ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Музика болю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Музика болю
(уривок з повісті)
- Васильку, гальмуй – файнезно довкруж! – скрикнула Віра, зістрибнувши з рами велосипеда.
- Не називай Васильком, - жартома насупився худорлявий, тендітний юнак, над високим чолом якого колихнулося густе, чорне, зачесане вгору волосся, - давно попід стіл не ходжу ...
- Бач, дорослий який, - Вірині руки поправили білий комірець поверх піджака попутника, - а може мені приємно старшувати над тобою.
- Ще чого!
- Достатньо й цього, - дівочий сміх посипався на польові квіти обабіч, спонукав до лету джмеля з-під пелюсток ромашки, підкинув коника-стрибунця вище крислатого гурту будяків, а тоді, відштовхнувшись од землі, зблиснув між хмарками: саме так уявлялася юнакові траєкторія того чарівного сміху, прирівняного ним до музики – не випадково, бо все найкраще, все, що полюбив, було для нього музикою. Володів кількома музичними інструментами і, коли брав їх до рук, коли імпровізував, мелодія зображувала картини божественного або земного, а найчастіше обличчя вродливиці Віри. Сперечався сам із собою: земне чи небесне даровано йому бачити у великих блакитних очах, земне чи небесне відтворило себе в усіх лініях від чола до підборіддя. Боженьку, – прошептав, побачивши Віру вперше, - від такої гармонії можна збожеволіти! Але божеволів з іншої причини – власного маленького зросту. Ну, хіба пасує парубкові губитися за тинами, - дошкуляв собі, не зваживши на те, що й вона не зрівняється із соняхом, який, підрісши, перекине голову через високий тин. Що мав робити, щоб ті дебелі залицяльники не звели нанівець його потуги впасти в око красуні. Творити музику – таку, яка б зобразила розмай закоханого серця! Рік тому, весною 1940- го, в сільраду родинного села Новосілки зателефонували з райцентру: вимагали представити на музичний фестиваль Підгаєччини творіння юного диригента Василя Кардаша – зведений в один шкільний, церковний і читальний хори. Порадили назвати нове об’єднання народним хором, замиливши очі НКВД – од гріха подалі.. Жодної хвалебної пісні радянській владі – вирішив одразу, хоча вимагали протилежного. Репетиції тривали до пізньої ночі, до тих пір, поки фольклорна пісня у виконанні хористів як ті золоті піщинки, відібрані з намулу, не привабила до хати-читальні дорослих і дітей, усе селище, спрагле українських барв, притоптаних попередніми й теперішньою не українськими владами. Дехто застерігав Василя, радив прихилити голову перед комуною, нагадував приказку про ласкаве теля... А він мотав на вус почуте, придивлявся до порадників, міркував, чого вартують у людському вимірі в непевний час.
- У сего своє на думці, - докинув якось услід Василеві місцевий єврей Кофлер, прицмокуючи. Те прицмокування означало засудження, яке іншому єврею - Борухові, ворогові Кофлера, спало на гадку сформулювати так: не знаю, як личило б, але те, що ви робите, - нікуди не годиться. Василь не відповів на докір, бо мусив утаємничувати власні думки підпільника... Інколи ті думки боляче пульсували в голові, у випадку, коли відчеканювали загрозу провалу, мук і поневірянь у житті Віри, теж пов’язаної з оунівським підпіллям. Тоді, в Підгайцях на музичному фестивалі, звівши руки, стиснувши у правиці диригентську паличку, задав тон такому сердечному розмаю, що аж просвітліли очі хористів, а наснага, не помістившись багатьом у грудях, виказала себе на щоках – рум’янцями й потом. Присутня в залі Віра спочатку відчула сьоме небо української пісні, обожнила голоси, що тримали на висоті прадідівську щирість і мудрість, єство нації, не спотворене ніякими завойовниками, а перевівши подих, віднайшла в дівочій душі сторону, з якої стрімко наближався до неї Василь... Овації новосілківському хору підхопили Віру з місця, з букетом троянд наблизилася до Василя й зупинилась.
- Мальчік, мальчік! – горланив, видершись на сцену лисий чолов’яга в галіфе, - ти кто, мальчік? Да ти талантіщє! Такой хор создал! Так віртуозіть рукамі… Ми, кієвская комісія, направім тєбя на обученіє в Москву, а потом – в Італію! Соглашайся, мальчік, – мір узнаєт нового гєнія!
- Погоджуйся! – підхопила частина залу, безперервно аплодуючи.
У відповідь юний диригент кивнув хору і правицею сколихнув «Заповіт» Тараса Шевченка. Пісня вростала в зал, бриніла на чиїйсь неприхованій сльозі , билася прозорою птахою об шибки, а затихаючи, залягла в серцях глядачів чотирма сокровенними рядками.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
За спиною Віри сплюнув підгаєцький капельмайстер Скоробогач, сутулуватий, з черевцем, названим кимось із трубачів трампліном для соплів.
- Контра, сей Василь Кардаш.
- А Шевченко, - штовхнула Віра Скоробогача, - Шевченко теж контра?
- Можливо.
Натовп притиснув Віру до сцени, подарувала квіти Василеві, посміхнулася й повела очима ліворуч, де незнайомець у цивільному пильно розглядав новосілківський хор та його диригента.
- Дивись, Василю, - вийшло лихо на лови...
Причаїлося лихо, вже кілька місяців сопе собі в рукав, набирає люті, вимацує кострубатими ручищами глибу завбільки із селище: немає в Новосілці людини, якою б не цікавився НКВД, багатьом загрожує небезпека. Затишок тимчасовий, вистежують «крупную рибу» - підпільників ОУН, затягують сіті з усіх сторін – ох, потрібно пильнувати, щоб не битися в судоргах на червоному березі... У Василя та Віри увечері зустріч з обласним виховником «Кригою». Для сторонніх вони закохана пара. Добре, що так склалося насправді. Василь вбачає в цьому провидіння Боже, готовий молитися, щоб подрузі-галичанці, хоча й не із славетного міста Галича, а з одноіменного села поблизу Підгаєць сподобалися новосілківські краєвиди, начебто на Божій долоні підняті вище всіх краєвидів району, доступні вітрам, які витанцьовують на них усякої: зимою - польки з гудзом, засипаючи снігом подвір’я повище тинів, літом – лагідного вальсу, приємного для тих, хто трудиться на полях чи воркує про вічне під калиною. Вірі, насамперед, цікаві люди, котрими повниться селище, бо чула і про німецьких колоністів, і про поляків, і про мазурів, і про євреїв, і про лемків. З букетом ромашок, нарваних на луці, розмахуючи ногами на рамі велосипеда, привертає до себе загальну увагу в центрі Новосілки. Василь гальмує біля хати-крамниці єврея Цейлера, сумного, як пізня осінь: комуністи відібрали все, чим володів, хіба що довгої сивої бороди та кмітливості не позбавили. Напросився Цейлер продавцем у колишню приватну, а тепер уже державну крамницю, вміє пошептатися з постачальниками, поділитися з ними так, що й собі примножиться, вміє й терези собі на користь підкрутити. Кажуть, навчився цього в Мошка, родича з Підгаєць, відповідального за заготівлю м’яса. Зважував Мошко пригнану на убій худобу, тягарцями туди-сюди – й кілька кілограмів корови Маньки чи Лиски начебто випаровуються: з часом осідають у Мошкову торбу та мішок різника. Якийсь дідок пас біля зважувального пункту козу, перестрибнула рогата огорожу, витанцьовує на терезах. Старий до тягарців – вага рогатої дорівнює нулю... Цейлерові мізки працюють делікатніше. Менше вкусиш – легше проковтнеш, - мислить щоразу, міряючи з голови до ніг нових покупців.. Покупці Цейлера люблять – за вміння розвеселити. Застогне, буває, бабця, зіпершись на прилавок, що не донесе додому торбини круп, візьме бабцю попід руку, ніби наречену, й гукне у глухувате вухо: чого б то переживати – зважу так, що донесете... Василь і Віра, увійшовши в крамницю, змінюють вираз обличчя крамаря: в осінній прохолоді, в хащах його думок з’являється осоння.
- Така пара! Така пара! – сплескує крамар і молитовно складає на грудях долоні, за мить, неабияк захоплений красою Віри, повільно наливає в чашу просторої кімнати знамениту єврейську фразу, - знаю вашого тата, знаю вашу маму, тільки не знаю, чия ви.
- Ну, як чия? – Вірі подобається приділена їй увага, - татова й мамина.
- О, мудро кажете! – метушиться Цейлер, - а цей хлібороб і музика Кардаш ваш наречений?
- Так, - коротка відповідь Віри – наймиліший акорд, який Василь хотів би слухати все життя.
- Солодощів, закоханим потрібно солодощів, - тендітна пригорща Цейлера зачерпнула шоколадних конфет з ящика, - сподіваюся, кавалер має рублі.
- Кавалер заборгує, - Василеві трохи ніяково, червоніє, але хоче вразити кохану хоча б щедрістю боргування.
- Всі селяни... таки так... майже всі зубожіли, - пізня осінь сипле в очі Цейлеру тьм’яною жовтизною, - в колгоспі нотують трудодні, що дулями обернуться... А землю, худібку, інвентар у кожного відібрали . Непокірних - у Сибір. Ша! – раптом наказав собі говіркий єврей, - мовчи, язичку, - не будеш баланду хлебтати.
Цейлер за давньою звичкою вивів акуратним почерком на стіні новий борговий запис, щоб засвідчили його всі відвідувачі. Зітхнув, притулився до шибки.
- Погляньте на Абрама, там, за вікном, - повів рукою, - на біса євреєві в українську вишиванку вдягатися? Блаженний...
- Чому блаженний? – озвався Василь, - любить українське, шанує.
- Вай! Вай! – кошлаті брови Цейлера зійшлися докупи, - єврейського йому мало? Єврейське йому не рідне?
- Тут українська земля, – заперечила Віра, - чи не Бог мовить Абрамові, кого шанувати...
- Хі-хі-хі, - трясе бородою критик одноплемінника, - хі-хі-хі – розвеселила, дівчино. А запитайте, чи молитися вміє – чухатиме потилицю.
Абрам не міг чути розмови в приміщенні, тому подивував, ставши навколішки на дорозі. Невдовзі бив поклони й голосно читав молитву, чим утер носа скептичному критикові.
- Перейняв науку діда Качемби, сусіди, - здогадався Василь, - той, знемагаючи, просив у Бога снаги дорогою додому.
Вулиця тим часом приміряла накинуту на неї фірою фату з пилюги і в цій небажаній обновці здригнулася від гучного оклику.
- Т-р-р-р-р, гніді! – виструнчився на фірі їздовий, міцнющий парубок. На високому чолі зарясніли крапельки поту, а стиснуті зуби парубка, гадалося Абрамові, порятованому в останню мить, могли б перекусити залізяку, якби потрапила між них під час дорожньої пригоди.
- Павле, Павле, - озвався з-під кінських морд порятований, - поріднишся з кривавою землицею...
- Збожеволів, друже Абраме, - кінчиками вуст парубок прилаштував посмішку на вольовому обличчі, - з дуру лякаєш, кого не варто.
Ляснув батіг і коні понесли парубка в напрямку Бекерсдорфа, поселення німецьких колоністів, опустілого в 1940-му, коли Сталін за домовленністю з Гітлером без церемоній випровадив німців на історичну батьківщину. Над порятованим знову згустилася пилюга, вітер, налетівши зі сходу, підхопив і розсіяв її за лічені секунди. Зник і Абрам, начебто також мав дар розсіюватися.
Вірі пригадалася перша гостина в Новосілці під кінець травня минулого року. Відвідала далеку родичку, а власне обманює себе – шукала зустрічі з Василем, хитро, по-дівочому, заставляючи обставини слугувати їй. На воротях обійстів липове гілля – другий день Зелених свят. Від церкви крокувала процесія в поля. Голосистий дяк, поклонившись хресту на узбіччі, озвучив спільне прохання української громади Новосілки.
- Господи Всемогутній, вершителю див, не дозволь засусі вбити посіви наші, працю рукастих господарів і немічних старців, припильнуй, благаємо, нивки наші від хмаролому, що градом сипле, від буревію, що збіжжя топче, від надміру дощового, що потоками в’юнкими здирає врожай на нивках.
Священик видихав молитви й одразу ставало молитовним дихання усієї процесії: люди споріднювалися з небесами, добрих шість миль ішли не польовими дорогами, не межами, а самим, що не є, справжнісіньким небом, яке відчували, яке коштували, яким умивалися і яке пили, хоча торкалися ногами землі, а вустами - звичайного земного хліба і води, взятих із собою. Віра милувалася дітлахами з дзвіночками в руках попереду, за фірою, що везла священика, їхніми одностроями з червоно-чорним вишиттям, мелодіями дзвіночків, на диво співзвучними з її янгольським настроєм, розкриленим співом церковного хору. Позаду хористів ніс першу хоругву Павло Кубай, власне той рятівник блаженного, що, потрапивши на очі, й нагадав їй про минулорічне дійство в полях. Знала прізвище парубка від Василя, що встиг познайомити їх перед початком цієї громадської акції. Зацікавилася тоді всією групою з хоругвами, розговорила білявку: та тільки й чекала нагоди пошептатися про місцевих парубків.
- Васильку, гальмуй – файнезно довкруж! – скрикнула Віра, зістрибнувши з рами велосипеда.
- Не називай Васильком, - жартома насупився худорлявий, тендітний юнак, над високим чолом якого колихнулося густе, чорне, зачесане вгору волосся, - давно попід стіл не ходжу ...
- Бач, дорослий який, - Вірині руки поправили білий комірець поверх піджака попутника, - а може мені приємно старшувати над тобою.
- Ще чого!
- Достатньо й цього, - дівочий сміх посипався на польові квіти обабіч, спонукав до лету джмеля з-під пелюсток ромашки, підкинув коника-стрибунця вище крислатого гурту будяків, а тоді, відштовхнувшись од землі, зблиснув між хмарками: саме так уявлялася юнакові траєкторія того чарівного сміху, прирівняного ним до музики – не випадково, бо все найкраще, все, що полюбив, було для нього музикою. Володів кількома музичними інструментами і, коли брав їх до рук, коли імпровізував, мелодія зображувала картини божественного або земного, а найчастіше обличчя вродливиці Віри. Сперечався сам із собою: земне чи небесне даровано йому бачити у великих блакитних очах, земне чи небесне відтворило себе в усіх лініях від чола до підборіддя. Боженьку, – прошептав, побачивши Віру вперше, - від такої гармонії можна збожеволіти! Але божеволів з іншої причини – власного маленького зросту. Ну, хіба пасує парубкові губитися за тинами, - дошкуляв собі, не зваживши на те, що й вона не зрівняється із соняхом, який, підрісши, перекине голову через високий тин. Що мав робити, щоб ті дебелі залицяльники не звели нанівець його потуги впасти в око красуні. Творити музику – таку, яка б зобразила розмай закоханого серця! Рік тому, весною 1940- го, в сільраду родинного села Новосілки зателефонували з райцентру: вимагали представити на музичний фестиваль Підгаєччини творіння юного диригента Василя Кардаша – зведений в один шкільний, церковний і читальний хори. Порадили назвати нове об’єднання народним хором, замиливши очі НКВД – од гріха подалі.. Жодної хвалебної пісні радянській владі – вирішив одразу, хоча вимагали протилежного. Репетиції тривали до пізньої ночі, до тих пір, поки фольклорна пісня у виконанні хористів як ті золоті піщинки, відібрані з намулу, не привабила до хати-читальні дорослих і дітей, усе селище, спрагле українських барв, притоптаних попередніми й теперішньою не українськими владами. Дехто застерігав Василя, радив прихилити голову перед комуною, нагадував приказку про ласкаве теля... А він мотав на вус почуте, придивлявся до порадників, міркував, чого вартують у людському вимірі в непевний час.
- У сего своє на думці, - докинув якось услід Василеві місцевий єврей Кофлер, прицмокуючи. Те прицмокування означало засудження, яке іншому єврею - Борухові, ворогові Кофлера, спало на гадку сформулювати так: не знаю, як личило б, але те, що ви робите, - нікуди не годиться. Василь не відповів на докір, бо мусив утаємничувати власні думки підпільника... Інколи ті думки боляче пульсували в голові, у випадку, коли відчеканювали загрозу провалу, мук і поневірянь у житті Віри, теж пов’язаної з оунівським підпіллям. Тоді, в Підгайцях на музичному фестивалі, звівши руки, стиснувши у правиці диригентську паличку, задав тон такому сердечному розмаю, що аж просвітліли очі хористів, а наснага, не помістившись багатьом у грудях, виказала себе на щоках – рум’янцями й потом. Присутня в залі Віра спочатку відчула сьоме небо української пісні, обожнила голоси, що тримали на висоті прадідівську щирість і мудрість, єство нації, не спотворене ніякими завойовниками, а перевівши подих, віднайшла в дівочій душі сторону, з якої стрімко наближався до неї Василь... Овації новосілківському хору підхопили Віру з місця, з букетом троянд наблизилася до Василя й зупинилась.
- Мальчік, мальчік! – горланив, видершись на сцену лисий чолов’яга в галіфе, - ти кто, мальчік? Да ти талантіщє! Такой хор создал! Так віртуозіть рукамі… Ми, кієвская комісія, направім тєбя на обученіє в Москву, а потом – в Італію! Соглашайся, мальчік, – мір узнаєт нового гєнія!
- Погоджуйся! – підхопила частина залу, безперервно аплодуючи.
У відповідь юний диригент кивнув хору і правицею сколихнув «Заповіт» Тараса Шевченка. Пісня вростала в зал, бриніла на чиїйсь неприхованій сльозі , билася прозорою птахою об шибки, а затихаючи, залягла в серцях глядачів чотирма сокровенними рядками.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
За спиною Віри сплюнув підгаєцький капельмайстер Скоробогач, сутулуватий, з черевцем, названим кимось із трубачів трампліном для соплів.
- Контра, сей Василь Кардаш.
- А Шевченко, - штовхнула Віра Скоробогача, - Шевченко теж контра?
- Можливо.
Натовп притиснув Віру до сцени, подарувала квіти Василеві, посміхнулася й повела очима ліворуч, де незнайомець у цивільному пильно розглядав новосілківський хор та його диригента.
- Дивись, Василю, - вийшло лихо на лови...
Причаїлося лихо, вже кілька місяців сопе собі в рукав, набирає люті, вимацує кострубатими ручищами глибу завбільки із селище: немає в Новосілці людини, якою б не цікавився НКВД, багатьом загрожує небезпека. Затишок тимчасовий, вистежують «крупную рибу» - підпільників ОУН, затягують сіті з усіх сторін – ох, потрібно пильнувати, щоб не битися в судоргах на червоному березі... У Василя та Віри увечері зустріч з обласним виховником «Кригою». Для сторонніх вони закохана пара. Добре, що так склалося насправді. Василь вбачає в цьому провидіння Боже, готовий молитися, щоб подрузі-галичанці, хоча й не із славетного міста Галича, а з одноіменного села поблизу Підгаєць сподобалися новосілківські краєвиди, начебто на Божій долоні підняті вище всіх краєвидів району, доступні вітрам, які витанцьовують на них усякої: зимою - польки з гудзом, засипаючи снігом подвір’я повище тинів, літом – лагідного вальсу, приємного для тих, хто трудиться на полях чи воркує про вічне під калиною. Вірі, насамперед, цікаві люди, котрими повниться селище, бо чула і про німецьких колоністів, і про поляків, і про мазурів, і про євреїв, і про лемків. З букетом ромашок, нарваних на луці, розмахуючи ногами на рамі велосипеда, привертає до себе загальну увагу в центрі Новосілки. Василь гальмує біля хати-крамниці єврея Цейлера, сумного, як пізня осінь: комуністи відібрали все, чим володів, хіба що довгої сивої бороди та кмітливості не позбавили. Напросився Цейлер продавцем у колишню приватну, а тепер уже державну крамницю, вміє пошептатися з постачальниками, поділитися з ними так, що й собі примножиться, вміє й терези собі на користь підкрутити. Кажуть, навчився цього в Мошка, родича з Підгаєць, відповідального за заготівлю м’яса. Зважував Мошко пригнану на убій худобу, тягарцями туди-сюди – й кілька кілограмів корови Маньки чи Лиски начебто випаровуються: з часом осідають у Мошкову торбу та мішок різника. Якийсь дідок пас біля зважувального пункту козу, перестрибнула рогата огорожу, витанцьовує на терезах. Старий до тягарців – вага рогатої дорівнює нулю... Цейлерові мізки працюють делікатніше. Менше вкусиш – легше проковтнеш, - мислить щоразу, міряючи з голови до ніг нових покупців.. Покупці Цейлера люблять – за вміння розвеселити. Застогне, буває, бабця, зіпершись на прилавок, що не донесе додому торбини круп, візьме бабцю попід руку, ніби наречену, й гукне у глухувате вухо: чого б то переживати – зважу так, що донесете... Василь і Віра, увійшовши в крамницю, змінюють вираз обличчя крамаря: в осінній прохолоді, в хащах його думок з’являється осоння.
- Така пара! Така пара! – сплескує крамар і молитовно складає на грудях долоні, за мить, неабияк захоплений красою Віри, повільно наливає в чашу просторої кімнати знамениту єврейську фразу, - знаю вашого тата, знаю вашу маму, тільки не знаю, чия ви.
- Ну, як чия? – Вірі подобається приділена їй увага, - татова й мамина.
- О, мудро кажете! – метушиться Цейлер, - а цей хлібороб і музика Кардаш ваш наречений?
- Так, - коротка відповідь Віри – наймиліший акорд, який Василь хотів би слухати все життя.
- Солодощів, закоханим потрібно солодощів, - тендітна пригорща Цейлера зачерпнула шоколадних конфет з ящика, - сподіваюся, кавалер має рублі.
- Кавалер заборгує, - Василеві трохи ніяково, червоніє, але хоче вразити кохану хоча б щедрістю боргування.
- Всі селяни... таки так... майже всі зубожіли, - пізня осінь сипле в очі Цейлеру тьм’яною жовтизною, - в колгоспі нотують трудодні, що дулями обернуться... А землю, худібку, інвентар у кожного відібрали . Непокірних - у Сибір. Ша! – раптом наказав собі говіркий єврей, - мовчи, язичку, - не будеш баланду хлебтати.
Цейлер за давньою звичкою вивів акуратним почерком на стіні новий борговий запис, щоб засвідчили його всі відвідувачі. Зітхнув, притулився до шибки.
- Погляньте на Абрама, там, за вікном, - повів рукою, - на біса євреєві в українську вишиванку вдягатися? Блаженний...
- Чому блаженний? – озвався Василь, - любить українське, шанує.
- Вай! Вай! – кошлаті брови Цейлера зійшлися докупи, - єврейського йому мало? Єврейське йому не рідне?
- Тут українська земля, – заперечила Віра, - чи не Бог мовить Абрамові, кого шанувати...
- Хі-хі-хі, - трясе бородою критик одноплемінника, - хі-хі-хі – розвеселила, дівчино. А запитайте, чи молитися вміє – чухатиме потилицю.
Абрам не міг чути розмови в приміщенні, тому подивував, ставши навколішки на дорозі. Невдовзі бив поклони й голосно читав молитву, чим утер носа скептичному критикові.
- Перейняв науку діда Качемби, сусіди, - здогадався Василь, - той, знемагаючи, просив у Бога снаги дорогою додому.
Вулиця тим часом приміряла накинуту на неї фірою фату з пилюги і в цій небажаній обновці здригнулася від гучного оклику.
- Т-р-р-р-р, гніді! – виструнчився на фірі їздовий, міцнющий парубок. На високому чолі зарясніли крапельки поту, а стиснуті зуби парубка, гадалося Абрамові, порятованому в останню мить, могли б перекусити залізяку, якби потрапила між них під час дорожньої пригоди.
- Павле, Павле, - озвався з-під кінських морд порятований, - поріднишся з кривавою землицею...
- Збожеволів, друже Абраме, - кінчиками вуст парубок прилаштував посмішку на вольовому обличчі, - з дуру лякаєш, кого не варто.
Ляснув батіг і коні понесли парубка в напрямку Бекерсдорфа, поселення німецьких колоністів, опустілого в 1940-му, коли Сталін за домовленністю з Гітлером без церемоній випровадив німців на історичну батьківщину. Над порятованим знову згустилася пилюга, вітер, налетівши зі сходу, підхопив і розсіяв її за лічені секунди. Зник і Абрам, начебто також мав дар розсіюватися.
Вірі пригадалася перша гостина в Новосілці під кінець травня минулого року. Відвідала далеку родичку, а власне обманює себе – шукала зустрічі з Василем, хитро, по-дівочому, заставляючи обставини слугувати їй. На воротях обійстів липове гілля – другий день Зелених свят. Від церкви крокувала процесія в поля. Голосистий дяк, поклонившись хресту на узбіччі, озвучив спільне прохання української громади Новосілки.
- Господи Всемогутній, вершителю див, не дозволь засусі вбити посіви наші, працю рукастих господарів і немічних старців, припильнуй, благаємо, нивки наші від хмаролому, що градом сипле, від буревію, що збіжжя топче, від надміру дощового, що потоками в’юнкими здирає врожай на нивках.
Священик видихав молитви й одразу ставало молитовним дихання усієї процесії: люди споріднювалися з небесами, добрих шість миль ішли не польовими дорогами, не межами, а самим, що не є, справжнісіньким небом, яке відчували, яке коштували, яким умивалися і яке пили, хоча торкалися ногами землі, а вустами - звичайного земного хліба і води, взятих із собою. Віра милувалася дітлахами з дзвіночками в руках попереду, за фірою, що везла священика, їхніми одностроями з червоно-чорним вишиттям, мелодіями дзвіночків, на диво співзвучними з її янгольським настроєм, розкриленим співом церковного хору. Позаду хористів ніс першу хоругву Павло Кубай, власне той рятівник блаженного, що, потрапивши на очі, й нагадав їй про минулорічне дійство в полях. Знала прізвище парубка від Василя, що встиг познайомити їх перед початком цієї громадської акції. Зацікавилася тоді всією групою з хоругвами, розговорила білявку: та тільки й чекала нагоди пошептатися про місцевих парубків.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію