ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
2024.03.28
22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Нотатки відлюдника
Червневе відлюдництво
А цього разу відлюдництво. Самотність. Навіть не втеча, а повернення. Було таке відчуття, що я повернувся додому. Моя улюблена галявина серед гір, дрімучого лісу, столітніх дерев, на урвищем (а внизу гомінка ріка) зустріла мене радісно: все цвіло і буяло – червень. Найкраща пора в горах. Я нутром відчув, що на цю галявину – мою галявину цього року ще ніхто не приходив з людей. Серед лісу якось відчувається гостро, не знаю яким відчуттям, якщо на цьому місці були або проходили мимо погані люди. Бувало, що я це відчував і йшов далі в гори, не хотілось ділити з тими ні місце для вогнища, ні джерела. Тільки не сприймайте це нездало прочитане ніцшеанство. Це інше. Цього року мені взагалі щастило – мало того, що весь червень вільний – тікай собі в свою самотність, так ще й червень випав вітряний. Я люблю вітер. Що найбільше докучає в горах в червні, так це гнус. А цього разу – вільно. Вітер видував гнус з галявини, таке було відчуття, що його і не було взагалі. Трави піднялися високі, цвіли дзвоники, королиця, арніка і чебрець. Можна було просто впасти в запашну траву і слухати птахів. Потім, в липні вони замовкають, а в час червневого буяння зела – спів. До мене прилітали вусаті жуки-філософи, спускалась з висоти шишкованої хвойної білочка – чорна монашка. Я пригощав її горішками. Вона боязливо визирала з ялинового стовбура і забирала горішки тільки коли я йшов собі до ріки і водоспаду. Прилітав крук – може той самий, що і двадцять років тому, бо так само чи то сварився, чи то намагався мені щось розповісти, сидячи на гілці прямо над моїм наметом. Короткі ночі були місячні – це вже була не ніч. І не сутінки. Це було щось інакше. Час вогню і одкровень. Коли темніло (хмари і легкий дощ) на галявини запалювали свої ліхтарики світлячки – країна світлячків. Тиша була така, що не вірилось, що десь існують люди. Тим паче нерозумні люди чи злі люди. На землі настав рай – тільки я і Бог. «Я» розчинялось в потоці буття. От тільки сон… Так, сон. Як тільки приходив сон – знову те саме: постріли, вибухи, шанці, бліндажі, запах горілого пороху і солярки, руїни, бита цегла, холодний метал в руках і сепари в прицілі.
Я зрозумів, що від себе не втекти. Людина не може втекти від власної голови, від свого світу, що мурується на спогадах, як з брил чи цеглин. Так колись мурували в VI столітті в Ірландії ченці вдягнені у волосяниці свої кляштори.
Вдень все це знову здавалось ілюзією. Неіснуючим світом, вигадкою, ніби це було не зі мною. Вже було не два несумісні світи – війна і мир в одній країні і в одному часі, а три несумісні світи – світ війни, світ людей внизу з їх суєтою і гори й їх вічним спокоєм і тишею. Гори були безлюдні. Найбезлюдніші гори, звісно, в квітні – час зимових туристів минув, а літніх ще не настав, пастухи ще не виганяють худобу на гірські пасовища. Але і в червні: пора ягід і грибів ще попереду, грибників і ягідників вдень з вогнем, туристи ходять теж переважно починають ходити в липні. А якщо ще немає гнусу – то взагалі найкраща пора для медитацій і споглядання квітів.
Пройшов тиждень відлюдництва. Я спілкувався з птахами і деревами, розмовляв з ними про вічне. І диво! Мені перестала снитися війна. Почали снитися гори. У горах і сняться гори. Це буває рідко. Переважно снами повертаєшся туди – вниз. Бо «вертаються всі…» Я прокидався зранку, йшов до ріки на ранкове омовіння, набирав води, розводив вогонь, варив скромну їжу відлюдника, потім цілий день спілкувався з лісом і купався під водоспадом в холодній гірській річці. Ріка досить сильно змінилась за ці два роки, що я не бачив її – вона вимила під скелею глибокий вир. Коли світило сонце, воно досягало проміннями до самого дна западини і грало рудими зайчиками на поверхні скелі. Я любив зануритись в цей вир і відчувати як крижані струмені води омивають тіло. Іноді до виру припливала зграйка форелі. Я любив плавати між риб і відчувати стихію води. Ввечері споглядав вогонь і думав про давнину, про неоліт, про далеких пращурів, що поклонялися вогню, приносили йому треби, вірили, що він несе ці треба у світ богів. Поклонялися сонцю, духам гір, змії та високому небу. На схилах гори під якою я стояв я знайшов величезні брили з петрогліфами, знаками сонця, води, змії та людей. Я завжди відчував, що це місце особливе, обране колись жерцями потойбічного.
Якось коли день особливий – сонячний, світлий, прозорий, я плавав під водоспадом, потім вийшов з води на зустріч сонцю, в повітрі стояв сильний запах хвої і квітів. І раптом я відчув, що весь світ являє собою одне, один потік буття, всі живі істоти становлять єдине ціле, і цим єдиним цілим керує Те, Що Творить Речі – універсальний закон буття, універсальний закон матерії і часу. І я частина цього закону, цього першопочатку Всесвіту. І ось він – поруч, тут. Здається ще мить, і я зрозумію все, зрозумію як влаштований світ і що таке Істина. Дао тут воно – поруч, навколо, в мені, і я одне ціле з Дао і з цим першопочатком. Мені здалося, що я лечу над світом, над деревами, над рікою, що я розчиняюсь в повітрі, розчиняюсь в потоці буття, як розчиняється грудка цукру, яку вкинули в річку. Мене немає, є тільки Всесвіт і я злився в Всесвітом, став одним цілим з ним. Це було Одкровення, це було Просвітлення, Саторі – називайте як хочете.
Я знав що повернусь вниз – до людей іншою людиною, але я не думав про повернення, мої думки літали вільно як птахи ні до чого не прив’язані і ні чим не обтяжені. Я ніколи не писав нічого в горах, хоча завжди брав з собою записник і ручку. В горах якось не пишеться, легко думається, але не пишеться, бо описати цю красу неможливо. Пишеться вдома. Але в той день я написав ось такі рядки, хоча вони не відображають навіть блідої тіні того, що я переживав в той день. Бо це пережите не виражається словами. І все таки до мене прийшли ось такі рядки:
Я співаю деревам
Свою пісню відлюдника.
А вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
не говорить нічого.»
Я торкався моху
Руками втомленими,
Як торкаються шерсті
Звіра прирученого,
Шепотів каменям
Замшілим
Про сховану всюди Істину,
А мені вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з птахами –
Лісовими бардами.
Розповідав їм про Суще,
Що теж пісню співає,
А вони мені щебетом:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з вогнищем
Жовтим, гарячим,
Просив його оповісти
Про давніх моїх пращурів,
Що вклонялись йому офірою.
А вогонь мені у відповідь:
«Той, хто говорить голосно
Не говорить нічого.»
Коли я писав ці рядки біля вогнища, сидячі на старій ялиновій колоді мені згадався Гійом Аполлінер. Згадався його «Міст Мірабо», «Рейнські вірші», «Алкоголі». Чомусь з глибин пам’яті випливли ось такі слова:
«Мені й себе вже не жаль...»
Мені справді себе було не жаль. Ні на крихту. І як можна жаліти те, чого не існує? Адже «Я» - це ілюзія, випадкова комбінація дхарм, миттєве плетиво, що через мить зникне і тане іншим. Раніше я не розумів Аполлінера. Не розумів його віршів. Раніше – до війни. Мені треба було пройти через те ж саме, через що пройшов Гійом: через криваве місиво, порання, навіть смерть, божевілля війни. І тепер в моїй свідомості звучать його болісні рядки. Навіть ті – юнацькі, писані ним до війни – до його війни:
«З небес вернувся Феб, час на спочинок Флорі…»
Тоді флора буяла. Ніні я пишу цей есей восени – Флорі час на спочинок. Справді. Час. Але якими близькими стали мені його рядки… Всі. І ці теж:
«Якщо згину в бою на передньому краї
Цілий день ти проплачеш Лулу о моя дорога
Швидко пам'ять моя відлетить
І снаряд що сюди прилетить до переднього краю
Той красивий снаряд перетвориться в квітку
Миттєву…»
Але зараз. І до і після відлюдництва. А тоді… Тоді світ перетворився в поезію. І Аполлінер звучав нотою сумної ностальгії життя. А потім була Ніч Грози. Серед ночі почалася небачена мною гроза – небо просто збожеволіло, грім не вгавав ні на мить, спалахи злилися в один безперервний спалах, що миготів. Грім посилювався луною гірських долин і ущелин. Я міг би подумати про війну, про що завгодно, навіть про ядерну катастрофу. Але я був в ту ніч вільний від думок про війну. Я думав про стихію. І зрозумів, що час повертатись. Повертатись до людей. Потім в мене було і липневе, і серпневе відлюдництво. Тільки не було цього відчуття буяння життя і чистоти.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Червневе відлюдництво
«Повітря, безколірне поблизу, на видноколі
виглядає як синє. Інколи навіть
темно-синє…»
(Йосип Бродський)
Про відлюдництво писати важко: доводиться писати про себе. Хоча і розумієш, що завжди пишеш тільки про себе, бо про щось інше і писати нічого, але в інших текстах вдаєш, що пишеш про інших. Хоча ті «інші» існують тільки в твоїй свідомості. Витвори твоєї хворобливої уяви. Тому – завжди про себе. А ти думав як… Але тут відверто – тільки про себе – про свої думки, про буття твоєї свідомості. І мимоволі доводиться на себе дивитися збоку – як на alter ego, на чужого, що користується тимчасово твоїм тілом. Хоча, що таке тіло? Лише старий потріпаний одяг… Кожне відлюдництво – втеча. І я тут не виняток. Не окремий випадок. І для мене це втеча – зі світу бруду у світ чистоти, одкровення, істини. Але де вона – істина? Я тікав він суєти і світу зла в гори і навіть не думав, що це відлюдництво буде відлюдництвом одкровень. Це була не перша – друга втеча в гори цього року (цього обшарпаного, не нашого, вкраденого), року після повернення. Але перша мандрівка не була відлюдництвом чи аскезою. Я взяв з собою товариша – він молодший за мене на тридцять років, але вже встиг побувати на тій самій війні. Тільки в піхоті і солдатом, а як я дивак – в артилерії та офіцером. Навколо безумствував теплий квітень, гори прокидалися, із землі проростало життя і вилазили дрібні істоти погрітися на теплому сонці. Прохолодне ароматне повітря сповняло такою бадьорістю, а сніги на вершинах такою свіжістю, що хотілось літати. Але розмови біля вогню вертались до того ж самого: до війни. І то мимоволі, невинно, самі собою. Це вже була не втеча. Це було повернення туди ж, звідки нібито. А насправді ні. І це замість розмов про вічне.А цього разу відлюдництво. Самотність. Навіть не втеча, а повернення. Було таке відчуття, що я повернувся додому. Моя улюблена галявина серед гір, дрімучого лісу, столітніх дерев, на урвищем (а внизу гомінка ріка) зустріла мене радісно: все цвіло і буяло – червень. Найкраща пора в горах. Я нутром відчув, що на цю галявину – мою галявину цього року ще ніхто не приходив з людей. Серед лісу якось відчувається гостро, не знаю яким відчуттям, якщо на цьому місці були або проходили мимо погані люди. Бувало, що я це відчував і йшов далі в гори, не хотілось ділити з тими ні місце для вогнища, ні джерела. Тільки не сприймайте це нездало прочитане ніцшеанство. Це інше. Цього року мені взагалі щастило – мало того, що весь червень вільний – тікай собі в свою самотність, так ще й червень випав вітряний. Я люблю вітер. Що найбільше докучає в горах в червні, так це гнус. А цього разу – вільно. Вітер видував гнус з галявини, таке було відчуття, що його і не було взагалі. Трави піднялися високі, цвіли дзвоники, королиця, арніка і чебрець. Можна було просто впасти в запашну траву і слухати птахів. Потім, в липні вони замовкають, а в час червневого буяння зела – спів. До мене прилітали вусаті жуки-філософи, спускалась з висоти шишкованої хвойної білочка – чорна монашка. Я пригощав її горішками. Вона боязливо визирала з ялинового стовбура і забирала горішки тільки коли я йшов собі до ріки і водоспаду. Прилітав крук – може той самий, що і двадцять років тому, бо так само чи то сварився, чи то намагався мені щось розповісти, сидячи на гілці прямо над моїм наметом. Короткі ночі були місячні – це вже була не ніч. І не сутінки. Це було щось інакше. Час вогню і одкровень. Коли темніло (хмари і легкий дощ) на галявини запалювали свої ліхтарики світлячки – країна світлячків. Тиша була така, що не вірилось, що десь існують люди. Тим паче нерозумні люди чи злі люди. На землі настав рай – тільки я і Бог. «Я» розчинялось в потоці буття. От тільки сон… Так, сон. Як тільки приходив сон – знову те саме: постріли, вибухи, шанці, бліндажі, запах горілого пороху і солярки, руїни, бита цегла, холодний метал в руках і сепари в прицілі.
Я зрозумів, що від себе не втекти. Людина не може втекти від власної голови, від свого світу, що мурується на спогадах, як з брил чи цеглин. Так колись мурували в VI столітті в Ірландії ченці вдягнені у волосяниці свої кляштори.
Вдень все це знову здавалось ілюзією. Неіснуючим світом, вигадкою, ніби це було не зі мною. Вже було не два несумісні світи – війна і мир в одній країні і в одному часі, а три несумісні світи – світ війни, світ людей внизу з їх суєтою і гори й їх вічним спокоєм і тишею. Гори були безлюдні. Найбезлюдніші гори, звісно, в квітні – час зимових туристів минув, а літніх ще не настав, пастухи ще не виганяють худобу на гірські пасовища. Але і в червні: пора ягід і грибів ще попереду, грибників і ягідників вдень з вогнем, туристи ходять теж переважно починають ходити в липні. А якщо ще немає гнусу – то взагалі найкраща пора для медитацій і споглядання квітів.
Пройшов тиждень відлюдництва. Я спілкувався з птахами і деревами, розмовляв з ними про вічне. І диво! Мені перестала снитися війна. Почали снитися гори. У горах і сняться гори. Це буває рідко. Переважно снами повертаєшся туди – вниз. Бо «вертаються всі…» Я прокидався зранку, йшов до ріки на ранкове омовіння, набирав води, розводив вогонь, варив скромну їжу відлюдника, потім цілий день спілкувався з лісом і купався під водоспадом в холодній гірській річці. Ріка досить сильно змінилась за ці два роки, що я не бачив її – вона вимила під скелею глибокий вир. Коли світило сонце, воно досягало проміннями до самого дна западини і грало рудими зайчиками на поверхні скелі. Я любив зануритись в цей вир і відчувати як крижані струмені води омивають тіло. Іноді до виру припливала зграйка форелі. Я любив плавати між риб і відчувати стихію води. Ввечері споглядав вогонь і думав про давнину, про неоліт, про далеких пращурів, що поклонялися вогню, приносили йому треби, вірили, що він несе ці треба у світ богів. Поклонялися сонцю, духам гір, змії та високому небу. На схилах гори під якою я стояв я знайшов величезні брили з петрогліфами, знаками сонця, води, змії та людей. Я завжди відчував, що це місце особливе, обране колись жерцями потойбічного.
Якось коли день особливий – сонячний, світлий, прозорий, я плавав під водоспадом, потім вийшов з води на зустріч сонцю, в повітрі стояв сильний запах хвої і квітів. І раптом я відчув, що весь світ являє собою одне, один потік буття, всі живі істоти становлять єдине ціле, і цим єдиним цілим керує Те, Що Творить Речі – універсальний закон буття, універсальний закон матерії і часу. І я частина цього закону, цього першопочатку Всесвіту. І ось він – поруч, тут. Здається ще мить, і я зрозумію все, зрозумію як влаштований світ і що таке Істина. Дао тут воно – поруч, навколо, в мені, і я одне ціле з Дао і з цим першопочатком. Мені здалося, що я лечу над світом, над деревами, над рікою, що я розчиняюсь в повітрі, розчиняюсь в потоці буття, як розчиняється грудка цукру, яку вкинули в річку. Мене немає, є тільки Всесвіт і я злився в Всесвітом, став одним цілим з ним. Це було Одкровення, це було Просвітлення, Саторі – називайте як хочете.
Я знав що повернусь вниз – до людей іншою людиною, але я не думав про повернення, мої думки літали вільно як птахи ні до чого не прив’язані і ні чим не обтяжені. Я ніколи не писав нічого в горах, хоча завжди брав з собою записник і ручку. В горах якось не пишеться, легко думається, але не пишеться, бо описати цю красу неможливо. Пишеться вдома. Але в той день я написав ось такі рядки, хоча вони не відображають навіть блідої тіні того, що я переживав в той день. Бо це пережите не виражається словами. І все таки до мене прийшли ось такі рядки:
Я співаю деревам
Свою пісню відлюдника.
А вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
не говорить нічого.»
Я торкався моху
Руками втомленими,
Як торкаються шерсті
Звіра прирученого,
Шепотів каменям
Замшілим
Про сховану всюди Істину,
А мені вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з птахами –
Лісовими бардами.
Розповідав їм про Суще,
Що теж пісню співає,
А вони мені щебетом:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з вогнищем
Жовтим, гарячим,
Просив його оповісти
Про давніх моїх пращурів,
Що вклонялись йому офірою.
А вогонь мені у відповідь:
«Той, хто говорить голосно
Не говорить нічого.»
Коли я писав ці рядки біля вогнища, сидячі на старій ялиновій колоді мені згадався Гійом Аполлінер. Згадався його «Міст Мірабо», «Рейнські вірші», «Алкоголі». Чомусь з глибин пам’яті випливли ось такі слова:
«Мені й себе вже не жаль...»
Мені справді себе було не жаль. Ні на крихту. І як можна жаліти те, чого не існує? Адже «Я» - це ілюзія, випадкова комбінація дхарм, миттєве плетиво, що через мить зникне і тане іншим. Раніше я не розумів Аполлінера. Не розумів його віршів. Раніше – до війни. Мені треба було пройти через те ж саме, через що пройшов Гійом: через криваве місиво, порання, навіть смерть, божевілля війни. І тепер в моїй свідомості звучать його болісні рядки. Навіть ті – юнацькі, писані ним до війни – до його війни:
«З небес вернувся Феб, час на спочинок Флорі…»
Тоді флора буяла. Ніні я пишу цей есей восени – Флорі час на спочинок. Справді. Час. Але якими близькими стали мені його рядки… Всі. І ці теж:
«Якщо згину в бою на передньому краї
Цілий день ти проплачеш Лулу о моя дорога
Швидко пам'ять моя відлетить
І снаряд що сюди прилетить до переднього краю
Той красивий снаряд перетвориться в квітку
Миттєву…»
Але зараз. І до і після відлюдництва. А тоді… Тоді світ перетворився в поезію. І Аполлінер звучав нотою сумної ностальгії життя. А потім була Ніч Грози. Серед ночі почалася небачена мною гроза – небо просто збожеволіло, грім не вгавав ні на мить, спалахи злилися в один безперервний спалах, що миготів. Грім посилювався луною гірських долин і ущелин. Я міг би подумати про війну, про що завгодно, навіть про ядерну катастрофу. Але я був в ту ніч вільний від думок про війну. Я думав про стихію. І зрозумів, що час повертатись. Повертатись до людей. Потім в мене було і липневе, і серпневе відлюдництво. Тільки не було цього відчуття буяння життя і чистоти.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію