ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анонім Я Саландяк (1955) /
Проза
Боже мій
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Боже мій
Одного тихого травневого вечора я сидів в парку на лавочці… Ну, може знаєте, в тому невеличкому парку по вулиці Зодчих у Вінниці… коло психлікарні. Туди городяни приходять годувати синичок, голубів та білочок…
Вірніше буде сказати, що коли я сідав на лавочку там вже сидів якийсь чудернацького вигляду чоловік в старомодному довгому, аж до землі, плащі…
І от сиджу я, меланхолійно налаштований, у тінях вечірнього парку, дихаючи свіжим повітрям, як нараз той чоловік голосно каже щось… Щось для мене незрозуміле.
– Це ви до мене… звертаєтесь? - запитую в нього, на що він голосно та розбірливо відповідає.
- Ні, то я до Бога кажу.
І тут в моїй меланхолійній свідомості раптом прояснилось, і все стало на своє місце.
- А! - кажу собі, - зрозуміло - хворий із психлікарні. Цікаво – з психом я ще не розмовляв…
І тоді я рішуче та дещо зверхньо-іронічно запитав в нього.
- Ну і який Бог з себе?
- Та... як-коли, і який у кого…
Він відповів тихо й спокійно, і мені чомусь здалося, що я зараз легко заведу його в глухий логічний кут.
- І ви думаєте, що сам Бог ото стоїть біля вас?
Але він раптом твердо запитав мене.
- А як ти думаєш: де зараз може бути Бог?
- Ну де? В церкві!
- В церкву, молодий чоловіче, кожен приходить вже із своїм Богом попід руку.
Така його відповідь додала мені азарту.
- Як це так, кожний із Богом попід руку- Бог же один?
Мені здалося, що я вже досяг свого і… але тут його несподіване запитання на якусь мить поставило в незручне становище уже мене.
- А ти сам в Бога віриш?
Помовчавши якусь мить, я нетвердо відповів.
- Так.
- Ну і який Бог по твоєму?
- Який? Всемогутній! - сказав я перше, що прийшло в голову.
- І що ж по твоєму Всемогутній не може дозволити собі взяти під руку, кого захоче, коли захоче… а навіть тисячу чоловік водночас?
Мушу признатись, що цієї миті мені здалось, наче з-під мене вислизає земля і… що я про Бога не знаю чогось, і, дещо знітившись, я несподівано для себе запитав у нього.
- А я... прийшов із своїм Богом?
- Ні! Ти сам.
- А он ідуть люди... А вони?..
Я не встиг закінчити запитання.
- Хто як: хто йде сам, хто з Богом за руку, а хто і… з чортом, - він відповів скоромовкою.
Цієї миті впевненість знову повернулась до мене.
- А по чому ви знаєте, що поряд вас стоїть Бог, а не чорт?
І тут сталось таке, чого я ніяк не сподівався. Він повільно піднявся на повний зріст - високий, худий, неголений, щасливо-усміхнений… повільно підняв до неба руки. Поли його помаранчевого плаща розкрилися, мов крила, відкривши голе тіло, котре мовби сяйнуло якимсь світлом у вечірні тіні дерев… В довгому плащі на голе тіло, блискучих жіночих босоніжках на босу ногу… сказав.
- Подивись на мене… Хіба я такий чорту треба?..
Не знаю, як довго тривала ця мить... аж строгий жіночий голос врешті таки привів мене до тями.
- Ти знов, Миколо, людей лякаєш… ми його шукаєм!..
Я повернув голову - поруч миловидна медсестра у білосніжному халаті, а за її плечима мовчки стоять із десяток чудернацько одягнених чоловіків різного росту та комплекції… хто з відкритим ротом, хто з блаженною усмішкою на лиці…
- Пішли вечеряти, – продовжила вона строго, а потім лагідно сказала мені.
- Ви його не бійтесь - він не буйний…
10.05.2015
Вірніше буде сказати, що коли я сідав на лавочку там вже сидів якийсь чудернацького вигляду чоловік в старомодному довгому, аж до землі, плащі…
І от сиджу я, меланхолійно налаштований, у тінях вечірнього парку, дихаючи свіжим повітрям, як нараз той чоловік голосно каже щось… Щось для мене незрозуміле.
– Це ви до мене… звертаєтесь? - запитую в нього, на що він голосно та розбірливо відповідає.
- Ні, то я до Бога кажу.
І тут в моїй меланхолійній свідомості раптом прояснилось, і все стало на своє місце.
- А! - кажу собі, - зрозуміло - хворий із психлікарні. Цікаво – з психом я ще не розмовляв…
І тоді я рішуче та дещо зверхньо-іронічно запитав в нього.
- Ну і який Бог з себе?
- Та... як-коли, і який у кого…
Він відповів тихо й спокійно, і мені чомусь здалося, що я зараз легко заведу його в глухий логічний кут.
- І ви думаєте, що сам Бог ото стоїть біля вас?
Але він раптом твердо запитав мене.
- А як ти думаєш: де зараз може бути Бог?
- Ну де? В церкві!
- В церкву, молодий чоловіче, кожен приходить вже із своїм Богом попід руку.
Така його відповідь додала мені азарту.
- Як це так, кожний із Богом попід руку- Бог же один?
Мені здалося, що я вже досяг свого і… але тут його несподіване запитання на якусь мить поставило в незручне становище уже мене.
- А ти сам в Бога віриш?
Помовчавши якусь мить, я нетвердо відповів.
- Так.
- Ну і який Бог по твоєму?
- Який? Всемогутній! - сказав я перше, що прийшло в голову.
- І що ж по твоєму Всемогутній не може дозволити собі взяти під руку, кого захоче, коли захоче… а навіть тисячу чоловік водночас?
Мушу признатись, що цієї миті мені здалось, наче з-під мене вислизає земля і… що я про Бога не знаю чогось, і, дещо знітившись, я несподівано для себе запитав у нього.
- А я... прийшов із своїм Богом?
- Ні! Ти сам.
- А он ідуть люди... А вони?..
Я не встиг закінчити запитання.
- Хто як: хто йде сам, хто з Богом за руку, а хто і… з чортом, - він відповів скоромовкою.
Цієї миті впевненість знову повернулась до мене.
- А по чому ви знаєте, що поряд вас стоїть Бог, а не чорт?
І тут сталось таке, чого я ніяк не сподівався. Він повільно піднявся на повний зріст - високий, худий, неголений, щасливо-усміхнений… повільно підняв до неба руки. Поли його помаранчевого плаща розкрилися, мов крила, відкривши голе тіло, котре мовби сяйнуло якимсь світлом у вечірні тіні дерев… В довгому плащі на голе тіло, блискучих жіночих босоніжках на босу ногу… сказав.
- Подивись на мене… Хіба я такий чорту треба?..
Не знаю, як довго тривала ця мить... аж строгий жіночий голос врешті таки привів мене до тями.
- Ти знов, Миколо, людей лякаєш… ми його шукаєм!..
Я повернув голову - поруч миловидна медсестра у білосніжному халаті, а за її плечима мовчки стоять із десяток чудернацько одягнених чоловіків різного росту та комплекції… хто з відкритим ротом, хто з блаженною усмішкою на лиці…
- Пішли вечеряти, – продовжила вона строго, а потім лагідно сказала мені.
- Ви його не бійтесь - він не буйний…
10.05.2015
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Мандри в космосі 60.4. Булькові цепеліни – Микола Бояров… (вибрані тексти Поетичних Майстерень)"
• Перейти на сторінку •
"Мандри в космосі 60.3. Булькові цепеліни - Марися Лавра, продовження… (вибрані тексти Поетичних Майс"
• Перейти на сторінку •
"Мандри в космосі 60.3. Булькові цепеліни - Марися Лавра, продовження… (вибрані тексти Поетичних Майс"
Про публікацію