Коли ясніше сонечко сіяло
і інші щебетали солов’ї,
як іноді нам весело бувало
у колі нерозлучної сім’ї.
Але минає непомітне щастя,
коли подія кожна – диво з див,
як на коняку вороної масті
мене уперше тато посадив.
Або ідемо разом через луки,
де літо потопає у красі.
Татусь мене підхоплює на руки,
аби не утопився у росі.
Сіяє сонце і зело зелене
на зиму набирається тепла.
Інакше ні у тата, ні у мене
не буде ані саду, ні зела.
Ласуємо у хуторі черешні
і жовті, і солодкі, і гіркі...
Але не буде ні луски, ні клешні,
якщо не доберемось до ріки.
Малює тато мрію і удачу,
де є і коропи, і карасі.
Ази оази. Уві сні неначе,
я по росі іду аж до Росі.
А вечорами дивимось на зорі.
Кассіопея. Он і Оріон.
Ведмедиця черпає сіль у морі.
Яріють грози, що дають озон.
Відгукуються одуди луною
і я питаю, що таке луна.
А далі заясніє за горою
на місяці – найбільша таїна,
де піднімає Авеля на вила
первісний Каїн – виродок людей.
І засинаю. О, моя Сивіло,
як ти уміла бавити дітей.
А як мене смішила Енеїда...
І як ночами плакалось мені,
що бабу закопали, вбили діда,
а тата полонили на війні.
Нікому не минути Божу кару.
Але у мене доля не така...
І чується мелодія п’янка
яку я підбираю під гітару.
І наче мама їде із базару,
а я у тата їду «на коська».

11.02.1997-2016