ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Михайло Карасьов (1949) /
Критика | Аналітика
Про письменника та епоху. Замітки про роман Юрія Винничука «Танго смерті».
Але займає розповідь про події 1939 року всього кілька сторінок. Щоб донести до читача це послання, автор запрягає у воза трьох коней. Ім’я їм Етнографія, Містика і Гумор. Та скоро читач із жахом бачить, як ця «птица-тройка» перетворюється на Лебедя, Рака та Щуку, які не здатні ні на йоту зрушити роман з місця.
Базою сюжету (бо навіть ниткою його не назвеш, адже й нитка кудись веде), є легенда про перевтілення душ. До традиційного індуїзму автор додає «Танго смерті», послухавши яке, людина згадує своє попереднє життя. Далі починається чиста містика з привидами в бібліотеці, з ожилими мерцями і еротично-гумористичними сценами. Ось, для прикладу, опис книгозбірні арканумського поета Люцилія: це книга «Ятір», читаючи яку, читач зменшується з кожною сторінкою до повного зникнення; книга «Мурашник», де букви розбігаються, мов мурашки; і тому подібного ціла глава. Можна було б сприйняти сказане, якби все описане хоч словом відгукнулося десь потім. Даремні сподівання. Книги зникають назавжди, і лише якийсь час витає перед свідомістю читача псевдофілософська бульбашка останнього речення: «Коли поетові бракне повітря, він помирає, а коли бракне свободи, він перетворюється на пророка».
Спроба внести в розповідь елемент детективу теж виявилася невдалою. Навіть поява СБУ не додала ні традиційних погонь, ні стрілянини, ні небезпеки для героїв. Пошук стародавнього манускрипту у загадковій бібліотеці, де книги, зібравшись у зграю, загризають вчених (були, каже Винничук, такі випадки!), теж не переобтяжують читача переживаннями, бо, крім епізодичних запахів моря, спини якогось чудовиська і зниклого століття тому коханця бібліотекарки Конопельки, там нічогісінько не відбувається. Ноти «Танго смерті», які розшукують герої, закодовані так надійно, що не лише СБУ, а й сам читач навряд чи захоче розбиратися в тому нагромадженні головоломок, які автор йому пропонує. А щодо абракадабри «книги Ібіса», то там взагалі, здається, автор не переслідував іншої мети, крім як, пробачте, випорожнитися на читача своїми познаннями в стародавній ісламській літературі.
Так само й інші фантазії автора. Вони народжуються і зникають, і ніде далі не згадуються, не тільки не вплітаючись у сюжет, а й не впливаючи на нього навіть на емоційному рівні. До речі, те ж ми побачимо і з гумором, і з етнографією. Тому, перегортаючи сторінку за сторінкою, маємо таке відчуття, наче топчемося на одному місці.
Це щодо містики. Тепер про фольклор.
Описи довоєнного Львова, які ставляться письменникові в заслугу, самі по собі дійсно цікаві. Але як частина роману, вони перетворюють художній текст на етнографічну замальовку в дусі Остапа Вишні. Сцена базару: «…в’їжджали на ринок вози, наладовані городиною, а інші вози важко торохтіли бруківкою, розвозячи бочки з пивом та різні товари, а потім починали лунати дзвоники трамваїв, цокотіли фіакри, шурхали мітли, після сьомої на вулицях з’являлися учні, прямуючи до шкіл, місто прокидалося уже повністю – починали траскати віконниці, деренчати ролети на дверях крамниць, відчинятися вікна, і Львів дзвенів тоді сотнями голосів, і голоси ці відлунювали навсібіч, прецлярі кричали «Прецлі! Прецлі!», ганделеси волали «Ганделе, ганделе, ганделе, продати – купити!», дротяні – гуцули та лемки – ходили обвішані дротом і поламками на миші, гукаючи: «Горнята дротувати! Є що дротувати?», а бондарі: «Є що побивати?», а піскарі: «Тре піску? Піску тре!!! Піііісооок!», а шматтярі: «Кооості! Шмааати!» … і так далі, на 10-ти сторінках, цілий розділ − аж хочеться вигукнути Вишневе «Ярмарок!!». І нічого більше в тому розділі немає. Розумію, що сучасний роман цілком може обійтися без фабули. Але тоді й писати його слід так, як це робить, скажімо, Пашковський. Винничук же пропонує нам гостру пригоду − а натомість видає порціями застиглий фольклор.
Оскільки автор зосередився на колориті довоєнного Львова, то недостатньо висвітленими залишилися основні персонажі твору. Їм не вистачає психологізму і, знову таки, дії. Автор розповідає про якісь локальні вчинки, але стратегічна сюжетна лінія залишається практично без розвитку. Образи персонажів тьмяні в тому числі і через переобтяження тексту зайвими деталями, фактами і третьорядними дійовими особами. Натикано персонажів, якихось Кнофликів, Штраубів, які ніякої участі в подіях роману не беруть. Навіть там, де Винничук демонструє досить пристойний гумор («…двірничка пані Хомикова, товста кубіта з товстими руками і ногами, великими цицьками і таким голосом, що коли Господу знадобиться трубний глас Судного дня, то він без сумніву першою воскресить саме пані Хомикову, бо чути її було на обидва кінці вулиці»), змальовані персонажі, як і все в цьому романі-привиді, зникають із книги, залишаючись у згадці такими собі особами із газетного репортажу.
При всьому бажанні нічого доброго не можна сказати і про мову твору. Так, вона яскрава, індивідуальна, впізнавана. Але діалектизмів там стільки, що подекуди вони вже не передають колорит місця і епохи, а затрудняють сприйняття тексту. Ось далеко не найскладніший витяг: «…а що його любили, то залюбки й учворяли йому різні фіглі, запихаючи в кишені маринарки презервативи, недопалки дамських цигарок, папільотки, старі панчохи, а раз навіть убгали до кишені великі рожеві майталеси, що називалися барханами, не кажучи вже про те, що пацькали шмінкою манкети і комір та пирскали одеколоном». Не рятує автора і вміщений у кінці книги словник, бо який це гурман буде читати художній роман, безперервно туди заглядаючи?
Кілька слів про специфічний авторський гумор, котрий має присмачувати бульйон з етнографії і містики. Автор і тут не зраджує собі. Деякі розділи цілком присвячені анекдотам із сімейних сказань, котрі і натяком не торкаються до загальної канви розповіді. А оскільки сім’я оповідача Барбарики була тісно пов’язана з кладовищем і поховальним бюро, то і сміх переважно крутиться довкола похорон і смерті. Ось бабуся голосить над труною померлого дідуся: « − Боже, Боже, скільки я через нього намучилася… Ніколи я не знала, де він подівся, що робить, з ким здибається. Ніколи нічого мені не казав. Не була певна жодної ночі, чи дочекаюся його бодай на ранок. Нарешті це все скінчилося, вже я не мушу переживати. Тепер я знаю, де він і що з ним усе файно». Характерним прикладом може послужити і розповідь про діда-луну, якого взяли на роботу розважати туристів. Розвага зводилася до того, що туристи кричали в отвір печери фрази, а дід, який сидів там, імітував луну, повторюючи кінцівки. Кілька таких фраз Винничук нам наводить: «кому не спиться в ніч лихую» та «із вікон мухи попи здували», щоб і ми зацінили непересічний гумор автора.
А ще Винничук розказує, як учні підмішали учителю в напій пургену, той побіг в туалет, але «попасти йому всередину не вдалося, бо кльозет був зайнятий, там сидів Вольф і на розпачливі зойки пана учителя відповідав промовистим стогоном, видаючи при цьому ще й відповідні звуки, задля високого мистецтва виконання яких він тренувався ледь не півдня».
На фоні останньої цитати особливо виразно звучить роздум про «Танго смерті» та переселення душ: « − Іншими словами, наша душа – це музичний твір, який виконує цілий злагоджений оркестр внутрішніх органів», − каже один з мудреців. Зрозуміло, він не мав на увазі той орган, який задіяний був Вольфом у попередньому епізоді, але символічне поєднання цих двох цитат відображає те, що на емоційному рівні трапилося з усім романом. Добротний задум тої частини книги, де йдеться про боротьбу за Львів у 1939 році, роз’їдається, як метал кислотою, фольклорно-балаганним описом довоєнного Львова, примітивною містикою і вуличним гумором. Останню крапку тут поставив такий собі синдром Василя Шкляра, коли вороги нації описуються винятково як карикатура; в результаті трагедія окупованого Львова зводиться до анекдотів про п’яних і тупих москалів, які настільки дикі, що миють голови в унітазах, сердячись при цьому, що вода не поступає безперервно і вбачаючи тут диверсію ворогів радянської влади. А їхні дружини, до речі, ходять в театр у награбованих у львів’янок «муслінових сукнях ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки».
Можливо, стратегічний план Винничука був правильним. Гірка тема окупації і боротьби за незалежність, обгорнута в привабливу оболонку гостросюжетного твору і приправлена ностальгічними картинками довоєнного Львова мала б сподобатися і патріотам, і високочолим цінителям слова, і домогосподаркам разом з підлітками. Та, як виявилося, для втілення цього задуму пензель художника мав би бути тоншого ґатунку. На жаль, мусимо визнати, що Юрію Винничуку впоратися з матеріалом таки не вдалося. Так що питання, хто на кого «клав» − письменник на епоху, чи епоха на письменника – здається вирішеним, і то не на користь автора.
……………………………………
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про письменника та епоху. Замітки про роман Юрія Винничука «Танго смерті».
«Я ніколи не сумнівався, що це колись буде епохальний твір, бо епохальний твір – це той, який піднімається над епохою, а точніше – взагалі кладе на епоху, має її глибоко в дупі, сере на неї, ось що таке епохальний твір».
Юрій Винничук, «Танго смерті».
Прочитав відкладений на потім роман Юрія Винничука «Танго смерті». Найсильніші сторінки в книзі – про окупацію Львова радянськими військами в 1939 році. За великим рахунком це стержень роману, задля цього, очевидно, він писався, завдяки цьому отримав належну оцінку критики і премію ВВС. Винничук являє нам справді трагічні описи, які не можуть залишити читача байдужим. Наприклад, про розстріляних радянськими воїнами тисячах львів’ян: «Тут саме нагодилася і вуйна і приєдналася до хору тих плачів, що стрясали мури в’язниці. Іно моя бабуся, фахова жалібниця, плакала мовчки, дивлячись на тіло свого сина – отця Мирослава, вперше вона плакала без слів і хрестилася, коли ми знімали розп’ятого отця і коли заправляли в живіт його нутрощі і перев’язували якимись лахами, аби не вивалювалися, і плач той був найжалібніший з усіх, які вона за свого життя відбула…». Душа читача входить в резонанс з почуттями героя і бажає помсти. Після таких сторінок цілком вмотивованою здається ненависть до комуністів та росіян у сучасних західних українців.Але займає розповідь про події 1939 року всього кілька сторінок. Щоб донести до читача це послання, автор запрягає у воза трьох коней. Ім’я їм Етнографія, Містика і Гумор. Та скоро читач із жахом бачить, як ця «птица-тройка» перетворюється на Лебедя, Рака та Щуку, які не здатні ні на йоту зрушити роман з місця.
Базою сюжету (бо навіть ниткою його не назвеш, адже й нитка кудись веде), є легенда про перевтілення душ. До традиційного індуїзму автор додає «Танго смерті», послухавши яке, людина згадує своє попереднє життя. Далі починається чиста містика з привидами в бібліотеці, з ожилими мерцями і еротично-гумористичними сценами. Ось, для прикладу, опис книгозбірні арканумського поета Люцилія: це книга «Ятір», читаючи яку, читач зменшується з кожною сторінкою до повного зникнення; книга «Мурашник», де букви розбігаються, мов мурашки; і тому подібного ціла глава. Можна було б сприйняти сказане, якби все описане хоч словом відгукнулося десь потім. Даремні сподівання. Книги зникають назавжди, і лише якийсь час витає перед свідомістю читача псевдофілософська бульбашка останнього речення: «Коли поетові бракне повітря, він помирає, а коли бракне свободи, він перетворюється на пророка».
Спроба внести в розповідь елемент детективу теж виявилася невдалою. Навіть поява СБУ не додала ні традиційних погонь, ні стрілянини, ні небезпеки для героїв. Пошук стародавнього манускрипту у загадковій бібліотеці, де книги, зібравшись у зграю, загризають вчених (були, каже Винничук, такі випадки!), теж не переобтяжують читача переживаннями, бо, крім епізодичних запахів моря, спини якогось чудовиська і зниклого століття тому коханця бібліотекарки Конопельки, там нічогісінько не відбувається. Ноти «Танго смерті», які розшукують герої, закодовані так надійно, що не лише СБУ, а й сам читач навряд чи захоче розбиратися в тому нагромадженні головоломок, які автор йому пропонує. А щодо абракадабри «книги Ібіса», то там взагалі, здається, автор не переслідував іншої мети, крім як, пробачте, випорожнитися на читача своїми познаннями в стародавній ісламській літературі.
Так само й інші фантазії автора. Вони народжуються і зникають, і ніде далі не згадуються, не тільки не вплітаючись у сюжет, а й не впливаючи на нього навіть на емоційному рівні. До речі, те ж ми побачимо і з гумором, і з етнографією. Тому, перегортаючи сторінку за сторінкою, маємо таке відчуття, наче топчемося на одному місці.
Це щодо містики. Тепер про фольклор.
Описи довоєнного Львова, які ставляться письменникові в заслугу, самі по собі дійсно цікаві. Але як частина роману, вони перетворюють художній текст на етнографічну замальовку в дусі Остапа Вишні. Сцена базару: «…в’їжджали на ринок вози, наладовані городиною, а інші вози важко торохтіли бруківкою, розвозячи бочки з пивом та різні товари, а потім починали лунати дзвоники трамваїв, цокотіли фіакри, шурхали мітли, після сьомої на вулицях з’являлися учні, прямуючи до шкіл, місто прокидалося уже повністю – починали траскати віконниці, деренчати ролети на дверях крамниць, відчинятися вікна, і Львів дзвенів тоді сотнями голосів, і голоси ці відлунювали навсібіч, прецлярі кричали «Прецлі! Прецлі!», ганделеси волали «Ганделе, ганделе, ганделе, продати – купити!», дротяні – гуцули та лемки – ходили обвішані дротом і поламками на миші, гукаючи: «Горнята дротувати! Є що дротувати?», а бондарі: «Є що побивати?», а піскарі: «Тре піску? Піску тре!!! Піііісооок!», а шматтярі: «Кооості! Шмааати!» … і так далі, на 10-ти сторінках, цілий розділ − аж хочеться вигукнути Вишневе «Ярмарок!!». І нічого більше в тому розділі немає. Розумію, що сучасний роман цілком може обійтися без фабули. Але тоді й писати його слід так, як це робить, скажімо, Пашковський. Винничук же пропонує нам гостру пригоду − а натомість видає порціями застиглий фольклор.
Оскільки автор зосередився на колориті довоєнного Львова, то недостатньо висвітленими залишилися основні персонажі твору. Їм не вистачає психологізму і, знову таки, дії. Автор розповідає про якісь локальні вчинки, але стратегічна сюжетна лінія залишається практично без розвитку. Образи персонажів тьмяні в тому числі і через переобтяження тексту зайвими деталями, фактами і третьорядними дійовими особами. Натикано персонажів, якихось Кнофликів, Штраубів, які ніякої участі в подіях роману не беруть. Навіть там, де Винничук демонструє досить пристойний гумор («…двірничка пані Хомикова, товста кубіта з товстими руками і ногами, великими цицьками і таким голосом, що коли Господу знадобиться трубний глас Судного дня, то він без сумніву першою воскресить саме пані Хомикову, бо чути її було на обидва кінці вулиці»), змальовані персонажі, як і все в цьому романі-привиді, зникають із книги, залишаючись у згадці такими собі особами із газетного репортажу.
При всьому бажанні нічого доброго не можна сказати і про мову твору. Так, вона яскрава, індивідуальна, впізнавана. Але діалектизмів там стільки, що подекуди вони вже не передають колорит місця і епохи, а затрудняють сприйняття тексту. Ось далеко не найскладніший витяг: «…а що його любили, то залюбки й учворяли йому різні фіглі, запихаючи в кишені маринарки презервативи, недопалки дамських цигарок, папільотки, старі панчохи, а раз навіть убгали до кишені великі рожеві майталеси, що називалися барханами, не кажучи вже про те, що пацькали шмінкою манкети і комір та пирскали одеколоном». Не рятує автора і вміщений у кінці книги словник, бо який це гурман буде читати художній роман, безперервно туди заглядаючи?
Кілька слів про специфічний авторський гумор, котрий має присмачувати бульйон з етнографії і містики. Автор і тут не зраджує собі. Деякі розділи цілком присвячені анекдотам із сімейних сказань, котрі і натяком не торкаються до загальної канви розповіді. А оскільки сім’я оповідача Барбарики була тісно пов’язана з кладовищем і поховальним бюро, то і сміх переважно крутиться довкола похорон і смерті. Ось бабуся голосить над труною померлого дідуся: « − Боже, Боже, скільки я через нього намучилася… Ніколи я не знала, де він подівся, що робить, з ким здибається. Ніколи нічого мені не казав. Не була певна жодної ночі, чи дочекаюся його бодай на ранок. Нарешті це все скінчилося, вже я не мушу переживати. Тепер я знаю, де він і що з ним усе файно». Характерним прикладом може послужити і розповідь про діда-луну, якого взяли на роботу розважати туристів. Розвага зводилася до того, що туристи кричали в отвір печери фрази, а дід, який сидів там, імітував луну, повторюючи кінцівки. Кілька таких фраз Винничук нам наводить: «кому не спиться в ніч лихую» та «із вікон мухи попи здували», щоб і ми зацінили непересічний гумор автора.
А ще Винничук розказує, як учні підмішали учителю в напій пургену, той побіг в туалет, але «попасти йому всередину не вдалося, бо кльозет був зайнятий, там сидів Вольф і на розпачливі зойки пана учителя відповідав промовистим стогоном, видаючи при цьому ще й відповідні звуки, задля високого мистецтва виконання яких він тренувався ледь не півдня».
На фоні останньої цитати особливо виразно звучить роздум про «Танго смерті» та переселення душ: « − Іншими словами, наша душа – це музичний твір, який виконує цілий злагоджений оркестр внутрішніх органів», − каже один з мудреців. Зрозуміло, він не мав на увазі той орган, який задіяний був Вольфом у попередньому епізоді, але символічне поєднання цих двох цитат відображає те, що на емоційному рівні трапилося з усім романом. Добротний задум тої частини книги, де йдеться про боротьбу за Львів у 1939 році, роз’їдається, як метал кислотою, фольклорно-балаганним описом довоєнного Львова, примітивною містикою і вуличним гумором. Останню крапку тут поставив такий собі синдром Василя Шкляра, коли вороги нації описуються винятково як карикатура; в результаті трагедія окупованого Львова зводиться до анекдотів про п’яних і тупих москалів, які настільки дикі, що миють голови в унітазах, сердячись при цьому, що вода не поступає безперервно і вбачаючи тут диверсію ворогів радянської влади. А їхні дружини, до речі, ходять в театр у награбованих у львів’янок «муслінових сукнях ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки».
Можливо, стратегічний план Винничука був правильним. Гірка тема окупації і боротьби за незалежність, обгорнута в привабливу оболонку гостросюжетного твору і приправлена ностальгічними картинками довоєнного Львова мала б сподобатися і патріотам, і високочолим цінителям слова, і домогосподаркам разом з підлітками. Та, як виявилося, для втілення цього задуму пензель художника мав би бути тоншого ґатунку. На жаль, мусимо визнати, що Юрію Винничуку впоратися з матеріалом таки не вдалося. Так що питання, хто на кого «клав» − письменник на епоху, чи епоха на письменника – здається вирішеним, і то не на користь автора.
……………………………………
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію