніхто", як Уліс – стрічному – Поліфему.




--------------------------

Иосиф Бродский.

Новая жизнь

Представь, что война окончена, что воцарился мир.
Что ты еще отражаешься в зеркале. Что сорока
или дрозд, а не юнкере, щебечет на ветке "чирр".
Что за окном не развалины города, а барокко
города; пинии, пальмы, магнолии, цепкий плющ,
лавр. Что чугунная вязь, в чьих кружевах скучала
луна, в результате вынесла натиск мимозы, плюс
взрывы агавы. Что жизнь нужно начать сначала.

Люди выходят из комнат, где стулья как буква "б"
или как мягкий знак, спасают от головокруженья.
Они не нужны, никому, только самим себе,
плитняку мостовой и правилам умноженья.
Это - влияние статуй. Вернее, их полых ниш.
То есть, если не святость, то хоть ее синоним.
Представь, что все это - правда. Представь, что ты говоришь
о себе, говоря о них, о лишнем, о постороннем.

Жизнь начинается заново именно так - с картин
изверженья вулкана, шлюпки, попавшей в бурю.
С порожденного ими чувства, что ты один
смотришь на катастрофу. С чувства, что ты в любую
минуту готов отвернуться, увидеть диван, цветы
в желтой китайской вазе рядом с остывшим кофе.
Их кричащие краски, их увядшие рты
тоже предупреждают, впрочем, о катастрофе.

Каждая вещь уязвима. Самая мысль, увы,
о ней легко забывается. Вещи вообще холопы
мысли. Отсюда их формы, взятые из головы,
их привязанность к месту, качества Пенелопы,
то есть потребность в будущем. Утром кричит петух.
В новой жизни, в гостинице, ты, выходя из ванной,
кутаясь в простыню, выглядишь как пастух
четвероногой мебели, железной и деревянной.

Представь, что эпос кончается идиллией. Что слова -
обратное языку пламени: монологу,
пожиравшему лучших, чем ты, с жадностью, как дрова;
что в тебе оно видело мало проку,
мало тепла. Поэтому ты уцелел.
Поэтому ты не страдаешь слишком от равнодушья
местных помон, вертумнов, венер, церер.
Поэтому на устах у тебя эта песнь пастушья.

Сколько можно оправдываться. Как ни скрывай тузы,
на стол ложатся вальты неизвестной масти.
Представь, что чем искренней голос, тем меньше в нем слезы,
любви к чему бы то ни было, страха, страсти.
Представь, что порой по радио ты ловишь старый гимн.
Представь, что за каждой буквой здесь тоже плетется свита
букв, слагаясь невольно то в "бетси", то в "ибрагим",
перо выводя за пределы смысла и алфавита.

Сумерки в новой жизни. Цикады с их звонким "ц";
классическая перспектива, где не хватает танка
либо - сырого тумана в ее конце;
голый паркет, никогда не осязавший танго.
В новой жизни мгновенью не говорят "постой":
остановившись, оно быстро идет насмарку.
Да и глянца в чертах твоих хватит уже, чтоб с той
их стороны черкнуть "привет" и приклеить марку.

Белые стены комнаты делаются белей
от брошенного на них якобы для острастки
взгляда, скорей привыкшего не к ширине полей,
но в отсутствию в спектре их отрешенной краски.
Многое можно простить вещи - тем паче там,
где эта вещь кончается. В конечном счете, чувство
любопытства к этим пустым местам,
к их беспредметным ландшафтам и есть искусство.

Облако в новой жизни лучше, чем солнце. Дождь,
будучи непрерывен - вроде самопознанья.
В свою очередь, поезд, которого ты не ждешь
на перроне в плаще, приходит без опозданья.
Там, где есть горизонт, парус ему судья.
Глаз предпочтет обмылок, чем тряпочку или пену.
И если кто-нибудь спросит: "кто ты?" ответь: "кто я,
я - никто", как Улисс некогда Полифему.

1988