ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
19:13
Фігаро - де?
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Машина
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Машина
Вам не спадало на гадку, що можна дружити з неістотою? Гадаєте, лишень божевільний може вдатися до такої дивовижі, чи, кажучи словами дядька Сидора з рідного мені райцентра, - до верхової їзди на шизі. Ну, шиза шизою, а в житті оказій достобіса, обирай будь-яку, якщо діймає рутина буденщини, або ж навкірки тобі люди, обставини, погода, власне, все, що може зупиняти і заважати. Пригадаю найдрібніші деталі розповіді одного із моїх знайомців про відтинок його життя в невеличкому польському містечку, щоб ти, читачу, довідашись про незвичну, химерну дружбу, сповнився... Отакої – занесло мене, бо хіба не нахабство ловити читача сітями свого задуму. Пиши собі, чоловіче, а хто читатиме, вийде з твоїх словесних завулків на головну вулицю так, як вважатиме за потрібне, і не дивуйся, якщо, линучи нею, перейматиметься чимось незбагненним тобою... Почну із хмарки цигаркового диму. Тоді, коли вона зобразила щось на кшталт німба в нього над головою, знайомець виплеснув у вечірню тишу таку емоційну сповідь, що моя увага не мала шансів оминути її.
- Самотність на чужині, Богдане, - випалив, - убивця, від якого важко втекти! Зачепишся на чорній смузі за працю, тішишся нею, а халепа через незнання потрібної іноземної крутить дулю перед носом тобі, танцює над збитками на виробництві, яких накоїв. Та не це і не погроза власника, що прожене в три шиї за наступну оказію, найгірше – полотнієш, відчувши себе мешканцем безлюдного острова, хоча швендяють і ліворуч, і праворуч. Мені в такій ситуації поталанило несподівано, - на чолі знайомця притулилися одна до одної зморшки, - власник спровадив мене на «вибіяльню», по-нашому – виробництво з переробки яєць на пекарську масу. Дивлюсь, усе розпочинається з машини, що формою нагадує стару округлу модель пральної. Мусиш електричним возиком наблизити до неї тонни продукту несучок, складеного на піддони, підняти на відповідну висоту і жбурляти в широку стальну пащеку, а далі пережоване машиною стікає пластмасовою трубою в наступний цех із павутиною металічних труб, термометрів і барометрів. Я роздивлявся машину...
- З усміхом, - здогадуюся, впіймавши вибрик чогось сонячного на обличчі знайомця.
- О, так! – погоджується, - зубаста, носата, клаповуха; між зубами тріщить шкаралупа, з носа сипляться в бак відходи, а за вуха її волочать зі стола – як тут без усміху.
- Сподобалась?
- Одразу. Здалося, що вона з оповідання про кінець світу, яке прочитав... Ні, не пригадую, коли і де прочитав, але пам’ятаю, що в ньому деякі речі кидаються на господарів, щоб помститися за образи, а інші захищають дорослих і дітей.
- Та округла ненажера, звісно, зблискувала добротою.
- Так, на фоні фіолетових стін.
- Бачиш у цьому гармонію?
- Згодом довідався, що власник «вибіяльні» довго підбирав колір і врешті дослухався поради технолога пані Ельзи про важливість фіолетового кольору на початку виробництва.
- Цікаво.
- Ельза бачила у фіолетовому божественне, що приборкує роздратування і тривогу.
- Але ж у фольклорі, творах фантастики фіолетовий – колір магії та чар.
- Не без цього. Доторкнувся різних граней фіолетового... Вір чи не вір, мій душевний стан урівноважився між фіолетовими стінами в перший день на новій праці, мене чекали розмови з машиною, я незчувся, коли поскаржився залізяці на своє розлучення зі шлюбною. Ех, пошився в дурні! – бубнів під гул мотора. Інші розлучаються так, що й ворони на дахівку не сядуть, вікна заледве втримуються у стінах, а моя лисиця повисла мені на шиї.
- Котику, розбіжимося фективно – гроші на дітей отримаю від держави, доточиться інших вигод...
Погодився, а за місяць, дивлюсь, сідає хитрюща в «Opel» поблизу ринку й тулиться до якогось брюнета. Впіймав таксі, стежу за нібито колишньою: завернула з коханцем у лісосмугу, одежі спадають на заднє скло... Шарпнув дверцята іномарки, відфранцейосипив зрадницю злісно монологом, брюнетові в носяру кулаком, а на чолі в мене опинилося свідоцтво про розлучення. Не встиг його дочитати, побачивши вперше, як нагодилася миліція: з’ясувалося, брюнет оперативно викликав своїх спіробітників.
Якщо сказати, що пішов я по світу з торбами – нічого не сказати, хутчіше, обдертий, мов липка, побіг світ за очі, не оглядаючись і не тямлячи, куди подітися.
Дослухавши, машина образила мене несамовитим гулом: теж, міркувалося, регоче над хлопом, якому вити хочеться.
Між тим руки мої вправніше від рук попередників годували ненажеру, задоволений власник вичубив мою зарплатню і надав краще житло. Життя налагоджувалося.
Однієї ночі уві сні закарбувалися в голові відтінки гулу ненажери, яких я не розрізняв наяву. Дивина, але перед тим промайнув грецький профіль Ельзи, а рука полячки відсунула завісу, за якою на звичайній шкільній дошці було написано: слухай!
- Сни – ненароджені думки, - резюмую над містичною хвилею знайомця, - щось завадило фантазії в реальності, тож забрунькувала в одній із форм підсвідомості – сновидінні.
- Хтозна, - засумнівався знайомець, - наступного дня вловлюю тривожні нотки в голосі машини, так, саме в голосі, бо стала мені чомусь асоціюватися з подругою, яка підставила плече в скрутний час. І чого б це? – гадаю. Запросили на сніданок. Припинивши роботу, почовгав в їдальню.За півгодини знову до праці. Потягнувся до кнопки «пуск» і раптом гайнула головою згадка про сон: невже віщий і машина справді попередила про небезпеку? Ретельно оглядаю машину, обмацую і раптом жахаюся: з правої сторони зникли болти – не оминув би аварії. Мерщій до технологів.
- З якого дива така оказія?
Єльза сплеснула.
- Янек, прогнаний за п’янсво, вештався «вибіяльнею». Докотися до помсти – і власникові, й тому, хто зайняв його робоче місце.
Пригода не давала спокою, поки надвечір’я не торкнуло моїх очей фіолетовою барвою обрію. Хмарка блаженності затінила все, що кроїлося і зшивалося в душі удень. Огида до Янека розвіялася: уявив, як, зіпершись на тин, проклинає своє безсилля перед прозорою рідиною, названою тим же дядьком Сидором кров’ю сатани. Так, у венах нещасного сатанинської крові більше, ніж власної, тому й відхиляється, задкує від щасливих та впевнених у собі, грішить підніжками... Немає в ньому ні краплини неба, цього неба – фіолетового, що видається Ельзі боротьбою двох замаскованих реальностей – синьої, яка символізує божественне начало, і червоної, якій диктує свої закони людське тіло.
З Ельзою приємно спілкуватися після праці, коли вже помив машину, перевдягнувся і чекаю на авто, котрим одвезуть до помешкання. Кілька разів технолог приходила з мольбертом, полотном, олівцями і фарбами, проте не наважувалася виявити свій художницький хист. В останню суботу березня несподівано попрохала мене затриматися біля машини – в робочому костюмі, зі слідами виробничого процесу на обличчі... Впевнений, що композиція картини в Єльзи визріла давно, бо енергійно водила очима й олівцями – начебто жителька Парнасу, щоправда, дивитись на екскіз мені заборонила.
Готова картина здивувала. І я, і моя залізна подруга тонули у фіолетовому світлі. З моїх піднятих рук спадав символ міфічного початку Всесвіту – яйце, спадав у пащеку ненажері, що скидалася на картині на земну кулю. В усібіч розліталися бризки – грані людських крайнощів, не було їх вище, над нами, де спліталися хмарками наші з ненажерою голоси, недосяжні для худющої жінки в білому, прибиральниці, схожої на смерть...
В ніч із вівторка на середу всією фірмою ловили й розміщували в ящиках кур, відібраних власником для м’ясокомбінату. Неприємні враження, втома і бажання спати зробили мене зранку неуважним. Годував ненажеру мовчки, поглядаючи на годинник і змахуючи піт з чола. В кінці робочого дня від’єднував од неї пластмасову трубу, послизнувся і ... На гуркіт збіглися всі технологи. Зіштовхнута ногою машина лежала на долівці. Моє серце закалатало хутчіше і стислося до болю: понівечив ту, що зміцнила грунт під моїми ногами, ту, без якої тримав би в собі гіркоти долі, озлоблювався і черствів... Ох, Богдане, - знайомець од хвилювання, значно підсиленого цим спогадом, підвівся і крокував кімнатою, - моя залізна подруга вціліла, розумієш, гепнулася на бетонний діл зі столу і вціліла на диво усім, озвалася тим чарівним голосом, який мені снився ночами разом... із ніжним голоском Ельзи. Кажуть, Ельза намалювала вдома ще одину картину, де ми удвох у весільному... А чому ні? Чи не про наше з Ельзою щастя гомоніла машина, коли підняв її з долу?
2015р.
- Самотність на чужині, Богдане, - випалив, - убивця, від якого важко втекти! Зачепишся на чорній смузі за працю, тішишся нею, а халепа через незнання потрібної іноземної крутить дулю перед носом тобі, танцює над збитками на виробництві, яких накоїв. Та не це і не погроза власника, що прожене в три шиї за наступну оказію, найгірше – полотнієш, відчувши себе мешканцем безлюдного острова, хоча швендяють і ліворуч, і праворуч. Мені в такій ситуації поталанило несподівано, - на чолі знайомця притулилися одна до одної зморшки, - власник спровадив мене на «вибіяльню», по-нашому – виробництво з переробки яєць на пекарську масу. Дивлюсь, усе розпочинається з машини, що формою нагадує стару округлу модель пральної. Мусиш електричним возиком наблизити до неї тонни продукту несучок, складеного на піддони, підняти на відповідну висоту і жбурляти в широку стальну пащеку, а далі пережоване машиною стікає пластмасовою трубою в наступний цех із павутиною металічних труб, термометрів і барометрів. Я роздивлявся машину...
- З усміхом, - здогадуюся, впіймавши вибрик чогось сонячного на обличчі знайомця.
- О, так! – погоджується, - зубаста, носата, клаповуха; між зубами тріщить шкаралупа, з носа сипляться в бак відходи, а за вуха її волочать зі стола – як тут без усміху.
- Сподобалась?
- Одразу. Здалося, що вона з оповідання про кінець світу, яке прочитав... Ні, не пригадую, коли і де прочитав, але пам’ятаю, що в ньому деякі речі кидаються на господарів, щоб помститися за образи, а інші захищають дорослих і дітей.
- Та округла ненажера, звісно, зблискувала добротою.
- Так, на фоні фіолетових стін.
- Бачиш у цьому гармонію?
- Згодом довідався, що власник «вибіяльні» довго підбирав колір і врешті дослухався поради технолога пані Ельзи про важливість фіолетового кольору на початку виробництва.
- Цікаво.
- Ельза бачила у фіолетовому божественне, що приборкує роздратування і тривогу.
- Але ж у фольклорі, творах фантастики фіолетовий – колір магії та чар.
- Не без цього. Доторкнувся різних граней фіолетового... Вір чи не вір, мій душевний стан урівноважився між фіолетовими стінами в перший день на новій праці, мене чекали розмови з машиною, я незчувся, коли поскаржився залізяці на своє розлучення зі шлюбною. Ех, пошився в дурні! – бубнів під гул мотора. Інші розлучаються так, що й ворони на дахівку не сядуть, вікна заледве втримуються у стінах, а моя лисиця повисла мені на шиї.
- Котику, розбіжимося фективно – гроші на дітей отримаю від держави, доточиться інших вигод...
Погодився, а за місяць, дивлюсь, сідає хитрюща в «Opel» поблизу ринку й тулиться до якогось брюнета. Впіймав таксі, стежу за нібито колишньою: завернула з коханцем у лісосмугу, одежі спадають на заднє скло... Шарпнув дверцята іномарки, відфранцейосипив зрадницю злісно монологом, брюнетові в носяру кулаком, а на чолі в мене опинилося свідоцтво про розлучення. Не встиг його дочитати, побачивши вперше, як нагодилася миліція: з’ясувалося, брюнет оперативно викликав своїх спіробітників.
Якщо сказати, що пішов я по світу з торбами – нічого не сказати, хутчіше, обдертий, мов липка, побіг світ за очі, не оглядаючись і не тямлячи, куди подітися.
Дослухавши, машина образила мене несамовитим гулом: теж, міркувалося, регоче над хлопом, якому вити хочеться.
Між тим руки мої вправніше від рук попередників годували ненажеру, задоволений власник вичубив мою зарплатню і надав краще житло. Життя налагоджувалося.
Однієї ночі уві сні закарбувалися в голові відтінки гулу ненажери, яких я не розрізняв наяву. Дивина, але перед тим промайнув грецький профіль Ельзи, а рука полячки відсунула завісу, за якою на звичайній шкільній дошці було написано: слухай!
- Сни – ненароджені думки, - резюмую над містичною хвилею знайомця, - щось завадило фантазії в реальності, тож забрунькувала в одній із форм підсвідомості – сновидінні.
- Хтозна, - засумнівався знайомець, - наступного дня вловлюю тривожні нотки в голосі машини, так, саме в голосі, бо стала мені чомусь асоціюватися з подругою, яка підставила плече в скрутний час. І чого б це? – гадаю. Запросили на сніданок. Припинивши роботу, почовгав в їдальню.За півгодини знову до праці. Потягнувся до кнопки «пуск» і раптом гайнула головою згадка про сон: невже віщий і машина справді попередила про небезпеку? Ретельно оглядаю машину, обмацую і раптом жахаюся: з правої сторони зникли болти – не оминув би аварії. Мерщій до технологів.
- З якого дива така оказія?
Єльза сплеснула.
- Янек, прогнаний за п’янсво, вештався «вибіяльнею». Докотися до помсти – і власникові, й тому, хто зайняв його робоче місце.
Пригода не давала спокою, поки надвечір’я не торкнуло моїх очей фіолетовою барвою обрію. Хмарка блаженності затінила все, що кроїлося і зшивалося в душі удень. Огида до Янека розвіялася: уявив, як, зіпершись на тин, проклинає своє безсилля перед прозорою рідиною, названою тим же дядьком Сидором кров’ю сатани. Так, у венах нещасного сатанинської крові більше, ніж власної, тому й відхиляється, задкує від щасливих та впевнених у собі, грішить підніжками... Немає в ньому ні краплини неба, цього неба – фіолетового, що видається Ельзі боротьбою двох замаскованих реальностей – синьої, яка символізує божественне начало, і червоної, якій диктує свої закони людське тіло.
З Ельзою приємно спілкуватися після праці, коли вже помив машину, перевдягнувся і чекаю на авто, котрим одвезуть до помешкання. Кілька разів технолог приходила з мольбертом, полотном, олівцями і фарбами, проте не наважувалася виявити свій художницький хист. В останню суботу березня несподівано попрохала мене затриматися біля машини – в робочому костюмі, зі слідами виробничого процесу на обличчі... Впевнений, що композиція картини в Єльзи визріла давно, бо енергійно водила очима й олівцями – начебто жителька Парнасу, щоправда, дивитись на екскіз мені заборонила.
Готова картина здивувала. І я, і моя залізна подруга тонули у фіолетовому світлі. З моїх піднятих рук спадав символ міфічного початку Всесвіту – яйце, спадав у пащеку ненажері, що скидалася на картині на земну кулю. В усібіч розліталися бризки – грані людських крайнощів, не було їх вище, над нами, де спліталися хмарками наші з ненажерою голоси, недосяжні для худющої жінки в білому, прибиральниці, схожої на смерть...
В ніч із вівторка на середу всією фірмою ловили й розміщували в ящиках кур, відібраних власником для м’ясокомбінату. Неприємні враження, втома і бажання спати зробили мене зранку неуважним. Годував ненажеру мовчки, поглядаючи на годинник і змахуючи піт з чола. В кінці робочого дня від’єднував од неї пластмасову трубу, послизнувся і ... На гуркіт збіглися всі технологи. Зіштовхнута ногою машина лежала на долівці. Моє серце закалатало хутчіше і стислося до болю: понівечив ту, що зміцнила грунт під моїми ногами, ту, без якої тримав би в собі гіркоти долі, озлоблювався і черствів... Ох, Богдане, - знайомець од хвилювання, значно підсиленого цим спогадом, підвівся і крокував кімнатою, - моя залізна подруга вціліла, розумієш, гепнулася на бетонний діл зі столу і вціліла на диво усім, озвалася тим чарівним голосом, який мені снився ночами разом... із ніжним голоском Ельзи. Кажуть, Ельза намалювала вдома ще одину картину, де ми удвох у весільному... А чому ні? Чи не про наше з Ельзою щастя гомоніла машина, коли підняв її з долу?
2015р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію