На россию напали враги
И отшибли россии мозги.
Находить себе новых врагов
Стало легче, когда без мозгов.

Средь безумия и бардака
Как-то проще валять дурака…
Поотшибло россии мозги

Жарінь за вікнами нестерпна
ген вигорає день палкий.
Розпечений край літа – серпень –
під вересень згориш таки.
Хіба ти хочеш? Мусиш! Доля.
Заплаче небо уночі,
потягнуться тумани з поля
і хоч ридай собі, кричи.

Тріснув постріл, наче гілка
Сухостою під ногою, –
Куля вжалила, як бджілка,
Тільки бруствер за спиною.
Куля впилася, мов жало,
В насип скровлену окопу,
Та від страху задрижали
Охололі раптом стопи.

                    І
У тому, що розв’язана війна,
шукати винуватих... «не на часі».
Таке табу... це – пізно, та наразі
ще діє пропаганда потайна
і локшини навішує вона
на вуха очумілого народу,
що зайві ейфорія і свобода,

Каже чоловіку жінка,
— Щось з козою в нас не те.
Вже не хоче і барвінку,
Що під плотами росте.
П'є лиш воду, їсть погано,
Ще такою не була.
Може відведеш, Іване,
Нашу Кралю до козла?

Готуючи книжку «Запорожець за Йорданом» (івритські прислів’я й приказки з українськими відповідниками), я дійшов висновку: на відміну від українських, більшість яких становить народна мудрість (переважно із селянського побуту), івритські – літературного п

В райських покоях мене розманіжила тиша.
Жити між звуків так важко на грішній землі.
Боже великий, Ти дотик і колір залишив,
вкрай не простивши почутих і сказаних слів.

Зараз гроза прозіхає над зляканим людом.
Грому не чую, та блискавку бачу й дриж

В країні епідемія якась –
охрипли гауляйтери зелені.
Хоча чимдуж напружують легені,
та не виходить видавити бас…

Театр пішов у маси! Як на біс,
ті силяться зобразити величчя,
але свої приземлені обличчя

Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,

Удвох зустрічаємо літо
І вдвох проводжаєм його, –
Жовтіє пшениця і світить
В обличчя, неначе вогонь.
Присіли на хвильку у полі
І слухаєм жайвора спів, –
І бачим золочені доли
В обіймах проворних вітрів.

На все не вистачить часу.
Його великість прижиттєва
відмірена на щось суттєве,
вельми суттєве. На шляху
щодень, щочас нові пастки:
пустопорожні балачки,
перемивання кісточок,
стромляння голови в пісок,

Не все наразі зрозуміло.
Сумнівний безлад почуттів
Породжує нестримність слів.
Не протидіяв їм і вітер.

А навпаки – розніс повсюди:
Через галявини, поля…
Вже вкотре втомлена земля,

Є у світі бездушшя країна,
осередок сваволі і зла.
Усередину глянеш – руїна,
а столиці… достатку анклав.

На добробут у них мораторій,
а джерела достатку – сини.
Там театр, що тобі крематорій,

Крильця тобі я прикріплюю,
Відпускаю зі сумом на Небо:
Лети, Голубко тендітная,
Мабуть, там чекають на тебе?!

Піднімешся вище від хмар ти
Над світом грішним, покинутим...
Радітиму щиро, бо варта

Як не спіймати вітра в полі,
а серця щастям не спекти –
не випросиш чужої долі
і від своєї не втекти…

Можливо квапимося дуже,
а може збилися смаки,
але упевнений – байдужість

Утікає від мене літо
І ховається десь отам,
Звідкіля завиває вітер
Та куди позираю сам.
Відчуваю тепла нестачу
Нині в тілі також своїм, –
Тільки серце моє гаряче
Непокірне вітриськам злим.