ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
2024.04.21
22:16
МАГІСТРАЛ
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
2024.04.21
21:42
Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
2024.04.21
21:09
Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
2024.04.21
14:49
Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
2024.04.21
11:43
Життя таке, що їде дах,
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
2024.04.21
09:04
Гілкою жасмину розцвіло кохання.
Малювала пензлем сонячна рука.
Цвіт у молоці. Очі - чорна кава.
Небеса завмерли в мовчазнім чеканні.
Серце заспівало, як відлуння мушлі.
Настрій пишноцвіттям розливавсь навкруг.
Цілував кохану той весняний дух.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Малювала пензлем сонячна рука.
Цвіт у молоці. Очі - чорна кава.
Небеса завмерли в мовчазнім чеканні.
Серце заспівало, як відлуння мушлі.
Настрій пишноцвіттям розливавсь навкруг.
Цілував кохану той весняний дух.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ночі Вітер /
Проза
Не сама...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Не сама...
Баба Ганна раз по раз озиралася на покинуте дворище, витирала сльозу, щось бурмотіла.
- Та ходімо вже, мамо, - не стерпіла Марічка і потягнула стару до свого дому.
... Осінь видалась затяжна й тепла. Листя вишень ще тріпотіло на підстаркуватих деревах у бабиному дворі, але хату однак треба було протоплювати хоч кукурудзинням, долівку підмести, їсти зварити.
І починала Ганна свій ранок дійством сумним і звичним. Вкриті більмами очі ледь вихоплювали обриси речей. Десь отут повинен бути ціпок, а тут валянки. І так до самісінького вечора: шорк-шорк. Але в хаті завжди було чисто і тепло, перед храмом вибілено, тільки на цю Покрову сил не вистачило. Піч підмазала, борщу зварила – і все.
- Мамо, та йдіть же! Господи! – підганяла Марічка.
- Іду, іду, доню, іду...
Обнесена очеретом хата сідала в землю дуже швидко. Стіна, що від саду, ще зразу після будівництва, як у могилу почала зї’жджати. «То за тобою, Федоре», - повторювала Ганна з року в рік, зо дня в день.
...Хату мазати прийшло все село. Добра хата вийшла. І місце гарне: городу вдосталь, до магазину два кроки – і все життя попереду. Федір приліг на лаві в обід, і більше живим його не бачили. Тільки Ганна щоночі розмовляла з ним.
Якось за дітьми та онуками не зчулася, як і старість прийшла. І не так собі – зморшками та вгасанням, а скорчило, висліпило і, головне , самота в хаті. От і вирішили: піде вона до Марічки зимувати. І дочці спідручніше – не бігати, та й удвох веселіше . У Марічки в самої чоловік недавно помер. Ще не стара, роботяща й хазяйновита, вона тягла за трьох. А що мати – так хіба то морока?
Зима все відмовлялася приходити до села. Минала вона й спорожнілі гаї, тільки вітром збивала пилюгу по оголених полях. Ні тепла тобі, ні холоду. Пропаща зима. А вечори – довші за вовчий спів.
- Ти двері зачинила? – обзивається серед ночі Ганна і глухо кашляє з печі.
- Зачинила, мамо, зачинила, спіть вже.
- А клітки позакривала? Собаки кролів повитягають.
... Ще темно, а баба Ганна вже нишпорить, щось бубонить, бряжчить хватками.
- Мамо? – розсипалося довге сиве волосся по полотняній сорочці, – мов і не засинала.
- Виключи радіо, в голову б’є! - стогне Ганна.
- Та що ви, мамо... Чого ви чіпляєтесь, тільки ж заграло. Не в домовині ж!
- Та я що, доню, я нічого. Ти ціпка мого не бачила? Знову кудись сховала. Смерті моєї хочеш?!
- Ой, мамо! – починає теліпати Марічку,- таке кажете. В теплі, в добрі, горшки після Вас виношу... А Ви...
Тільки земля взялась кісткою, палили кострище на кладовищі, зігріваючи місце для Ганни. Поховали її біля Федора – по-людськи, з батюшкою. А по весні й Марічку прикрашали в останню путь.
Вечоріє.
Хати стоять самотні й невидющі.
Котиться зірка і падає десь за селом у провалля
на чийсь спокій
чи то життя.
- Та ходімо вже, мамо, - не стерпіла Марічка і потягнула стару до свого дому.
... Осінь видалась затяжна й тепла. Листя вишень ще тріпотіло на підстаркуватих деревах у бабиному дворі, але хату однак треба було протоплювати хоч кукурудзинням, долівку підмести, їсти зварити.
І починала Ганна свій ранок дійством сумним і звичним. Вкриті більмами очі ледь вихоплювали обриси речей. Десь отут повинен бути ціпок, а тут валянки. І так до самісінького вечора: шорк-шорк. Але в хаті завжди було чисто і тепло, перед храмом вибілено, тільки на цю Покрову сил не вистачило. Піч підмазала, борщу зварила – і все.
- Мамо, та йдіть же! Господи! – підганяла Марічка.
- Іду, іду, доню, іду...
Обнесена очеретом хата сідала в землю дуже швидко. Стіна, що від саду, ще зразу після будівництва, як у могилу почала зї’жджати. «То за тобою, Федоре», - повторювала Ганна з року в рік, зо дня в день.
...Хату мазати прийшло все село. Добра хата вийшла. І місце гарне: городу вдосталь, до магазину два кроки – і все життя попереду. Федір приліг на лаві в обід, і більше живим його не бачили. Тільки Ганна щоночі розмовляла з ним.
Якось за дітьми та онуками не зчулася, як і старість прийшла. І не так собі – зморшками та вгасанням, а скорчило, висліпило і, головне , самота в хаті. От і вирішили: піде вона до Марічки зимувати. І дочці спідручніше – не бігати, та й удвох веселіше . У Марічки в самої чоловік недавно помер. Ще не стара, роботяща й хазяйновита, вона тягла за трьох. А що мати – так хіба то морока?
Зима все відмовлялася приходити до села. Минала вона й спорожнілі гаї, тільки вітром збивала пилюгу по оголених полях. Ні тепла тобі, ні холоду. Пропаща зима. А вечори – довші за вовчий спів.
- Ти двері зачинила? – обзивається серед ночі Ганна і глухо кашляє з печі.
- Зачинила, мамо, зачинила, спіть вже.
- А клітки позакривала? Собаки кролів повитягають.
... Ще темно, а баба Ганна вже нишпорить, щось бубонить, бряжчить хватками.
- Мамо? – розсипалося довге сиве волосся по полотняній сорочці, – мов і не засинала.
- Виключи радіо, в голову б’є! - стогне Ганна.
- Та що ви, мамо... Чого ви чіпляєтесь, тільки ж заграло. Не в домовині ж!
- Та я що, доню, я нічого. Ти ціпка мого не бачила? Знову кудись сховала. Смерті моєї хочеш?!
- Ой, мамо! – починає теліпати Марічку,- таке кажете. В теплі, в добрі, горшки після Вас виношу... А Ви...
Тільки земля взялась кісткою, палили кострище на кладовищі, зігріваючи місце для Ганни. Поховали її біля Федора – по-людськи, з батюшкою. А по весні й Марічку прикрашали в останню путь.
Вечоріє.
Хати стоять самотні й невидющі.
Котиться зірка і падає десь за селом у провалля
на чийсь спокій
чи то життя.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію