Каже чоловіку жінка,
— Щось з козою в нас не те.
Вже не хоче і барвінку,
Що під плотами росте.
П'є лиш воду, їсть погано,
Ще такою не була.
Може відведеш, Іване,
Нашу Кралю до козла?

Готуючи книжку «Запорожець за Йорданом» (івритські прислів’я й приказки з українськими відповідниками), я дійшов висновку: на відміну від українських, більшість яких становить народна мудрість (переважно із селянського побуту), івритські – літературного п

В райських покоях мене розманіжила тиша.
Жити між звуків так важко на грішній землі.
Боже великий, Ти дотик і колір залишив,
вкрай не простивши почутих і сказаних слів.

Зараз гроза прозіхає над зляканим людом.
Грому не чую, та блискавку бачу й дриж

В країні епідемія якась –
захрипли гауляйтери зелені.
Хоча чимдуж напружують легені,
та не виходить видавити бас…

Театр пішов у маси! Як на біс,
ті силяться зобразити величчя,
але свої приземлені обличчя

Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,

Удвох зустрічаємо літо
І вдвох проводжаєм його, –
Жовтіє пшениця і світить
В обличчя, неначе вогонь.
Присіли на хвильку у полі
І слухаєм жайвора спів, –
І бачим золочені доли
В обіймах проворних вітрів.

На все не вистачить часу.
Його великість прижиттєва
відмірена на щось суттєве,
вельми суттєве. На шляху
щодень, щочас нові пастки:
пустопорожні балачки,
перемивання кісточок,
стромляння голови в пісок,

Не все наразі зрозуміло.
Сумнівний безлад почуттів
Породжує нестримність слів.
Не протидіяв їм і вітер.

А навпаки – розніс повсюди:
Через галявини, поля…
Вже вкотре втомлена земля,

Є у світі бездушшя країна,
осередок сваволі і зла.
Усередину глянеш – руїна,
а столиці… достатку анклав.

На добробут у них мораторій,
а джерела достатку – сини.
Там театр, що тобі крематорій,

Крильця тобі я прикріплюю,
Відпускаю зі сумом на Небо:
Лети, Голубко тендітная,
Мабуть, там чекають на тебе?!

Піднімешся вище від хмар ти
Над світом грішним, покинутим...
Радітиму щиро, бо варта

Як не спіймати вітра в полі,
а серця щастям не спекти –
не випросиш чужої долі
і від своєї не втекти…

Можливо квапимося дуже,
а може збилися смаки,
але упевнений – байдужість

Утікає від мене літо
І ховається десь отам,
Звідкіля завиває вітер
Та куди позираю сам.
Відчуваю тепла нестачу
Нині в тілі також своїм, –
Тільки серце моє гаряче
Непокірне вітриськам злим.

Немов дурне лоша по колу
моє стривожене життя,
то шкутильгає надто кволо,
то метеором дні летять,
залистопадить чи розквітне,
здається все одно мені…
Наче учора жив у квітні,
а вже й гірлянди на вікні.

Майже всі кольори райдуги вляпалися в політику чи ще там десь. І лише фіолетовому все фіолетово. Співавторство не завжди супрводжується співом авторів. Життя минає без нашої на те згоди. Своєрідні – це геть не те, що свої і рідні. Хто замолоду

Прийшли в наші землі лихі вороги,
Як злодії вранці напали.
Зайняли Азову усі береги,
Аж під Маріуполем стали.
І місто в кільце узяли у тісне
В надії великій, що скоро
Вже буде, і декілька днів не мине,
Лиш їхнім Азовськеє море.

Дивись, на стовбурі живопис!

2
Малює золотом і сріблом
лишайник те, що нам потрібно.

3
Ні, не звичайний, а сакральний