Виктор Шендерович, журналист, Friday, 13.05.2011

«Мы – наследники победы! 1945-2011»

Наверное, не мне одному лез в глаза и резал их в майские праздничные дни этот плакат вдоль магистралей…
Как говорится, семь на восемь (избыток размера у нас по традиции восполняет нехватку вкуса); георгиевская ленточка, куда ж без нее!

Мы пахали...

Стало быть, наследники победы?

Каждое слово тут стоит того, чтобы помедлить перед произнесением.

Во-первых, кто «мы»?
Вот этот, бредущий мимо меня по аллее от метро полунищий старик в стоптанных сандалиях и орденских колодках на выцветшем пиджаке, – колодках, надетых, как и в прошлые годы, за много дней до дня Победы, с вызовом и отчаянием? Нет, он не наследник – он солдат той Победы. Один из миллионов ее солдат, павших и живых…

Его дата на этом плакате – 1945, и только: это год его пожизненной славы, оправдание и смысл его жизни.

2011 год – чужой для него; кто бы он ни был, этот старик, закоренелый сталинист или «проклятый» солдат из астафьевской прозы, наше время для него – время личного унижения и наглой профанации его подвига.

А кто наследники?
Вот эти, газпромо-лукойловские, козырные-мажорные? Нет, они наследники не Победы, а вот как раз – товарища Сталина! Не в плане идеологии, разумеется (у этих нет никакой идеологии вообще), а в умении конвертировать народную беду и народный подвиг в личные рейтинги и державную показуху. Этим молодцам каждый май – только повод для пафоса, для бесконечных фанфар и несгибаемого кобзона.

Вот они, оба двое, наше все и заместитель, более всего озабоченные вопросом – не вырвется ли сосед на пол-ноздри вперед на финишной прямой перед Мавзолеем…

Те, у кого есть нервы, отводят глаза, остальным – гулянье!
Сувенирная георгиевская ленточка, с петлиц перекочевав на антенны автомобилей и дамские сумочки, продолжила свой путь – в этом году я видел ее уже на собачках и на причинных местах у алкашей.

Я пишу эти строки девятого мая, а в паре сотен метров от меня, в парке «Сокольники», массовики предлагают отдыхающим изобразить кошечку, цаплю и обезьяну…

Как вы думаете, кто лучше получается у отдыхающих?

Не дай бог попробовать остановиться, вспомнить, просто помолчать...
В молчании рождаются мысли, а это не наш путь! И когда в ток-шоу у Киры Прошутинской вдруг возникает тема цены, которую мы заплатили за Победу, эту неуместную тему резко обрывает профессионал Пушков: «А вот какую заплатили, такую и заплатили!».

И – аплодисменты в зале.

Эти аплодисменты – от страха.
Задавленного застарелого страха, что вот сейчас закончатся фанфары и державное компостирование мозга, настанет тишина – и в тишине прозвучит правда, выдержать которую мозг не в состоянии.

«Пиррова победа»? – ну, разве что в переносном смысле…
Пирр потерял в той битве три с половиной тысячи солдат и офицеров – маршал Жуков, автор концепции «бабы еще нарожают», закладывал в план победных баталий гибель сотен тысяч людей…
Брали к датам, крошили своих без счета, не нашли времени посчитать и потом: 66 лет прошло, а все – плюс-минус семь миллионов…
«Россия – щедрая душа!»

«Мы за ценой не постоим» – это имели право сказать только те, кто платил!
Те, кому заплатили – мы, дети и внуки воевавших и погибших, – просто обязаны поинтересоваться ценой.

Если, конечно, мы люди, а не кошечки и обезьянки.

«Война не окончена, пока не похоронен последний солдат».
Стало быть, та война не окончена, – и похоже, мы давно упустили последний шанс. Могилы у моего деда – и тысяч других, павших за Родину, уже не будет.

Но до скончания веков будут парады, и громыхание техники в парализованном городе, и разнообразное политбюро, карабкающееся на трибунку, чтобы покрасоваться по беспроигрышному случаю.

Оригинал на сайте The New Times
http://newtimes.ru/articles/detail/38761/

З російських форумів
http://echo.msk.ru/blog/shenderovich/774685-echo/

14.05.2011 | 10:57
lvovjanin

а я не можу зрозуміти, чому люди не знають (не хочуть знати), що ВCВ почалася 1 вересня 1939 року (#)

А СРСР вступив у неї 17 вересня того ж року на боці нацистів. Тому і цифри на плакатах повинні бути "1939-1945". Тому що цю війну СРСР починав в одній ролі з одними союзниками, а потім, заплативши величезну ціну за це божевілля, опинився в стані своїх ворогів, і відбивався, а потім і добивав разом з колишніми ворогами свого союзника.

А, добивши, тут же відгородився залізною завісою і став переписувати історію, в тому числі і переорюючи кладовища:

===
http://www.svobodanews.ru/content/transcript/24098082.html

пише: Хуторянин Звідки: Хутір Михайлівський
13.05.2011 16:52

Львів має, на жаль, давні традиції "цвинтарних воєн".
На місці т.зв. Марсова Поля (де і розгорталися "події" 9 травня) у 1915-16 роках було кладовище російських солдатів, загиблих в Першу світову.

Трохи нижче, під горою були два великих кладовища Українських Галицьких стрільців, загиблих у ту ж війну.
Поруч - згаданий Меморіал Орлят Польських.

На іншому кінці міста був ще один меморіал-поховання Галицьких Січових Стрільців.

Цих кладовищ не торкнувся ніхто за час бурхливої ​​історії міста з 1918 по 1945 рік, ні ЗУНР, ні поляки, ні навіть німці. (!)

І тільки після 1945 року почалося "торжество пролетарського інтернаціоналізму".
У короткий термін були знищені всі згадані кладовища, знищені просто варварськи. Були знесені десятки пам'ятників. З могил і меморіалів були здерті всі прикраси, мармур і граніт. Мармур цей пішов потім на "спорудження" пам'ятника Леніну, що було всім наочно показано під час його зносу.
Туди ж пішли плити зі знесеного єврейського кладовища.
Меморіал Орлят Польських після пограбування був залишений "на наругу і розруху".
Остаточно він був перетворений у якийсь гараж, могили та каплиці були зруйновані і "закатані під асфальт".

Особливо не пощастило військовому кладовищу .. Після того, як були знесені "поля" поховань Галицьких Стрільців, на їх місці організували радянське військове кладовище. Але на початку 70-х, на загальній хвилі меморіаломаніі, кладовище це знесли (приблизно так само варварськи), пірамідки бетонні розбили, могили зарівняти, дерева вирубали. Все це робилося на очах у всіх, у багатьох на кладовищі були поховані близькі і друзі, але це не дуже хвилювало тодішніх комуно-патріотів. Злодії - вони і є злодії. Грошей не вистачило, і під кінець «будівництва» за ніч руками курсантів МВС зняли всю бруківку з вул. Калініна і замостили площу перед меморіалом. Замість парадної «стели» зваляли з дощок і гетинакса «тимчасовий варіант», який і простояв до кінця 90-х, ганебно розвалюючись. Плити з іменами покосилися, поле заросло бур'яном, бруківка проросла травою. Нікому з теперішніх «борців» за славу Росії ніякого діла до цього не було, немає і не буде. «Нам, типу, западло руки тачкою бруднити!» Ніколи не побачити цих панів-товаришів на меморіалах в проміжках між «оргмеропріятіямі».

Багато років за спробу просто покласти квіти на місце колишніх кладовищ УПА можна було запросто заробити термін, і вже як мінімум, вилетіти з "вовчим квитком" з роботи, інституту.
Але ж у Львові живі тисячі їхніх рідних і близьких!
Ні слова тут не додано і не перебільшено, навпаки, чимало "деталей" пропущено і пом'якшено. Я навмисне підкреслюю, що ні про яких «бандерівців» не йдеться. І ні про який «націоналізм» не може бути й мови. «Імперці всіх країн» ділять народ Україну на «хороших» і «поганих», правильних і неправильних.

Кортить братві. Знову затівається нова «акція», тепер вже 22 червня, в яку втягується і Російська Православна церква, вірний загін КПРС-НКВС. Нічого святого немає ні в організаторів, ні в "учасників", адже саме 22-24 червня 1941 року в тюрмах Львова та інших міст Заходу України перед безславним і ганебним втечею комуністи розстріляли сотні і тисячі людей, в тому числі священиків, вчителів. Живі ще свідки цих «подвигів» НКВД, їх діти та онуки.
За багато років ворожнеча стала поступово загасати. Але останнім часом її знову посилено розігрівають. І тут чим більше крові - тим краще!

Стартувала президентська виборча кампанія в Росії, не інакше. «Все для Народного Фронту!»

Вибачте за довгу цитату, але зараз російські ЗМІ мусолять незначний епізод на Личаківському кладовищі, соромлячись сказати про дійсно серйозні події, які відбулися там після Перемоги. Перемоги вересня 1939 року, коли за допомогою нацистів був захоплений Львів.