ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Музики жартують
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Музики жартують
На сільських весіллях музик люблять усі, крім погоди: часто-густо ця пані в прозорих одежах допече їм спекою або дощем, що віднайде тріщини та діри в наметі. Ох, чортихаються тоді вусаті чи безвусі віртуози, пихтять, переносять і пересувають інструменти, тикають пальцями вгору: дивися, господарю, як твої помічники нашкодили музичному мистецтву. Господар по-українськи щиро розводить руками і по-українськи хутко вирішує цю проблему: перед музиками негайно з’являється отакенна пляшка самогону і смачнючі наїдки, мовляв підкріпіться, хлопці, ще до того, як гості сядуть за стіл, розслабтеся, пожартуйте. І припрошені не дармують – знімають напругу, як примовляє цимбаліст Андрій, у темпі вальсу. Буває, так «навальсуються», що весільний марш, яким зустрічають гостей, звучить у них, м’яко кажучи, експериментально, поки не зауважують схожості мелодії з тією, якою проводжали в потойбіччя небіжчика минулого тижня. І це ще квіточки, ягідки у вигляді жартів добирають кольору і ваги згодом, коли на весіллі багато говорять і мало слухають, а бажання веселитися в кожного настільки потужне, що поїдання очима тамади, а за його відсутності старости - невідворотний процес. Але якщо з жартами в того чи іншого якось не дуже, розперезуються наші музики… Чого тут тільки не почуєш. А вчора… Спочатку ніби й у десятку з анекдотами, життєвими історіями про стосунки двох, подружню невірність. Якби ж то цимбаліста Андрія найдурніша муха не вкусила.
- Чоловіки, - вигукнув, - хто зраджував дружині, - підведіться!
Примхлива пані-погода позаздрила миттєвій переміні чоловіків-застільників. Сонячне втекло з їхніх облич, зсутулилися, зблиснули спітнілими чолами.
- Що верзеш, бовдуре!
- Ха-ха, ха-ха, - розсипав цимбаліст, - страуси та й годі! Ей, жіночки, поки у страусів голови в піску, підведіться, кому посміхнулася втіха на стороні!
Худюща Маруся підморгнула ліворуч і праворуч.
- А що, жіночки, - підведемося на стрункі ніжки?
Коли б поблизу впав метеорит або ж вибухнула атомна бомба, чоловіча компанія, що за сільською традицією розмістилася окремо від жінок, зреагувала б спокійніше: вісім десятків на струнких чи не вельми струнких ніжках видалися чоловічій компанії ще масштабнішою катастрофою – на відстані виривала серця і душила. І назва в цієї катастрофи з тваринним відголоском – ревність! Можливо, якимось дивом виправив би хтось ситуацію, якби не було на світі свекрух.
- А я казала, що у твоєї очі хвойди! – пропищала опецькувата бухгалтер такому ж опецькуватому сорокарічному синкові.
Усі чоловіки почали придивлятися до очей своїх дружин. Хтозна, чи не відшукали б у цих очах свого заспокоєння, та знову долили масла у вогонь музики.
- Руки на голови, хлопці, щоб роги до стелі не виросли!
Дзенькнула і розсипалася на долівці склянка, чийсь кулачище перекинув кілька тарелів на столі, покотилася лава, покинута охочими зчинити бешкет.
- Не псуйте весілля, вар’яти! – стрепенувся староста.
Окрик старости зупинив шаленців. Помовчавши, посопівши в роздуті ніздрі, подалися з весілля геть, а за ними і вся чоловіча компанія. З жінками залишилися неодружені, вдівці, дідусі та діти. Ніхто не побіг за чоловічою компанією услід: показиться та й одумається.
Дорогою трапилася шкільна котельня. Власне, як вона могла не трапитися, якщо до неї, начебто земним тяжінням, притягувало шанувальників чарки в будь-яку пору року, тільки би з вільним часом склалося. Тут усі тобі зручності: запас самогону в кочегарів – невичерпний, ніякий сторонній витрішки не справляє, а хильнеш лишнього – відпочивай на ліжку. Опустивши додолу очі, кожен добряче ковтнув із кухля, піднесеного старшим кочегаром, що теж причвалав з-за весільного столу. Черв’як підозри, який точив кожного, перетворювався тепер на велику отруйну гадюку. Чоловічі міркування туманом зависали між стінами прокуреної котельні, затуляли кожному світ: все, немає нічого доброго надалі! А туман густішав і густішав.
- Моя в Італії спала не лишень у кімнаті перестарілої бабусі, яку доглядала…
- Мою в Іспанії сеньйор хвалив не просто так…
- У моєї в Данії підозрілі друзі…
- Моєю в Португалії хтось опікується …
Туманилося, туманилося, туманилося… Невеличким просвітом слова листоноші.
- А моя зі села – ні на крок.
- Ба, а ми не хлопи для твоєї? - виплюнув вайлуватий Омелько, знічев’я, щоб зачепити за живе листоношу, бо як так – усім погано, а йому на душі пташки співатимуть.
- Падлюка! – нога листоноші влучила Омелькові в те місце, на гріховність якого натякав.
Чоловіки враз поділилися на прихильників та опонентів Омелька, посилали один одного туди, куди вся Європа посилає правителя однієї сучасної імперії, хапали один одного за груди. Роздратування і оковита підштовхували їх до бійки.
З відчинених дверцят котла вирвався язик полум’я, наче покликало чоловіків до себе пекло. Пригадали, з чого почалося пекельне в їхніх душах… Схильний до оптимізму листоноша торкнувся плеча авторитетного в селі – підприємця, чий досвід і мудрість, за місцевою міркою, визначили як «огого!».
- Ну, все ж таки наші жінки, не такі, напевно…
- Такі! – вистрілив широким ротом авторитетний, - мізки в жінок починають працювати не одразу… тому не здатні збрехати в перші п’ять секунд, почувши запитання… Каються тепер, гадаю.
Захмелілі голови не піддали почутого сумніву, бо належали простим роботягам, що думають руками і ногами. Головам залишалося спрямувати усе, на чому трималися, до виходу з котельні, а далі… ні, не вони винні, що на ближньому обійсті розбито об стінку вазони з екзотичними квітами, на другому – розтрощено трактором огорожу, на третьому – зібрано у купу і спалено жіночий одяг, на четвертому – полетіла у вікно каменюка, на п’ятому…О, цьому, як і всім іншим, віддаленим, поталанило – вибух на котельні розвіяв торнадо ревнощів.
Чоловіча компанія оточила руїни.
- З якого дива оказія?
- Забув охолодження котла увімкнути, - зізнався старший кочегар, - як і ви, побіг душу відвести й забув…
- Винен не він, - аж до грудей підтягнув штани Омелько, - жінки винні: довели нас усіх до білого шалу!
Слова Омелька здійнялися вітром, що розбурхав десятки інших вітрів на обличчях невгамовних страждальців. Поєднавшись, знову ревнули вітри голосом торнадо, підхопили і понесли чоловіків на обійстя, де веселяться їхні дружини. Ох, не до веселощів буде дружинам…
Староста першим побачив куряву на пагорбі
- До лісу, жінки, - мовив розважливо, - бабусі ваших прабабусь там від орди ховалися і ви поспішіть навпрямки, хай йому грець! Заспокою чоловіків – покличу вас.. Ех, - махнув рукою в сторону чоловіків, - були козаками, а стали турками.
Цимбаліст Андрій штовхнув старосту.
- А що, накажи музикам весільним маршем повторно ревнивців потішити.
- Одчепися! – куці ноги старости понесли його до воріт, заледве торкнувся хвіртки, як за спиною гримнула музика.
Чоловіча компанія, оминувши старосту, зупинилася біля музик.
- Знущаєтеся?
Музики продовжували грати. Нагороджені стусанами, не зупиняли, не стишували марш, бо мали за правило: що почали, те потрібно закінчити, бо мистецтво понад усе, навіть, коли ризикуєш отримати на горіхи.
- Куди поділися жінки? – гукнув Омелько цимбалісту, далебі тому, що в того язик, як помело, і таємниця на такому язиці, як канатоходець на слизькому канаті.
Цимбаліст миттю скрутив Омелькові дулю, ще й поплював на неї – щоб краще смакувала.
Знову гарикнув торнадо. Староста розкинув руки, ніби збирався чаклувати, щоб якось порятувати і музик, і весілля, слова роїлися на його вустах, але не ті, що потрібно. Найвагоміші у скрутній ситуації знайшлися, коли стомився протистояти шаленству.
- Вип’ємо за здоров’я молодої пари!
Поступово змовкли, сіли за столи, пили і смутніли, пили і байдужіли… Ні в сих, ні в тих стояли музики. за відсутності чоловіків жінки танцювали з жінками, а тепер хіба чоловікам до такого вдатися? Цю ідею і виголосив цимбаліст. Виголосив і відчув, що для цього весілля його жартів достатньо, бо інакше доведеться веселити лікарів…
Поза тим староста петляв лісовою стежкою. Здригнувся, коли окликнули.
- А, втікачки, - пробурмотів, - ви, ви, - нервово зламав гілляку,- далеко зайшли, не в ліс – у свою пиху. Десяток, півтора десятка літ за границею. Майже всі жінки села! Повертаєтеся на свята, у відпустки. Ходите павами, дивитеся на чоловіків зверхньо. А вони хіба так дивилися на вас, коли куштували заробітчанства в Польщі, Чорногорії та Іспанії? Вони зупинилися в дев’яності, звівши для сім’ї житло, вивчивши дітей чи сяк-так полатавши безвихідь…
- Вони не дуже опиралися нашому заробітчанству, - відмахнулася худюща Маруся.
- Не дуже! – підтримали Марусю інші жінки.
- А вмовлянь, теперішніх їхніх вмовлянь не чуєте? – відкинув зламане староста, - не послухаюся – мислите кожна, бо нікуди чоловік не подінеться – проковтне те, що вчиню… Ви й сьогодні підвелися самовпевнено – проковтнуть…
Пані-погода торкнулася старости вітерцем. Підставив лагідному вітерцеві обличчя і помітив кладку через потічок, якою й заходять у ліс.
- Здається, жінки, - вказав рукою, - оту хитку споруду встановив сам Бог, під ким із вас вона хитнеться в найближчі хвилини, та не втратить ниточки, якою пов’язана з чоловіком, дуже вже натягнутої ниточки… Лишень пам’ятайте: чоловіки розумні поодинці, а вкупі… ну, все ви сьогодні бачили…
Прозора сукня пані-погоди злетіла над лісом, змітаючи з неба перші зорі. Власниця її неабияк хвилювалася: довго зважуються жіночки переступити кладку…
Рясний дощ миттєво змочив плаття жінок, що теж прозорішали на очах, а далі, на кладці, й ближче до села сповнювала прозорість і жіночі душі, принаймні, хотілося в це вірити старості: оглядаючись, зчитував із прекрасних вуст приховані, але щирі усмішки.
2016р.
- Чоловіки, - вигукнув, - хто зраджував дружині, - підведіться!
Примхлива пані-погода позаздрила миттєвій переміні чоловіків-застільників. Сонячне втекло з їхніх облич, зсутулилися, зблиснули спітнілими чолами.
- Що верзеш, бовдуре!
- Ха-ха, ха-ха, - розсипав цимбаліст, - страуси та й годі! Ей, жіночки, поки у страусів голови в піску, підведіться, кому посміхнулася втіха на стороні!
Худюща Маруся підморгнула ліворуч і праворуч.
- А що, жіночки, - підведемося на стрункі ніжки?
Коли б поблизу впав метеорит або ж вибухнула атомна бомба, чоловіча компанія, що за сільською традицією розмістилася окремо від жінок, зреагувала б спокійніше: вісім десятків на струнких чи не вельми струнких ніжках видалися чоловічій компанії ще масштабнішою катастрофою – на відстані виривала серця і душила. І назва в цієї катастрофи з тваринним відголоском – ревність! Можливо, якимось дивом виправив би хтось ситуацію, якби не було на світі свекрух.
- А я казала, що у твоєї очі хвойди! – пропищала опецькувата бухгалтер такому ж опецькуватому сорокарічному синкові.
Усі чоловіки почали придивлятися до очей своїх дружин. Хтозна, чи не відшукали б у цих очах свого заспокоєння, та знову долили масла у вогонь музики.
- Руки на голови, хлопці, щоб роги до стелі не виросли!
Дзенькнула і розсипалася на долівці склянка, чийсь кулачище перекинув кілька тарелів на столі, покотилася лава, покинута охочими зчинити бешкет.
- Не псуйте весілля, вар’яти! – стрепенувся староста.
Окрик старости зупинив шаленців. Помовчавши, посопівши в роздуті ніздрі, подалися з весілля геть, а за ними і вся чоловіча компанія. З жінками залишилися неодружені, вдівці, дідусі та діти. Ніхто не побіг за чоловічою компанією услід: показиться та й одумається.
Дорогою трапилася шкільна котельня. Власне, як вона могла не трапитися, якщо до неї, начебто земним тяжінням, притягувало шанувальників чарки в будь-яку пору року, тільки би з вільним часом склалося. Тут усі тобі зручності: запас самогону в кочегарів – невичерпний, ніякий сторонній витрішки не справляє, а хильнеш лишнього – відпочивай на ліжку. Опустивши додолу очі, кожен добряче ковтнув із кухля, піднесеного старшим кочегаром, що теж причвалав з-за весільного столу. Черв’як підозри, який точив кожного, перетворювався тепер на велику отруйну гадюку. Чоловічі міркування туманом зависали між стінами прокуреної котельні, затуляли кожному світ: все, немає нічого доброго надалі! А туман густішав і густішав.
- Моя в Італії спала не лишень у кімнаті перестарілої бабусі, яку доглядала…
- Мою в Іспанії сеньйор хвалив не просто так…
- У моєї в Данії підозрілі друзі…
- Моєю в Португалії хтось опікується …
Туманилося, туманилося, туманилося… Невеличким просвітом слова листоноші.
- А моя зі села – ні на крок.
- Ба, а ми не хлопи для твоєї? - виплюнув вайлуватий Омелько, знічев’я, щоб зачепити за живе листоношу, бо як так – усім погано, а йому на душі пташки співатимуть.
- Падлюка! – нога листоноші влучила Омелькові в те місце, на гріховність якого натякав.
Чоловіки враз поділилися на прихильників та опонентів Омелька, посилали один одного туди, куди вся Європа посилає правителя однієї сучасної імперії, хапали один одного за груди. Роздратування і оковита підштовхували їх до бійки.
З відчинених дверцят котла вирвався язик полум’я, наче покликало чоловіків до себе пекло. Пригадали, з чого почалося пекельне в їхніх душах… Схильний до оптимізму листоноша торкнувся плеча авторитетного в селі – підприємця, чий досвід і мудрість, за місцевою міркою, визначили як «огого!».
- Ну, все ж таки наші жінки, не такі, напевно…
- Такі! – вистрілив широким ротом авторитетний, - мізки в жінок починають працювати не одразу… тому не здатні збрехати в перші п’ять секунд, почувши запитання… Каються тепер, гадаю.
Захмелілі голови не піддали почутого сумніву, бо належали простим роботягам, що думають руками і ногами. Головам залишалося спрямувати усе, на чому трималися, до виходу з котельні, а далі… ні, не вони винні, що на ближньому обійсті розбито об стінку вазони з екзотичними квітами, на другому – розтрощено трактором огорожу, на третьому – зібрано у купу і спалено жіночий одяг, на четвертому – полетіла у вікно каменюка, на п’ятому…О, цьому, як і всім іншим, віддаленим, поталанило – вибух на котельні розвіяв торнадо ревнощів.
Чоловіча компанія оточила руїни.
- З якого дива оказія?
- Забув охолодження котла увімкнути, - зізнався старший кочегар, - як і ви, побіг душу відвести й забув…
- Винен не він, - аж до грудей підтягнув штани Омелько, - жінки винні: довели нас усіх до білого шалу!
Слова Омелька здійнялися вітром, що розбурхав десятки інших вітрів на обличчях невгамовних страждальців. Поєднавшись, знову ревнули вітри голосом торнадо, підхопили і понесли чоловіків на обійстя, де веселяться їхні дружини. Ох, не до веселощів буде дружинам…
Староста першим побачив куряву на пагорбі
- До лісу, жінки, - мовив розважливо, - бабусі ваших прабабусь там від орди ховалися і ви поспішіть навпрямки, хай йому грець! Заспокою чоловіків – покличу вас.. Ех, - махнув рукою в сторону чоловіків, - були козаками, а стали турками.
Цимбаліст Андрій штовхнув старосту.
- А що, накажи музикам весільним маршем повторно ревнивців потішити.
- Одчепися! – куці ноги старости понесли його до воріт, заледве торкнувся хвіртки, як за спиною гримнула музика.
Чоловіча компанія, оминувши старосту, зупинилася біля музик.
- Знущаєтеся?
Музики продовжували грати. Нагороджені стусанами, не зупиняли, не стишували марш, бо мали за правило: що почали, те потрібно закінчити, бо мистецтво понад усе, навіть, коли ризикуєш отримати на горіхи.
- Куди поділися жінки? – гукнув Омелько цимбалісту, далебі тому, що в того язик, як помело, і таємниця на такому язиці, як канатоходець на слизькому канаті.
Цимбаліст миттю скрутив Омелькові дулю, ще й поплював на неї – щоб краще смакувала.
Знову гарикнув торнадо. Староста розкинув руки, ніби збирався чаклувати, щоб якось порятувати і музик, і весілля, слова роїлися на його вустах, але не ті, що потрібно. Найвагоміші у скрутній ситуації знайшлися, коли стомився протистояти шаленству.
- Вип’ємо за здоров’я молодої пари!
Поступово змовкли, сіли за столи, пили і смутніли, пили і байдужіли… Ні в сих, ні в тих стояли музики. за відсутності чоловіків жінки танцювали з жінками, а тепер хіба чоловікам до такого вдатися? Цю ідею і виголосив цимбаліст. Виголосив і відчув, що для цього весілля його жартів достатньо, бо інакше доведеться веселити лікарів…
Поза тим староста петляв лісовою стежкою. Здригнувся, коли окликнули.
- А, втікачки, - пробурмотів, - ви, ви, - нервово зламав гілляку,- далеко зайшли, не в ліс – у свою пиху. Десяток, півтора десятка літ за границею. Майже всі жінки села! Повертаєтеся на свята, у відпустки. Ходите павами, дивитеся на чоловіків зверхньо. А вони хіба так дивилися на вас, коли куштували заробітчанства в Польщі, Чорногорії та Іспанії? Вони зупинилися в дев’яності, звівши для сім’ї житло, вивчивши дітей чи сяк-так полатавши безвихідь…
- Вони не дуже опиралися нашому заробітчанству, - відмахнулася худюща Маруся.
- Не дуже! – підтримали Марусю інші жінки.
- А вмовлянь, теперішніх їхніх вмовлянь не чуєте? – відкинув зламане староста, - не послухаюся – мислите кожна, бо нікуди чоловік не подінеться – проковтне те, що вчиню… Ви й сьогодні підвелися самовпевнено – проковтнуть…
Пані-погода торкнулася старости вітерцем. Підставив лагідному вітерцеві обличчя і помітив кладку через потічок, якою й заходять у ліс.
- Здається, жінки, - вказав рукою, - оту хитку споруду встановив сам Бог, під ким із вас вона хитнеться в найближчі хвилини, та не втратить ниточки, якою пов’язана з чоловіком, дуже вже натягнутої ниточки… Лишень пам’ятайте: чоловіки розумні поодинці, а вкупі… ну, все ви сьогодні бачили…
Прозора сукня пані-погоди злетіла над лісом, змітаючи з неба перші зорі. Власниця її неабияк хвилювалася: довго зважуються жіночки переступити кладку…
Рясний дощ миттєво змочив плаття жінок, що теж прозорішали на очах, а далі, на кладці, й ближче до села сповнювала прозорість і жіночі душі, принаймні, хотілося в це вірити старості: оглядаючись, зчитував із прекрасних вуст приховані, але щирі усмішки.
2016р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію