ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Інша поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
21:00
We spend money all know how.
We save money all know how.
The rich are all easily.
The beggars are all afford.
The poor are all hardly.
Author’s: Natasha
We save money all know how.
The rich are all easily.
The beggars are all afford.
The poor are all hardly.
Author’s: Natasha
2024.03.28
20:54
Наша Україна - рідна Батьківщина
Роками, ти нагороджувала наш край:
Лісами, морями, родючими землями,
річками, озерами, степами, горами.
А ми твої діти насолоджувалися і
насолоджуємося твоєю красою - Україна.
Наші пращури боролися за рідну землю,
Роками, ти нагороджувала наш край:
Лісами, морями, родючими землями,
річками, озерами, степами, горами.
А ми твої діти насолоджувалися і
насолоджуємося твоєю красою - Україна.
Наші пращури боролися за рідну землю,
2024.03.28
19:13
Фігаро - де?
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Інша поезія):
2024.03.26
2023.12.19
2023.11.22
2023.11.18
2023.11.06
2023.10.19
2023.09.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вадим Василенко /
Інша поезія
Враження
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Враження
1
Від спеки гусне повітря, терпне голос і кров гупає в скронях, важка, як олово. Сонце – гігантський вулик, пливе покотьолом. Відкриєш вікно – кришталеві бджоли сідають тобі на руки – стаєш весь восково-медяний, як груша. А коли все затихне й замовкне, озброюєшся капелюхом і, заклавши руки в кишені, чимчикуєш на річку. Пісок лоскоче ноги, й тонеш у ньому, сипкому, розплавленому, по кісточки. Зайдеш у воду – розчинишся в ній, як соляний стовп. Постоїш отак безтілесний, остудивши душу, як сталь, ляжеш на березі – й відчуваєш: величезний годинник у грудях відлічує секунди.
2
Щойно тіні зникають, відчуваєш під собою прірву. Заплющуєш очі, й вона невідомо звідки, невідомо куди росте. Зриваєшся, падаєш, летиш безкінечно, а вдарившись, тонеш, бо ще не навчився плавати. Й раптом прірва перетворюється у кімнату, затоплену водою, і тече, піднімаючись вище, гостра й холодна, затоплює ліжко і стіл, витікає крізь вікна і стелю, а тоді розпливається венами, пульсує в тобі та крізь тебе, вивільняючи простір – для когось, для чогось?
3
П’ять днів у селі як п’ять хвилин. Поле гречок перехлюпується через розчинені вікна в кімнату, в саду гуде пасіка, за городами синіє ліс. Гречка пахне м’яко, та коли сонце підступає до горла як наточений ніж – терпне й гусне. Бджоли гудуть урівноважено, найменшими фібрами своїми відчувають тривогу. Щойно над садом збирається дощ – нервують. А так – літають ошатно, граціозно, як балерини. Ліс манить несходимістю. Забредеш у нетрі, й сотні стежин ведуть тебе навмання, бо ніколи не знаєш куди вийдеш – так блукаєш годинами без цілі, без мети: шукаєш когось, а може – себе?
4
Місто впивається залізними пазурами й дере, висотує спогади, в’яже з них вузли, складає пазли, нарізує кадри, як у сповільненій ретрострічці, чи обриває знайомі голоси, як на затертій пластівці або на зжованій касеті в магнітофоні. Ностальгія за містом з’являється несподівано, як мисливець, щоб поцілити непомічено, крадькома, чи напасти як хижак, миттєво, смертоносно. Уранці загортається в тишу, закрадається в сон, у якому ще відлунює дзвін трамваїв, гул машин, нуртує кипуча стихія, що поглинає тебе, як здобич, легку й поживну. А надвечір розливається спокоєм, кволо пульсує у жилах, нагадуючи про світло ліхтарів на глибоких алеях, у довгих, як тунелі, парках, у просторих, яскравих кімнатах, запах липневого чаю, піну пива на кутиках губ, повернення з футбольного матчу, театру, мистецької виставки чи літературного диспуту, занурення в темні провалля кварталів, вулиць і вуличок, що біжать, розбігаються, ніби велосипедисти, навперегін, навздогін одне одному. Місто стає частиною тебе, твоє сутності й самості, вирізати яку з живого тіла, зі свідомості – незмога, як незмога збагнути його, осягнути чи відпустити, бо ти можеш лише, втомившись від щоденного ритму, зупинитися на перехресті чи сісти, закинувши ногу на ногу, й дивитися, як загнана жертва дивиться у вічі хижакові. А може, як хижак, що затаївся для стрибка, у вічі жертві? Та насамперед місто – це люди, з якими познайомився і попрощався, які увійшли у твоє Я несподівано швидко чи занадто прокволо, або вийшли, гучно гримнувши дверима чи тихо причинивши їх за собою. Люди, яким хотів крикнути услід, щоб нікуди не йшли, проте бракувало голосу, духу, любові, яких хотів виставити за двері, знищити, вбити, але не ставало сили, терпіння або ще чогось. Люди, що залишили по собі довгу смугу світла чи пустку, вигорілу, як трава, страшну, як безодня, та люди, що не залишили по собі нічого, хоча могли би залишити. Люди-загадки та люди-нікчеми. Місто – це острівці пам’яті, розкидані по околицях, до яких хочеться повертатися раз по раз, приходити як на прощу, або які хочеться витерти. Місто – це рана, яка не гоїться, стигма, що не заживає, озивається у симптомах, супроти яких безсилі морфій і бром, десятки кілометрів і сотні годин.
5
Утома надходить ополудні й виповнює тебе як пустий кухоль. Теплими пальцями обіймає голову, скидає запорошені черевики, відгвинчує крана й націджує склянку води. Тоді ставить у куток валізу, з якою ти волочишся по світу, відкладає книги й газети, кладе голову собі на коліна й схиляється над тобою. Ти вдивляєшся у неї, намагаючись розгледіти обличчя, але перед очима стоять ті ж поїзди, автобуси, маршрутки, трамваї, ті ж міста й кімнати, вулиці й парки, знелюднені й онімілі. Світ звуків кудись зникає, і нічого, крім шуму у вухах, не залишається, й тобі стає моторошно, як у склепі, але ні крикнути, ні прошептати нічого не можеш. Лише млосний біль застрягає у горлі й повільно розпливається тілом.
6
Нестерпно бачити на вулиці викинуте цуценя. Ще нестерпніше усвідомлювати, що через власне кочове життя, перебирання з місця на місце, не можеш тримати навіть вазона, не те, що собаку, бо все, що маєш, завжди мусить бути при тобі. Або: все своє ношу з собою. Я ніколи не міг уявити обличчя людини, яка могла викинути, вбити собаку. Власне, я бачив колись таке обличчя, але забув, як воно виглядає. Воно стерлося з пам’яті, коли мені було п’ять років, і все, що я пригадую відтоді, – це скавуління, порізані до крові руки, коли намагався самотужки розв’язати зв’язану кимось петлю. Ще пригадую: надривні спроби звільнити шию від мотузки були обірвані криком, а згодом матами й ударом по голові того, хто зав’язав її. Однак Старе місто часто нагадує про слід від нерозв’язаної петлі, що залишився на руках, попри те, що мотузка давно вже зотліла, а руки збільшились, видовжились. Може, тому перестав помічати, що іноді повертаюся до квартири з порожнім пакетом? А може, це складка більшає?
7
Не знаю, чи кожен досвід потрібний, бо думаю, що краще б чогось не було, але воно стається, при чому стається саме тоді, коли найменше очікуєш. Найгірше те, що до цих неочікуванок устигаєш звикнути так, що приймаєш їх як щось самоочевидне, само собою зрозуміле, й коли відчуваєш себе частиною цього «щось», то волієш радше перетворитись у «ніщо». Але питання «навіщо» або «чому» тут зайві. Це стається без цілі й без причини. Єдине, що залишається – жити з цим відчуттям, плекати його в собі, як рослину, або вирвати з коренем. Що перше, що друге – рівнозначне смерті. Якщо спробуєш жити з ним, приймеш як частину себе, воно знищить тебе. Якщо спробуєш відпустити – лише зробить коло та знову повернеться.
8
Ранки стають прозорішими, бо повітря ясніє, мов скло, а кров у венах тече повільніше. Розплющуєш очі – вікна звужуються, меншають, стіни розростаються до неймовірних розмірів, затуляючи собою світло, заплющуєш – щільно обступають тебе, ніби скелі, й ні крикнути, ні дихнути. Тіло вранці напружується, як струна: від безсоння, безмовності, безлюддя. Замикаєшся у кімнаті, як у печері, й почуваєшся відлюдником, закинутим у гори: сюди не долинає голос, лише відлуння, тут не пахне квітами, лише каменем і деревом. І здається, що сам поволі каменієш або дерев’янієш: руки видовжуються і тверднуть. У грудях – глибшає. Надходить осінь, із нею – самота, а може свобода.
9
Долати ранковий сон як занурюватись у холодну купіль. Свіжий протяг із квартирки, перегляд новин, ковтання кількох десятків сторінок книги разом із ковтками липового чаю, тоді – вслухання у ранковий гул машин і трамваїв, застібання ґудзиків і зашнуровування черевиків. Вулиця – як чорний полоз – вислизає з-під ніг, звиваючись між людьми та машинами, а ти ступаєш нею розмірено, мов бредеш по коліна у воді, й прокручуєш у свідомості рештки передранкового снива. Вогке й прозоре, ніби плетиво павука, воно обплутує тебе з ніг до голови, й не знаєш, чи вулицею йдеш, чи пливеш серед річки, бо лише волога хвиля раз по раз б’є у груди, дзвенить у вухах, висотує ніздрі.
2015
Від спеки гусне повітря, терпне голос і кров гупає в скронях, важка, як олово. Сонце – гігантський вулик, пливе покотьолом. Відкриєш вікно – кришталеві бджоли сідають тобі на руки – стаєш весь восково-медяний, як груша. А коли все затихне й замовкне, озброюєшся капелюхом і, заклавши руки в кишені, чимчикуєш на річку. Пісок лоскоче ноги, й тонеш у ньому, сипкому, розплавленому, по кісточки. Зайдеш у воду – розчинишся в ній, як соляний стовп. Постоїш отак безтілесний, остудивши душу, як сталь, ляжеш на березі – й відчуваєш: величезний годинник у грудях відлічує секунди.
2
Щойно тіні зникають, відчуваєш під собою прірву. Заплющуєш очі, й вона невідомо звідки, невідомо куди росте. Зриваєшся, падаєш, летиш безкінечно, а вдарившись, тонеш, бо ще не навчився плавати. Й раптом прірва перетворюється у кімнату, затоплену водою, і тече, піднімаючись вище, гостра й холодна, затоплює ліжко і стіл, витікає крізь вікна і стелю, а тоді розпливається венами, пульсує в тобі та крізь тебе, вивільняючи простір – для когось, для чогось?
3
П’ять днів у селі як п’ять хвилин. Поле гречок перехлюпується через розчинені вікна в кімнату, в саду гуде пасіка, за городами синіє ліс. Гречка пахне м’яко, та коли сонце підступає до горла як наточений ніж – терпне й гусне. Бджоли гудуть урівноважено, найменшими фібрами своїми відчувають тривогу. Щойно над садом збирається дощ – нервують. А так – літають ошатно, граціозно, як балерини. Ліс манить несходимістю. Забредеш у нетрі, й сотні стежин ведуть тебе навмання, бо ніколи не знаєш куди вийдеш – так блукаєш годинами без цілі, без мети: шукаєш когось, а може – себе?
4
Місто впивається залізними пазурами й дере, висотує спогади, в’яже з них вузли, складає пазли, нарізує кадри, як у сповільненій ретрострічці, чи обриває знайомі голоси, як на затертій пластівці або на зжованій касеті в магнітофоні. Ностальгія за містом з’являється несподівано, як мисливець, щоб поцілити непомічено, крадькома, чи напасти як хижак, миттєво, смертоносно. Уранці загортається в тишу, закрадається в сон, у якому ще відлунює дзвін трамваїв, гул машин, нуртує кипуча стихія, що поглинає тебе, як здобич, легку й поживну. А надвечір розливається спокоєм, кволо пульсує у жилах, нагадуючи про світло ліхтарів на глибоких алеях, у довгих, як тунелі, парках, у просторих, яскравих кімнатах, запах липневого чаю, піну пива на кутиках губ, повернення з футбольного матчу, театру, мистецької виставки чи літературного диспуту, занурення в темні провалля кварталів, вулиць і вуличок, що біжать, розбігаються, ніби велосипедисти, навперегін, навздогін одне одному. Місто стає частиною тебе, твоє сутності й самості, вирізати яку з живого тіла, зі свідомості – незмога, як незмога збагнути його, осягнути чи відпустити, бо ти можеш лише, втомившись від щоденного ритму, зупинитися на перехресті чи сісти, закинувши ногу на ногу, й дивитися, як загнана жертва дивиться у вічі хижакові. А може, як хижак, що затаївся для стрибка, у вічі жертві? Та насамперед місто – це люди, з якими познайомився і попрощався, які увійшли у твоє Я несподівано швидко чи занадто прокволо, або вийшли, гучно гримнувши дверима чи тихо причинивши їх за собою. Люди, яким хотів крикнути услід, щоб нікуди не йшли, проте бракувало голосу, духу, любові, яких хотів виставити за двері, знищити, вбити, але не ставало сили, терпіння або ще чогось. Люди, що залишили по собі довгу смугу світла чи пустку, вигорілу, як трава, страшну, як безодня, та люди, що не залишили по собі нічого, хоча могли би залишити. Люди-загадки та люди-нікчеми. Місто – це острівці пам’яті, розкидані по околицях, до яких хочеться повертатися раз по раз, приходити як на прощу, або які хочеться витерти. Місто – це рана, яка не гоїться, стигма, що не заживає, озивається у симптомах, супроти яких безсилі морфій і бром, десятки кілометрів і сотні годин.
5
Утома надходить ополудні й виповнює тебе як пустий кухоль. Теплими пальцями обіймає голову, скидає запорошені черевики, відгвинчує крана й націджує склянку води. Тоді ставить у куток валізу, з якою ти волочишся по світу, відкладає книги й газети, кладе голову собі на коліна й схиляється над тобою. Ти вдивляєшся у неї, намагаючись розгледіти обличчя, але перед очима стоять ті ж поїзди, автобуси, маршрутки, трамваї, ті ж міста й кімнати, вулиці й парки, знелюднені й онімілі. Світ звуків кудись зникає, і нічого, крім шуму у вухах, не залишається, й тобі стає моторошно, як у склепі, але ні крикнути, ні прошептати нічого не можеш. Лише млосний біль застрягає у горлі й повільно розпливається тілом.
6
Нестерпно бачити на вулиці викинуте цуценя. Ще нестерпніше усвідомлювати, що через власне кочове життя, перебирання з місця на місце, не можеш тримати навіть вазона, не те, що собаку, бо все, що маєш, завжди мусить бути при тобі. Або: все своє ношу з собою. Я ніколи не міг уявити обличчя людини, яка могла викинути, вбити собаку. Власне, я бачив колись таке обличчя, але забув, як воно виглядає. Воно стерлося з пам’яті, коли мені було п’ять років, і все, що я пригадую відтоді, – це скавуління, порізані до крові руки, коли намагався самотужки розв’язати зв’язану кимось петлю. Ще пригадую: надривні спроби звільнити шию від мотузки були обірвані криком, а згодом матами й ударом по голові того, хто зав’язав її. Однак Старе місто часто нагадує про слід від нерозв’язаної петлі, що залишився на руках, попри те, що мотузка давно вже зотліла, а руки збільшились, видовжились. Може, тому перестав помічати, що іноді повертаюся до квартири з порожнім пакетом? А може, це складка більшає?
7
Не знаю, чи кожен досвід потрібний, бо думаю, що краще б чогось не було, але воно стається, при чому стається саме тоді, коли найменше очікуєш. Найгірше те, що до цих неочікуванок устигаєш звикнути так, що приймаєш їх як щось самоочевидне, само собою зрозуміле, й коли відчуваєш себе частиною цього «щось», то волієш радше перетворитись у «ніщо». Але питання «навіщо» або «чому» тут зайві. Це стається без цілі й без причини. Єдине, що залишається – жити з цим відчуттям, плекати його в собі, як рослину, або вирвати з коренем. Що перше, що друге – рівнозначне смерті. Якщо спробуєш жити з ним, приймеш як частину себе, воно знищить тебе. Якщо спробуєш відпустити – лише зробить коло та знову повернеться.
8
Ранки стають прозорішими, бо повітря ясніє, мов скло, а кров у венах тече повільніше. Розплющуєш очі – вікна звужуються, меншають, стіни розростаються до неймовірних розмірів, затуляючи собою світло, заплющуєш – щільно обступають тебе, ніби скелі, й ні крикнути, ні дихнути. Тіло вранці напружується, як струна: від безсоння, безмовності, безлюддя. Замикаєшся у кімнаті, як у печері, й почуваєшся відлюдником, закинутим у гори: сюди не долинає голос, лише відлуння, тут не пахне квітами, лише каменем і деревом. І здається, що сам поволі каменієш або дерев’янієш: руки видовжуються і тверднуть. У грудях – глибшає. Надходить осінь, із нею – самота, а може свобода.
9
Долати ранковий сон як занурюватись у холодну купіль. Свіжий протяг із квартирки, перегляд новин, ковтання кількох десятків сторінок книги разом із ковтками липового чаю, тоді – вслухання у ранковий гул машин і трамваїв, застібання ґудзиків і зашнуровування черевиків. Вулиця – як чорний полоз – вислизає з-під ніг, звиваючись між людьми та машинами, а ти ступаєш нею розмірено, мов бредеш по коліна у воді, й прокручуєш у свідомості рештки передранкового снива. Вогке й прозоре, ніби плетиво павука, воно обплутує тебе з ніг до голови, й не знаєш, чи вулицею йдеш, чи пливеш серед річки, бо лише волога хвиля раз по раз б’є у груди, дзвенить у вухах, висотує ніздрі.
2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію