ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Вулиця
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вулиця
Ще не розплющувала очей. Вслухалася. Те, що випав сніг, відчула насамперед шкірою. Відчула сяйво. Воно пробивалося крізь цупку тканину штор, крізь шпарини, дисонувало з відчуттям часу.
Сніг? Сніг! Метнулася до вікна – сніг. Довгоочікуваний. Нарешті. Майже перший серйозний сніг. У лютому.
Ця зима, крихка і полохлива,
натривожить, назсипає дива, –
сколихнулося в душі.
Справді, сніг в останні зими почав ставати дивом. А ще такий ось, щедрий, повний, гінкий. Він наповнював собою все подвір’я, вулицю, місто, цілий світ. Був іще синім, неоновим. Промовисто контрастував із нічною темінню, переборював її.
Олеся вбирала в себе його сяйво і наповнювалася спокоєм, якого завше було їй замало, адже біле несе спокій. Білий сніг несе спокій. Починала це розуміти, відчувати, знати.
Була неділя. Біла неділя. Снігова. Святкова.
Раптово нахлинула потреба руху, ходи, власне, свіжого дихання, простору і якось разом з тим – розмислу, медитації, храму.
Збиралася швидко, навіть аж похапцем, неначе боялася, що сніг враз промине, потьмяніє, щезне…
…Але ні, не зник, ще біло і казково. Найперше на душу – це вишні, її улюблені. Вони стікали рікою, каскадом, срібним дивовижжям. Вихоплювала їх очима з-поміж усього іншого і плила з ними від неба до землі, перебирала тонкорунне біле плетиво і вдячно вбирала, всотувала в себе неосяжну гармонію спокою, яку зіслало на землю небо.
Згадала про фотоапарат. Хапливо виклацувала перші світлини. Врешті заспокоїлася, так неначе мусила взяти собі того свята природи, хоч крихту, бо ж проминає.
Оком художника відзначила довершену графіку яблунь і груш. Лінії гілок прості й навіть гострі. Якщо вишні – це романтика, то яблуні та груші – саме графіка. Це особливо увиразнював сніг. Он і бузок. Який він? Не такий, як улітку. Його щетина вперта у вись, наче хто підстриг його і тою гривою підпер хмару. Насолоджувалася цим уявним малюванням.
Тихо. Нікого. Лише тонка стежка, лише колія коліс. Здалеку – вогник з ночі, жовтий, немов розхристана кульбабка.
Олеся зауважила, що вулиця начебто видовжилася, випросталася, простяглася до центру. І все це – сніг, омана білого. Але тішилася тим. Хотіла йти, йти, надихатися, набутися з помислами. Час від часу виловлювала об’єктивом скороминущість. Розглядала свою нову стару вулицю. Скільки ж то тут ходжено, мислено? Колись, уперше, вела її, малу, мама до нового будинку. Якою ж довгою була тоді ця дорога! І тішилась, і мучилась тією довготою, яка стала частиною життя. Оці вже звичні будинки, старі, дуже старі, новіші – частина життя. Ось ці дерева, сусідська височезна груша, п’янкі виногради у вересневому достиганні, декоративне фасолиння, що звішувалося через зелений тин і було причиною поетичних дописів, – частина життя. Не раз, не два вихоплювалася з фотоапаратом. Ось горіх! ви бачите, якою охрою покрився горіх, он через дорогу?! – а який лапатий яблуневий цвіт, ну неначе гігантські метелики обсіли дерево!– а тюльпани! невже це тюльпани?! це ж весняні келихи, наповнені рубіновим вином! ви зауважили це, як і я? – а ось на ганку цього дерев’яного будинку вирізьблені дракони, справжні зелені дракони з довгими хвостами! респект господарям, бо старовина, бо не розвіяли по вітру! – а ця вишенька, що вибігла поза паркан глянути на вулицю, але ж чепурненька, але ж зграбна, уся в крапочку і квіточку!
Олеся любила свою вулицю, своє місто. Любила отой перелив церковних дзвонів, що ось навіть тепер виповнював ранкову тишу величністю і славою буття. Було в цьому щось таємничо-радісне, коли звуки розливалися вулицями міста, їх було чути скрізь, вони проникали навіть у найдальші містечкові закутки, і від того на душі робилося повно й широко.
Ішла до церкви. Її було видно здалеку. Як віху. Це було особистим відкриттям Олесі: звідки би не йшла чи не їхала, зауважувала, що кожна дорога в місті мала попереду себе церкву, кожна свою – Серця Христового, Святої Трійці, Домініканський костел чи костел Святого Лаврентія. Дивовижне планування міста. Для людей. З любов’ю до людей.
Зрештою, це основа життя (чи не так?) – з любов’ю до людей. Зненацька думка перелилась у ще одне відкриття: а що ти знаєш про людей, що ходять твоєю вулицею? Їм одне ім’я – перехожі, ну інколи сусіди чи знайомі. Що ти про них знаєш? Адже кожна людина – особливий, дивовижний світ, кожен – зі своїми дорогами та галактиками, розкритими чи ні, зрозумілими чи ні, забутими одразу чи трохи пізніше.
Ось, наприклад, отой дев’яностолітній дід з вицвілими підсліпуватими очима, у пальті тої самої барви, що й очі.
– Помаленьку, молоденька! – це було його звичне.
І тоді Олеся усміхалася, втямлювала, що життя – це не лише постійний поспіх, а ще й спокій та роздум. Подумки і вголос дякувала цьому мудрому чоловікові, що постукував палицею по бруківці й до кожного мав що доброго сказати.
Не знала про нього нічого, хіба лише чула те, що був за крок до смерті ще молодим, коли «добрі» люди вели до розстрілу. Тішилась, коли бачила його після довгої важкої зими, навесну. Йшов вулицею, тягнувся до центру міста, бо ж усе-таки рух – це життя. Який-то світ міститься в цих вицвілих очах? – думала, але не питала.
Проминалося. І люди. І дерева. І будинки. Їх було декілька, отих проминальних будинків, тобто не житлових, не життєвих, замкнених, покинутих людьми. Це були пустки, привиди, мари. Часом Олесі здавалося, що там оселилася недобра сила. Сторожко оглядала побиті вікна, надщерблений дах, глухі бур’яни і спішила оминути ці місця. Оминала і думала: скільки-то людей без даху над головою, а тут…
Боліла Олесі її вулиця. Боліла кожною ямою, кожною надщербленістю, вічною своєю неремонтованістю, як болять виразки, рани, шрами й більма. Врешті як болить душа.
А сніг падав і падав. Нехай. Нехай будуть сріблясто-урочистими оці ріки вишень, бездоганна графіка яблунь, довгий сувій вулиці, сьогодні – рівний і гладкий, без ям та вибоїн, бо ж – сніг.
Сніг? Сніг! Метнулася до вікна – сніг. Довгоочікуваний. Нарешті. Майже перший серйозний сніг. У лютому.
Ця зима, крихка і полохлива,
натривожить, назсипає дива, –
сколихнулося в душі.
Справді, сніг в останні зими почав ставати дивом. А ще такий ось, щедрий, повний, гінкий. Він наповнював собою все подвір’я, вулицю, місто, цілий світ. Був іще синім, неоновим. Промовисто контрастував із нічною темінню, переборював її.
Олеся вбирала в себе його сяйво і наповнювалася спокоєм, якого завше було їй замало, адже біле несе спокій. Білий сніг несе спокій. Починала це розуміти, відчувати, знати.
Була неділя. Біла неділя. Снігова. Святкова.
Раптово нахлинула потреба руху, ходи, власне, свіжого дихання, простору і якось разом з тим – розмислу, медитації, храму.
Збиралася швидко, навіть аж похапцем, неначе боялася, що сніг враз промине, потьмяніє, щезне…
…Але ні, не зник, ще біло і казково. Найперше на душу – це вишні, її улюблені. Вони стікали рікою, каскадом, срібним дивовижжям. Вихоплювала їх очима з-поміж усього іншого і плила з ними від неба до землі, перебирала тонкорунне біле плетиво і вдячно вбирала, всотувала в себе неосяжну гармонію спокою, яку зіслало на землю небо.
Згадала про фотоапарат. Хапливо виклацувала перші світлини. Врешті заспокоїлася, так неначе мусила взяти собі того свята природи, хоч крихту, бо ж проминає.
Оком художника відзначила довершену графіку яблунь і груш. Лінії гілок прості й навіть гострі. Якщо вишні – це романтика, то яблуні та груші – саме графіка. Це особливо увиразнював сніг. Он і бузок. Який він? Не такий, як улітку. Його щетина вперта у вись, наче хто підстриг його і тою гривою підпер хмару. Насолоджувалася цим уявним малюванням.
Тихо. Нікого. Лише тонка стежка, лише колія коліс. Здалеку – вогник з ночі, жовтий, немов розхристана кульбабка.
Олеся зауважила, що вулиця начебто видовжилася, випросталася, простяглася до центру. І все це – сніг, омана білого. Але тішилася тим. Хотіла йти, йти, надихатися, набутися з помислами. Час від часу виловлювала об’єктивом скороминущість. Розглядала свою нову стару вулицю. Скільки ж то тут ходжено, мислено? Колись, уперше, вела її, малу, мама до нового будинку. Якою ж довгою була тоді ця дорога! І тішилась, і мучилась тією довготою, яка стала частиною життя. Оці вже звичні будинки, старі, дуже старі, новіші – частина життя. Ось ці дерева, сусідська височезна груша, п’янкі виногради у вересневому достиганні, декоративне фасолиння, що звішувалося через зелений тин і було причиною поетичних дописів, – частина життя. Не раз, не два вихоплювалася з фотоапаратом. Ось горіх! ви бачите, якою охрою покрився горіх, он через дорогу?! – а який лапатий яблуневий цвіт, ну неначе гігантські метелики обсіли дерево!– а тюльпани! невже це тюльпани?! це ж весняні келихи, наповнені рубіновим вином! ви зауважили це, як і я? – а ось на ганку цього дерев’яного будинку вирізьблені дракони, справжні зелені дракони з довгими хвостами! респект господарям, бо старовина, бо не розвіяли по вітру! – а ця вишенька, що вибігла поза паркан глянути на вулицю, але ж чепурненька, але ж зграбна, уся в крапочку і квіточку!
Олеся любила свою вулицю, своє місто. Любила отой перелив церковних дзвонів, що ось навіть тепер виповнював ранкову тишу величністю і славою буття. Було в цьому щось таємничо-радісне, коли звуки розливалися вулицями міста, їх було чути скрізь, вони проникали навіть у найдальші містечкові закутки, і від того на душі робилося повно й широко.
Ішла до церкви. Її було видно здалеку. Як віху. Це було особистим відкриттям Олесі: звідки би не йшла чи не їхала, зауважувала, що кожна дорога в місті мала попереду себе церкву, кожна свою – Серця Христового, Святої Трійці, Домініканський костел чи костел Святого Лаврентія. Дивовижне планування міста. Для людей. З любов’ю до людей.
Зрештою, це основа життя (чи не так?) – з любов’ю до людей. Зненацька думка перелилась у ще одне відкриття: а що ти знаєш про людей, що ходять твоєю вулицею? Їм одне ім’я – перехожі, ну інколи сусіди чи знайомі. Що ти про них знаєш? Адже кожна людина – особливий, дивовижний світ, кожен – зі своїми дорогами та галактиками, розкритими чи ні, зрозумілими чи ні, забутими одразу чи трохи пізніше.
Ось, наприклад, отой дев’яностолітній дід з вицвілими підсліпуватими очима, у пальті тої самої барви, що й очі.
– Помаленьку, молоденька! – це було його звичне.
І тоді Олеся усміхалася, втямлювала, що життя – це не лише постійний поспіх, а ще й спокій та роздум. Подумки і вголос дякувала цьому мудрому чоловікові, що постукував палицею по бруківці й до кожного мав що доброго сказати.
Не знала про нього нічого, хіба лише чула те, що був за крок до смерті ще молодим, коли «добрі» люди вели до розстрілу. Тішилась, коли бачила його після довгої важкої зими, навесну. Йшов вулицею, тягнувся до центру міста, бо ж усе-таки рух – це життя. Який-то світ міститься в цих вицвілих очах? – думала, але не питала.
Проминалося. І люди. І дерева. І будинки. Їх було декілька, отих проминальних будинків, тобто не житлових, не життєвих, замкнених, покинутих людьми. Це були пустки, привиди, мари. Часом Олесі здавалося, що там оселилася недобра сила. Сторожко оглядала побиті вікна, надщерблений дах, глухі бур’яни і спішила оминути ці місця. Оминала і думала: скільки-то людей без даху над головою, а тут…
Боліла Олесі її вулиця. Боліла кожною ямою, кожною надщербленістю, вічною своєю неремонтованістю, як болять виразки, рани, шрами й більма. Врешті як болить душа.
А сніг падав і падав. Нехай. Нехай будуть сріблясто-урочистими оці ріки вишень, бездоганна графіка яблунь, довгий сувій вулиці, сьогодні – рівний і гладкий, без ям та вибоїн, бо ж – сніг.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію